On-line

We have 49 guests online
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Print E-mail
The History of Nikopol Region - Історія храмів
There are no translations available.

Кузьмук О.

кандидат історичних наук

м. Київ, Україна

 

Києво-Софійський катедральний монастир і Нова Січ
 

Зазвичай, вивчаючи релігійність запорозьких козаків, дослідники в основному звертають увагу на зв'язки Кошу з Самарським і Межигірським монастирями, легковажачи при цьому іншими українськими святинями. У даній замітці ми звернемося до теми відносин Софійського монастиря та Нової Січі (1734-1775). Ця проблема майже не розглядалася в історіографії. Маємо публікації О.Левицького1, а на сучасному етапі дослідження І. Лимана2 (розділ про роль Київського митрополита в управлінні Церквою в Запорозьких Вольностях).

Софійський монастир був головним (катедральним) у Київській митрополії. Київський митрополит (з 1722 по 1743 р. титул митрополита був скасований, і київські архієреї іменувалися архієпископами) управляв митрополією і також монастирем (за допомогою намісника). Угіддя Софійського монастиря забезпечували матеріальні потреби митрополита. Катедральний статус накладав на цю обитель певні зобов'язання, але і надавав переваги перед іншими монастирями.

Церква Кошу Нової Запорозької Січі формально була у віданні Київських митрополитів. Київський митрополит і межигірський архімандрит ділили між собою владу над Церквою у запорозьких землях. Хоча територія Війська Низового і вважалася канонічною територією київського архієрея і парафією Межигір'я, Кіш тримав під контролем усі церковні справи. Митрополит та межигірський архімандрит, як правило, виконували побажання січовиків або накази Св. Синоду.

Отже, окреслимо основні напрямки зв'язків Києво-Софійського катедрального монастиря і Кошу Нової Січі. Але тут треба вирізняти діяльність митрополита як вищої духовної влади та як начальника «свого» монастиря. На жаль, джерела не завжди дають змогу показати взаємодію київського архієрея та Січі широко і докладно. Київський митрополит:

1) брав участь у заснуванні нових церков та призначенні до них священиків;
2) займався видачою пашпортів і зашнурованих книг для збирання милостині ченцями різних монастирів і єпархій, дозволів на служіння в землях Січі;
3) відав судочинством над священиками;
4) присилкою церковного начиння;
5) присилкою софійських ченців на Січ за милостинею;
6) прийомом паломників у Софійському монастирі;
7) приватними стосунками;
8) контролював за діяльністю Старокодацького духовного правління;
9) звітував перед Св. Синодом.

 

Майже усі ці дії митрополит в тій чи іншій мірі повинен був узгоджувати з січовою старшиною і межигірським архімандритом. Власних ініціатив, окрім листування з кошовим керівництвом, не було. Слід зазначити, що кошові та митрополит на такі свята, як Великдень та Різдво, обмінювалися вітальними листами і подарунками. Але розглядати приватні стосунки митрополита і січової старшини ми в даній замітці не будемо.

Коли запорожці жили на території Кримського ханства, зв'язки з Гетьманщиною (не зважаючи на царські заборонні накази) не припинялися. На Січ, хоча й нелегально, приїжджали священики і ченці з Київської та Переяславської єпархій. Запорожці їздили до своїх родичів у торгових справах та здійснювали паломництва до Києва. Врешті-решт, після переговорів навесні 1734 р. запорожці повернулися під зверхність Російської імперії. Тепер у військовому відношенні Військо підпорядковувалось київському генерал-губернатору. Тодішній генерал-губернатор граф Вейсбах став посередником між січовиками та Київським архієпископом Рафаїлом Заборовським. Протягом 1734-1735 рр. велося листування між кошовим отаманом Іваном Малашевичем, архієпископом Рафаїлом та межигірським архімандритом Іродіоном Жураховським. Заборовський благословив спорудження церкви Покрови на Січі, надіслав антимінс та Євангеліє. Після листування у 1735 р. духовні справи Запорожжя були передані у відання Межигірського монастиря, який мав надсилати в Січ своїх монахів і при цьому звітувати перед Київським митрополитом3.

Треба сказати, що останній період існування Січі був складним. Запорожці зустрілися з новими реаліями, мрії про козацьку вольницю постійно розвіював наступ імперської адміністрації на козацьку територію і самоврядування. Протести та депутації до Петербурга нічого не давали. Низовики намагалися законсервувати свій архаїчний устрій, але невдало. Військо зазнало значних територіальних втрат на півночі та сході. У 1764 р. з вилучених в різний час Військових земель (Нова Сербія, Слов'яносербія, Новослобідський полк, Українська лінія) була створена Новоросійська губернія. Також ці землі вилучалися з-під юрисдикції Київського митрополита і підпорядковувалися різним єпархіям (Переяслівська, Білгородська, Воронезька)4.

Починаючи з 60-х рр. XVIII ст. кошове керівництво заохочує заселення запорозьких земель. У нових поселеннях місцеві жителі засновують нові церкви. Для спорудження храму потрібен був дозвіл митрополита. Для цієї справи січове керівництво писало листа у Київ. Митрополит, ознайомившись з обставинами, надавав своє благословення і надсилав необхідне начиння для церкви чи каплиці. Кандидата у священики (аколіта) обирала громада приходу даної церкви. При пашпорті і рекомендаціях аколіт їхав до Києва, де його екзаменували на вміння читати та відправляти службу. Якщо йому не вистачало знань або уміння, його вчили, і вже тільки потім висвячували на священика. Якщо церква була похідною або не могли швидко знайти священика, щоб замінити померлого, з Кошу надсилали одного з межигірських чи мандрівних ченців. З 60-х рр, XVIII ст. почало діяти Старокодацьке духовне правління. Усі справи про заснування нових церков та призначення священиків стали проходити через нього. Київський митрополит мав звітувати перед Св. Синодом про кількість церков на Запорожжі, але такої інформації у нього просто не було – січова старшина нікому не давала такої інформації. З Межигірського монастиря постійно надсилалися монахи-священики на перезміну в Самарський монастир (начальник), в Січ, Гард, Кальміус5 та деякі інші церкви на вимогу Кошу. Межигірський архімандрит звітував перед митрополитом, адже той видавав пашпорти на пересування духовенства.

В останні півтора десятиліття існування Січі серед українського чернецтва було прийнято їздити на Запорожжя за милостинею. Київський митрополит видавав зашнуровану книгу для запису подаянь, пашпорт, в якому встановлював строк збору (кілька місяців або рік), лист до січової старшини (кошовому або судді) з проханням не перешкоджати грошовим зборам, а також інколи надавав ченцям-священикам право богослужіння на Запорозьких землях6. Прохачі милостині були з усіх регіонів Гетьманщини, з закордонних і російських монастирів. Регулярність поїздок на Січ періодично переривали епідемії чуми (1738, 1739, 1760, 1770) та війни (1735-39, 1768-74), коли на кордонах встановлювалися пости і обмежувалося пересування через небезпеку поширення хвороби та відловлювання турецьких шпигунів. Також постійно видавалися накази про затримку безпашпортних бродячих ченців, священиків.

На межі 50-60-х рр. XVIII ст. між межигірцями, Київським митрополитом Арсенієм Могилянським і Кошем точилася боротьба за владу над духовенством. Спроба низовиків створити власну єпархію на чолі з Анатолієм Мелесом була невдалою. Січ повернулася під вплив Межигір'я, а митрополита відтепер представляло Старокодацьке духовне правління. Воно було посередником між митрополитом і Військом, виконувало також контролюючі функції (наглядало за виконанням синодальних та митрополичих указів, звітувало митрополиту про стан церковних справ на Запорожжі). Наступна сутичка сталася у 1761-62 рр., коли за провини перед Військом з села Кам'янка були вигнані двоє священиків. Після довгої тяганини митрополит поступився вимогам Кошу самому вирішувати питання про призначення священиків на приходи.

Саме з 60-х рр. XVIII ст. маємо інформацію про присутність києво-софійських ченців на Січі. У 1762 р. з 10 представників чернецтва на Січі 8 були межигірцями, а двоє – з Софійського монастиря. З 1763 по 1767 р. маємо точні відомості про постійне перебування на Січі кількох києво-софійських монахів, які жили у своєму монастирському дворі, збирали милостиню і, скоріше за усе, були інформаторами Київського митрополита7. Як правило, милостиню збирали з певною метою, яка вказувалася у супровідному листі на Січ (бідність монастиря, відбудова церкви після пожежі тощо). Вдала поїздка за милостинею могла сприяти кар'єрі. Так, ієромонах Іуст Левицький збирав милостиню для приписного до Софійського монастиря Трьохсвятительського скита; після повернення його призначили начальником цього скита8. Софійські ченці могли збирати милостиню для інших монастирів за дорученням митрополита. Той же чернець Іуст пізніше їздив за милостинею для Києво-Кирилівського монастиря9. Врешті-решт, наплив «прошаків» став таким великим, що кошовий Петро Калнишевський у 1768 р. просив Київського митрополита не видавати пашпортів та зашнурованих книг ченцям для збору милостині, оскільки Військо хотіло зберегти гроші і побудувати при січовій церкві якесь приміщення («пристройку»). Київський митрополит погодився, але клопотався про дозвіл збирати подаяння для ченців Софійського монастиря10. Нам вдалося знайти тільки одну звістку про кількість зібраної милостині ченцем Софійського монастиря. Ієромонах Рафаїл Кремянський, що був на Січі у 1763-65 рр. привіз у Київ 1275 крб. 73 коп., 14 червінців, 7 волів, 22 коней, 9 пудів воску, 5 четвериків солі, 5 окладану і пояс11. Цікаву інформацію про внутрішнє життя Кошу і про життя ченців дає листування ченців Софійського монастиря, опубліковане О. Левицьким. Слід також зазначити, що архімандрити Межигірського монастиря дуже негативно ставилися до монахів інших обителей і разом з начальниками січових церков намагалися обмежувати їхню діяльність.

Звичайно, і запорожці навідувалися до Києва для вирішення різних справ та як паломники. Д. Яворницький яскраво описав приїзд козаків до Києва, а також писав про те, що всякий запорожець вважав своїм обов'язком кожного року їздити до Києва уклонитися святиням. Видатний історик використовував, як джерело інформації, народні перекази та легенди. Нам здається, що ситуація була дещо іншою. Кожного року через Київ проїжджала запорозька депутація в складі близько двадцяти чоловік. Січова старшина їхала у Петербург за щорічним жалуванням. Зазвичай при них були подарунки і лист до митрополита від кошового з товариством. Інколи на чолі депутації стояв сам кошовий отаман. Звичайно ж, митрополит приймав високих гостей і благословляв у далеку дорогу. Старшина молилася Богу в київських храмах, проживала на дворі Межигірського монастиря на Подолі або наймала собі житло. У синодику Софійського монастиря (складався у 1760-Х-1814 рр.) є записи родів кошових отаманів Петра Іванова (Калнишевський), Стефана Решетілова, Сімеона Ієремєєва. Є поодинокі записи родів звичайних запорожців12. Але таких записів дуже мало у порівнянні з записами старшини Гетьманщини і Слобожанщини. В той же час подорож до Києва була досить дорогим задоволенням. Зважаючи на стрімке майнове розшарування на Запорожжі, можна вважати, що тільки старшина або дуже забезпечені козаки могли дозволити собі поїхати до Києва у паломництво, а також при цьому пити, гуляти, тринькати гроші та перевертати селянські вози з таранею та горщиками. Таких людей на Запорожжі було мало. А сірома або наймитувала, або займалася мисливством і рибальством, а також здійснювала грабіжницькі (гайдамацькі) наїзди на жителів сусідніх держав - Речі Посполитої та Кримського ханства. Образ запорожця-гуляки сформувався у нас завдяки творам М. Гоголя. Що стосується старих запорожців, то вони приїжджали до Києва або за гроші, які збиралися протягом життя, або за допомогою Війська. До того ж, для поїздки у Київ потрібен був пашпорт від Кошу та незаплямована різними протиправними діями біографія. Були випадки, коли запорожців-ченців навіть виганяли з монастиря, тому що вони приховували своє селянське («підданське») походження або якийсь інший випадок із свого буремного життя. Тому деяким запорожцям, навіть якщо вони доживали до старості, взагалі не бажано було полишати землі Війська Запорозького.

Київський архієрей намагався поступово збільшувати свою канонічну владу над територією Війська. Митрополит не заперечував, коли Кіш вирішив позбутися економічно невигідної опіки Межигірського монастиря. За проханням кошового отамана П. Калнишевського начальник січових церков Володимир Сокальський 7 вересня 1774 р. був висвячений митрополитом Гавриїлом Кременецьким на архімандрита. В січні 1775 р. січовому архімандриту Військо виділило платню 300 крб. Межигірські ченці писали сльозливі листи і до митрополита, і на Січ, але все було марно. Вони втратили свою парафію назавжди. А скоро Січ взагалі була зруйнована.

Отже, ми коротко окреслили основні напрямки зв'язків Софійського монастиря і Нової Січі. Статус катедрального монастиря Київської митрополії наклав свій відбиток на ці відносини. Адже це вносило елемент офіційності. Також Київський митрополит виконував свої пастирські обов'язки (висвячення священиків, присилка церковного начиння), хотів впливати на церковні справи в землях Війська і намагався виборювати для Софійського монастиря певні переваги, хоча, звичайно тут його інтереси пересікалися з інтересами Межигірського ставропігіального монастиря.

 

1Левицький О. Церковна справа на Запоріжжі в XVIII ст. // Записки Наукового Товариства в Києві. – Кн. 10. – 1912. – С. 49-75; Левицкий О. Переписка с Запорожьем (1763-1765) // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – К., 1903. – Кн. 18.

– Отд. З. – С. 23-49.
2 Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775). – Запоріжжя, – 1998.
3 Архів Кошу Нової Запорозької Січі. Корпус документів. – К., 1998. Т. 1. - С. 103-120.
4 Лиман І. Церковний устрій ... С. 24.
5 НБУІР. - Спр. 664. (Муз. 935). - Арк. 70.
6 НБУІР. -Ф. 160.-Спр. 1138.-Арк. 2.
7НБУІР.-Ф. 232.-Спр. 412.
8 НБУ ІР. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 10 зв.
9НБУІР. -Ф.232.-Спр. 412. -Арк. 11.
10 НБУ ІР. - Спр. 444 / 605 с. - Арк. 663-664.
11 НБУ ІР. - Ф. 232. - Спр. 412. - Арк. 8
12 НБУ ІР. - Спр. 377 / 705 с. - Арк. 172, 224,244, 253-261.

 

 

Джерело: Кузьмук О. Києво-Софійський катедральний монастир і Нова Січ (с.148-152) [Текст] / О. Кузьмук // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. Випуск 11. Київ: Шлях – 2002. – с. 284. 

  

Переклад в електроний вигляд: Мирончук М.С.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини: 

 

 

 

 

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

 

 

Last Updated on Thursday, 08 April 2021 07:18
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting