Print
The History of Nikopol Region - In the years of the World War II (1939-1945)
Monday, 01 August 2011 15:45

Кириченко Є.
Студентка Нікопольського інституту
Запорізького Державного університету
м. Нікополь, Україна

Переклад з російської: Рудоманова А.Є.


Розмова з дідом
Ім'ям батька мого героїчного діда
названа одна з вулиць Нікополя

 

Одного разу вдень, в сонячну погоду, я, прогулюючись в районі КСК НЗФ, побачила назву вулиці, яка була ідентична з моїм прізвищем. В той момент мені стало цікаво: а, може, назвали на честь мого прадідуся Геннадія Никифоровича Кириченка? Того ж вечора я вирішила відвідати його. Коли я зайшла в кімнату, він сидів у кріслі і дивився фільм про війну. Я - з питанням: «Дідусь, а чи не розповіси ти мені, як воював? Поділися спогадами!». Дідусь приглушив звук телевізора і, відкинувшись на спинку крісла, почав згадувати...
 
 
 
Геннадій Никифорович Кириченко
 
Я відразу запитала у нього: чи пам'ятає він перший свій бій? На що він відповів:
- Пам'ятаю. Це було в 30 км від Києва, на річці Ірпень, 7 липня 1941 року. Мені тоді було 19 років. Разом з цивільним населенням ми до цього два тижні рили протитанкові рови. На нас вийшли німці - передовий загін танкового угрупування генерала Клейста. На нас наступав батальйон піхоти за підтримки трьох танків. Танки ми знищили гарматами і гаубицями, ручними кулеметами «скосили» піхоту. У ворога вже не було сил, щоб нас атакувати. До вечора бій був закінчений.
- А чому цей бій пам'ятний для тебе?
- Тому, онучка, що до цього бою мені не доводилося брати участь у битвах.
- Дідусь, а чи був ти закоханий, коли йшов на фронт?
- Був закоханий в однокласницю, німку Ольгу Едике. Вчився тоді в 5-ій школі, жив біля швацької фабрики по вулиці Свердлова. Перший поцілунок - пам'ятаю як зараз - був з Ольгою. Стояв тоді погожий сонячний день…
- А чи був у тебе друг на фронті?
- Так, це був комбат, старший за мене на рік - 22-річний Микола Картошенко, з яким ми познайомилися на фронті. Наш дивізіон підтримував його 193-й полк, ось так і потоваришували. З 1943 року пройшли з ним усю війну, починаючи із Курської дуги, всю Україну, Карпати, Будапешт, Альпи...
- А як склалася доля твого товариша, адже ви листувалися після війни?
- Він загинув не на війні. Поки був живий, бачилися на зустрічах ветеранів 66-ої гвардійської Полтавської Червонопрапорної дивізії в Кременчуці, в Полтаві, в Чернівцях. Листувалися,  а потім Микола помер в кінці 80-х років.
- Дідусь, а ти був поранений?
- Так, три рази поранений і двічі контужений. Перше поранення отримав в стегно, осколком від танкового снаряда в Сумській області. Допомагав лікареві його витягувати... Після поранення відлежався в частині, в госпіталі не лежав. Друге поранення - при форсуванні річки Дніпро під селом Власовка в районі Кременчука, на захопленому нами плацдармі правого берега Дніпра. Поранений був в ліву руку, в плече, відлежався в частині. Втретє був поранений осколком в око у Будапешті - в артилерійській дуелі з німецькою гарматою. Проходив два тижні із забинтованим обличчям... При пораненнях ніколи в госпіталі не лежав, можна сказати, був щасливчиком...
- А в яких військах ти служив?
- Починав курсантом 2-го Київського артилерійського училища, а закінчив командиром батареї.
- Дідусь, а про що ти мріяв між боями на фронті, чи було якесь найбільше бажання?
- Так, хотів швидше добити німців і повернутися додому! Про що ще міг мріяти солдат у той час? Тільки про це.
- А чи відбувалося щось комічне на фронті?
- Так, був один такий курйозний випадок. У 1945 році, в районі міста Секешфехервара в Угорщині. Вночі, під виглядом наших солдатів до нас прийшли і попередили, щоб ми відсунули гармати з доріг і пропустили бронетранспортери піхоти, нібито наших військ. Як потім виявилося - це були німці, які вже протягом доби просувалися по наших дорогах в нашому розташуванні. Замкомполка, командир дивізіону, командир батальйону і два командири батареї пропускали ці транспортери, і тільки коли стало зрозуміло, що це просуваються німці, а не наша піхота, то ми привели до бою гармати і відкрили по них вогонь. В результаті уранці ми виявили шість кинутих німецьких касок і два автомати, а німці сховалися в нічній млі. Про це ми розповіли тільки через 3 місяці. Ось така історія була...
- Яка з усіх твоїх нагород для тебе найпам'ятніша?
- Я був нагороджений за форсування річки Дніпро орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни - восени 1942 р. за бої за місто Волоколамськ. Але найпам'ятніша нагорода - це орден Бойового Червоного Прапора за прорив оборони при звільненні міста Станіслава (нині - Івано-Франківськ). Перед цим проривали оборону чотири піхотні дивізії і не прорвали, а через два дні після цього силами нашої однієї гвардійської стрілецької дивізії нам вдалося прорвати німецькі редути. Прийшов наказ по 18-ій армії, прислали ордени в полк від імені Верховної Ради. Орден мені вручав командир полку, підполковник Яншин. А ще я був нагороджений у кінці жовтня 1943 року орденом Богдана Хмельницького - за бої на плацдармі в районі сіл Дар’ївка і Куцевалівка під м. Комсомольськом, що в Полтавській області. Орден вручали від імені Українського уряду. Пам'ятаю і бої в Корсунь-Шевченківському котлі. Західна частина залишалася відкритою, ми зайняли оборону, щоб не допустити прорив німецьких танків. Було прийнято рішення просунутися вперед на захід. Пройшли кілометрів п'ять і бачимо: їдуть німецькі машини. Я розгорнув знаряддя і підбив першу машину. Німці кинулися врізнобіч. Скочивши на коня, я кинувся до машини, побачив патрони, в другому - німецькі нагороди-хрести, а в третьому - пресований хліб, на ящику стояла дата виготовлення - 1938 рік, але хліб був смачним і в 1944 році. На тій же ділянці в степу зустріли німецькі танки, нам вдалося підбити декілька з них. Німці кричали нам: «Рус, сдавайся!». Ми були на одній стороні балки, а німці на іншій. Але - не здалися, як бачиш...
- Дідусь, а у тебе було кохання на фронті?
- Так, її звали Ганна, вона була з міста Куйбишева (Росія). Працювала старшиною медичної служби під моїм командуванням. Ось так і познайомилися. Була нагороджена медаллю «За відвагу». Вже з фронту повернувся одруженим на Ганні, від якої і народився перший син - В’ячеслав.
- Розкажи, а чи пам'ятаєш ти свій останній бій, як він закінчився саме в тебе?
- Останній бій був в Австрії 6 травня 1945 року, десь в районі австрійського міста Линц. Піхота штурмувала чергову висоту в горах Альпах. Я підтримував 193-й гвардійський стрілецький полк. Вів вогонь із закритих вогневих позицій. Піхотинці штурмом узяли висоту, закріпившись на ній. З приходом ночі командир батальйону повідомив, що наступ продовжуватиме уранці. Моє завдання було підтримувати їх вогнем. Вранці комбат Картошенко повідомив мене, що німці пішли невідомо куди. Я висловив припущення, що вони побігли здаватися англо-американським військам, щоб не потрапити до нас в полон, що потім і підтвердилося...
- А за яких обставин, ти почув слово «перемога»? Що ти робив того дня?
- Це було 6 травня 1945 року. У мене був німецький батарейний приймач. Я включив його і слухав виступ югославського маршала Тито, який оголосив, що підписано договір про капітуляцію. Почувши новину, я почав телефонувати командирам і розповідати про те, що війна не сьогодні-завтра закінчиться.
- Дідусь, ось я до тебе сьогодні йшла і хотіла дізнатися: вулиця біля КСК НЗФ випадково названа не в твою честь? А, може, на честь мого прапрадідуся?
- Точно! Вулиця названа на честь мого батька і твого прапрадіда Никифора Дорофійовича Кириченка. Він був учасником громадянської війни. Встановлював Радянську владу, відновлював Нікополь після громадянської... А після звільнення Нікополя працював на ПТЗ - в ТВЦ № 1. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут, повернувся на Південнотрубний завод, працював інженером проектного відділу заводу, викладав в сільськогосподарському технікумі. Він був чесним і відданим патріотом країни і міста.
- Знаєш діду, після твоїх оповідань, я точно можу сказати, що ти щаслива людина. Пройшов війну, був поранений, але вижив! Виховав двох синів і дочку. Ти герой не лише для країни, але і для своєї сім'ї, а для мене - приклад для наслідування. Я з гордістю розповідатиму своїм дітям, онукам і правнукам, які чудові у них були предки - Геннадій і Никифор Кириченки.



Джерело: Нікопольська правда. - 2010. - № 23. - 23 лют. - С. 2.

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.


На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове
Last Updated on Wednesday, 28 February 2018 15:51