Зараз на сайті

Сейчас 117 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Персоналії - Копп Павло Володимирович (1894-1990 рр.)
21.02.2012 15:45
There are no translations available.

Варивода Л.П.
Завідуюча відділом історії запорозького козацтва
Нікопольського краєзнавчого музею
м. Нікополь, Україна
Біографія
П'ятигорець С.О.
Завідуюча науково-інформаційним відділом
Нікопольського краєзнавчого музею
м. Нікополь, Україна


Матеріал надано в авторській редакції

 апапап


Павло Копп: Нікополь. В майбутнє через минуле


Без минулого немає майбутнього. Здається, цю важливу істину вже давно мали б засвоїти всі і назавжди. Та, на жаль, люди так вже влаштовані, що прямуючи в щасливе майбуття, часто-густо відкидають зі свого шляху як безглуздий тягар пам'ять про минуле. Це - помилка людства і його біда.


Та історія вивчається не тільки за тогочасними документами чи шкільними підручниками, а й за спогадами сучасників тих чи інших історичних подій. І дуже часто саме ці приватні особисті спомини виривають з мороку минулого те, про що ми ніколи не дізналися б з інших джерел.


Історію нашого рідного Нікополя, який має багатющу, цікаву і захоплюючу історію, досі не написано. Проте значним внеском у цю майбутню справу є спогади старожила Нікополя, одного з найосвіченіших представників місцевої культурної еліти кінця XIX - початку XX ст. Павла Володимировича Коппа (1894-1990 рр.).


Павло Володимирович написав близько восьмисот сторінок власних спогадів про давній Нікополь «Записки Бойцового Петуха». І що то за спогади! То є справжня скарбниця безцінного краєзнавчого матеріалу, який ми не знайдемо в жодному виданні про Нікополь. Зі сторінок цих спогадів перед нами постає Нікополь минулого століття, а з-під щільних нашарувань невблаганного часу прозирає любе Копповому серцю маленьке провінційне містечко на Дніпрі, лунають голоси давно минулого життя...


Павло Копп був людиною, яка не тільки дуже добре знала це містечко, а й зрослася з ним душею на все життя. Його феноменальна ретроспективна пам'ять із документальною точністю зафіксувала великі та зовсім незначні події, що відбувалися в Нікополі на рубежі двох століть, вихопила з небуття імена пересічних нікопольців, доля багатьох з яких була для Коппа не менш цікавою, ніж доля якоїсь вельможної особи.


Копп виводить на сцену провінційного театру-життя цілу галерею людей різних професій та станів, які народжувалися, вчилися, працювали, служили, кохали і вмирали в цьому маленькому містечку, де минули і його дитинство, юність, молоді роки. Сучасні мешканці Нікополя навіть не підозрюють, які трагедії та комедії, які людські колізії пішли під асфальт його вулиць. І хоча сам Павло Володимирович писав, що «среди них (тодішніх нікопольців) не было никого, кто просился в бессмертие», гадаємо, історія Нікополя та його громадян сторічної давнини виявиться вельми цікавою для нас, мешканців Нікополя XXI століття.


Ці люди давно вже пішли в небуття: одні - непомітно, інші - трагічно. І, цілком можливо, анали нікопольської історії не зберегли б навіть їхніх скромних імен, якби не пам'ять та великий патріотизм Павла Володимировича Коппа, автора «Записок Бойцового Петуха», в які він вклав усю свою душу та власні людські почуття. А головна думка цих спогадів полягає в тому, що всі ми багато в чому виграли б та збагатилися духовно, якби частіше озиралися назад, в своє не таке вже й далеке минуле, щоб узяти на «озброєння» все те добре та корисне, що там було.


Звертаючись до своїх нащадків, людей прийдешніх поколінь, Павло Копп писав (подаємо мовою оригіналу): «Друг мой! Если вам будут говорить, что в старом Никополе, ушедшем в небытие, абсолютно все было плохо, не верьте им. Среди плохого там было и хорошее. И даже очень хорошее. Настолько хорошее, что не мешало бы его взять и в наши сегодняшние дни. Встречались там замечательные люди - люди добрых мыслей и славных дел. Люди, ценившие справедливость и правду дороже жизни, бравшие в жизни не сомнительные ценности, а ценности подлинные».

 ап

 ап

То хто ж він був, наш земляк?


Павло Володимирович Копп народився в Нікополі 1864 року в родині місцевого лікаря. Його батько, Володимир Мойсейович Копп, оселився в Нікополі після закінчення медичного факультету Московського університету, працював у ньому аж до самої смерті, залишивши по собі дуже добру згадку як лікаря від Бога.


У Нікополі промайнуло дитинство Павла Коппа. І цей період залишив особливий відбиток у його пам'яті. Він з любов'ю та сумом згадує юну зграйку веселих нікопольських бешкетників, які гралися в козаків, піратів, індіанців і кожен з яких мав власне особливе прізвисько. Малий Павлуша, як лагідно називали його вдома, на вулиці перетворювався на «Бійцівського Півня» (відтак і спогади свої про рідний Нікополь Павло Володимирович назвав «Записками Бойцового Петуха»). Дітлахи купалися в Дніпрі, блукали степами та плавнями, взимку бігали на ковзанах навколо Орлова острова, а влітку здійснювали набіги на сусідські сади та городи...


Закінчивши навчання в Нікополі, Павлуша поїхав продовжувати свою освіту до Катеринослава. Зацікавившись історією, він частенько відвідував місцевий історичний музей, де познайомився і заприязнився з його директором - відомим дослідником запорозького козацтва Дмитром Івановичем Яворницьким, який став для нього не тільки вчителем історії, а й вчителем життя, духовно збагативши юного Павла.


Кілька разів Дмитро Іванович приїздив до Нікополя, і його завжди супроводжував Павло Копп. У Нікополі вони відвідали оселю місцевого композитора-самоука Полякова, що була справжнім культурним осередком, де збиралася вся місцева інтелігенція і куди в різні часи приїздили видатні діячі культури: письменник Іван Бунін, фундатор українського театру Марко Кропивницький, художники Рєпін, Сєров, брат Петра Чайковського Іполіт, Сєргєєв-Ценський тощо.


Павло познайомив Яворницького з вантажником Оверком, який, маючи тільки два класи церковно-парафіяльної школи, був цікавішою, далекогляднішою та мудрішою людиною, ніж дехто з так званих високоосвічених інтелігентів. Не раз у крислатих солом'яних капелюхах з торбами за плечима блукали вони з Дмитром Івановичам шляхами Нікопольщини, із села в село, з хутора на хутір.


В 1909 році відвідали вони і село Покровське, де мешкала стара нянька Павлуші Галка Журавель, яка була далекою родичкою останнього запорозького кошового отамана Петра Калнишевського.


Треба також зазначити, що в роки свого спілкування з Д.І. Яворницьким Павло Копп брав участь у катеринославському марксистському гуртку П.П. Карпова. Там він вивчав праці класиків марксизму, а також виконував практичні доручення.


З багатьма відомими людьми зустрічався Павло Володимирович на перехрестях життя: А. Луначарським, О. Глазуновим, В. Стасовим, К. Станіславським, Н. Обуховою, О. Толстим, П. Панчем, І. Еренбургом та багатьма іншими. «Все они дали мне много, но никто так не обогатил меня духовно, никто не отсыпал мне столько щедрот ума и сердца, как Дмитрий Иванович», - написав у своїх спогадах Павло Копп.


Після закінчення катеринославської гімназії Павло Володимирович вступив на факультет Одеського медичного університету. Згодом, отримавши диплом лікаря, він практикував у рідному Нікополі разом з батьком - досвідченим фахівцем. Та після смерті Володимира Мойсейовича, у 1930 році, родина була змушена залишити Нікополь і виїхала до Одеси. Для Павла Володимировича розпочався новий етап його життя...

а

а

Туга за малою Батьківщиною

а
Проте весь цей час, аж до самого поважного віку, Павла Коппа ніколи не залишала туга за своєю малою батьківщиною: «Мне не хватает старого Никополя, как человеку не хватает воздуха. Я помню каждый камешек в этом городке. Никопольчане того времени близки мне, улочки и домики родные, а Орлов остров и его плавни - как личный мой сад». Відірваний від Нікополя, Павло Володимирович, проте, ніколи не втрачав зв'язків з ним. «Там мое сердце, там мои радости и трудности», - зазначав він у спогадах.


Павло Володимирович багато років листувався з кількома поколіннями працівників Нікопольського краєзнавчого музею: Н.О. Плєтньовою, Н.М. Жаріновою, С.О. П'ятигорець, Л.П. Вариводою, П.К. Ганжою, М.П. Жуковським, а також із мешканцями Нікополя А.І. Петренко, М.М. Калдаєвою, С.М. Скубієм. Він щиро ділився з ними власними спогадами про давній Нікополь, цікавився тими змінами, які відбувалися на його батьківщині, і тими дослідженнями, які проводилися, робив зауваження.


Переглянувши альбом про Нікополь, який йому надіслали, зауважив таке: «Где отыскали авторы альбома о Никополе, что в старом Никополе было свыше 70 пивнушек, когда в городке не было и 70 кварталов. Откуда авторы альбома взяли отставного военного фельдшера, когда в 1897 году в городе были уже 4 врача, 8 фельдшеров, 2 акушера, земская больница и 4 аптеки».


Листи з Нікополя були единим ланцюжком, який пов'язував Павла Володимировича з його рідним містом. Особливо його полонили листи нікопольського краєзнавця, колишнього директора краєзнавчого музею П.К. Ганжі, що й дотепер є непересічним знавцем рідного краю, чудовим оповідачем та цікавим співрозмовником. В одному з листів до нього Павло Копп писав: «Дорогой Петр Касьянович! Вы единственный человек, учитывая даже ближайших моих родственников, кто разгадал мою неугасимую любовь к старому Никополю, который уже отошел в века».


Під час численних відряджень до Одеси співробітники краєзнавчого музею відвідували свого земляка, слухали та записували його спогади, а також виконали його заповітне бажання - привезли Павлу Володимировичу грудку землі з рідного батьківського подвір'я. Отримавши цей безцінний дарунок, він притиснув мішечок із землею до грудей і заплакав. А пізніше писав до Нікополя: «Любовь Павловна Варивода привезла мне мешочек земли, взятой ею по моей просьбе из отцовского двора, - эта земля меня волнует, приводит в трепет».


Треба ще додати, що Павло Володимирович був таким же гарним лікарем, як і його батько. Саме від батька він перейняв і повагу та співчуття до хворих. У роки Великої Вітчизняної війни П. Копп був військовим лікарем і врятував життя багатьом пораненим. Взагалі його суто людські якості просто вражали. Наприклад, під час одного з приїздів до Одеси довелося стати свідками, як до Павла Володимировича приїхала на консультацію із самого Нікополя жінка з хворою донькою, і Копп їй допоміг (і це зважаючи на те, що йому вже було за 90 років!). Сам хворий і немічний, з важко хворою дружиною на руках, про яку він піклувався, наче про малу дитину, Павло Володимирович не відмовив своїм землякам у прийомі, поставившись до їхньої біди, як до власної...

ап

ап

Збережемо давній Нікополь


Втім, Павло Володимирович не тільки любив Нікополь палкою невгасимою любов'ю, а й вболівав всією душею за його збереження. «Все, что осталось от прошлого, надо сохранять, и я возмущен тем, что могилы на кладбищах не сохраняются», - писав він, маючи на увазі знищення могили свого батька - Володимира Мойсейовича Коппа. «В моих глазах разрушение кладбищ осуществляют люди-варвары, люди-дикари, люди, не имеющие ни стыда, ни совести», - додавав П. Копп.


Та особливо нашого земляка непокоїла невтішна доля, що спіткала старовинну будівлю міського краєзнавчого музею (колишній будинок купця Гусєва). Він запам'ятав її як одну з найкращих архітектурних споруд давнього Нікополя. Тож коли дізнався про жахливий стан, в якому вона перебувала (до речі, кращому, ніж зараз), написав обуреного листа-звернення до тодішнього голови Нікопольського міськвиконкому А.Є. Стовбченка, в якому нагадав про ті історичні події, що відбувалися в цьому будинку, та славетних людей, що їх ще пам'ятають напівзруйновані стіни колись чудової оселі.


«Как можно было дом, на котором, по сути, следовало бы установить мемориальную доску, обречь на смерть? Никогда не поверю, чтобы при наличии современной могучей техники, дающей возможность не только поднимать из руин целые города, но и передвигать с места на место здания, нельзя было спасти от разрушения один единственный дом! Мне, сыну Никополя, больно было узнать о принятом решении без боя отдать славное здание, и поэтому не мог не написать Вам. Спасите дом, Анатолий Егорович! Он - памятник, подлежащий охране. Для этой цели я с радостью готов внести свои сбережения - 500 рублей. Чем больше разрушают и сносят с лица земли мой старый Никополь, тем крепче впивается в меня печаль и тем больше я ненавижу тех, кто творит это зло».


Повертаючись знов до згадуваних на початку «Записок Бойцового Петуха», треба зазначити, що в ці чудові спогади про давній Нікополь Павло Володимирович Копп вклав усю любов власної душі та всі свої найкращі людські почуття. Проте навіть у них, як вважав сам автор, він так і не зумів сповна відтворити велику любов до своєї маленької батьківщини, до батьківських гнізд і до тих людей, що з ними у казковому дитинстві та щасливій юності він дихав одним духмяним повітрям, рахуючи яскраві зірки, що падають на нікопольському зоряному небі...


На превеликий жаль, ім'я великого нікопольського патріота нині призабуто, а його роль у місцевому краєзнавстві не оцінено так, як він на те заслуговує.

ап

ап


Переклад в електронний вигляд: Бутенко О.П.


На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про Павла Володимировича Коппа:

ап

ап

ап

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

Обновлено 04.03.2012 15:44
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting