On-line

We have 128 guests online
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Print E-mail
Personalities - Mozolevs'kiy Borys Mykolayovych (1936-1993)
Tuesday, 27 July 2021 12:21
There are no translations available.

Михайленко А.
Журналіст
м. Київ, Україна


Пектораль Бориса Мозолевського


На жаль, так буває, що події,
які свого часу визнавались епохальними і вселюдськими,
з часом поволі забуваються, і сьогодні я не певен,
чи багато наших співвітчизників знають,
що таке пектораль і хто такий Борис Мозолевський,
а тим паче - який між ними зв’язок

А тим часом у семидесятих роках світ чи не вперше почув про Україну та українця саме у зв’язку із золотою скіфською пектораллю і . археологом, який її знайшов у товщі скіфського поховання - кургані Товста Могила. Це слово без перекладу звучало на десятках мов, а український археолог привернув увагу людства до України і її далекої праматері - Скіфії.

Якби в дитинстві чи юності, і навіть у вже зрілому тридцятирічному віці йому хтось сказав, яке відкриття чекає, він би не повірив. Що в майбутньому його життя буде так міцно пов’язане з майже міфічною Скіфією, нагадувало хіба те, що він народився у краї, де на неозорих далях там і там бовваніли кургани, ці українські піраміди, що єдині нагадували про сиву давнину. Вони з дитинства були такі звичні, що на них уже й не звертали уваги. Звичні в їхніх степах, які називали скіфськими, як звичне сонце в небі, як звичні місяць і зорі, дні і ночі, вітри й дощі. Тоді ще не загоїлися рани війни, і вони більше боліли малому Борисові, ніж оті високі могили, що вивищувалися на овиді, ховаючи в собі пам’ять двох з лишком тисячоліть. Тож і мріяв стати якщо не військовим льотчиком, то військовим моряком, а радше все разом - Військово-морським льотчиком. Це й привело після семирічки в Одеську спецшколу Військово-повітряних сил, де Борис зустрівся з таким же мрійником Георгієм Шоніним. Від однокласників їх вирізняла хіба що впертість і наполегливість у здійсненні мети. Тому й не стало випадковістю, що серед кращих учнів спецшколи їх було рекомендовано у Єйське вище військово-авіаційне училище льотчиків. Небо для обох було єдиною великою мрією, від якої вони ніколи не думали відступати. Вони були щасливі, бо мрія - поруч, здавалося, ось вона, тільки простягни руки.

І не знав тоді Борис, що високості можна досягти і на землі.

Але долі було до вподоби саме на тому рубежі, коли, небо вже поруч, розвести їхні із Шоніним дороги. Одному судилося проторювати шлях людству вище й вище, у космос, іншому - вглиб історії, до правитоків України. Дороги розвели їх так далеко один від одного, що вони вже не могли перетнутися, як не могло перетнутися майбутнє й минуле, земля і космос. Захоплені своїми клопотами, вони лиш зрідка згадували один одного. І тільки далеко згодом, коли на шляху освоєння космосу яскраво спалахнула зоря одного з його дослідників - льотчика-космонавта, Героя Радянського Союзу Георгія Шоніна, Борис Мозолевський губився в здогадах: а чи не той це мрійник, з яким вони навчалися в Одеській спецшколі, а потім у військово-авіаційному льотному училищі?

І так само довго згадував уславлений космонавт, коли світ облетіла звістка про небачену знахідку - пектораль скіфської цариці, чи не його колишньому однокласнику і однокурснику доля подарувала таку знахідку.

Згодом вони зустрінуться, щоб привітати один одного. І уславлений космонавт скаже уславленому археологові: «Не можна думати про прийдешнє, не знаючи минулого, не звіряючи планів і задумів з тим, що було зроблено на землі нашими попередниками. З космосу нам добре видно, яка велика наша країна, які багаті її простори. Ми можемо заглянути навіть в її надра, але глибина людської історії підвладна тільки археологам». Можливо, справді так треба: щоб взнати смак перемоги, треба зазнати гіркоти поразки, а щоб зазирнути вглиб історії, треба доторкнутися до неба?

Але до пекторалі було ще далеко. Після п’яти років, відданих військово-морській авіації, Бориса Мозолевського чекали близько десяти років важкої і невдячної роботи кочегаром на заводі залізобетонних виробів. Насолоди від того було мало. Рятував записник, куди він дедалі частіші записував поетичні образи, що хвилювали душу, лягали у строфи, ставали віршами. Рятувало навчання на історико-філософському факультеті столичного університету, - там зустрічався з новими друзями, читав їм свої вірші і слухав їхні, співміряючи свій талант...

1963 р., за рік до закінчення університету, вийшла перша поетична збірка Бориса Мозолевського «Начало марта», назбирувалося віршів і на другу. Щоправда дехто з нових друзів ущипливо запитував: «А чому це ти, Борисе, син скіфських степів, та пишеш російською мовою?», але цьому він значення не надавав. Як лягали рядки на серце, так і переносив їх на папір. А мова... Хоч і народився в селі, в родині колгоспників, де панувала українська мова, та навчання у спецшколі, а згодом і в авіаучилищі, де процес відбувався російською мовою, не могли минути марно. Тому й друга збірка «Шиповник», і третя - «Зарево» написані російською. Аж коли в його душу і помисли увійшла Скіфія і він відчув себе нащадком всього, що відбулося в усі часи на його рідній землі, перейшов на українську, видавши кілька поетичних і нарисових книжок. «У його дипломі в графі «кваліфікація» серед інших професій, які освоїв на факультеті, стояло й «археолог». Але ця професія, здавалося, цікавила його найменше. «Археологія, - згадуватиме він пізніше, - була для мене не галуззю історичної науки, а нивою людинознавства в широкому розумінні - мене більше цікавив сенс людського буття на землі, ніж історична доля тієї або тієї людської спільноти».

Ось з такою націленістю, маючи за плечима вже майже тридцять років праці на далеких від археології авіаційній та кочегарській нивах, він і став науковим співробітником Інституту археології Академії наук України. І того ж таки 1964 р. відбулося причастя до археології: Борис Мозолевський потрапив у експедицію археолога, про якого ходили легенди, - Олексія Івановича Тереножкіна.

«Ми маємо розпочати рятувальні розкопки на могильнику на правому березі Дніпра, бо на нього вже наступає кар’єр з потужною технікою, - розповідав керівник експедиції. - Якщо ми не встигнемо, скреперній, екскаватори знищать все, доруйнують все, що не встигли «чорні археологи».

Те літо видалося задушливим. Експедиція облаштувалася на могильнику, на який широким фронтом наступав озброєний до зубів найпотужнішою технікою Богданівський кар’єр. Позаду гостроверхо дивилась у небо Страшна Могила заввишки сім метрів, дуже схожа на ті, в яких ховали скіфських царів, попереду притулився невисокий насип, що за могилу його міг прийняти тільки досвідчений археолог. Саме до тієї могили й наближався кар’єр, здіймаючи сімдесятиметровий шар глини, щоб добратись до тоненького шару марганцевої руди.

Молодий археолог з тугою на серці вдивлявся в руйновище, яке залишалося після навали землерийної техніки. Нічого подібного на улюблений з дитинства степ там не було і в згадках. Зрушена, здиблена, перевернута потужною технікою земля була схожа скоріше на марсіанський пейзаж, на якому - скільки сягає погляд - нічого живого не залишалося. Мине кілька днів, тижнів - і оця безжальна техніка перетворить у руїну й оту могилу, а за нею й інші, а разом з тим поглине й те, що тисячі років приховане від людини. Ще недавно Борис наївно думав, що найбільший ворог археологів - ті, хто розриває і грабує могили, «чорні археологи». Виявляється, є й більше зло - законна діяльність людини, озброєної технікою, яка, на відміну від археологів, котрі перебирають пучками кожну грудочку, згрібає землю багатотонними скреперами, довбає ковшами екскаваторів. А їм, археологам, належить «встигнути вихопити з-під ножів скреперів і екскаваторів те, що ще залишилося у могилах від далеких віків».

Могила, що вони почали розкопувати спекотного літнього дня, була всього за якийсь десяток кроків від прірви, в якій безперестану працював екскаватор, знімаючи шар за шаром глину і добираючись до марганцевої руди. Курган не був пограбований, як багато інших, і це вселяло надію. Увечері члени експедиції поїхали до табору. «А ти, Борисе, - попросив Тереножкін, - залишишся за сторожа. Це твої перші розкопки, тож загадаємо їх на твоє щастя. Охороняй скарби, які тобі належить відкрити».

Спеку швидко замінила нічна прохолода: така різка зміна буває лише в степу. На сусідньому кургані Борис розпалив вогнище, почекав, доки дрівця перетворяться на попіл, загорнув у нього кілька картоплин на вечерю, а неподалік розстелив куфайку і влігся на ній. Очима до неба. Втома від першого трудового дня витікала з нього, залишаючи легкість і солодке чекання. Прохолода древнього кургану натомість входила в нього, мов струми, землі, повертала думка до того немислимо далекого, що діялося на оцій землі. Можливо, дві з лишком тисячі років тому десь отут у степу молодий скіф лягав отак же горілиць, над ним висіли міріади мерхотливих зірок, і отак же поряд дотлівало й тихо потріскувало багаття, і темрява отак само огортала курган невидимою ковдрою, і місяць, немов мідна оздоба, вигулькував із-за хмар, і отак же десь здалеку злетіла й затихла, мов затиснута поцілунком молодого скіфа, пісня юної скіф’янки, і десь затріпотів крилами, пролетів і стих нічний птах...

Все, як вічність тому, як було вчора, як буде завтра.

Цю першу ніч на кургані Борис запам’ятав на все життя. «Я лежав, - згадуватиме він пізніше, - заклавши під голову руки, і линув у далекі-далекі свої світи. Мрія снувалась за мрією, думка набігала на думку, і не було їм ні краю, ні берегів, бо чого тільки не передумаєш місячної серпневої ночі в степу під розритою, ніби рана, могилою».

Але домріяти не дав гуркіт машини і людські голоси: повернулись члени експедиції. Олексій Іванович слушно вирішив, що ліпше розкопки проводити вночі, при свічках, ніж вдень, коли орди цікавих товчуться на розкопках, мов сарана, не дають працювати.

Тож усі наступні ночі були вщерть, до ломоти в кожній кісточці, виповнені роботою. Але були й благословенні хвилини перепочинку, коли Борис разом з Олексієм Івановичем сідали на розстеленому плащі і Тереножкін роздумливо оповідав про свої попередні експедиції - кургани Куль-Обу, Солоху, Чортомлик, про перемінливе щастя археолога: перебираючи пучками або пензликом порох тисячоліть, ніколи не знаєш, що тебе чекає - небачена знахідка чи глибоке розчарування. Адже «чорні археологи» почали свою діяльність набагато раніше, ніж держава проявила інтерес до курганів, до багатьох могил були прокладені ходи, поховання пограбовані, розорені але страх завжди підганяв «чорних археологів», вони шукали скарби поспіхом, недбало, і це давало хоч якусь надію для знахідок і археологам.

У тих нічних розповідях загадкові назви могил ніби розкривалися перед Мозолевським, кликали до пошуків, обіцяли відкриття. Десь і його чекає коли не келих із зображенням скіфів, не золотий пояс скіфської цариці, то, може, срібне намисто або браслет, чи бодай бронзові навершники...

В уяві оживав степ, здавалося, по ньому знову, здіймаючи куряву, рухаються скіфські кибитки.

«Скільки людських поколінь заворожували мовчазні степові скіфські кургани, - замріяно казав Олексій Іванович. - Минали тисячоліття у їхньому мовчанні, і ніхто й не здогадується, що в тих курганах - листи у вічність. До тих, хто зуміє їх віднайти і прочитати. Але покоління за поколінням проходили мимо, захоплюючись цими пам’ятниками минулого і не сміючи прочитати ті листи. Пам’ятаєш, Борисе, у Чехова, який, як і ти, зріс у степу і захоплювався курганами. - І цитував напам’ять улюбленого письменника: - «В синявій долині, де останній видимий горб зливався з туманом, ніщо не ворушилось: сторожові та могильні кургани, що там і сям здіймались над горизонтом і безмежним степом, дивилися суворо й мертво і в їх непорушності і беззвучності відчувалися віки і цілковита байдужість до людини; мине ще тисяча років, помруть мільярди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, нітрохи не жалкуючи за померлими, не цікавлячись живими, і жодна душа не дізнається, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою». Та навіть Антон Павлович не міг уявити, що кургани не зали-шаться німими свідками, а заговорять, розкажуть про ті сиві часи, коли їх насипали.

У тих нічних розмовах учителя й учня Борис пізнавав не тільки таємниці археології, а й історію скіфів та Скіфії, яку відкривали кургани. Уперше ще 1763 р. курган під назвою Лита Могила було розкопано неподалік від Єлисаветграда. Наказ про це дав генерал-губернатор Новоросійського краю Мельгунов. Це була звичайна цікавість: що ж заховано в тій могилі? Про скіфів ні людина, яка віддавала наказ, ні і ті, хто його виконував, ніколи і не чули. Але те, що було знайдено під товщею землі, здивувало генерал-губернатора: поряд з останками похованого невідомого воїна знайшли золоту діадему, окуття руків’я і піхов меча, на якому з дивовижною майстерністю були поміщені зображення невідомих звірів поряд з тими, котрі, водилися в степу, а також золоті прикраси до вбрання. Щасливий губернатор подарував несподіваний скарб імператриці Катерині II.

Згодом знахідки під назвою Мельгуновський скарб опинились у музеї, де їх вивчали науковці. Вчені визначили їхній вік: кінець VII - початок VI ст. до нашої ери.

Саме з розкопок Литої Могили й бере початок археологія. Заохочені знахідкою, вчені розкопали десятки могил, а поряд з’явилися й інші копачі, які поспішали спустошити поховання, визбирати древні скарби. Кожна одержана з рук тисячоліть знахідка розкривала нові й нові сторінки історії далекої Скіфії, життя цього гордого працелюбного племені, що витіснило своїх попередників - кіммерійців і надовго зайняло степи, котрі на їхню честь історики назвуть скіфськими.

У кожній знахідці, як розповідав Олексій Іванович, вживалися разом правда і легенди, збуджували душу зацікавленого слухача, і він часто уявляв себе скіфським царем.

І лягли до Борисового записника рядки:

«А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах, -
Мій спис і меч, і кінь мій при мені».

Олексій Іванович знав історію всіх розкопок, а надто тих, що проводилися за радянських часів, коли почалося більш-менш планомірне вивчення курганів та скіфських поховань. І все видимішими ставали втрати. Адже кургани розкопували і грабували ще сармати, а за ними й інші племена, котрі спустошливими хвилями кочували причорноморськими степами. Тож потрібно було рятувати те, що ще залишилося, інакше великий шмат історії назавжди залишиться похований у руїнах курганів.

Тереножкін був для Бориса живою історією, тим ланцюгом, що пов’язував минуле із сучасним і далі - з майбутнім. Годинами міг розповідати про свої знахідки в курганах, які доводилося розкопувати, про недосяжне мистецтво скіфів, їхнє уміння виплавляти із золота й срібла дивовижні майстерні оздоби. Дедалі більше Борис Мозолевський захоплювався своїм учителем. Він присвятив йому не один вірш, хоч розумів, що в них не вмістити тієї дороги до своїх відкриттів, яку пройшов Тереножкін. Чи пощастило йому, Борисові, здолати хоч частину її? Адже почав пізно, а в дитинстві про археологію навіть не чув. Не те, що його вчитель, який ще 1926 р., зовсім юним, довідавшись, що прибула археологічна експедиція, умовив археологів взяти його до себе. І в 15 років почався його шлях, що ознаменувався розкопками на Волзі і в Середній Азії, де відкрив цивілізацію стародавнього Хорезма. Пройшовши війну від Сталінграда до Відня, Тереножкін повернувся до улюбленої справи. Його знахідки на розкопках стародавнього Самарканда дали змогу визначити вік цього міста.

Одружившись з аспіранткою інституту археології АН України, Тереножкін приїхав в Україну, і на час знайомства з археологом-новачком Мозолевським уже був доктором історичних наук, професором, лауреатом Державної премії України, провів розкопки багатьох скіфських могил. Знахідки Тереножкіна відкрили чимало затуманених тисячоліттями сторінок скіфської історії. У вірші, присвяченому Олексію Тереножкіну, Борис Мозолевський написав:

«Світ, зачитаний, як читанку,
Я відкрив - і занімів:
Так, як ти його, учителю,
Ще ніхто читать не вмів...».

Кургани Куль-Обу, Солоху, Чортомлик Мозолевський відкривав через відкриття Тереножкіна. Але настав час, коли вчитель доручив вести самостійні розкопки своєму заступникові по експедиції Борису Мозолевському. То була загадкова Гайманова Могила. Виснажливі розкопки тривали вже котрий день. На лихо, поховання виявилося пограбованим. Вдалося у підземеллі знайти тільки уламки зброї, обладунків, частини побутового посуду, шматочки золотих прикрас. Але пошук тривав. Було виявлено ще одну нішу з похованням. Там, на восьмиметровій глибині, Бориса з Олексієм Івановичем застала така несамовита злива, що вода миттю затопила могилу, а незашиті стіни, здавалося, от-от обваляться. Перемагаючи втому, у воді, мокрі, вони кинулися розчищати поховання заново. Але перетворена на багно земля не піддавалася, а руки вже не тримали ножа. Пограбоване поховання, злива, що затопила могилу, робота, яку довелося виконувати вдруге, - все це настільки виснажило і сили, і волю, що Борис кинув ножа і розчаровано сказав Олексію Івановичу: «Все, моє терпіння вичерпалося. Сил більше немає. Не можу розчищати оцю остогидлу глину! Видно, не стану я й археологом, як не став військовим льотчиком. Більше не можу!».

Тереножкін спокійно вислухав довгу тираду свого заступника, пересів на його місце, взяв ножа і мовчки продовжив розчищати ґрунт. Борис кілька хвилин дивився на свого вчителя. Нехай би краще насварив за його мимовільну слабкість. Але ж ні - мовчки робить своє діло. Тоді й Борис взяв ножа і почав розчищати долівку. «Запам’ятай, - тільки й сказав Тереножкін, - археологія - це завперше терпіння і надія».

Минула година, друга. «І раптом, - згадував пізніше Мозолевський, - під моїм ножем у підлозі з’явився невеликий отвір. Я ще раз шкрябнув ножем - отвір збільшився. Я засунув туди палець і відчув, що по ньому дряпнуло щось металеве. Сумніву не було: грабіжники проминули криївку. Намагаючись бути спокійним, я покликав Олексія Івановича. Ми змовницьки перезирнулися...».

Потім вони, ще не вірячи в удачу, вибралися з могили, пообідали, тамуючи шалене бажання все кинути і продовжувати пошук, покликали експедицію, в складі якої були й кінооператори. Вони вперше в історії знахідок зафіксували кожен сантиметр шляху до скіфського скарбу.

Передчуття не обмануло: з ямки було витягнуто одне за одним золоті платівки, обкладені золотом і сріблом два ритони, срібний посуд, - а далі з’явилась, викликавши зойк захоплення у всіх присутніх, срібна позолочена чаша із зображенням скіфів.

Борис кожного хапав за рукав і збуджено казав: «Я ж обіцяв... Я знав, що буде чаша!»

І тільки Тереножкін мовчки тоненьким пензликом очищав чашу. Він не відірветься від неї ще дві доби, бережно знімаючи пензликом найменші порошини, аж доки чаша засяє золотом у всій своїй красі.

Незабаром чарівну чашу разом з іншими знахідками запакували у валізу і повезли на реставрацію в Ленінград до Ермітажу, звідки вони, вже відновлені, повернулися в Київ у Музей історичних коштовностей.

До знахідки століття залишалося зовсім небагато часу. Але на шляху до неї ще була Хомина Могила.

Того разу з Хоминої Могили Борис Миколайович повертався із своїм другом, директором Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Григорієм Лукичем Середою. Це була людина, однаково закохана у справу, яку судилося робити, і в роботу археологів, які завжди йшли із своїми, часом аж занадто повільними, розкопками попереду потужної техніки Середи, яка розчищала кар’єр для видобутку марганцевої руди. Але Середа в душі був археологом. Він часто зупиняв бульдозери і екскаватори, аби дати можливість впоратися археологам, а нерідко надавав їм свою техніку. Дбав Середа і про відновлення здибленої технікою землі, і про експонати краєзнавчого музею, який сам же й створив. Бо навіть Орджонікідзевська археологічна експедиція була створена завдяки наполегливості Григорія Лукича: він хотів, аби, перш ніж кургани зрівняє його техніка, там попрацювали археологи.

Курган, на який давно звернув увагу Мозолевський, був найвищим. Навколо розкошувало ячмінне поле, а він був залитий білим цвітом ромашок. Місцеві жителі називали його Хмариною Могилою. Тутешній дід Хмара любив забратися на маківку кургану з пляшкою і чарчиною і довго сидів, ковтаючи пекучку та оглядаючи заворожені степи, що виднілися на всю широчінь, аж до Чортомлика. Може, старий, начувшись від археологів оповідей про колишніх господарів цих степів, уявляв себе скіфом, а чи навіть їхнім царем, верхи на коні, тож і оглядав мало не щодня свої володіння. Він і поховати велів себе тут же, на маківці кургану.

У Борисових паперах курган значився як Хомина Могила. Хто був цей Хома, історія не зафіксувала. Може, такий же козак, як і Хмара.

Саме знахідка у похованні на Хоминій Могили і стала прелюдією до скарбу віку. Щоправда, «чорні археологи» добряче почистили склеп центральної гробниці, до якої нарешті добрався Мозолевський, але по тому, як все було недбало закидане землею, археолог зрозумів: або грабіжники були недосвідчені, або вдовольнилися тим, що назбирали, і далі не шукали. Передчуття не обмануло: архео-логи відкопали невелику золоту скульптуру дикого кабана дивовижно витонченої роботи. Подібних знахідок ще не було. Але інтуїція підказувала Борису Миколайовичу: головне відкриття - попереду.

Можливо, золота пектораль на багато років чи десятиліть, а може, й назавжди залишилась би у своїй схованці, аби Григорій Середа не приїхав на Хомину Могилу того дня, коли там було знайдено золотого вепра. Керівник велетенського потужного господарства завжди цікавився справами археологів, вчасно приходив на допомогу із своєю технікою. Разом із Мозолевським поверталися з Хоминої Могили до міста повз Товсту Могилу. Коли хвиля захоплення знахідкою минула, Середа замріяно мовив: «Звичайно, про такі скарби ще недавно і не мріяли. А от би відкопати золоту чашу із зображенням скіфів! Тоді можна було б вважати, що головне в житті зроблене».

Мозолевський повів поглядом на Товсту Могилу: «Такий скарб можна знайти хіба що ось на таких курганах».

Не змовляючись, вони звернули на курган. Довго стояли, кожен зі своїми думками. Курган сиротливо тулився до міста, з одного боку його вже обступили будинки, з іншого наближався кар’єр. Якщо вчасно не почати розкопки, кар’єр може його знищити. Але з вершини могили було добре видно, скільки землі треба перекидати археологам: жодній експедиції без техніки такого не осилити...

Щоразу під час зустрічі Мозолевський підсипав жару у розмовах з Середою: саме на Товстій Могилі чекають несподівані знахідки. Але саме тут найбільші труднощі, адже такого велетенського кургану ще ніхто не осилював.

Якось Мозолевському повідомили, що з Дніпропетровська замовили багато чорнозему для озеленення нового мікрорайону, а його вирішили взяти з кургану, знявши верхній насип. Отже, не треба каторжитися археологам, добираючись до серця кургану, все зробить техніка. Потрібне було тільки підтвердження, що в кургані є поховання. А його могло дати ручне буріння свердловини: якщо станеться глиняний викид, це означатиме, що курган насипано саме в скіфські часи. Але ще на початку 70-х років сам Тереножкін - винахідник цього методу - пробив тут дві свердловини, які не дали викиду. Мозолевський пробурив ще дві - глини теж не було. Виходило так, що курган не належить до скіфського періоду, отже далі бурити не було сенсу. Тим більш починати розкопки. Але Мозолевський вирішив пробурити ще одну - останню! - свердловину, але не вручну, а з допомогою техніки Григорія Середи. Не відходив від установки ні на хвилину, і коли на семиметровій глибині раптом пішов глиняний викид, не міг стримати радості. «Варто мені було завагатися того дня хоч на мить, - напише він пізніше, - і Товста Могила досі б ховала свої скарби».

Але в Дніпропетровську передумали завозити чорнозем. Отже, техніки ніхто не дасть, а без неї археологам ніяк не зняти «шапку» з Товстої Могили.

Можливо, пошуки на кургані на цьому б і зупинилися, аби не її величність випадковість: весняне бездоріжжя зупинило роботу скреперів у кар’єрі і бригада простоювала. Середа погодився, щоб вона попрацювала на Товстій Могилі. Але вирішувати мав Мозолевський: розпочати розкопки самому, які за складністю під силу тільки великому колективу, чи чекати іншої нагоди? «Часу для роздумів не було, і я обрав перше - розпочати розкопки».

«Переді мною стояла гора, - напише він у книжці «Скіфський степ», - яка 23 століття німо берегла свої таємниці, гора, під якою лежали могутні володарі старовини, від самого погляду котрих тремтіли тисячі. Біля підніжжя ревла сталева громада механізмів, і від одного помаху моєї руки залежало - відкрити цю таємницю для світу, чи навіки залишити її в землі, бережно підняти над світом чи грубо зламати».

Два тижні виснажливої праці, коли вставати доводилося щодня опів на шосту і після 16-годинної роботи мертво падати в ліжко, Борис Мозолевський згодом назве поєдинком із вічністю.

Два тижні праці, якої археологи ще не знали.

Перша надія з’явилася, коли якось надвечір під ножем скрепера зблиснула металева платівка, що виявилася частиною бронзової оздоби воза та поховальної упряжки, котра, як згодом з’ясували, належала скіфській цариці, похованій у Товстій Могилі. А далі було відкрито низку могил. Мозолевський уже нітрохи не сумнівався: у якійсь з них їх чекають небачені скарби.

Та спершу його чекали розчарування. «Коли одного дня відкрилося, що до бокової гробниці, на яку я покладав усі свої надії, тягнеться заповнений чорноземом хід, так добре відомий дослідникам сотень пограбованих скіфських могил, земля і небо перед моїми очима помінялися місцями. Не пам’ятаючи себе від образи, я виліз із ями, добрів до якихось кущів і, мов хлопчисько, розплакався».

Він ховався, аби підлеглі не бачили сліз розпачу свого керівника.

Та через кілька хвилин він повернувся і, ніби нічого не сталося, продовжив розчищати нішу. І коли дедалі частіше почали попадатися якісь речі - то бронзовий казан, то сковорідка, то жменя золотих пластинок, він знову упевнився, що ця дорога в підземеллі веде до відкриття.

Але минуло ще багато напружених днів.

Розчищати дно центральної гробниці Мозолевський почав 21 червня. Хоч грабіжники і тут побували, знахідки - триручна амфора, бронзовий посуд, кілька сагайдаків з бронзовими та кістяними стрілами - свідчили, що непрошені гості не були надто ретельними. «За десять сантиметрів від того місця, де порпалися грабіжники, - згадуватиме Мозолевський, - біля самого спуску в склеп лежали непомічені ними найкоштовніші, парадні речі небіжчика: окутий золотом меч, золоті оздоби нагая та велика нагрудна прикраса - золота царська пектораль. Я знайшов її 21 червня 1971 року о 14-й годині 30 хвилин. Моя фантазія виявилася надто убогою, щоб уявити собі щось подібне, і я впевнений, що не тільки моя. Тепер, коли все позаду, легше повірити в містику, ніж у те, що грабіжники справді могли недогледіти такий скарб: варто було їм лише простягти руку ще на десять сантиметрів - і пектораль для людства була б назавжди втрачена».

Але то була не містика: в руках Борис Мозолевський тримав небаченої краси золоту пектораль вагою 1 кг 150 г із трьома місяцеподібними ярусами, заповненими витонченим рослинним орнаментом і сценами із звірами та з життя скіфів. Золото 958 проби сяяло, як сонце.

Згодом про знайдену Мозолевським золоту пектораль буде написано десятки наукових досліджень, віршів, поем, пригодницьких повістей. Найвідоміші газети світу повідомлять про знахідку в скіфському кургані. Назва прикраси - пектораль - звучатиме однаково на багатьох мовах світу.

А що ж відчув Борис Мозолевський, коли в його руках опинилося це диво людського творіння?

«Втому! - зізнається він. - Розуміння колосальної знахідки, радість побачення з нею, здивування тим, чому вона трапилася мені, а не будь-кому іншому з багатьох поколінь моїх попередників, - усе це прийшло, точніше, поступово приходило потім, а відразу після відкриття я відчув лише величезну втому. Далося взнаки напруження останніх місяців, коли з вірою і без віри в те, що велике-велике й дуже блискуче з’явиться, доводилося працювати, тримаючи себе в руках з останніх сил».

Згодом він напише:

«Я іще проб’юсь таранно
В світ, задивлений в красу!
Золотою пектораллю
Його небо потрясу!..».

Той струс, досі відлунює і відлунюватиме вічно скіфським золотом пекторалі. Але Борис Михайлович того вже не знатиме: 1993 року його не стало.

«Що ти для мене готуєш, мій дню?
Чим розплачуся за зустріч з тобою?
Золотом скіфським? Двигтінням вогню?
Чи долею, може? Чи, може, - собою?», -

напише він в одному з віршів.

І розплатився собою...


Вісті, 2006. - 24 січня (№4)

 

 

 

 

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.

Джерело: Співець скіфського степу / Упорядник П.К. Ганжа. - Нікополь : СПД Фельдман О.О., 2011. - с. 73-84.

 


 

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про Мозолевського Бориса Миколайовича:

 

 

 

 

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

Last Updated on Monday, 13 September 2021 14:29
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting