Зараз на сайті

Сейчас 330 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
19.03.2018 17:07
There are no translations available.

Валсамакі Іван

Крилатий кінь Айма, або Легенди Перевізського степу
Майже казкова повість-акварель

 


Від автора

Душа кожної людини сприймає те, що іноді не має ніяких пояснень. І тоді вона вступає у діалог з тими явищами, які виникають десь у степу, або просто викликають певні емоції. Тоді вона береться за пензель, і на картині виникає бачене якимось внутрішнім зором. Тоді, мабуть, можливо прочитати і водночас побачити намальований степ і те, що автор написав про цей самий степ. До чого я веду? Одного разу я з батьками поїхав у весняну подорож. Побачене вразило мене. Буяв первоцвіт, міняло кольори квітневе небо… Із глибин пам’яті виникли образи, які переросли у першу маленьку повість і потім допомогли наблизитися до нового жанру, який поєднував уяву художника і перші навички літератора. Я зрозумів, що за мене у даному випадку спрацювала генетична пам’ять. Художником був мій дід, художником працює рідний дядько, журналістом працювала бабуся по материнській лінії. Далі пішли ідеї, які стали основою для своєрідної повісті-акварелі, здається, зовсім нового жанру. Малюнки діда та дядька – Віталія і Олексія Валсамакі стали ілюстраціями до цієї повісті.

 

 


Пролог

Степ під Перевізськими Хуторами чіпляв найпотаємніші струни душі. Чи то подих вітру, чи то спів жайвора у височині, чи то блискавичний сліпий дощик, чи то далекі громовиці – все це хвилювало єство, відкривало нові світи не раз вже бачені і пережиті у думках. І все це був степ.

Ярко стояв посеред степу, наче б у центрі всесвіту. Він простягав свої руки до білих, як сивина рідного діда, хмар. І просив, щоб небо подарувало йому нові кольори, за допомогою яких можна було б намалювати оцей дивовижний світ. Хлопець уявляв: незабаром він повернеться до рідної хати і почне розмальовувати піч, стару та багато разів білену. На ній будуть всі квіти Перевізського степу: вистигатиме гірка калина, синявітимуть волошки, задумливо одцвітатиме сладима.

У хатах багатьох хуторян печі розмальовував саме Ярко. Одного разу до його сусідів увірвалися татари. Побачивши намальовані на печі квіти, застигли від здивування – така була неперевершена краса. Пощез хижий блиск в їх очах, вони нібито забули, навіщо прийшли у цю хату. Трошки потупцювавшись біля печі, пішли геть. Здавалось, татари боялися порушити ту красу, яку створив хлопець з Перевізських Хуторів.

Ще раніше серед мешканців хуторів пішов розголос про незвичайний талант Ярка. Козаки, ненадовго заїжджаючи до своїх осель, привозили для хлопця рідкісний у ті часи папір, а то і фарби, виготовлені із рідкісних мінералів. Заощаджуючи ці фарби, Ярко розчиняв їх у воді. Вони малювалися легко та прозоро, були дуже схожими на чарівне довкілля рідного степу.

Яркові наснився дивний сон. Біля нього з’явився сивий дідуган. Він мовчки передав хлопцю стос паперу і миттєво зник. Ярко зрозумів, що йому робити далі. Це мала бути розповідь про двох козаків-побратимів та їх мандри.

Він почав малювати все те, що було у пророчому сні.

 


Глава 1
Повернення до Шаоліню

Пробуджувався світанок. На Січі був спокій, усі спали (крім вартових), бо знали, що татари не стануть нападати: приблизно два місяці тому вони потерпіли поразку. Марко прокинувся і поволі пішов на двір до криниці, коли раптом почув:
– Марко!!!

То кричав Іван. Марко чимдуж побіг до побратима і побачив поруч з ним Джао – їх давнього знайомого з Тібету.
– Хлопці, ви бачите моє несправжнє тіло, – заговорив він. – То мій образ. А взагалі, запрошую вас до себе у гості.

Та не встигли козаки отямитися, як Джао щез, начебто його і не було.

Хлопці переглянулися та побігли збирати речі. Вони на радощах забули, що треба було б захопити щось у подарунок, та згадали про це тільки серед степу.

– Ну і що?.. – протягнув Іван.
– Що? – запитав Марко.
– Треба ж було подарунок взяти, – Іван трохи подумав і продовжив: – Трав назбирати яких?
– А може, ще меду треба? – сказав, покручуючи чорний вус, Марко.
– Все треба, чого у Джао нема, – відповів Іван. – Тільки де я візьму цей мед?
– Ну… – відповів Марко, – он бачиш – вулик очеретяний. Збити його стрілою, і все.
Іван розсміявся:
– А потім тікай у річку, як ті татари?
– А ти стрілу підпали. Чи велика премудрість? – сказав Марко.
– Ну добре, я стрельну, – відповів Іван, і натягнувши тятиву, випустив стрілу у самий центр вулика.
Бджолина споруда впала, а її мешканці повилітали геть.
– Ось і подаруночок, – сказав Марко. Він підійшов до вулика і розрубав його шаблею навпіл.
– А куди мед зливати? Він отак витече, і все? – із жалем сказав Іван.
– Добре, що у тебе є я! – сказав Марко, дістаючи з своєї суми пустий глечик.
– А де ж ти його знайшов? – запитав Іван.
– Узяв із собою. Подумав, що знадобиться для води.

… У височині летіли дві людини. Було видно лише їх тіні, які, немовби прощаючись з хуторами, ставали все слабкішими і слабкішими…

 

Глава 2
Спасіння незнайомки

Джамала відправилась в гори із своїм найкращим другом Хеппі. Хеппі – це маленький білий, з чорними, ніби бусинки, очима, горностай. Джамала думала про те, що було б цікаво подивитися на річку, що бігла у прірві між скелями. Вона думала, що, мабуть там і будуть ті козаки, про котрих розповідав Джао. Чому він сам не пішов їх зустріти?
Вона йшла та дивилася у безмежну синяву неба. Думала про щось, але її думки обірвалися, бо почула, як її маленький друг з лементом полетів у прірву. Джамалу охопив жах. Вона гукала його, але він не подавав у відповідь голосу. Дівчина почала бігати навколо прірви та шукати свого друга. Підійшовши ближче до прірви, побачила Хеппі на гілці, що стирчала із скелі. Він заклопотано дивився униз, але намагався не ворушити гілку. Джамала лягла на край прірви, спробувала дотягнутися до гілки або до Хеппі, та вирішила, що треба спуститися на гілку, хоч дуже боялася висоти і води. Переборюючи страх, дівчина дісталася гілки, взяла на руки білесенького звірка та підняла його догори. Нажаль, Джамала забула про небезпеку і без остраху стала ближче до краю. Почувся тріск деревини та зойк дівчини. Хеппі глянув униз і побачив, що хазяйка, падаючи, схопилася за те, що лишилося від гілки.

Звірятко помчало шукати допомоги. Хеппі почув запах коней та чогось незрозумілого. Його переповнювало хвилювання. Хеппі хотів залишитися з хазяйкою, але тоді він нічого б не зміг зробити…

Тим часом у козаків:
– А добре, що ми узяли своїх трав, як гадаєш, Марко? Навіщо ми їх узяли? – спитав Іван.
– Ну-у-у, – протягнув Марко, – знадобиться. Я певен у цьому.

До них підбіг Хеппі. Хлопці, звісно, помітили його, бо він був білий, як сніг.
– Ого! Що це за звір такий? – запитали вони водночас.

Хеппі хитнув головою та потяг їх за чоботи у бік, де була Джамала. Хлопці знов переглянулися, та послідкували за звірком. Вони бачили, як Хеппі біг до прірви і хитав головою. Підійшовши до краю прірви, хлопці розгледіли Джамалу, яка благала про допомогу.

– Тримайся! – вихопилося у хлопців.
Джамала трималася з останніх сил, та почала сповзати.
– Марко, пам’ятаєш, як лазили в каналізацію у Дюнкерку? – запитав Іван.
– Щось, – відповів Марко.
Джамала вже почала падати. Іван приготувався стрибати, і коли стрибнув, то закричав Маркові:
– Давай!!!
Водночас Іван схопив Джамалу, а Марко схопив Івана за ногу. Невдовзі Марко витягнув їх, і хлопці разом почали поратись над ранами Джамали.

 

 

Глава 3
Незнайомка – сестра Джао

Джамала – це дужа, сильна духом, завжди із рясним рум’янцем на щоках, дівчина. Вона кровна молодша сестра Джао. Дуже любить кувати залізо. Джао взагалі-то кує шаблі, мечі, наконечники стріл, сокири, лопати, серпи, коси та інше військове та побутове знаряддя. Джамала робить підкови, пряжки, ножі, підошви та інколи прикраси на шаблі або вирізи на них.

Також для ковальства у них є своя шахта-копальня, де знаходяться залізна руда і кам’яне вугілля. Джао наказав сестрі ніколи самій не ходити в шахту. Коли вона була маленька, говорив, що там живуть чудовиська. І справді, Джао майже цілодобово знаходився в шахті і це він лякав Джамалу, він і був тим самим чудовиськом. Але зараз вона доросла і розуміє, що то Джао. Тепер, коли Джао намагається її налякати, вона тихо ховається в іншому боці копальні.

Одного разу, коли Джао зачитався і поринув у царство Морфея, Джамала почула якесь чалапання по воді та відчайдушне шкрябання.

– Що це таке? – запитала зацікавленим голосом дівчина. Вона підійшла до копальні та закричала:
– Джао, це ти?!!

Відповіді не було. Джамала пішла додому у кімнату Джао.
– Спить… – прошепотіла. – Можна і перевірити, що воно таке, – сказала Джамала, взявши факел та маленького кинджала, що сама собі викувала.

Копальня знаходилась у печері, у самому кінці якої була викопана дуже глибока яма. З неї тільки Джао міг, підскочивши, залізти нагору. А Джамалі це було значно складніше, бо була набагато нижча за брата.
В печері завжди дуже темно і сиро. Чи не через кожні п’ять метрів стирчать факели, і то не запалені, бо дуже сиро і мало свіжого повітря, тому вони швидко гаснуть.

Джамала, підійшовши до копанки, узяла факел та почала поволі спускатися. В печері були якісь сліди. Сліди маленького звіра. Джамала почула щось дивне: «Хо-о-ороше, у-у-у, хо-о-ороше».

То їй так почулося. Узявши інший факел та, запаливши його, пішла далі. Вона йшла і не помітила, як якесь мале біле звірятко підбігло до неї. Смикнувши Джамалу за чобіт, воно повело її за собою. Звір привів її до виходу і, повторивши своє «хо-о-роше», подивився вгору. Джамала все зрозуміла, і, узявши кинджал, встромила його у землю, як сходинку. Стрибнувши на кинджала, відштовхнулася від стіни і вистрибнула нагору. Та, опустивши маленького звірка на землю, знов стрибнула униз, замітати сліди перебування у печері.

 

 

Глава 4
Знайомство із батьками та нареченою Джао

– Цікава в тебе історія, – сказав Іван.
– І звірок симпатичний, – додав Марко.
– Хеппі говорить спасибі, – всміхаючись, відповіла Джамала.
– До речі, як там твої рани, вже не болять? – запитав Іван.
– Та ні, я їх вже не відчуваю, – відповіла Джамала. – А як швидко вони загояться?
Іван та Марко, всміхнувшись та давши п’ять один одному, сказали:
– Можеш знімати! Недарма нас Марічка вчила.
– Добре, що у нас з собою є трави з Перевізського степу? – додав Іван.
– Що? Так швидко? Вже загоїлися? – запитала Джамала, знімаючи пов’язку.

Хлопці відповіли, що вони ж козаки…
– То це вони і є! – подумки сказала Джамала.
– А ти, випадком, дівчино, не знаєш, де живе Шаолінський бібліотекар Джао? – запитав Іван.
– Я його сестра, – відповіла Джамала, нарешті відігнавши сумніви, що вони і є ті самі козаки. – Джао доручив мені зустріти вас.

Хлопці зраділи такому випадку і спитали:
– Чи не проведе нас пані до свого дому?

Джамала пішла, розповідаючи про своє поселення та навколишній світ Тібета.

Нарешті дійшовши до містечка, вони побачили ярмарок, якісь хатинки із незвичайними стріхами, ліхтарі, що були прикриті помаранчевим оксамитом. Все було в червоних яскравих кольорах. А ось і хатинка Джао. Та поруч кузня. І не дуже далеко від містечка печера, мабуть та сама, із шахтою. Всі дивилися на хлопців, як на велетнів. Джамала підбігла до хатини і постукала у двері. Їм відкрив зачитаний Джао. Він був у своїх думках. Навіть не глянувши на Марка та Івана, він пішов у свою кімнату і звідти долинули слова:
– Джамала, це ти привела нових відвідувачів до бібліотеки, чи вони хочуть собі щось із ковальства?

Джамала хотіла щось відповісти, але Марко швидко прикрив її рота рукою і, всміхаючись, жартома, сказав:
– Так, нам стріли потрібні та пара добрих шабель. Та, може, щось про козаків із книг.

Джао, хмикнувши, сказав:
– Якийсь знайомий голос, ви заходили до нас раніше?
– Так, – знову жартуючи, відповів Іван. – Ще коли у Кафі ви були, заходили.

Джао з серйозним обличчям, пильно вдивляючись, ввійшов до кімнати.
– Невже Марко та Іван? – спитав він.
– Так, ті самі, особистою персоною.

Джао дуже зрадів і, підійшовши до них, запитав:
– А, то ви до мене? Надовго приїхали?
– На три тижні, – теж всміхаючись, відповів Іван.
– О! На це я і сподівався. Ваші ліжка на третьому поверсі.

Хлопці почали ритися у сумах та діставати свої пакуночки.
– Ми тобі подарунки привезли із хуторів, - разом вигукнули хлопці.
– Дякую, – сказав Джао. – Дуже приємно. Потім розберемо. А зараз прошу до столу.

Він пішов на другий поверх, усі прослідували за ним. Там все уже було готове. Хлопці цього не очікували, але там були ще якісь люди.

– Знайомтеся. Це наші батьки та моя наречена. Мій батько Вейсон, мати Сиджуань і наречена Шайя, – промовив Джао.
Хлопці привіталися та, якомога ввічливіше, представили себе.

Вейсон мав коротке чорне волосся, низьке чоло, смагляву шкіру, прямий ніс та два підборіддя. Він мав зелені очі, як і його донька, Джамала. Він був не дуже високий, але справляв враження сильного чоловіка.

Сиджуань теж мала чорне волосся, як і більшість людей в тім краю, яке було укладене в просту зачіску, що носили жінки того часу. В неї були блакитні очі, як у її сина, Джао. В них світилась лагідність.

Шайя була як намальована: карі вузькі очі, пряме, довге волосся, чорні брови. У руках вона тримала розмальоване квітами якогось дивного дерева, віяло.

То був приємний вечір. Усі були задоволені.

 

 

Глава 5
Запах гірських трав

Теплого ранку Джао сказав, що Джамала захворіла, тому треба набрати цілющих трав і запитав, чи можемо ми йому допомогти. Ми звісно не відмовилися від змоги ознайомитися із тібетськими травами.

– А що, ти можеш вилікувати її? Чи ти знахар? – із не дуже прихованим здивуванням, спитав Іван.

– Ні, – відповів Джао. – Але в нашому поселенні є талановитий знахар. Він в змозі вилікувати від смертельної хвороби, навіть від чуми.

Хлопці вдоволено переглянулись, одними лиш очима сказавши один одному:
– Чи не з нашого він краю?

Тільки-но хлопці дібралися потрібного їм місця, Джао зупинився і сказав:
– Все. Прийшли.

Іван та Марко були дуже здивовані, бо не очікували побачити копію свого рідного степу, та ще й майже з такими самими пахощами. Було чути запахи роменів та чортополоху (звідки вони тільки там взялися?). Були, звісно, запахи невідомих квітів і трав. Джао пояснив, що їм так пахне. То були белангельн, барбарис та курчавка.

– Ого! Нічого собі, сказанув таке, язика зламаєш об твій бе... бегал… бегалельн!

Джао розсміявся. Іван, збираючи плоди барбарису, вирішив спробувати їх на смак. Вони були кислі, а деякі солодкі.
– Джао, чуєш? А цей твій белангельн, це ж кора, виходить, чи коріння?

Джао кивнув:
– Кора.
Назбиравши потрібних трав, вони повернули до містечка.

– Куди йдемо? – запитав Марко.
– Додому. Поведемо Джамалу до знахаря.


Глава 6
Шаолінський знахар

Хлопці відкрили двері, та гукнули Джамалу. Вона відізвалась десь згори, сказала, що вже не може ходити, все їй болить. Марко подався наверх. Повернувся вже з Джамалою на руках. Джао хотів, бува, сказати, що він сам понесе сестру, але Марко відповів:
– Ти тримай траву, я понесу.

Джао всю дорогу шпетив Джамалу і Хеппі за те, що вони полізли у прірву. Він так гарячкував, що брав на руки, стискав, опускав на землю і знову підіймав Хеппі, дорікаючи йому за те, що сталося. Хеппі піджав хвостика та опустив вушка, почуваючи себе винним. Та, немов би вибачаючись у Джао, поліз йому на шию і ліг на плече. Джао трохи заспокоївся.

Нарешті вони дійшли. То був двоповерховий дім. На першому поверсі лікували пацієнтів, а на другому тримали їх у кімнатах. Марко, Іван та Джао підійшли до знахаря та показали йому Джамалу.

Знахар мав дуже довге волосся жовтавого кольору. Таке ж волосся носять козаки, щоб робити оселедця. В нього були зелені очі. Він був високим, як Марко чи Іван і схожим на козака-відходника. Він дуже нагадував Павла Щукіна.
Хлопці заціпеніли. Та він теж, побачивши козаків. Іван невпевнено промовив:
– Щучка? Це ти?

Знахар, вагаючись, промовив:
– Нечай? Котигорошко?

Хлопці підбігли до нього і міцно обнялись.
– Ми думали що тебе татари вбили.
– Ні, взяли в полон (разом з Марком). Звідти я втік на татарському коні, та, збившись з шляху, дібрався сюди.

Хлопці хитнули здивовано головами, а Павло звернувся до Джао:
– Що з дівчиною сталося?
– Захворіла.
– А ну ж, чим будемо її лікувати? – запитав скоріш себе Павло.
– Та ось, ми тобі принесли тут усе що треба. Навіть барбарису нарвали, – сказав Джао.
– Го-го. Оце добре.

Він оглянув Джамалу:
– Ну, прийдеться їй полежати тут трошки. Десь пару днів. Потім заходьте.

Коли ми верталися додому, Джао спитав:
– А звідки ви його знаєте?
– Ми разом з ним вчилися у Данила Сарича рукопашному бою.
А вже дома, лягаючи спати, вони побажали Джамалі якомога скоріше одужати.

 


Глава 7
Крилаті коні

Десь далеко, де увесь рік стоїть приємний холодок, де пахощі трав п’янять уявлення, де ще не ступала нога людини, пасуться коні. Коні, що вміють літати. У них, як у жар-птиці, яскраве гаряче пір’я. Це на пів-коні на-пів птиці. У них розкішні вогняні гриви. Звуть їх Айма.

Айма – це невловимий кінь, його не проведеш хитрощами, не спіймаєш за хвіст, він як блискавка мчить. Одразу після себе може залишити лише пір'їнку, але й вона теж зникне. Він не використовує левітацію, бо має дужі крила. Такі сильні, що як змахне ними з усієї сили, то може поміняти час і простір місцями. Перелетіти у минуле або у майбутнє.

Відомо лише декілька випадків, коли Айма прилітали до людини. Це було лише тоді, коли людина займалася мистецтвом малювання чи співала. Одного разу, навіть, дали намалювати себе.

Айма – це горді істоти, якщо їх образити, то вони полетять геть. Якщо їм щось не сподобається, то вони щезнуть, а то й стануть для людини невидимими.

– А якщо їх пригостити чимось? – запитав Марко.
– Чи може приборкати їх? – запитав Іван.
– Нікому ще не вдавалося поговорити з ними, – відказав Джао, і продовжив розповідати.
– Одного разу, коли я йшов горами додому, то випадково згадав дуже гарну пісню. Мені співали її, коли я був ще малим. Я дістав сопілку і почав награвати мотив – мене переповнювали почуття. То було натхнення. Раптом прилетіли кілька Айма на своє пасовисько. Я йшов і продовжував грати, коні підійшли до мене. Я перестав грати, і спробував доторкнутися до одного з них, але лиш підняв руку, вони полетіли за хмари, і до долу впало пір’я. Я взяв його у руку, розгледів і поклав до суми.

Вдома дістав його і почав вивчати. Воно було прохолодне, і в той час пекло, через те, що дуже гаряче. Пір’я було тверде як сталь і тяжке як ніж. Ним можна було поранитись. Я захотів показати його сестрі – Джамалі, але лиш подумав про це, воно щезло, розтануло на моїй долоні і обернулося жменькою зеленого пилу. Пил просипався на долівку і замерехтів. Думаючи про коня, я ліг спати.

Прокинувся вже на хмарах, біля мене лежала сопілка. Тут літали Айма – це було їх небесне пасовисько. Позаду я почув дихання, а коли обернувся, побачив чарівного коня-птицю. Він наблизився до мене так близько, що я міг доторкнутися до нього. Кінь нахилив свою голову до моєї суми, я відкрив її і побачив… той самий зелений пил. Але кінь, не звертаючи ніякої уваги на пил, шукав щось інше…

Дуже рано хлопців розбудив Джао. Він сказав декілька слів і пощез. Хлопці навіть не зрозуміли, що то було, але прожогом встали. На дворі їх чекав Джао, одягнений у зелену сорочку та темні шаровари. Він був босий. Хлопці отримали від нього дві суми та таку ж одежу.

– Куди це ми? – запитав Іван.
– Побачиш, – сказав, усміхнувшись, Джао, і, без попередження, левітував з хати. Хлопці полинули за Джао.
Коли долетіли до поляни, на них пахнуло травами і приємним холодком. Вони вляглися на траву та почали розглядати хмари. Так, нібито саме за цим вони сюди і прилетіли. Тут було так незвично, приємно, стояв рідкий туман. Хлопці почали відчувати себе цими самими хмарами. Тепер і вони так пливли, ні про що не думаючи, ніщо їх не турбувало, бо тепер вони – хмари…

Їх привело до тями іржання та якесь дуже незвичне цвірінькання. Іван блискавично вскочив, хапанув шаблю, бо почув над своєю головою «Аллах, Аллах!». А потім сміх свого найкращого друга Марка. Джао, від того, що Іван зробив кумедне обличчя, покотився мов перекоти-поле від сміху. Івану стало ніяково, бо тільки він розкрив очі як треба, побачив під собою (як ви вважаєте?) абсолютно нічого. Нічого! Зовсім нічого. Він був на чомусь білому чи сірому, чи блакитному, чомусь мокрому, не дуже приємному. А Марко почувався як риба у воді, і про Джао можна було сказати те ж саме. Іван роздивився це «щось» і обімлів. Він побачив того самого коня, про якого говорив Джао. Побачив ті крила, той самий зелений пил, що летів після змаху крил, як щось чарівне. Кінь був жовто-червоного відтінку. До Івана підійшов той самий кінь, що тільки-но був під ним. Іван наблизився, те ж саме зробив Марко з відкритим ротом, мов пташеня, що потребує їжі. Раптово кінь радісно заіржав, та підскочив до Джао, винюхуючи щось у сумі. Він ліг біля Джао та сам носом відкрив суму. Там було листя евкаліпту. Радісний кінь сунув морду та почав їсти листя. Потім, наївшись, відхилив голову, та сума заплуталася на його морді. Дуже наляканий, нічого не бачачи, кінь відчайдушно замахав крилами. Інші Айма, побачивши це, затупцювали на місці. Деякі щезли. Я хотів підійти, як раптом кінь зник. А сума залишилася літати у повітрі. Він знову з’явився, зняв суму за допомогою довгого язика. Вона забовталася на язиці, і кінь з образою виплюнув її. Увесь цей час хлопці дивилися на це, та шкереберть каталися від сміху. Коли кінь заспокоївся, Джао сумно подивився на свою суму, розтріпану та пережовану конем. Він дістав слизькі, мокрі книги і непомітно підклав під цього самого ж коня сушити. Але, почувши щось недобре, кінь встав і, яка необачливість, вони пахли евкаліптом. Айма, прийнявши це за гостинець, радісно, мов корова язиком, злизав книги та енергійно запрацював щелепами. Джао, поклавши руку на обличчя, промовив:
– То була погана ідея…

 

 

 

Глава 8
Зачаровані гори

Невдовзі побратими прокинулися на тій самій поляні із рідким туманом, і Марко запитав, чи то був сон, чи то було насправді.

– Насправді, – буркнув Джао, показуючи на обсмоктану, пожовану суму. Хлопці коротенько гмикнули. А позаду знову ж таки крався невидимий кінь Айма, бо від торбини Джао все ще пахло евкаліптом.

Вирішивши, що треба запастися травою до чаю, хлопці пішли шляхом через гори. Почувши слово «чай», Іван з Марком здивувалися.

– Що це таке? – запитав Марко.
– Це напій, що дарує життя.
– Еліксир молодості?! – здивувався Марко.
– Ні. Хоч ти і знаєш тепер, що існують Айма, то це не значить, що все можливо, – відказав Джао.
– Ну так, – погодився Марко.
– І до речі, ваші шаблі залишилися на хмарі, – усміхнувся Джао, – вони пропахлися евкаліптом, отже…
– Та не може такого бути! – закричав Іван. – Вони і залізо полюбляють!
– Ні. Але ж воно пахне, – Джао особливо виділив «пахне». – Отже, вони, напевно їх з’їли, – з іронією сказав Джао, бо зрозумів, що тепер не тільки його речі пожовані.

Так жартома перемовляючись, хлопці і не помітили, як дійшли до найвищої вершини гірського хребта. Тут було прохолодно, але це пусте, адже тут так красиво. Просто не передати словами, настільки тут красиво. Здавалося, що у цьому місці зростало все: безліч квітів, знайома нам ромашка, чувся запах гіркого полину. А між гір ріс навіть евкаліпт.

– Досі вже стояти на місці та дивитися. Беріться за роботу. Допоможіть мені назбирати побільше гірської трави до чаю, – попросив хлопців Джао.

І ми з радістю прийнялися за збирання трави, згадавши про нашу бабусю-знахарку Явдоху.

Після всього Джао дістав сопілку і почав награвати мотив пісні. Він був до болю знайомий, і в той час такий чужий. На гру прилетіли коні. Двоє з них тримали в зубах шаблі. Вони підійшли до хлопців і віддали зброю. А потім підставили морди, щоб козаки приласкали їх.

– Здається, я знаю, як ми доберемося додому, – радісно сказав Марко.

 

 

Глава 9
Повернення до Перевізських хуторів

Над яругою зацвів чортополох. Він був схожий на монаха, який сповідує буддійську віру. Усамітнена в своїй гордості, рослина не кланялася буремним вітрам, від натиску шалених злив просто похитувалась, наче жива істота, і промовляла до безмежного простору знайомі для нього слова.

Жовтогаряче і фіолетове марево стелилося над чортополохом. А степ далеченів, продовжував нестримним рухом вітру простір. Бо степ – це і є спочатку і до кінця саме простір.

Високе небо опускало до землі гамір незліченного птаства. Аж раптом на висоті виникла воронка, від якої врізнобіч дременули спочатку великі птахи, потім менші, а з розрідженого повітря вигвинтився стрімкий шуліка – невеличкий хижак з одвічним єством небесного мисливця.

…І знову степ збирав докупи у просторі звуки навколишнього життя. Ледь примітною степовою стежкою поволі чалапали прикрашені багатою зброєю коні. За ними йшли два козаки і про щось стиха розмовляли. Це були Іван та Марко. Зовсім скоро за оселедцями ковили вони побачимо найрідніші в світі Перевізські Хутори. Щоб там не було, після всіх доріг і битв вони поверталися до рідного дому у рідний степ.

 


Глава 10
Бій на околиці

Існують світи, які ще не пізнані людиною, не пізнані ніким і нічим. Там всім правлять вищі сили. Це все як гра, де хтось тобою править і вирішує за тебе, що тобі робити. Як, наприклад, у царстві Адіа, де живуть темні безжалісні сили, що хочуть отримати Арбор – священний напій з Етерналю. Також існує світ, де усе суще собі господар, і де живуть Айма – благородні крилаті коні. Їх світ зветься Парадіз. Там і знаходиться священне дерево Етерналь.

Задмухнувши свічку, вкрившись кожухом, Іван ліг спати. Не зміг він перерахувати й десяти овечок, як з хат почали вибігати люди і волати, що до хуторів наближаються татари. Іван озброївшись шаблею з яскині, та гукнувши Марка вже біг до воріт, як на шаблі з’явилися слова: вони сповіщали, якщо дуже сильно нею змахнути, то шабля може перенести за мить в те місце, яке буде в уяві Марка. Сівши на коней та очоливши загін, Іван та Марко подалися через таємний вихід з січи, про який знали навіть не всі козаки. Розділивши загін на дві частини та давши владу над цими загонами Артему та Петру Овчарукам, побратими поскакали в іншу сторону.

Коли розпочалася битва, Іван та Марко, швидко вгадуючи місця, де їм треба було з’явитися, змахували своїми шаблями і зненацька нападали на татар. Таким чином, перебивши татар, побратими з’явилися позаду своїх загонів. Усі козаки були цілі, усі були здивовані. Артем запитав.

– Що за мана приключилася із цим бісовим плем’ям?
– Та понаїдалися так, що і полопалися, - відповів хтось із загону.
В гурті вибухнув регіт, і козаки вдоволено почали доставати люльки з-за пазухи…

У той час коли Іван гукнув Марка, в світі Парадіз мирно спали Айма. Вони усі вляглися навколо дерева Етерналь. Але недовго було мирно і тихо. Один із Айма встав та пробудив всіх своїм іржанням. З’явилися темні сили з царства Адіа, обступили Айма.

Два коня подали знак усім іншим, щоб ті стали невидимими і розсіювали темні сили з засідки, та не давали тим підібратися. Айма, на котрих літали Іван і Марко, були старійшинами. Вони змахували крилами, але не надто сильно, щоб не перелетіти в інші світи. Вони блискавкою мчали по всьому Парадіз й атакували темінь.

Таким ось чином два старійшини Айма допомогли розсіяти темінь. Вони, стріпонувши гривами, пішли до дерева Етерналь, охороняти Арбор.

Три різні світи були пов’язані між собою. Нападаючі татари – з силами Адіа, козаки – зі світом Парадіз. Де відбувся бій, – з реальним світом.

 


Глава 11
Що приносить весна

Степ біля Перевізських Хуторів скидав зимній кожух, та вбирався в легку, яскраву, зелену одежу. Танули сніги, перетворюючись на струмочки, які потім зливалися в степові річки. З’являлися степові першоцвіти: ніжно-білі підсніжники, синьоокі проліски, розмальовані крокуси, тендітні весняники. Деінде прокльовувалася свіжа зелень. Прилітали лелеки, будували свої гнізда. Люди, у кого зверху на стрісі оселилися лелеки, були раді цьому.
На січі теж не обходилося без змін: козаки закінчували облаштовувати дубки та чайки, готуючись до перших морських походів. Ревли воли-шуляки, з натугою тягли тяжкі човни до води. Почалися випробування джур.

Повертаючись з походу, вони розповідали про те, як «героїчно» вбивали зайців. Зробивши пліт, добирались потім додому. Вони хвалькувато ходили в заячих шапках, а малеча їм заздрила. Козачата дуже хотіли в похід з козаками, але їм завжди говорили: «От пройдеш останнє випробування, піймаєш собі коня, от тоді вже поговоримо». Пуцьвірінки зітхали, але ж все-таки дуже чекали оте останнє завдання. В безвиході робили свої ватаги маленьких козачат, що заміняли їм неможливість походу з козаками. Вони озброювались дерев’яними шаблями, йшли в степ, думаючи, що вони йдуть самі. Але за ними завжди наглядали січовики. Діти намагалися знайти й приборкати коня, або відкопати скарб, щоб придбати справжню металеву шаблю, як в отамана. Але їм не вдавалося, бо їх не відпускали від січі більш ніж як на двісті кроків.

Старші джури робили такі ж самі ватаги, але вже мали металеві шаблі, якими завжди хизувалися. Ті, хто відловлював у степу коня-тарпана, були дуже раді. Вони приборкували його. Кінь ставав невдовзі справжнім товаришем і другом у бою. Прискакавши на січ на коні, направлялися потім додому, але робили це повільно, щоб малі встигли наглитатися слинок.

Один джура, що збирався проходити останній іспит, пішов в степ і випадково натрапив на легендарну яскиню (вона відкривалася не всім) із магічними шаблями. Такі шаблі поки були лише в двох дорослих козаків-побратимів Івана та Марка. З’явившись на січі з шаблею, джура нікому її не показав, а ті хто випадково побачили, палали бажанням знайти таку ж.

Отак бувало кожної весни.

 


Глава 12
Чиї сини та онуки

Перші весняні дощі вже відплакали своє. Біля невеличкого степового озерця, десь недалечко від Перевізських Хуторів зібрався загін хуторянських козачат під орудою козака Микити Стрілецького. Багато років тому в бою під Кафою він втратив руку. І з тих пір займався вишколом молоді у рідних краях. Всі вони йому дуже добре знайомі – у загоні сини та онуки побратимів Стрілецького. Ось ще зовсім малий Тарас Павлюк разом з братом Павлом. Поруч з ним Опанас Нетреба, Іванко Левчук, Андрій Дериземля, інші хлопці з хуторів. Цікаво те, що вони з,являються тут саме з дядьком Микитою, який розповідає про козацькі звитяги, шляхи-дороги, про легендарних козаків та отаманів.

– Дядько Микито, а розкажіть-но про це озеро. Моя бабця називає його чарівним. Але ж воно – звичайнісіньке.
Стрілецький мовчки підійшов до величезного пенька вербоматки і, змахнувши з нього пил, зробив крок в бік, щоб козачата побачили викарбуване шаблею креслення мапи.

– Я вам сьогодні розповім про дороги, якими ходили мої побратими, ваші батьки та діди в далекі походи. Як боролися за волю козацьку, за землю нашу святу. Перед походами козаки карбували тут ці шляхи. Дивіться, що тут є.
Через значну частину козацьких земель проходили Крюківський, Кримський, Переволочанський, Микитинський, Кизикирменський, Чорні Український та Польський шляхи. Звичайно, найближчий до нас – Микитинський шлях. Від Микитинської Січі частина його іде до Чортомлика, але починається він з Батуриньского шляху, поблизу Кодака. Потім через Дніпро іде до річки Конки повз верхів’я Білозірки і приєднується до Кримського шляху. На захід від того місця, де ми знаходимось, є Саксаганський шлях, який шов правим берегом річки Саксагані на Кривий Ріг…
Стрілецький розповідав цікаво. Дітвора не знала при цьому, що пройде деякий час, і вони самі пройдуть шляхи, викарбувані козацькою шаблею на дереві.

– А завтра ми з вами відправляємося до Микитиного Перевозу, – закінчив свою розповідь Микита Стрілецький.
– Ура! – у захваті почали кричати козачата.
– Та тихіше, – зупинив їх козак. – Час покаже, що будемо робити: радіти чи горювати…

Над озером зібралися хмари, і ватага на чолі із своїм одноруким отаманом побігла до хуторів, щоб встигнути до початку дощу. Перші краплини небесної зливи впали, коли козачата вже були у своїх домівках. Весняний грім розповідав про щось нове і цікаве, але все одно розповідь дядька Микити була цікавішою.

 


Глава 13
Де починаються нові світи

Справді, де їх початок і де продовження? Небо над Микитиним перевозом віддзеркалює синяву Дніпрового річища і безлічі великих і малих протоків і озер. В небесах до самого ранку бавляться, граючі у піжмурки маленькі янголята. Вони знають, що саме тут, над Микитиним перевозом, святе місце, де всім їм легко, весело та безпечно. За порядком тут стежить старий та сивий ангел Микита. До нього першого привітався, діставшись сюди зі своїм малечим загоном козачат, тезко Микита Стрілецький.

– Привіт, друже, – радісно сказав він своєму давньому знайомому, – як ти? Життя продовжується нормально? А що новенького?..

Легенькі хмаринки розбігаються в небі, і Микита-ангел щось тепле і дружнє говорить товаришу-козаку.
Стрілецький дістався сюди за дві доби пішого переходу. Він знову попав до рідного берега, де колись народився і виріс, де пройшло його дитинство. А козачата розбіглися повсюди, бо їх цікавило буквально все. Ось невеликий загін польських жовнірів на надзвичайно красивих конях. Далі чекає своєї черги на порон інший загін, де у вояків смагляві обличчя і довгі вуса. І ще… ще…

– Здоров, Микито! – підійшов до козака і малечі кантаржій перевозу. – Це все – твої? – з доброю посмішкою вказав він на козачат.
– Мої, мої!.. Звісно, мої… Покажи та розкажи їм, будь такий добрий, що тут є цікавого.

І кантаржій, який добре знав Стрілецького, охоче почав розповідати про все, що відбувалося на перевозі, де розпочиналися нові світи. При цьому він не забував стежити за тим, щоб всі, хто ступав на порон, платили мито. А в кінці своєї розповіді кантаржій пригостив козачат солодкими та духмяними, звареними на казкових медах, горішками. Смачно їм було!

Малий Павлюк запитав, чи прийдуть вони сюди ще раз.

– Думаю, що це ви зробите вже без мене, – відповів Микита і наказав козачатам йти за ним вздовж берега до старої козацької хати. Тут розпочинався рід Стрілецьких і жили брати та сестри поводиря малечого загону.

Вже впала на Дніприще чаклунка ніч, і тоді на подвір’я хати Стрілецьких спустився ангел Микита. Він сів у коло біля вогнища, де сиділи козачата та дорослі козаки і козачки, і розповів про світ, який на світанку народжується за перевозом, у далеких степах. Там кожна людина набуває незвичайного вміння, їй до снаги стає все те, що неможливо збагнути звичайній людині. Там, у тих світах, козаки стають характерниками. Багато з них – або з Микитиного Перевозу, або з Перевізських Хуторів…

– Та й ви колись потрапите у ті світи, – звернувся він до козачат, які вже засинали біля жевріючого вогнища.

 

 

Глава 14
Сни з Мамай-Сурки

Мамай-Сурка височить над оболонями і південним степом. Її видно за багато десятків верст. Саме з цієї вершини вночі летять до Перевізських Хуторів сови, які приносять у оселі хуторян дивні сни. Багато з цих снів стають потім віщими, начебто хтось знає наперед все, що трапиться на безмежних просторах Великого Лугу. Одна така сова з Мамай-Сурки принесла віщій сон Івану Котигорошку. І в нього було ведіння ось про що: «Іванові наснився крилатий кінь, який потім став його вірним другом у всіх боях і подорожах. Кінь тихенько залетів у клуню, де на пахучому сіні спав Іван.

– Прокинься, – попросив хлопця кінь, – я хочу, щоб ти допоміг мені, і це можеш зробити тільки ти.
Котигорошко миттєво прокинувся і, справді, побачив перед собою крилатого коня.

– Яка ж у тебе біда? – спитав хлопець.
– Слухай. В далеких світах є високі гори. Вони наче б родичі вашій Мамай-Сурці. Ці далекі гори попросили мене попередити козаків, що з південних степів на Мамай-Сурку насувається велике військо. Тільки ти і твій побратим Марко можуть вистояти у бою з цим військом.
– А коли треба відправлятися? – спитав Іван.
– Чім скоріше, тим краще, – тихо відповів крилатий кінь. – До речі, можеш називати мене Айма, тому що я родом з давньої східної легенди, звідки і мої брати і сестри, про яких ти вже знаєш.
– Ну, добре, – сказав Іван і вивів коня з клуні.

По дорозі вони заїхали до Марка. Іван уже не здивувався, що поруч з Айма з’явився ще один крилатий кінь.
– Вперед! – вигукнув Іван, і вершники помчали до Мамай-Сурки, над якою палахкотіли блискавки і гримів сердитий грім.

Дорога була не довгою. Ось вони вже на вершині Мамай-Сурки. Притулившись до землі, Іван і Марко відчули, як гуде земля. То наближалося військо, яке темні сили послали, щоб знищити козаків і весь прекрасний світ, в якому вони жили.

Бій зав’язався відразу, як тільки темне військо дісталося Мамай-Сурки. Він був жорстоким і миттєвим. Побратими встигали нищити ворога і водночас захищати спини один одному. Чужинці не сподівалися, що зустрінуть таку відсіч. І в один із моментів бою стався злам, залишки нападників спішно розвернулися і почали тікати, але пощади нікому з них не було…

Над Мамай-Суркою зажеврів світанок. Навкруги було чарівно і прекрасно, ніщо не нагадувало, що цілу ніч тут був бій. Бій, в якому перемогли сили життя і козацької наснаги. А потім заплакав вранішній дощ, немов забираючи невиплакані людські сльози.

 


Епілог

…Ярко прокинувся, відчувши, як його обличчя лоскоче тепле сонячне проміння. Степ був тихим-тихим, а нагорі, в небесах збиралися хмари, віщуючи, що незабаром буде дощ. А ще він побачив, що по вузенькій степовій доріжці направляються двоє козаків. То були Іван та Марко. За ними почвалом йшли коні. Ярко радісно замахав руками, впізнавши своїх односельців-козаків.

– Гей-гей! – крикнув він, бажаючи звернути на себе увагу.

Та козаки йшли мовчки, начебто були у іншому просторі, який проходив саме через Перевізський степ. Вони пройшли зовсім поруч, бо Яркові було чутно дихання козаків та легкий поступ їх коней. Ярко не зразу зрозумів, що відбувається. Ось тут зовсім реально з’явився дідуган, той самий, який залишив Яркові папір для малювання. Здивований хлопець уже тримав у руках акварельні малюнки. Основний зміст в тих малюнках – подорож у далеких світах, де були височезні гори, нові друзі і бешкетниця Джамала. Наче б вгадуючи думки Ярка, дідуган запитав:
– Хочеш побачити Джамалу?

Хлопець не відповів, але і так було зрозуміло, що вона його подруга з далеких гір. Вона з’явилася відразу, коли Ярко подумки згадав про неї. І ось вона: тоненький стан, барвистий одяг, кучеряве волосся і великі зеленаві очі. Джамала побігла до свого друга, розкинувши руки, як крила степового птаха. При зустрічі вони взяли один одного за руки. Їм так багато хотілося сказати про несподівану зустріч у горах. Про їх вірних друзів – Івана, Марка і Джао. Дідуган стояв поруч і посміхався, радіючи з того, що вони знаходяться в одному з найпрекрасніших місць на землі. Що залишилися живими козаки-побратими і, що життя, не зважаючи ні на що, продовжується.

Плин часу потихеньку бавився із степовими вітрами та малював свої акварелі, які залишаються у людських душах навіки.

Зірвався теплий дощ, над хуторами загарчав, як молодий пес, веселий грім.

Обновлено 20.03.2018 12:19
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting