Зараз на сайті

Сейчас 309 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
20.03.2018 10:13
There are no translations available.

Ступак Альона
Як Сірко характерником став
Казка


Давно, дуже давно це було. Ніхто майже і не знає, і не пам’ятає цих подій. Та найшлися все-таки люди, які говорили, що нібито це відбувалося на Поділлі, інші – на Харківщині… Але одне я можу сказати точно: місця ті були незвичні, навіть магічні. У лісах тих, казали, жили лісові панни, яких називали мавками. Вони показувалися людям увечері, звичайно, лише тим, хто одиноко ходив лісовими дорогами. Така панна спереду виглядає як молода дівчина, дуже гарна на вроду, але зі спини у неї всі нутрощі видно. Багато в кого вона долю та життя вкрала. А бували і такі випадки, що мавка дарувала незвичну силу парубкові, який потім уміло використовував її.

Недалеко від тих лісів мешкав і старий Сірко. За свої літа нажив немало добра, але ні сина, ні доньки в нього не було. Інші он уже і онуків мають, а дід Дмитро жив один. Дружину ще молодою поховав. А що йому старому в селі робити? За ким наглядати? Кому свою молодість розказувати? От він і ходив у ліс мавкам, та духу лісовому легенди та різноманітні оповідки розповідав. А що, нечесть слухати не вміє?

Сподобався одній панні дідусь, жалко стало його, зглянулась вона над Дмитром та й каже:
- Старий, а скільки ти вже літ маєш?
- Та вже багато. А чого питаєш?
- Чи співчувать не можу? - якось ніяковіло відповіла мавка, – знаю: ти чолов’яга добрий, працьовитий. Он яке життя довге прожив, а кому досвід свій передати, не маєш. Так і бути – подарую тобі те, про що завжди мріяв. Іди, старче, додому. Тільки не оглядуйся назад і запам’ятай: нехай ніколи той подарунок, який я тобі подарувала, не ходить до цього лісу. Він буде незвичний. Я наділю його силою, сміливістю, а ще й характерником зроблю.
Сказала - і зщезла.

- Дякую тобі, мавко лісова, дякую! - тільки і встиг промовити гість.
Прийшовши до своєї господи, старий кинувся шукати подарунок і побачив, що в люльці лежало маленьке хлоп’я з поміченою родимою плямою на губі та ще й із зубами.
- Люди! У мене син родився! - від радощів кричав Дмитро.

Життя в оселі Сірка змінилося. Хлопець ріс швидко, міцнів непомітно. У три роки міг побороти дорослого юнака. А якщо хто скривдить бідну людину, то зразу ж скипав. Руки стальні були. Не встигне батько про щось подумати, а Іван уже і зробить. Так і пішла чутка по селі, що син Сірка не такий, як усі.

Так і проходили дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Та батько увесь цей час пам’ятав про застереження мавки.

- Ти, Іване, без мене нікуди не ходи! Навіть із двору не виходь! – говорив він.
- Батьку, що ж я тоді за козак буду, що без тебе й погуляти не зможу?
- Ти мені, синку, не переч, а то зовсім козаком не станеш!

Такі слова Івана стримували, але ненадовго. Що там бурмотіння старого перед жагою до відкриттів. Як тільки-но давалась можливість: чи батько засне, чи в гості хтось прийде, юнак вже біжить чимдуж по вулиці. То з місцевими хлопцями грається, показує свою силу та міць у руках. Міг каміння перетерти на пісок, а коли у жмурки гралися, то його ніколи ніхто не міг знайти. Ховається в одному місці, а з’являється в іншому. Юрба не могла зрозуміти, як це у нього виходить.

За цими пустощами спостерігала і ровесниця Івана Софія. У неї були усі ті якості, які притаманні для молодої дівчини… Вродлива, розумна, привітна, трудолюбива. Де б не була юнка, що б не робила, хлопець завжди знаходився поряд. Чи випадково, чи збіг обставин. Хто його знає? Вона була наче сестрою для Івана. Завжди підтримувала, давала поради, веселила, заспокоювала палкий характер. Софія майже щодня приходила до Сірків додому допомагати по господарству.
Одного разу, коли дівчина навідалася до родини, то побачила жахливу картину: старий Дмитро безпритомно лежав на лаві. Сина ж у хаті не було. Софія миттю вибігла на вулицю шукати його, бо знала про палку натуру хлопця, мало чого міг заподіяти.

- Іване! Де ти? Хутчіш додому! Батькові зле!

Чи то серце підказало, чи пташки нащебетали, але дівчина була впевнена, що юнак вештається у степу. Його манили ті простори, ті безмежні моря жита – наче захоплювали все навкруги. Вона ще раз намагалася кричати, звати на допомогу, але все було марним.

А тим часом Іван лежав і насолоджувався красою степових пейзажів, уявляв себе героєм однієї із батькових історій. Уся та пишність та загадковість походів, колорит Січі скоро для хлопця перестануть бути мріями.

Він не почув тупіт копит. Коли підняв голову, то побачив двох дужих чолов’яг на гнідих конях.
- А чий же ти будеш, сину?
- Сірка Дмитра! Знаєте такого? - гордо відповів підліток.
- А чому і ні? Звичайно, знаємо! Гарний то чоловік був, роботящий, спритний, як і твій дід.
- А чому був? - розгубився хлопець.
- Так душа його уже на небі. Царство йому небесне. Нехай земля йому буде пухом.
- Так що нічого не залишається тобі, як поїхати з нами, бо ми дали обіцянку твоєму батькові і зробимо з тебе отамана.

…Мужнів хлопець на Січі, загартовувався та набирався сил. Лиш у снах його зігрівала думка про Софію, яка стала для нього не просто подругою, а чимось більшим. У кожній хмарі бачив її карі, сповнені добротою очі. Йому здавалось, що з-за кущів на нього споглядає її миле личко, що у важку хвилину її рука тримає його плече. Та чи здавалося, та чи вона то була? Думки про Софію не покидали закоханого юнака.

У вільний час чи не найбільшою пристрастю молодого Сірка було полювання у лісі. Густі хащі так і заманювали хлопця до себе у пазурі, а душа його так і йшла до них на зустріч.

Одного разу після невдалого полювання Іван вирішив не повертатися на Січ та заночувати в лісі. Тут-то батьківська засторога і справдилась. Усю ніч нечисть витанцьовувала перед козаком, намагаючись відібрати його життя. Які тільки чари не пробувала мавка, та в неї нічого не виходило. Здивувалася вона тай й каже:
- Що ж ти за козак такий, що тебе подолати не можу?
- Іваном буду.
- А чи не Дмитра Сірка син?
- Він. Саме він.

І впізнала тоді мавка свій подарунок.
- Іване, ти і силу неабияку маєш, магічні здібності у тебе є. Але чому ти нещасний? Чого тобі бракує?
Іван на ці питання нічого не відповідав. Та мавка знала у чому причина:
- Знайди ту, чиї очі ти бачиш на кожному кроці, чий образ супроводжує тебе у будь-яку дорогу. Знайди її, бо це твоя доля…

Сказала і зникла, залишивши після себе лише маленькі квіти.

З того моменту Сірко повністю оволодів своєю незвичайною силою за яку його боялись та звали урус-шайтаном. А, може, діло і не в магії було, а в силі волі, вірі? Не можу сказати, адже ц лиш билини.

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

Обновлено 20.03.2018 10:27
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting