On-line

We have 224 guests online
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Print E-mail
Pearls of Nikopol'schina - Poetry and prose
Saturday, 13 April 2019 17:33
There are no translations available.

Шаройко В.Н.
Поет
Член Національної спілки письменників України
Київ, Нікополь, Україна

 

Згадую то з радістю, то з болем

Спогади

Я, Шаройко Василь Никифорович, народився 1 травня 1929 року в невеличкому селі Червона Поляна, яке загубилося серед величезних брянських лісів.

Раніше ця місцевість разом з містами Стародуб і Погар до Чернігівської губернії належала.

Був за часів Богдана Хмельницького Стародубський козацький полк.

Саме з цього козацького роду походить моя бабуся Пильченко Мотря Федотівна, а мій дід Шаройко Михайло Євменович -виходець з погарських селян. Дівоче прізвище моєї матері Денисенко.

І хоча у всіх у них українські прізвища, але усі вони чомусь росіянами писались. Тому і я теж росіянином пишусь.

Коли було введено обласний поділ, то наша територія відійшла до Брянщини, у складі якої знаходиться й зараз.

Ні електричного світла, ні радіо, ні пошти, ні медпункту, ні дитячого садка, ні ясел в селі не було.

Поспішаючи в колгосп на роботу, батьки своїх маленьких дітей, щоб вони нікуди не заповзли, мотузком до ніжки стола прив'язували, а старшеньких лякали:
- Не ходите в лес: там вас людоеды съедят. Я вірив, що в нашому лісі живуть людожери, і ховався від них на печі, а перестав ховатись тільки тоді, коли виріс і побачив, що людожери є в кожному селі і в кожному місті і що заховатись від них ніде неможливо.

На третьому році мого життя не стало матері. Не раз я чув, що нібито в очах людей, які вмирають, назавжди застигає те, що бачать вони востаннє. Якщо це так, то в очах моєї матері назавжди залишився я, бо з розповіді бабусі мені відомо, що, помираючи, мати дивилась на мене. Видно, в останні свої хвилини вона про мене думала.

Все життя мені хочеться знати: якою була в мене матір. Але дізнатися ніяк. Навіть фотографії і то немає, бо у нашому забутому Богом та людьми селі фотографа не було.

Жили односельці дуже бідно. Працювали в колгоспі за трудодні, на які наприкінці року одержували зерна стільки, що його можна було одній людині за один раз принести в одному мішку.

Харчувалися лише картоплею та грибами, які набридали настільки, що дивитися на них не хотілося. Хліб тільки у великі свята їли.

Одягались у все полотняне. Полотно ткали самі. Уже у 7-8 років починали вчити дівчаток прясти, а хлопчиків - плести личаки. І робили це, мабуть, для того, щоб вони, ставши дорослими, змогли себе та свої майбутні сім'ї забезпечувати одягом та взуттям.

Личаки плели з липової кори. Для цього зрізали довгі молоді пагони липи, розпарювали їх біля печі, знімали з них кору, розрізали її на рівні стрічки /лико/ і плели з них личаки.

Коли наставала пора видавати дівчину заміж, то її разом з батьками садовили на бричку, возили по селу і кричали:
- Поспела! Поспела!

Батьки разом зі своїми синами, яких вони вирішили одружити, виходили до воріт і спостерігали за бричкою. Якщо дівчина їм подобалась, то вони махали руками і голосно гукали:
- Заворачивай! Заворачивай!

Бричка під'їздила до воріт і зупинялась. Батько з сином швиденько розстеляли рядно і, звертаючись до дівчини, просили її:
- Скакай! Скакай!

Якщо дівчина скакала на рядно, то батько з сином радіс¬но вигукували:
- Наша! Наша!

Потім розчиняли ворота, бричка заїздила на подвір'я, коней розпрягали - і починалися заручини.

На весіллі молодий дарував молодій сплетені ним личаки. Це було ознакою того, що він уже дорослий і зможе утримувати сім'ю.

Перукарні в селі не було. Стригли дітей і дорослих під макітру. Спочатку дерев'яною гребінкою розчісували волосся, одягали на голову макітру, а потім усе те, що з-під неї виглядало, овечими ножицями кругом обрізали.

У 1937 році мого батька як сина куркуля вислали на Колиму, а через 10 років визнали його невинним і за доблесний труд нагородили медаллю.

Того ж самого року у новеньких личаках, сплетених власними руками, у полотняних штанах і в такій же сорочці, пошитих моєю мачухою, стрижений під макітру я пішов до школи. Вона, зрублена з товстих довгих колод, щілини між якими було заткнуто мохом, знаходилась якраз напроти нашої хати.

У перші дні навчання в першому класі від свого учителя Івана Сергійовича Тимофеева, який один навчав аж чотири класи, бо дітей було дуже мало, я вперше почув такі вірші:

Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром,
Как бы резвяся и играя,
Грохочет в небе голубом.

Вони мені так сильно сподобались, що в мене раптово виникло бажання самому писати вірші, але я ще й писати не вмів, бо мене до школи не готували і я не знав жодної букви. І тільки мене навчили писати - я зразу ж почав писати вірші. Пишу і по сьогоднішній день, бо не писати не можу.

Грамотних людей в селі було дуже мало. Раніше, щоб написати листа, мачуха брала десяток яєць, йшла до рахівника, плакала, розповідала про те, як важко їй з трьома малими дітьми, а він все це записував на папері.

Тепер же у нашій сім'ї з'явився свій грамотій! Тепер всі листи писав я і починав їх завжди так: «В первых строках своего письма сообщаем вам, что мы все живы и здоровы, чего и вам желаем». На конверті я завжди писав: «Лети с приветом - вернись с ответом. Ждем ответа, как соловей лета».

Іншим дуже сильним бажанням у мене було бажання читати. Днів для цього не вистачало, читав би й вечорами, але змушений був рано гасити лампу, щоб не випалювати керосин, який купували ми за яйця, бо грошей у нас не було зовсім. Книжки я полюбив так, що навіть уночі мені жаль було розлучатися з ними, а тому, лягаючи спати, клав їх під голову.

Оскільки у них переважно про любов писалося, то ще в першому класі я закохався у найбільшу красуню нашого села - в дочку колгоспного рахівника. Осмілів настільки, що ходив до неї додому, щоб запросити її піти зі мною в ліс по гриби та ягоди. Але мати чомусь її не пустила. Мабуть, боялася, щоб людожери не з'їли. На цьому любов і скінчилась.

Наприкінці травня 1939 року до нас зайшов мій дідусь (батько мого батька) Шаройко Михайло Євменович, який приїхав з України, щоб подивитись на сусіднє з нами село Андрійковичі, у якому народився він у 1886 році.

Назавжди врізалась в пам'ять мені його розповідь про те, як він, щоб заробити на коня, у 1905 році, подолавши пішки відстань майже в тисячу кілометрів, прийшов зі свого села аж в Каховку, де найнявся у Верхньорогачицьке відділення Грушівської економії князя Михайла Романова, рідного брата царя Миколи II, пасти вівці.

Зараз на тому місці, де знаходилась їхня отара, де були дві землянки, кошара і колодязь, виросло прекрасне село Чистопілля.

Заробити на коня тоді дідові так і не вдалось, бо платили мало.

Через три роки він повернувся додому і одружився. Тепер були потрібні гроші не тільки на коня, а й на те, щоб відділитись від батька. Тому, залишивши дружину у батьків, дід поїхав у Юзівку (так називали тоді Донецьк) і там у шахті, яка мала пласт вугілля товщиною всього 45 см, лежачи довбав киркою вугілля.

За 3 роки каторжної праці він зібрав значну суму грошей і повернувся в село багатою людиною. Купив шматок землі, необхідний сільгоспремонент, різну худобу і птицю, побудував будинок і почав займатися господарством.

Спочатку народився мій батько Никифор, потім моя тітка Марія, а потім мій дядько Федір. Весело було з ними моїй бабусі Мотрі. Було з ким гратися.

У роки суцільної колективізації і знищення куркуля як класу дід добровільно віддав у колгосп усе своє нажите тяжкою працею господарство, а сам з меншими дітьми та бабусею поїхав на Україну шукати щастя у тих місцях, де раніше пас вівці, і там у селі Чистопілля чабанував багато років.

Зайшовши до нас і побачивши, як бідує з трьома малими дітьми моя мачуха (батько тоді на Колимі відбував невідомо за що покарання), дід забрав мене з собою. Я охоче поїхав з ним і в дорозі очима маленького дикуна з великою цікавістю дивився на станції, паровози, машини, бо бачив усе це вперше.

У Нікополь Дніпропетровської області ми прибули поїздом і там на причалі чекали пароплав, щоб ним дістатися до Ушколки, поблизу якої знаходилось Чистопілля.

Дід дав мені пляшку і сказав:
- Піди до Дніпра і набери води. Тоді воду прямо з Дніпра пили, бо вона була чиста.

Як тільки сходинами я спустився до дебаркадера, величезний собака, який бігав на березі, раптово накинувся на мене, звалив з ніг і повиривав шматки м'яса з моєї ноги. Я став кричати і кликати на допомогу.

Робітники, які працювали поблизу, відігнали собаку, схопили мене на руки і віднесли в лікарню. Вона знаходилась поряд.

Там мені зробили уколи, промили і перев'язали рани і хотіли покласти мене на койку, але дід не дозволив.

У міліції, яка теж була поряд, нам радили подати в суд на начальника причалу, бо виявилось, що то собака його, але ми судитись відмовились, а обмежились тільки тим, що на наше прохання собаку обстежили і встановили, що вона здорова.

Майже два місяці заживали мої рани, а сліди від них залишилися на все життя.

У діда я швидко навчився робити постоли. Робив їх з невичиненої телячої шкіри і носив у будні шерстю всередину, бо так було тепліше, а в свята - шерстю наверх, бо так було красивіше.

У Чистопіллі була невелика українська семирічна школа.

Першого вересня я пішов у третій клас цієї школи, бо на Брянщині встиг закінчити лише 2 класи. Наступного дня вчителька сказала:
- А зараз, діти, напишемо диктант.

Пригадую, як вона диктувала, а я російськими буквами записував українські слова і не розумів: що вони означають.

Учителька диктувала: «крапка», а я замість того, щоб поставити крапку, писав слово «крапка». Вона диктувала: «кома», а я замість того, щоб поставити кому, писав слово «кома». І робив це тому, що чув ці слова вперше.

Тож не дивно, що в моїх зошитах з української мови завжди червоного було більше, ніж синього, і завжди стояли оцінки «дпг», тобто дуже погано (так раніше одиниця називалася).

Це мене дуже злило.

- Як же так?! - розмірковував я. - Я ж на Брянщині відмінником був, привіз звідти дві похвальні грамоти, а тут мені «дпг» ставлять. Розіб'юсь, а українську мову вивчу!

І почав дуже сильно старатись. Вчителька це помітила і вирішила мені допомогти.

Вона дала мені роботу на літо і два тижні працювала зі мною. Після того в четвертому класі «дпг» в мене зовсім уже не було, «погано» ще інколи траплялось, а основна оцінка була «посередньо», тобто трієчка, а коли я закінчив школу, то в свідоцтві у мене стояли всі однакові оцінки: «відмінно». Та найбільше мене радувало те, що з української мови теж стояла оцінка «відмінно». Це означало, що українською мовою в межах шкільної програми я оволодів повністю.

На той час мною було написано уже більше ста віршів. Спочатку я писав їх російською мовою, а коли вивчив українську, то почав писати українською, бо вона виявилась дуже милозвучною і дуже красивою.

Дати справжню оцінку своїм віршам я не міг. Вважав їх геніальними, а себе вважав справжнім поетом і міркував так:
- Не повинні ж поети жити в такому маленькому селі. Вони повинні жити в столиці.

Поскладав свої вірші у збитий з фанери чемоданчик (дипломатів тоді ще не було), взяв торбинку з хлібом і салом і поїхав «завойовувати» Київ. Гадав, що мене там одразу визнають поетом і поселять на головній вулиці.

А було це влітку 1946 року. Недавно скінчилась війна. Кругом лежали руїни. Поїздів було мало. Потрапити в вагон було дуже важко. їздили на дахах, тормозних площадках і на східцях вагонів. Лізли навіть на паровоза (тоді паровози ходили), чіплялися скрізь, де тільки можна було вчепитись, щоб їхати. Товарняками їздити категорично заборонялося. Порушників судили і позбавляли волі строком на один рік. І все одно люди їздили.

Я їхав товарняком на відкритій металевій платформі.

Надійшла ніч. Захотілося спати. Постелі не було. Я ліг на платформу, торбинку з хлібом і салом поклав під голову, чемоданчик поставив поряд і заснув.

Прокинувшись вранці від холоду, бо розжарена за день сонцем металева платформа вночі дуже сильно нахолола, і побачивши, що чемоданчика з віршами немає, а наш товарняк стоїть на станції П'ятихатки, я з великою гіркотою сказав:
- На станції П'ятихатки вкрали в мене всі манатки.

І, мабуть, саме тому, що віршів у мене уже не було, Київ зустрів мене холодно: поетом не визнав і зовсім ніде не поселив.

Але я не впав у відчай, а вирішив їхати в Нікополь Дніпропетровської області, де мав намір поступити в педучилище і там отримати підготовку, щоб стати поетом. А, крім того, немало значило й те, що неподалік від цього міста знаходиться село Чистопілля, в якому проживали мій дідусь Михайло і моя бабуся Мотря.

Без грошей та без харчів з багатьма пересадками я цілий тиждень товарняками добирався до Нікополя.

Поблизу нього на станції Чортомлик мені вдалося вчепитися на тендер паровоза, де зберігався запас води і вугілля.

Я дуже боявся, що машиніст побачить і прожене мене.

Мене побачив його помічник і, мабуть, помітивши переляк в моїх очах, заспокійливо сказав:
- Не бійся, хлопче! Ми не будемо тебе проганяти і довеземо до самого Нікополя. А ти бери лопату і допомагай нам підсовувати вугілля.

Я так сильно зрадів, що мене не женуть, і так сильно старався віддячити за виявлену до мене доброту, що від старання картуз мій злетів і десь загубився, волосся пересипалось вугіллям, а моя біла сорочка стала чорною. Ось у такому вигляді я постав перед очима заступника директора педучилища Федора Романовича Дроня і почав просити його прийняти мене вчитися. Він якось дивно поглянув на мене, посміхнувся і сказав:
- Поряд з нами знаходиться металургійний технікум. Там на горному відділенні шахтарів готують. Іди туди. Там тобі краще буде. Шахтарям набагато більше платять, ніж учителям. Та і за своїм виглядом ти туди більше підходиш.

- Мені треба вчитися тільки у вас, - заперечив я йому. - Я ж хочу поетом стати, а в металургійному технікумі літературу глибоко не вивчають. Прийміть, будь ласка!

Він ще раз чомусь посміхнувся і дав розпорядження зарахувати мене студентом педучилища як відмінника навчання без екзаменів.

У педучилищі мої поетичні справи пішли різко вгору. Я дізнався, що в газеті «Нікопольська правда» працює справжній поет Петро Біба, який тоді уже був членом Спілки письменників України і мав книжку віршів «Братерство».

Я написав нові вірші і пішов його розшукувати.

Редакція газети містилась у невеличкому двоповерховому будинку на головній вулиці міста.

У приймальні нікого не було. На дверях, які вели в сусідню кімнату, чорнів напис «Редактор». Я боявся туди заходити. Раптом вони розчинилися і звідти вийшов молодий кремезний чолов'яга у світлому костюмі.

- Вам кого? - звернувся він до мене.

- Я хочу бачити Петра Бібу.

- А навіщо він вам?

- Хочу показати йому свої вірші.

- Давайте я подивлюся, - сказав чолов'яга і простягнув руку.

Я подав йому зошит з віршами. Він розгорнув його і почав читати, а я, затамувавши подих, пильно стежив за ним.

Чолов'яга часто зупинявся і, показуючи пальцем на окремі рядки, голосно казав:
- Тут не так і тут не так та і тут теж не так.

Це мене розізлило і я сердито сказав:
- Та що ви у віршах розумієте?! Вам все не так та не так. Я хочу бачити Петра Бібу.

- А я і є Петро Біба, - засміявся чолов'яга. - А ти, хлопче, не сердься, а кожного четверга о шостій годині вечора приходь до нас на заняття студії і вірші принось. Ми тобі допоможемо у них розібратися.

Так я став членом літстудії, якою керував Петро Біба, і там його очима, очима професійного поета, подивився на свої вірші і з великим здивуванням вперше побачив, що у моїх віршах, які я вважав геніальними, так багато всіляких недоліків і всіляких недоречностей, яких я раніше зовсім не помічав.

У літстудії при допомозі Петра Біби я свої вірші удосконалив так, що їх почала друкувати спочатку місцева, а потім і республіканська преса. А перший з них був надрукований 1 травня 1949 року в газеті «Нікопольська правда» і мав назву «Першотравневі колони». Мені тоді було рівно 20 років.

З великою повагою і теплотою згадую викладачів мови і літератури нашого училища Куща Олександра Антоновича і Христенка Олександра Захаровича, які в роки мого навчання завжди були моїми добрими порадниками у всіх моїх поетичних вправах.

Пам'ятаю, як одного разу прийшов Олександр Захарович до нас на лекцію і звернувся до присутніх з такими словами:
- Чи бачили в газеті ви свого Шаройка?

Розгорнув «Нікопольську правду» і почав читати нам надрукованого в ній мого вірша «Дніпро». Ось лише маленький уривок з нього:

В'ється срібна річка,
Мов широка стрічка,
І зника, мов стежка,
В синій далині.
Голубіє небо...
Розпустили верби
Золоті сережки
Рано навесні.

Плину пароплавом
Повз розкішні плавні,
Повз високі кручі,
Сонячні луги...
За кормою білі
Розгулялись хвилі,
Піняться кипучі,
Б'ються в береги.

Потім, трохи помовчавши, Олександр Захарович сказав, що за своєю майстерністю мої вірші уже такі, як вірші професійних поетів.

Від такої похвали я почував себе на сьомому небі! Але, на жаль, такий Дніпро залишився тільки в колишніх віршах наших поетів та у наших спогадах.

Кілька років тому я «Метеором» проїхав з Херсону до Києва і побачив усі ті моря, якими так бездумно розлили ми його. Вода в них зеленіє і цвіте. Риба гине. Ми знищили плавневі ліси і затопили родючі землі, на яких споконвіку вирощували мільйони і мільйони тон високоякісних овочів. Ми затопили безліч історичних пам'яток нашого народу і тим самим збіднили його духовність. І все це заради кількох малопотужних гідроелектростанцій. Такого варварства ніколи не пробачать нам наші нащадки.

Роки, на які припало моє навчання в педучилищі, а серед них особливо 1946-й і 1947-й, були дуже важкими. Дуже сильно відчувалися наслідки війни. Не вистачало найнеобхіднішого: палива, одягу, взуття, продуктів харчування.

Приміщення училища не опалювалися. В аудиторіях на стінах білів сніг. Мерзли руки. Замерзало чорнило. Сиділи одягнені.

У мене зимового одягу не було. Я мав лише робочу спецівку, пошиту з грубого, але міцного матеріалу. Влітку і восени ходив босий, а взимку взувався у парусинові черевики.

Раз у місяць в бухгалтерії педучилища ми отримували хлібну і продовольчу картки. Щоденно за хлібною карткою в магазині нам продавали по півкілограма хліба. Пекли його з кукурудзяного борошна, в яке додавали висівки. Я встигав його з'їсти по дорозі до їдальні, хоч вона знаходилась майже поряд з магазином. А в їдальні уже за продовольчою карткою нам наливали по півлітра супу, в якому повинно було бути 40 грамів крупи і десять-п'ятнадцять грамів олії. Але ніколи в ньому стільки цього не було, бо куховарки теж мусили якось жити. Словом, суп був такий, що в ньому завжди крупинка за крупинкою ганялися з дубинкою. їсти ложкою було ніяк. Атому я просто випивав його з металевої мисочки (тарілок теж не було). Після того нічого їстівного вже не передбачалось. Треба було чекати наступного дня, щоб мати можливість знову з'їсти півкілограма такого ж хліба і випити півлітра такого ж супу. Я вже починав пухнути, але з усіх сил намагався триматись на ногах, бо знав: якщо ляжеш, то тоді вже не встанеш.

Жило нас четверо в одній кімнаті гуртожитку, який не опалювався. Вдень ще якось могли терпіти, а вночі мерзли так, що зуб на зуб не попадав. А їсти хотілося страшенно.

І все ж таки бували і в нас інколи і свята. Звичайно, свята в лапках. Ось одне з них. Якось ми на причалі розвантажували баржу - і заробили аж по цілому кругу макухи! Принесли в гуртожиток, клали на поріг, били по ній шворнем, а потім повзали по підлозі і визбирували шматочки, які розлітались по всій кімнаті, похапцем клали в рот і жадібно жували.

Навіть зараз, хоч відтоді минуло більше, ніж півстоліття, страшно і боляче згадувати про той час.

А щоб моя розповідь не була такою сумною, то треба, мабуть, згадати і про щось веселе та приємне. Наприклад, про кохання.

Звичайно ж було в училищі дуже багато гарних дівчат! Усі вони здавались мені богинями! Але я мав такий непривабливий вигляд (худий, голодний, погано зодягнений), що боявся підступитися до них і сказати їм про свої почуття. А, можливо б, якась з них, дивись, і погодилась би на все життя обдарувати мене своєю красою і ніжністю?! Та, на жаль, все це мною було безповоротно втрачено.

Жарти - жартами, а любов - діло серйозне. Не вірте тим, хто каже, що її немає зовсім, що її видумали поети. Це неправда! Я як поет точно знаю, що ми нічого не видумували, а записали тільки те, що є насправді.

У 2000 році педучилище відзначало своє 75-річчя. Зібралось дуже багато випускників. Під час виступу перед ними я прочитав їм свою пісню «Тебе забуть не в силі я» , яка має такі слова:

Тебе бабусею зовуть.
Цвітеш, мов біла лілія.
А я забуть, а я забуть,
Тебе забуть не в силі я.

Ну як того не пригадать,
Коли ти квітла розою?!
Те неможливо передать
Ні віршами, ні прозою.

Твоєї чистої краси
Я не посмів напитися,
Бо я до тебе в ті часи
Боявся підступитися.

У тебе вже давно сім'я.
А де ж мені подітися,
Якщо й тепер на тебе я
Не можу надивитися?!

Піду вклонюся солов'ю
І попрошу одразу я
Нехай він про любов мою
Тобі в піснях розказує.

Тебе бабусею зовуть.
Цвітеш, мов біла лілія.
А я забуть, а я забуть,
Тебе забуть не в силі я.

І коли після того я жартома сказав, що навмисно назвав пісню так, щоб кожна з колишніх дівчат-богинь, з якими я разом колись навчався, зараз могла подумати, що, може, саме в неї тоді я так сильно закохався, що і через п'ятдесят років не можу забути її, то мене одразу ж оточили випускниці-бабусі, мої однокурсниці, і вчинили мені справжній допит, вимагаючи, щоб я назвав ту з них, яку я так сильно кохаю. І ніякі мої доводи про те, що це лише художній твір, не допомогли. Бабусі все одно так і залишилися з думкою, що є серед них та, яку забути я не можу.

Я особисто вважаю, що сильнішого почуття, ніж почуття любові, на світі немає. І, можливо, саме тому, перебуваючи у дуже солідному віці, я написав книжку віршів про любов (називається вона «На мосту любові»), де в одному з них є такі слова:

«Та любов не боїться ніякої відстані,
Бо любов - найсильніше чуття на землі».

А тепер від поезії про кохання перейдемо до прози життя. А було воно надзвичайно жорстоким. До економічних негараздів додавався ще й політичний гніт. Усім насильно нав'язувалось марксистсько-ленінське вчення. Скрізь провадилось так зване комуністичне виховання. Засоби масової інформації облудно розхвалювали радянський спосіб життя. Учнівську та студентську молодь змушували писати хвалебні листи на адресу «мудрої» КПРС та «рідного батька» Сталіна і дякувати їм за щасливе і заможне життя.

У той час, коли громили космополітів та українських буржуазних націоналістів, коли скрізь і всюди вишукували «ворогів народу», я інколи, забуваючи про те, що в державі кожен п'ятий - донощик, дозволяв собі у вузькому колі студентів необачно висловлювати свої думки, які не завжди збігалися з комуністичною ідеологією і які зразу ж ставали чомусь відомими начальству і вихователям.

Учитель історії Іван Дмитрович Єремєєв неодноразово називав мене українським буржуазним націоналістом і космополітом, хоч насправді я не був ні тим, ні іншим.

- Який же я український буржуазний націоналіст, якщо я за національністю росіянин?! - доводив я йому. - Та і космополітом теж бути не можу, бо це люди високої освіти, які розуміють світову культуру, а я настільки неосвічений, що й своєї не знаю.

Але він і слухати не хотів моїх доводів.

А тут, як на гріх, Дронь Федір Романович прямо на лекції відібрав у мене «Історію України-Руси» Михайла Грушевського, яку мені лише на хвилинку, щоб тільки подивитись, дав мій друг і сусіда по парті Григорій Міткалов.

Мабуть, все це і стало справжньою причиною того, що мене за кілька днів до державних екзаменів виключили з педучилища.

А привід для цього знайшли зовсім інший. Не склалися у мене стосунки з моїм класним керівником Поліною Юхимівною Фільтерштейн. Це була уже немолода низенька і дуже худа жінка з тонким і довгим горбатим носом, з круглими сірими очима і вставними білого кольору металевими зубами.

Мабуть, для того, щоб здаватися вищою, любила часто ставати на носки. Свій предмет - математику - знала бездоганно. А от вихователя з неї не вийшло. Не вистачало вродженого педагогічного такту.

Дуже часто вживала якесь незрозуміле нам слово «ів». Майже кожне речення починала з нього. З великими труднощами вимовляла звук «р», але все-таки намагалась його вимовити. При цьому ставала на носки, вся напружувалась, обличчя червоніло, а на шиї напинались товсті сині жили. У цей час вона здавалася схожою на птаха, який намагався злетіти, але не міг відірватись від землі.

- Ів корррінь квадррратний, - тягнула вона «р».

До мене часто чіплялась, як тоді мені здавалось, безпричинно.

А, може, і не безпричинно. Може, вона знала, що я написав про неї злу епіграму. Може, стукачі донесли їй про це.

- Ів Шаррройко! - сказала вона мені одного разу. - Ви повинні піти на перрршотррравневу демонстрррацію.

- Як же я піду, якщо у мене порвались черевики і крізь діри виглядають голі пальці?- сказав соромливо я їй наодинці.

- Ів ви не бажаєте йти по політичним перрреконанням, - сердито мовила вона.

Це мене дуже обурило, бо я вважав себе патріотом.

- Та як ви смієте! Які такі у мене політичні переконання?! Де ваші докази?! - вигукнув я.

Вона одразу ж побігла до заступника директора скаржитись.

А через кілька днів після того свою виховну годину в нашій групі Поліна Юхимівна почала так:
- Ів Шаррройко! Коли підете в кіно з дівчиною, то знайте, що спочатку тррреба пррропустити дівчину, а вже потім самому заходити в театррр.

Мені дуже соромно було в присутності дівчат групи слухати таке повчання. Я розхвилювався і сказав:
- Мені ще не доводилося з дівчатами ходити в кіно. Ви самі, мабуть, бачите, який у мене вигляд! А якщо колись і піду з дівчиною в кіно, то до вас не прийду розпитувати про те, як мені себе вести.

Поліна Юхимівна розплакалась і побігла до заступника директора скаржитись на мене.

Він зразу ж викликав мене до себе в кабінет і сказав:
- Ми більше не зможемо з вами ужитись в одному училищі. Пишіть заяву про перехід до іншого.

- Не бачу підстав для цього, - заперечив я. - Тим більше, що не почуваю за собою ніякої провини.

- В такому разі зараз буде написано наказ про ваше виключення з училища. Якщо і надумаєте скаржитись у Міністерство освіти, то до державних іспитів уже не встигнете, бо до них залишилося всього лише кілька днів - так чи інакше ви все одно залишитесь за бортом училища. На лекції уже не йдіть.

А через годину на дошці оголошень з'явився наказ, в якому було сказано, що за образу його, заступника директора, та семи вчителів мене виключено з училища. Насправді ж я зовсім нікого не ображав. Тому майже всі вчителі дали мені про це письмові підтвердження. Лише деякі з них злякались і не захотіли наживати собі зайвих клопотів.

Мабуть, дуже засмученим прийшов я на заняття літстудії.

- Що сталося? - запитав мене Петро Біба. Я все розповів йому.

Вислухавши мене, він порадив:
- Опиши все те, що ти розповів, і завтра принеси мені.

Я не спав цілу ніч. Писав першу в своєму житті скаргу. Вона зайняла аж півзошита! А вранці поніс до редакції. Прочитавши її, Петро Біба сказав:
- Тут все видно, мов на долоні.

Потім зняв слухавку і набрав номер телефону педучилища:
- Дайте мені директора. Немає? Дайте заступника. Теж немає? То дайте секретаря парторганізації. Що ж це ви, шановний, з гармат по горобцях палити почали? Як вам не соромно?! Затіяли війну з дітьми. За що ви виключили Василя Шаройка? Може, він прокрався чи, може, вчитись погано почав? Я знаю його як одного з кращих студентів і як майбутнього поета. У мене його скарга. І якщо все, що в ній сказано, правда, то вам не поздоровиться.

А наступного дня в педучилище прийшли працівники газети і про щось дуже довго розмовляли з учителями та з заступником директора.
Після того мене викликав Федір Романович і сказав, що наказ про виключення мене з педучилища буде відмінено, якщо я в присутності усіх студентів четвертого курсу попрошу у вчителів пробачення за те, що я все ж таки нібито образив їх, бо, мовляв, не можна показати, що студент прав, а вчителі неправі. І я змушений був каятись у гріхах, яких насправді у мене не було.

І хоч мені тоді безпідставно було завдано кривди, але я не мав і не маю зла проти своїх кривдників, бо розумів і розумію, що винними були не вони, а та жорстока система, обдурені якою, ці добрі люди сліпо вірили і вірно служили їй.

З тих пір багато води утекло з Дніпра у Чорне море. Я прожив довге життя. Було в ньому багато всього: і великої радості, і великого горя.

Я дуже сильно любив учитись. Навчання давалось мені дуже легко і приносило величезну радість. Іду, бувало, з занять і радію, що я сьогодні узнав те, чого ще вчора не знав, а завтра піду на заняття і взнаю те, чого ще не знаю сьогодні. І так щодня.

Після Нікопольського педучилища я закінчив відділення української мови і літератури філологічного факультету Кіровоградського педагогічного інституту та юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Це були три мої радості.

35 років працював учителем української мови і літератури в загальноосвітніх школах Вінницької і Херсонської областей. З них 20 років був директором школи, 10 років працював учителем у виправно-трудовій колонії посиленого режиму утримання, де відбували покарання особи, які вперше скоїли тяжкий злочин. Вони були моїми учнями.

Перше моє призначення вчителювати було в село Довжок Шаргородського району Вінницької області. Там я закохався і одружився з найкрасивішою дівчиною села Ганною Копайгородською, з якою прожив 51 рік. Там народилась наша дочка, яку ми назвали Любов'ю. Там я потоваришував з учителями Бернацьким Володимиром Йосиповичем і Гаврилюком Іваном Юхимовичем, які стали моїми друзями на все моє життя. Це все було великою радістю для мене. А великим горем стало те, що немає уже ні моєї дружини, ні мого сина, ні моїх друзів. Вважаю, що більшого горя, ніж горе хоронити своїх рідних, а особливо своїх дітей, мабуть, немає на всьому світі. Таке горе я переживаю і по сьогоднішній день. У селі Чистопілля Херсонської області, де минуло моє дитинство, я працював учителем і директором у школі, в якій колись навчався. Була вона тоді семирічною і розміщалась в бараці. Тепер там гарна двоповерхова середня школа. Тепер мене там обрали почесним директором і обіцяють назвати школу моїм ім'ям. Звичайно, все це радує мене. Але я дуже горюю, що немає уже ні тих учнів, разом з якими я навчався, ні тих вчителів, разом з якими я працював. Радість та біль з приводу всього цього я передав у своєму вірші «Чистопілля»:

Я приїхав знов і чистим полем
Поспішаю стежкою в село.
Згадую то з радістю, то з болем:
Що зі мною тут колись було.

Тут в дитинстві я навчався в школі,
Пас корови і косив траву,
В юності шукав своєї долі –
І зустрів красуню степову.

В неї очі світловолошкові,
Наче небо ранньої весни.
Тут у нас із ніжності й любові
Виростали дочки і сини.

Тут і труд мій, і моє дозвілля,
І печаль, і радість немалі...
І тому для мене Чистопілля
Стало найдорожчим на землі.

Я бродив не раз широким світом,
Знав село і місто не одне,
Та весь час до себе як магнітом
Лиш воно притягує мене.

Я приїхав знов і чистим полем
Поспішаю стежкою в село.
Згадую то з радістю, то з болем:
Що зі мною тут колись було.

У сусідньому селі Георгіївці, яке знаходиться на відстані трьох кілометрів від Чистопілля, я 10 років працював директором школи. Побудував там навчальний корпус на чотири класні кімнати, фізико-математичний і хіміко-біологічний кабінети, учительську і коридор у вигляді рекреаційного залу та обладнав усе це сучасними меблями і необхідним устаткуванням. Не було для цього ні коштів, ні матеріалів, ні робочої сили. Я три роки їздив і бігав кругом, щоб зібрати усе це докупи. Мене дуже радувало те, що тепер учні вчитимуться у набагато кращих умовах.

Нещодавно через багато літ я побував там і з великим болем побачив, що уже не тільки того корпусу, а навіть каміння від нього і то немає, що на тому місці, де він знаходився, зараз росте трава вища за мене ростом. Невже це мої учні, яких я вчив добру і порядності, повиростали і вчинили таке варварство?!

А скільки горя побачив я тоді, коли вчителював у колонії і викладав там засудженим українську літературу! Бачив усіляких людей: і побитих, і вбитих, і повішених...

Мої учні казали мені:
- Что ты нам лапшу на уши вешаешь? Какая может быть литература? Ты посмотри: что в колонии делается! Что ты дуру гонишь?!

А я, не зважаючи ні на що, десять років гнав дуру і викладав літературу. І зараз радуюсь, що частина моїх учнів, вийшовши на волю, живе уже чесним життям. Заради цього варто викладати літературу!

Не треба, мабуть, і згадувати, що скрізь, де б мені не доводилось працювати, я завжди займався і літературною творчістю. І робив це переважно вночі, бо вдень увесь мій час і всі мої сили забирала педагогічна робота.

І, мабуть, саме через те, хоч публікацій у періодичній пресі було і чимало, моя перша книжка вийшла пізно, коли мені йшов уже 48 рік.

Вийшла вона в Києві у видавництві «Веселка» і називалась «Помічниці». Це була тонесенька книжечка віршів для дітей, яка принесла мені величезну радість. Треба сказати, що радість першої книжки така велика, що ні з чим н порівняти неможливо, хіба що з першим коханням.

Мені один херсонський поет (прізвища його називати не буду) розповідав, що йому, коли він вперше побачив у Києві свою першу таку ж тонесеньку, як і в мене, книжечку віршів для дітей, раптово захотілось пошвидше прибути в Херсон і показати своїм рідним, друзям і знайомим свою першу книжку.

- Поїзд іде довго. Терпіння не вистачає, - признавався він мені. - Полечу літаком. А раптом літак впаде, розіб'ється і я не довезу свою книжку!

Але літак не впав, не розбився, цей поет благополучно прилетів у Херсон і видав після того ще багато гарних книжок. Видав і я кілька нових книжок, за які мене прийняли в Спілку письменників. Працював я тоді ще в колонії. Повернувся з роботи о 12 годині ночі. З поштового ящика випала телеграма, якою Президія Спілки поздоровляла мене з прийняттям. Радість неймовірна! А поділитися нею не було з ким. Вдома нікого не було. Дружина працювала у другу зміну і повернулася додому пізніше за мене.

А наступного дня мене вітала вся школа і вся колонія! У Херсоні немає жодної школи, а в області жодного району, де б не доводилося мені виступати. Там на уроках краєзнавства вивчаються мої твори.

Я - упорядник виданого видавництвом «Таврія» збірника «Придніпровські усмішки», у якому представлено мною гумористичні і сатиричні твори 18 херсонських авторів-безкнижників. Зараз дев'ятеро з них видали по кілька своїх книжок, а двоє (Микола Василенко і Леонід Марченко) стали членами Національної спілки письменників України. Усе це - приводи для моєї радості. Радує також і те, що одну з трьох рекомендацій, необхідних для вступу до Спілки, дав мені Петро Біба і написав у ній, що знає мене з тих пір, коли я навчався в Нікопольському педучилищі.

Радує тому, що саме він відіграв дуже важливу роль у моєму житті. Без нього мене, можливо, й не поновили б в педучилищі.

Без нього мені, можливо, й не вдалося б стати поетом. Буду завжди дякувати долі за те, що вона послала мені цю благородну людину, вдячність до якої вічно житиме в моєму серці.

Радує ще й тому, що він запам'ятав мене з Нікополя, а Нікополь у моєму житті займає особливе місце. Саме з ним пов'язано у мене багато усіляких пригод: і сумних, і радісних.

Пригадую, як одного разу пізньої осені 1946 року працювали ми, студенти педучилища, на полі свого підсобного господарства. Нам оголосили перерву на обід. Та який міг бути обід під час голоду?! У мене нічого не було. Це помітила дівчина з нашої групи Ліда Гармаш і дала мені огірок та дві в мундирах картоплини. Мабуть, вона жила десь поблизу від Нікополя і мала город. її доброта, виявлена нею під час голоду, залишилася в моїй пам'яті на все моє життя.

Через багато літ, ставши поетом і сивим дідом та розмірковуючи про людську доброту, якої, на жаль, у нас зараз так дуже мало, я написав такий вірш:

Доброта

Моїй однокурсниці
по Нікопольському педучилищу
Лідії Гармаш присвячую.

Шановна Лідіє Гармаш!
В житті обставини так склались,
Що я з тих пір прихильник Ваш,
Коли в педшколі ми навчались.

Хоч я давно вже сивий дід
І Ви, на жаль, уже бабуся,
Та все ж той час згадати слід –
І я зробити це беруся.

Берусь, бо назавжди, навік
Забрали в мене мій спочинок
Голодний сорок шостий рік
І Ваш неординарний вчинок.

Коли лишавсь до смерті крок
І я ковтав, голодний, слини,
Дали мені Ви огірок
І дві в мундирах картоплини.

Я часто думаю тепер
Про те над Вашим над портретом,
Що, може, я тому й не вмер,
Що, може, й став тому поетом.

Тож хай живе у всі літа,
Живе й не гине навіть в муках
Природна Ваша доброта
У Ваших дітях і онуках!

Бо, справи роблячи свої,
Вже кожен з болем помічає:
Як дуже мало в нас її,
Як нам її не вистачає!

У Нікополі я починався і як поет, і як учитель. Там я надрукував свій перший вірш, там у школі № 1 я провів свій перший урок, а в школі № 19 я проходив двотижневу практику.

У Нікополі народився мій дуже близький і дуже знаменитий родич Семен Омелянович Шаройко. Він - вчений, військовий винахідник, лауреат Державної премії СРСР і лауреат Ленінської премії. Серед багатьох його винаходів є і такий, який знають у всьому світі. Це пляшка з запальною сумішшю КС, якою під час війни спалено 2150 фашистських танків. Сподіваюсь, що незабаром одну із вулиць міста Нікополя буде названо його ім'ям. Для цього є усі підстави.

Усім відомо, що радість і горе завжди поряд знаходяться. Тож не довго тривала моя радість з приводу того, що мені вдалося стати поетом. Сталося нещастя: я упав і поламав хребет.

Аж три місяці нерухомо пролежав на спині в травмотологічному відділенні херсонської лікарні імені Тропіних. Біль такий, що хоч на стінку дерися! Дуже сильно боявся, що назавжди залишусь прикутим до ліжка. Тому аж півроку так старанно тренувався заново ходити, що при допомозі Бога і лікарів та завдяки своїй винятковій наполегливості залишився на ногах!

Та не встиг я одну біду прежити, як на зміну їй з'явилася інша, бо біда ніколи одна не ходить, а завжди ще й іншу біду за собою водить.

Раптово звалилося на мене величезне горе: трагічно загинули моя дружина і мій син.

Мені багато разів доводилося чути, що нібито час будь-який біль вгамовує. Але це неправда. Ось уже кілька років мій біль за моїми рідними ні вдень, ні вночі не дає мені спокою.

Не розумію: чому люди в своїй любові клянуться тільки до могили, бо я своїх рідних і після їхньої смерті люблю так само сильно, як і тоді, коли вони були живими, а тому вважаю, що любов - це таке сильне почуття, яке не знає ні часу, ні відстані.

У такому трагічному стані, у якому я, немічний дід, опинився наодинці з цілим букетом усіляких хвороб, слабкі люди опускаються, спиваються, стають «бомжами» і навіть інколи кінчають життя самогубством.

Я ж нічого цього робити не збираюся. Я народився людиною і до кінця днів своїх хочу бути людиною і в міру сил своїх хочу служити людям. Вважаю, що за будь-яких обставин людина повинна робити те, що вона може робити. Не повинно бути такого, щоб людина зовсім нічого не робила.

Тому і зараз я займаюся літературною творчістю. Жалкую, що за довге моє життя мені вдалося зібрати малуватий ужинок зі своєї літературної ниви. Я встиг написати 21 книжку віршів для дітей та дорослих.

Серед них, крім уже названих вище, слід назвати ще й інші, а саме: збірки гумору і сатири для дорослих «Лебідь на балансі», «Хворий заєць», «Зарозумілий павич», «Нулі та королі», «Дірка від бублика», «Керівний баран», «Відверта розмова», «Без церемонії», «Цілком демократично» та збірки умору і сатири для дітей «Веселий дзвоник», «Як врятували горобця», «Щоб сонечко світило», «Жива граматика», «Хто ж розплутає слова?», «Хитрий щоденник», а також збірник пісень «В тому році не було зими».

Ніяких премій і нагород я ніколи не жадав і не домагався, бо дуже рано зрозумів, що найвищою нагородою є пам'ять людей, а все інше навіки саме життя стирає.

І тому, роздумуючи про це, написав такий вірш:

Найвищою серед усіх нагород
Є пам'ять, яку зберігає народ.

ЇЇ не приваблять ніякі чини,
Ніякі посади, звання й ордени.

Привабити може її тільки той,
Хто служить народу, хто справжній герой.

Любов'ю до нього наповнений вщерть,
Він піде за нього на муки й на смерть.

Тому не торкнеться його забуття.
Йому гарантовано вічне життя.

Бо він, подолавши зажерливу тлінь,
Залишиться в пам'яті всіх поколінь.

Людино, зумій так на світі прожить,
Щоб пам'ять народу змогла заслужить!

У зв'язку з тим, що я пишу і розмовляю українською мовою, мені неодноразово доводилося чути образи від окремих недалекоглядних росіян та російськомовних українців.

- Откеда ты, западенец, здесь объявилси? - сказав мені якось один із них. - Откеда ты так хорошо знаешь этот телячий язык?

- А откуда вы знаєте, что он телячий, если вы не знаете его? - заперечив я йому російською мовою. - Да и русского языка вы тоже не знаете.

Это слышно из вашого розговора. Зачем же вы так высокомерно ведете себя и оскорбляете язык того народа, среди которого живете? Неужели вы не понимаете, что, оскорбляя его язык, вы тем самим оскорбляете и народ, который на этом языке разговаривает?! Почему бы вам из уважения к тому народу, чей хлеб вы едите, не выучить его язык и не общаться с ним на его языке? Так было бы намного умнее и благороднее.

Оскільки така нерозумна поведінка окремих зухвальців носить непоодинокий характер, то, на мою думку, треба штрафувати їх за образу мови і народу.

Брянська область, де я народився, межує з Орловською і Смоленською областями (це Росія), Сумською і Чернігівською областями (це Україна) та з Гомельською областю (це Білорусія), але я ніколи не чув, щоб жителі цих областей ворогували між собою через те, що вони належать до різних національностей і розмовляють різними мовами. Людям, які живуть своїм трудом, ділити нічого. Це окремі непорядні політики, які живуть за рахунок їхньої праці, намагаються натравити їх один на одного і посіяти між ними ворожнечу, щоб мати можливість грабувати їх та захищати награбоване.

Але наш народ мудрий і (звичайно, за окремими винятками) на ці провокації не піддається.

Хоч я для Брянщини нічого не зробив та й не міг зробити, бо виїхав звідти тоді, коли мені було всього лише 10 років, проте все одно мої благородні земляки не відцуралися від мене і вважають мене за свого. У літературному музеї м. Брянська є мій портрет і є мої книжки. У четвертому томі шеститомника «Брянщина литературная» мені відведено чотири сторінки, на яких написано про мене та про мою творчість.

А коли, перебуваючи у творчому відрядженні від Спілки письменників України, я півмісяця їздив по Брянщині і виступав разом з брянськими письменниками, то скрізь приймали мене там як рідного, а мої колеги-письменники пропонували мені переїхати в Брянськ.

- Ты бы нам подошел,- казали вони. - Ты бы переводил нас на украинский язык, а мы бы тебя переводили на русский. Но имей ввиду, что год будешь жить без квартиры, а потом мы тебе здесь квартиру выбьем.

Але переїхати мені уже неможливо. І не тому, що я маю дуже солідний вік, а тому, що до України я усім своїм серцем прикипів уже назавжди і свого подальшого життя без неї уже не уявляю. Тут могили моїх рідних. Тут живуть мої діти й онуки.

Тут живуть мої колеги і друзі. А без всього цього я ніде жити уже не зможу.

Мені пощастило об'їхати майже всю Україну. Побував я і в західних областях. Там також вважають мене за свого.

Я кілька разів пішки обійшов увесь Львів. Піднімався на Високий Замок, з якого добре видно майже все місто.

Милувався прекрасною архітектурою церков, костьолів, театрів та будинків.

Неодноразово на Личаківському цвинтарі відвідував могилу Івана Франка, якого вважаю не тільки генієм, але й титаном в українській і в світовій літературі. Не перестаю дивуватися з того, що він за 60 років свого життя зумів так багато написати!

Видано 50 томів його творів! Але це тільки частина з того, що ним написано. Набереться ще майже на 30 томів його творів, які теж обов'язково треба видати.

З великою цікавістю в Історичній аптеці розглядав я сулію від ліків безсмертя, які уже хтось випив, і дуже жалкував, що не випив їх Іван Франко. Такі люди повинні жити вічно!

З приємністю і насолодою відпочивав я у Стрійському парку - і величезна радість сповнювала все моє єство від усвідомлення того, що все те, що мені вдалося побачити, створено розумом і руками талановитих людей, які жили і живуть у цьому чудесному місті!

Я двічі не тільки об'їхав, але й обійшов пішки усе Закар¬паття, де скрізь мене також приймали з великою прихильністю, бо люди там люб'язні й доброзичливі.

А природа там настільки мальовнича, що майже кожен житель цієї області або поет, або художник.

І, можливо, саме тому в Закарпатті так багато майстрів різьби по дереву, по виготовленню килимів і гобеленів, по вишивці рушників і сорочок та різноманітних полотен.

І стає дуже боляче від того, що за вказівкою колишніх окремих непорядних керівників колишнього СРСР у Західній Україні було проведено так звану «зачистку», під час якої сотні тисяч людей було розстріляно, замучено у в'язницях, заслано до Сибіру.

Такого забувати не можна ніколи. Воно завжди житиме в серцях і в пам'яті мільйонів людей.

Два тижні я прожив у Білорусії. Зустрічався і розмовляв з багатьма представниками цього багатостраждального народу, кожен четвертий з якого загинув під час другої світової війни, і дивувався, що йому так швидко вдалося відбудувати зруйновані війною міста і села та зруйноване господарство. Скрізь мене вважали за білоруса. Великий білоруський поет Ніл Гілєвіч сказав мені білоруською мовою:

- Васіль Шаройка - дык гэта ж беларус! Усяго найлепшага! А для того, щоб я зміг краще оволодіти білоруською мовою, то у Мінську мені подарували усі підручники білоруської мови і літератури за середню школу і за вищий навчальний заклад та білорусько-руський і русько-білоруський словники. Там же я придбав «Тлумачальны словнік беларуськай мовы».

Хотів придбати білоруський буквар, але не зміг, бо в Мінську, на жаль, немає жодної школи з білоруською мовою навчання, а всі школи там російські, в яких білоруську мову починають вивчати лише з третього класу.

У Білорусії дуже багато прекрасних письменників. Окремі твори майже сорока білоруських поетів-гумористів я переклав на українську мову і видрукував у своїх книжках поряд зі своїми творами.

З великою радістю та з великим болем згадую ті дні, коли я з херсонськими поетами Василем Мелещенком і Миколою Братаном їздив по Чечено-Інгушетії і виступав разом з чеченськими та інгушськими письменниками.

З радістю згадую тому, що скрізь приймали нас з великими почестями. Возили «Волгами». На межі кожного району стрічали нас керівники цих районів. Музиканти грали на акордеонах і вибивали на високих бубнах. Чеченці у черкесках з нашитими патронташами, підперезані поясами зі всілякими брязкальцями-висюльками, у чоботях з високими халявами, у великих шапках та вродливі дівчата у білому національному вбранні танцювали лезгінку.

Нам влаштовували зустрічі з чабанами, які в горах пасуть отари овець, з умільцями по вирощуванню високоякісних сортів табаку, з майстринями по виготовленню винятково красивих килимів.

Нас пригощали своїми національними стравами жижих-гальнюш та халвою.

Нам розповідали свої народні твори і співали свої народні пісні. А в райцентрі Шовківницького району на мою честь дали концерт у двох відділеннях.

У багатьох містах і селах, виступаючи перед чеченцями та інгушами, я казав їм, що вони належать хоч і до малочи-сельних, але до великих народів, бо на таке, що побачив і почув я у них, здатні тільки великі народи.
Мені дуже подобається, що ці волелюбні і горді люди з великою повагою ставляться до старших за віком, дуже сильно люблять свій край і свято бережуть свої традиції.

Аз великим болем я згадую це все тому, що невдовзі після цього за вказівкою окремих непорядних керівників Росії чеченців та інгушів оголосили бандитами та терористами і під виглядом боротьби з тероризмом почали бомбити та обстрілювати з гармат їхні міста і села, а потім ще й проводити «зачистки» - тобто добивати усіх тих, кому пощастило врятуватися від бомб та снарядів. На очах всього байдужого світу було знищено сотні тисяч невинних людей.

Коли я згадую про це, то у мене починає боліти серце і мені хочеться кричати:
- Люди! Що ж ви робите?! Схаменіться! Припиніть негайно! Не може бути весь народ ні бандитом, ні терористом!

На жаль, бандити і терористи є серед кожного народу. Є вони і в Москві, і в Санкт-Петербурзі та в багатьох інших містах.

Але це не значить, що і Москву, і Санкт-Петербург та інші міста треба бомбити та обстрілювати з гармат. Хіба ж бомба і снаряд розбираються в тому, хто бандит, хто терорист, а хто мирний житель?! Розбиратися в цьому повинні люди.

Отже, перед тим, як розпочинати боротьбу з тероризмом, спочатку треба було добре розібратися у всьому цьому, а вже потім вести конкретну боротьбу з конкретними терористами. І вести її не за допомогою бомб та снарядів, а вести правовими методами.

Вважаю, що проти чеченського та інгушського народів скоєно непростимий кривавий злочин, а тому на знак солідарності та жалоби схиляю перед ними свою сиву голову.

Дізнавшись, що моє прізвище Шаройко, чеченці розповіли мені, що у них є горде і волелюбне плем'я шараїв, а я чомусь подумав тоді, що то, можливо, мої родичі.

Це схвилювало мене - і мені схотілося писати вірші:

Коли чеченець розповів,
Що в них є плем'я шараїв,
Подумав я, що шараї –
То, може, родичі мої,
Бо я по духу теж шарай,
Бо свій народ і рідний край
Я дуже сильно теж люблю
І все, що можу, те й роблю,
Щоб Україна й мій народ
Не знали горя і незгод.

Життя кожної людини повинно бути оправдано її справами. Вважаю, що моє життя теж не минуло марно. Воно може бути оправдане двома десятками моїх книжок і 35-річною моєю роботою в школі.

І якби мої читачі та мої учні запитали мене про те, що я хочу всім людям сказати своїми книжками і своїм життям, то я коротко відповів би їм, що дуже хочу всім людям сказати:

- Люди, будьте завжди людьми!

 

Джерело: Шаройко В.Н. Згадую то з радістю, то з болем. Спогади [Текст] / В.Н. Шаройко. – К. : ТОВ ВПЦ «Літопис-ХХ», 2008. – 36 с.

 


 

 На нашому сайті Ви маєте змогу ознайомитися з роботами Василя Шаройка:

 

 

 

 

 

 

 

 

 У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

 

 

 

Last Updated on Sunday, 14 April 2019 16:50
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting