Зараз на сайті

Сейчас 308 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
19.03.2017 12:34
There are no translations available.

Матеріал надано в авторській редакції


Половінцева Анастасія

"Микитин край"

Жив колись на наших землях хлопець гарний, Микитою його звали. Був він сміливий, мужній, і всі його любили та шанували, бо робив він багато добрих справ. Наприклад, одного разу бику допоміг. А сталося це ось як.

Купці заклалися, що бика вб’ють. Пішли вони в поле, натягнули стріли, бачать: бик іде, крупненький та добрий. Стріляють вони в нього та навтік, щоб ніхто не побачив. Та не подумали вони, що тому боляче буде, не згадали прислів’я: «Зло злом обернеться». А Микита не побоявся пораненої тваринки, підійшов і витягнув із ран стріли. Тоді бик і говорить до нього людським голосом:
— Спасибі тобі, братцю, допоміг. І я тобі тепер у пригоді стану.

Та й пішов собі.
Справжнім товаришем був Микита, всім навкруги допоможе. Добре ім’я — найкраще багатство для нього було. Про матір із батьком теж подбає: води наносить, землю виоре, худобу накормить… Майстром він був на всі руки та й в пригоду чарівну теж не раз потрапляв.

Ось пішов він якось худобу випасати. День був сонячний, жаркий. Захотів Микита води напитися. Та й думає-гадає, де ж йому спрагу свою втамувати в цю спекотну пору.

«Ай, може, мене батько Дніпро напоїть. Він же такий щирий на смачну прохолодну воду», — вирішив Микита.

Іде він, коли бачить: рибу на сушу виштовхнула хвиля. Лежить вона ні жива ні мертва, ледве дихає. Шкода стало Микиті страждань цих. Недарма кажуть: лише в лиху годину узнаєш вірну людину. Підняв він рибку й випустив у річку. А вона й каже йому людським голосом:
— Спасибі тобі, синку, врятував ти мене від смерті неминучої, і я тобі колись у пригоді стану.
Сплеснула хвостом і поплила.

Дивувався Микита кожного разу все більше й більше, коли до нього звірі людським голосом говорили. Та міркував, у яку халепу він ще потрапить. Втамувавши свою спрагу, Микита сів у тіні могутнього велетня дуба відпочити. Та й чує спів чарівний, лагідний і ніжний. Гадає він: може, почулося, але спів усе лунав і лунав. Підхопився Микита, озирнувся навкруги, бачить: дівчина в білій довгій вишиванці сидить, пісню заводить і вінок плете, а волосся її, довге й русяве, розлітається за вітром. І така ж вона гарна й чиста, мов янгол. Покохав він її з першого погляду. Усю ніч не спав, тільки про неї й думав. І вирішив, що на світанку свататися до неї піде.

І з першими променями сонця вийшов Микита з хати своєї та й пішов руки красуні просити. А назустріч йому батько дівчини вийшов, вклонився парубок до нього й каже:
— Дорогий батьку, віддайте свою доньку за мене заміж.
— Е ні, — каже батько. — Я віддам Оленку тільки за найсміливішого, найкмітливішого й наймужнішого хлопця. Ти вартий цього?
— Так, батьку, вартий.
— А це ми зараз перевіримо, — каже хитро батько. — Я дам тобі завдання; коли виконаєш, тоді й поговоримо, ні — тоді буду їй іншого нареченого шукати. Отож, слухай уважно. Моя донька дуже гарно співає, але цього ніхто не чує, тому що вона ніколи не співає на людях. А я хочу, щоб її чарівний спів увесь світ почув. Отже, зроби так, щоб вона не соромилась свого голосу, а мала бажання заспівати для людей.

Пішов зажурений Микита, не знав він, що йому робити далі, як змусити красуню заспівати для людей.

Проходячи через поле, він побачив бика, якого врятував. Підійшов ближче, а той і питає:
— Чому такий сумний, друже? Чи трапилось щось?

А Микита й говорить:
— Та покохав я дівчину-красуню, без якої жити не можу.Пішов до неї свататися, а батько її мені випробування влаштував.

І розказав він усе, що трапилось із ним. Думав бик, думав, як парубку допомогти. Та й говорить:
— Візьми, Микито, мій ріг. Він не простий, а чарівний. Тільки подуєш у нього - і одразу твоя Оленка заспіває.

Узяв Микита той ріг, подякував за нього та й пішов щасливий. Ішов він, роздивлявся його, а той аж виблискував різнокольоровими сяйвом. Майже села вже хлопець дістався і не втримався, заграв на розі. І пролунала мелодія - тендітна, ніжна, чарівна. А Оленка, почувши це, не втрималася, заспівала на все село. Тоді батько ще більше запишався своєю донькою і промовив:
— А й да Микита!
— А й да Микитин ріг!

І всі з того часу почали називати ту місцевість, де грав Микита, Микитиним Рогом.

А парубок на радощах пішов до батька за згодою на весілля. Але сталося не так, як гадалося. Хоч і виконав Микита батьківське завдання, але згоду не зміг отримати.

— Оленка моя — чудова господиня, — каже батько. — Завжди в неї лад у всьому: у хаті прибере, двір вимете, їсти наварить. А страви в неї дуже смачні виходять. Тільки мріє вона про сіль чарівну, бо та від хвороб допомагає та й сили додає. Хотілося і мені б, Микито, щоб сіль цю Оленка і до своїх страв додати змогла. Ось як мрію її виконаєш, тоді й за згоду балакати будемо.

Пішов Микита до берега, зажурився, сів у затишку під вербою та й думку гадає, як Оленчину мрію здійснити та сіль ту чарівну знайти. Аж бачить раптом: до берега рибка підплила. Та й питає його людським голосом:
— Чого, Микитко, зажурений сидиш? Чи трапилось що?

— Та де ж мені не журитися, рибко моя мила. Мріє моя кохана про сіль чарівну. Кажуть, вона від хвороб допомагає та й сили додає. Ось сиджу я і гадаю, де ж мені ту сіль шукати та Оленчину мрію здійснити.
— Не журись, Микитушко, — відповідає йому рибку. — Знаю я про ту сіль чарівну. На Таврійських землях її тобі шукати треба, біля висохлих озер. Зрадів Микита, підхопився на ноги та й давай пліт будувати, щоб лівого берега Дніпра дістатися та на землю Таврійську потрапити. Та поки пліт будував та канат в’язав, рибка час не марнувала, родичів своїх зібрала і допомогла йому іншого берега дістатися. Подякував він рибці та її родичам за допомогу. І, не марнуючи часу, пішов висохлі озера шукати. Багато він на своєму шляху сіл минував, людей різних зустрічав, поки не дістався місця завітного. Потрапивши на узбережжя колишнього озера, набрав він солі омріяної та й до коханої своєї миттю повернувся.

Зраділа Оленка знахідці Микитиній. Почала відразу їсти варити, щоб сіль ту спробувати. Усе село зібралося страви її куштувати, ніхто із-за столу не встав, поки все не доїв. А тоді й самі за сіллю тією поїхали. А перевіз той, де лівого берега діставалися, Микитинським звать стали.

Почали чумаки через те село їздити на землі Таврійській, через перевіз добиратися та сіль кришталеву возити. А шлях той Микитинським Чумацьким назвали.

А Микита наш пішов до батька в третій раз руки Оленки просити. Батько йому і відповідає:
— Бачу я, що хлопець ти гарний, кмітливий, хочу ще переконатися, чи є в тебе сила козацька, щоб зміг ти країну свою захистити та Оленці надійним чоловіком стати.

Пішов Микита додому та міркує, як йому козаком стати та силу свою показати. Коли раптом чує, його друзі гукають:
— Микито, гайда на ярмарок.
— Та ні, не можу я, — засмучено говорить Микита. І розповів про кохану Оленку, за якою він ночей не досипав, та про батьківське завдання, яке виконати потрібно, щоб згоди бажаної дістати.

Авжеж, правду люди кажуть, що друзі в біді пізнаються.

Зібрали хлопці раду та почали думати-гадати, як Микиті допомогти. І вирішили Січ козацьку побудувати, щоб там навчання проводити й у змаганнях силу свою зміцнити. Будували вони її, а за тяжкою працею знаходився час і для пісень, і розваг. Почали хлопці змагання свої проводити. І батько Оленки теж там був та не здивувався, що Микита в змаганнях переміг, бо знав, що він найспритніший, найкмітливіший і найдобріший. Знав він, в які надійні руки свою безцінну Оленку віддати. І зіграли вони весілля, про яке весь світ почув, а Січ ту Микитинською назвали та й ще не одну потім збудували. І до сьогодні приїжджають на те місце козаки з усього світу і влаштовують змагання різні, вшановуючи пам'ять про славне минуле козацького краю.

А місто, що виросло на тих землях, Нікополем назвали. На честь переможця нашого Микити, який завжди в біді всім допоможе та рідну землю свою захистить.

Слава Україні! Героям слава!

 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting