Зараз на сайті

Сейчас 214 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Перлини України - Поезія і проза
12.04.2019 20:49
There are no translations available.

Шаройко В.Н.
Поет
Член Національної спілки письменників України
 Київ, Нікополь, Україна

 

На мосту любові

Розташований у Марийському парку
Києва міст закохані називають мостом любові
і кажуть, що його побудовано
за дипломним проектом закоханого
колишнього студента КПІ,
а згодом академіка Є.О. Патона.

Щодоби в години вечорові,
Хоч ніким не кликані, не прохані,
У столиці на мосту любові
Сходяться, стрічаються закохані.
Я дивлюсь на все це зачудовано,
Бо і в мене серце не з картону.
Кажуть люди: міст цей побудовано
Так, як уявлявся він Патону.
Ще в роки студентські вже Євгеній
Відзначавсь високим інтелектом.
Ще тоді вже проявлявся геній
В ньому, як трудивсь він над проектом.
Про життя студенти, всім відомо,
Жартівливо кажуть: «Селявуха».
Саме перед захистом диплома
Закохавсь Євгеній аж по вуха!
Після лекцій, щоб її побачити,
Із Шулявки бігав аж до Дарниці!
А як міст з'явивсь, то, слід зазначити,
Присвятив його своїй обраниці.
І тепер в години вечорові,
Хоч ніким не кликані, не прохані,
У столиці на мосту любові
Сходяться, стрічаються закохані.
Ними кожна дошка обмальована,
Написи на них рясніють густо.
Пишуть, що любов - це підфарбована
Емоційним пензликом розпуста.
Ну а я не можу з тим погодитись.
При її чудесній допомозі
Може з ліжка навіть той підводитись,
Хто без неї встати вже не в змозі!
А тому по всій оцій розмові
Я пишу для вас рядки тепер ці:
«Хай живе і квітне міст любові
В кожному закоханому серці!»

 

***
Лист інспекторці податкової служби
від закоханого в неї платника податків

Що ж, готуйте у суд бумагу
І на штраф накладайте візу,
Тільки, прошу, зверніть увагу:
Я кохаю вас до зарізу!
Хоч до мене ви і суворі,
Хоч для вас я і мало значу,
Я тоді проживаю в горі
Дні і тижні, як вас не бачу.
Щоб побачити вас, персону,
І почути їдкі насмішки,
Цілих тридцять верст до району
Я з села добираюсь пішки!
Ви нудну ведете розмову
І не хочете здогадатись:
Чом в інспекцію податкову
Я так сильно зміг закохатись.
Поскладавши діла в пакунок,
Ви його кладете до шафи.
За єдиний ваш поцілунок
Згоден я на найбільші штрафи!
З вуст злітає важке зітхання
І стає на душі обидно:
Та невже ж вам мого кохання
По очах по моїх не видно?!

 

***
Найсильніше чуття на землі

Як зв'язала любов нас обох залізницею,
Описать неможливо ніяким пером.
Ти живеш у соснових лісах за столицею -
Я живу у херсонських степах за Дніпром.

Хоч між нами міста, полустанки розхристані
І вокзали, і села великі й малі,
Та любов не боїться ніякої відстані,
Бо любов - найсильніше чуття на землі!

Рідним полем іду і любуюсь пшеницею,
П'ю повітря хмільне і п'янке, як вино.
Полетів би, кохана, до тебе жар-птицею -
Тільки ж крил для польоту мені не дано.

Хоч між нами міста, полустанки розхристані
І вокзали, і села великі й малі,
Та любов не боїться ніякої відстані,
Бо любов - найсильніше чуття на землі!

А коли біля станції голосно з протягом
Про любов заспівають в садах солов'ї,
Я примчуся до тебе прискореним потягом,
Щоб від радості сяяли очі твої!

Хоч між нами міста, полустанки розхристані
І вокзали, і села великі й малі,
Та любов не боїться ніякої відстані,
Бо любов — найсильніше чуття на землі!

 

***

Щоб ти щасливою була

Сказився, збожеволів світ.
Життя - неначе лотерея.
Набрали обертів і СНІД,
І сифіліс, і гонорея...
О, скільки в нас кругом загроз!
Які страшні навколо біди!
Пташиний грип, туберкульоз
І рак, і радіонукліди...
А я за тебе так боюсь!..
Боюсь, бо ти покірна й тиха.
Щоденно Господу молюсь,
Щоб він беріг тебе від лиха.
Які плачевні скрізь діла!
Скажи: як житимеш тепер ти?!
Щоб ти щасливою була,
Я замість тебе згоден вмерти.

 

***

Хома
(З Е. Валасевіча)

Хома раптово закохався
(Нічого дивного: він хлопець молодий)
І навесні, коли цвіли сади,
З коханою швиденько розписався.
Відтоді і півроку не минуло,
А нашого Хому в дугу зігнуло.
Він схуд, змарнів і перестав голитись.
Що значить необачно одружитись!
Жона на нього насідає з криком:
- Набридло жити з бідним чоловіком!
Мені, щоб знав ти, навіть генерали
Серця і рай земний пропонували!
А я зв'язалася з тобою, з чортом!..
Негайно оточи мене комфортом!
А де ж узяти стільки грошей зразу?! -
Обороняється Хома. -
Монетного двора у нас нема.
- Але ти ж маєш промтоварну базу!
А при старанні, звісно, та умі
До тебе гроші потечуть самі...
Якщо послухаєш мене,
То щастя нас повік не обмине.
Хома, жону послухавши, старався
Створить комфорт для неї - і попався.
А як жона? Пішла за ним в тюрму?
Ви що! Шукає іншого Хому.

 

***
Ревную…

Усіляку: правдиву і хитру,
Чисту, грішну, святу і земную...
Я ревную тебе до вітру,
Я до сонця тебе ревную!..
Ти (я в тім пересвідчився нині)
Богом дана мені в нагороду.
Ти вродливіша від Богині!
Я таких ще не бачив зроду!
Щоб тебе не зобидили хлопці,
Щоб тебе захищати від мами,
Я до тебе прошусь в охоронці,
Хоч і знаю, що є в тебе плями.

 

***
Гріховодниця

Як зустрілась однокласниця,
Затрясла мене пропасниця.
Дівка йде, очима кліпає,
А мене всього аж тіпає,
Бо у неї все оголено,
Все доступно, все дозволено...

Видно пупа нижче блузочки.
На плечах лиш дві мотузочки.
Замість юпки в неї плавочки,
Через них все видно в Клавочки...
Все відкрито, все оголено,
Все доступно, все дозволено...

Голі руки, голі ніженьки...
Як зійти з її доріженьки?
Як зійти, як б'є пропасниця?
Винна в цьому однокласниця,
Бо у неї все оголено, В
се доступно, все дозволено...

Я стою, губу покусую...
Як боротись зі спокусою?
Що робить? Як заспокоїтись?
Що завгодно може скоїтись,
Бо у неї все оголено,
Все доступно, все дозволено...

Взять би нам та для початочку
Дать лозини мамі й таточку!
Дать за те, що доня-модниця
В них велика гріховодниця,
Що у неї все оголено,
Все доступно, все дозволено...

 

***
Не будьте байдужими!

У місті Нікополь на розі вулиць
Електрометалургів та Героїв Чорнобиля
висить картина, на якій намальовано
вродливу дівчину з букетом
ромашок у руці і написано:
«Я така, як і всі», а нижче вказано,
що хвороба ВІЛ побутовим
способом не передається.

Ти красива, неначе ромашка в росі,
І така ж на картині зображена.
Ти така, як і ми, і така, як усі,
Хоч страшною хворобою вражена.

Вже від неї тобі порятунку нема.
Не поможуть ніякі ін'єкції.
Хто в тім винен (скажи): чи батьки, чи сама,
Що згасаєш тепер від інфекції?!

А життя і вирує, і квітне довкіл!..
Кров'ю серце моє обливається.
Я горюю тому, що ти хвора на ВІЛ,
Що хвороба твоя розвивається.

Вже ніколи у тебе не буде сім'ї.
Не потішиш батьків ти онуками.
Розлетяться, розвіються сили твої
І загинуть з великими муками.

Кажуть люди мені: «Та вона ж вам чужа!
То навіщо ж вам так побиватися?!»
А мене ці слова ріжуть дужче ножа,
Бо із кожним біда може статися.

Тож потрібно негайно усе з'ясувать:
Як з хворобою всім розминутися,
Як навчитись від неї людей рятувать,
Як навіки її нам позбутися.

То чому ж повз картину пішком і в авто
Всі біжать за проблемами власними
І ніхто не задумався, зовсім ніхто:
Що ж робити, як бути з нещасними?!

А тому я і шлю всім послання просте:
«Схаменіться! Не будьте байдужими
І просіть милосердного Бога про те,
Щоб були всі порядними й дужими!»

 

***
Очі

Які дивовижні очі!
Ні в кого таких не бачив!
Віддав би їм все, що схочуть,
І все б, що схочуть, пробачив...

І нащо пишу про очі?!
І нащо себе тривожу?!
Дивитися в них не хочу!..
Забути про них не можу.

Чом же й досі ти ще не приїхала?!

По ночах тепловози тривожно кричать
Та гуляє-висвистує віхола.
Я щоночі виходжу тебе зустрічать -
Чом же й досі ти ще не приїхала?!

Може, люта зима всі шляхи замела,
Замела кучугурами білими
До твого і мого степового села,
Де росли ми обоє несмілими?

Я сніги, я сніги, всі сніги розтоплю,
Розтоплю почуттями гарячими,
Бо тебе я люблю, ще з дитинства люблю,
Бо для мене ти небом призначена!

Буде вічно над нами воно голубе,
Все життя нам воно голубітиме,
Бо люблю я тебе, так люблю я тебе,
Що ніхто так тебе не любитиме!

Я зову, я прошу, я молю: приїзди!
Ти ніколи не знатимеш холоду,
Бо любитиму сильно тебе я завжди,
Дуже сильно, так сильно, як змолоду!

По ночах тепловози тривожно кричать
Та гуляє-висвистує віхола.
Я щоночі виходжу тебе зустрічать -
Чом же й досі ти ще не приїхала?!

 

***
Яблуневий цвіт

Яблуневий цвіт, яблуневий цвіт,
Не тривож мене через стільки літ!
Яблуневий цвіт принесла весна -
І згадалася світова війна.

Так сади цвіли в той останній бій,
У якім поліг наречений мій.
А було йому дев'ятнадцять літ...
Не тривож мене, яблуневий цвіт!

І сади з тих пір замела зима.
Я посивіла у журбі сама.
Сорок п'ятий рік - незабутній рік –
В мене в пам'яті і в душі навік!

Вже давним-давно відгула війна.
Яблуневий цвіт принесла весна.
Яблуневий цвіт, яблуневий цвіт,
Не тривож мене стільки довгих літ!

 

***
Чистопілля

Я приїхав знов і чистим полем
Поспішаю стежкою в село.
Згадую то з радістю, то з болем:
Що зі мною тут колись було.
Тут в дитинстві я навчався в школі,
Пас корови і косив траву,
В юності шукав своєї долі
І зустрів красуню степову.

В неї очі світловолошкові,
Наче небо ранньої весни.
Тут у нас із ніжності й любові
Виростали дочки і сини.
Тут і труд мій, і моє дозвілля,
І печаль, і радість немалі...
І тому для мене Чистопілля
Стало найдорожчим на землі!

Я бродив не раз широким світом,
Знав село і місто не одне,
Та весь час до себе як магнітом
Лиш воно притягує мене.
Я приїхав знов і чистим полем
Поспішаю стежкою в село.
Згадую то з радістю, то з болем:
Що зі мною тут колись було.

 

***
Як спокусив монаха біс

Йшла поблизу монастиря
Монашка гарна, мов зоря.
Сказала: «Отче Митрофан,
Пересади через паркан!»
Коли підняв її монах,
Щось ворухнулося в штанах...
Заколотилося душа -
Відчув: нечистий спокуша...
Потрібно лоб перехрестить,
Та жаль монашку опустить.
А почало всього трясти,
То мовив: «Господи, прости!..»
І в дерезу її поніс...
Так спокусив монаха біс.

 

***
Наречений

Мамо, он мій наречений!
Він багатий! Він учений! -
Оля матері хвалилась. -
«Волга» то його спинилась.
- Як? Дідок той лисуватий –
Твій жених?! - жахнулась мати.
- Ні, ви, мамо, помилились:
Не на того подивились...
З «Волги» визирнув не він.
То його молодший син.

 

***
Як дожить?

Моїй дружині Шаройко Ганні присвячую

Наступає жорстока зима,
Лютим холодом дихає в груди,
А тебе вже на світі нема
І ніколи тебе вже не буде.
Де не гляну, скрізь люди чужі.
То до кого ж мені прихилитись?!
Чи податися, може, в "бомжі",
А чи, може, мені застрелитись?
Та не тішаться хай вороги:
Я і далі триматися мушу.
А тим часом глибокі сніги
Замітають і серце, і душу.
Як мені в цьому світі дожить
І себе не покрити ганьбою,
Щоб довіру твою заслужить
І навіки лишитись з тобою?!

 

***
Для того, щоб тебе спасти

Тобі всього шістнадцять літ,
А ти на вигляд старша мами.
Опав, осипавсь з тебе цвіт
Тому, що спиш ти з парубками.

П'єш вина, палиш цигарки,
Щодня хизуєшся в обнові,
Гнеш безсоромно матюки
При всіх чотириповерхові.

СВ, готелі, ресторан –
Все маєш за натуроплату.
О, скільки невигойних ран
Ти завдаєш і мамі, й тату!

Тобі вже не створить сім'ю,
Бо в тебе від повій манери,
Бо честь і молодість твою
Забрали в тебе кавалери.

Хоч і малюєш свій фасад
Ти ще з дитинства, ще зі школи,
Але, що втрачено, назад
Вже не повернеться ніколи.

З тих пір, як сексом зайнялась,
Ти в'янеш, мов незрілий колос.
Фігура в тебе розпливлась
І став глухим та грубим голос.

Лице зробилося старим,
Засмоктані пошерхли губи...
Ти вже пройшла і Крим, і Рим
Та ще й, крім того, мідні труби.

А щоб усе те приховать,
Як ти проводиш дні і ночі,
Ти так навчилася брехать,
Що брешеш рідним прямо в очі.

Для того, щоб тебе спасти,
Даю пораду, як не згинуть:
Щоб жити, мусиш зараз ти
Обов'язково все це кинуть.

 

***
Доброта

Моїй однокурсниці
по Нікопольському педучилищу
Лідії Гармаш присвячую.

Шановна Лідіє Гармаш!
В житті обставини так склались,
Що я з тих пір прихильник Ваш,
Коли в педшколі ми навчались.

Хоч я давно вже сивий дід
І Ви, на жаль, уже бабуся,
Та все ж той час згадати слід –
І я зробити це беруся.

Берусь, бо назавжди, навік
Забрали в мене мій спочинок
Голодний сорок сьомий рік
І Ваш неординарний вчинок.

Коли лишавсь до смерті крок
І я ковтав, голодний, слини,
Дали мені Ви огірок
І дві в мундирах картоплини.

Я часто думаю тепер
Про те над Вашим над портретом,
Що, може, я тому й не вмер,
Що, може, й став тому поетом.

Тож хай живе у всі літа,
Живе й не гине навіть в муках
Природна Ваша доброта
У Ваших дітях і онуках!

Бо, справи роблячи свої,
Вже кожен з болем помічає:
Як дуже мало в нас її,
Як нам її не вистачає!

 

***
Ревнива дружина

Андрій має дуже ревниву дружину.
Знайде на костюмі вона волосину –
По тижню, по місяцю не розмовляє
І чорт знає що у той час уявляє.
А як не знайде на костюмі нічого,
То знову біда...
- Ви погляньте на нього! –
Дружина кричить і влаштовує драми. –
Він водиться з лисими навіть жінками!

 

***
Про проблеми сексу

Жив Олекса не годочок
З Фросею без муки.
Нажили синів і дочок,
Є дорослі внуки.
Внуки часто дискутують
Про проблеми сексу -
І тим самим провокують
Дідуся Олексу.
Кажуть: «Ви весь вік трудились,
Радості не знали...
Ви б хоч зараз подивились
Ось оці журнали!..»
А в журналах - голі юнки!
Кожна - в іншій позі...
Не опишеш ті малюнки
Віршами чи в прозі!
Скрикнув дід: «Це ж краще казки!
Ох і жаль, що й досі
Я не знав такої ласки
Від своєї Фросі!»
Вигнав бабу... Після того
Взяв дід молодуху
Та й забув про те, що в нього
Малувато духу.
Не минула, звісно, даром
Вся ота рахуба -
Дід ослабнув незабаром
Та й урізав дуба!..

 

***
Весела молода

На весіллі молода
Скаче та співає.
Баба каже: - От біда!
Звичаю не знає.
Та і звідки буде знать?
Звісно, ще дитина.
Таж вона не танцювать -
Плакати повинна!
Те почувши, молода
Бабі так відповіла:
- Плакать - то уже старе!
(Та ще дужче скаче).
Знайте: хто мене бере,
Той нехай і плаче.

 

***
Не йдіть з користі за дідів
(З Ю. Благова)

Згадаю - котиться сльоза
Тому, що юнка ця
З користі заміж вийшла за
Професора-вдівця.
Був план: дід вмре - вона /в тім суть/
Почне життя нове.
Але роки ідуть та йдуть,
А дід усе живе,
Їй став немилим білий світ,
Набрид курортний Крим.
Не думала аж стільки літ
Прожити зі старим.
Забрало спокій в неї зло
Таке, що душу рве.
І раптом серце підвело...
А дід усе живе.
Цим віршем, юнки, я схотів
Сказати вам ось те:
«Не йдіть з користі за дідів,
Бо з горя помрете!»

 

***
Онуці
Шаройко Юлії присвячую

Я тобі заявляю з журбою,
Заявляю відверто у вічі,
Що мені дуже важко з тобою,
А без тебе ще важче удвічі.

Ти для мене і радість, і мука.
Я на тебе кричу і молюся.
Ти моя наймолодша онука.
Я за тебе найбільше боюся.

Жаль, дівчатко моє яснооке,
Що сама ти лишилась без тата,
А життя і брудне, і жорстоке,
Бо злочинців у ньому багато.

Я твій дід, я і тато, і мати...
Ти - моя найдорожча кровинка.
Буду так тебе оберігати,
Щоб на тебе не впала й пилинка.

Я на поміч негайно прибуду.
Не зупинять ні стужа, ні злива.
Все, що зможу, зроблю і здобуду,
Щоб росла ти здорова й щаслива.

Щоб тебе обминула спокуса,
Щоб твої всі здійснилися мрії,
Я проситиму ласки в Ісуса
І в Пречистої Діви Марії.

 

***
Спішити нікуди

Йди за мене заміж! - Гриць просив кохану
Я для тебе - хочеш? - Місяця дістану!

- Ні, не хочу, - твердо відказала Емма. –
Місяць - всім відомо - зараз не проблема.

Почекаю, любий, поки змоги стане.
Може, іномарку хто мені дістане.

 

***
Схаменись!

Вирватись тобі з його полону
Радив я не раз, але дарма.
Бігаю щодня до стадіону,
А тебе усе нема й нема.

Бо тобі не до спортивних ігор.
В тебе інтерес до них прочах.
В інші ігри твій коханець Ігор
Грається з тобою по ночах.

І дійшло у тебе вже до того,
Що, позбувшись гордості й ума,
Ти сама чіпляєшся до нього
І під нього стелешся сама.

- Схаменись! - прошу я наостанку –
Глянь: як мало в ньому доброти!
Він вже зрадив не одну коханку -
І тепер на черзі в нього ти.

 

***
Я судьбу зустрів у Конотопі

Я бродив немало по Європі,
Не одну країну обійшов,
А судьбу свою у Конотопі
Раптом несподівано знайшов.

І тепер усім на Україні
З радістю розказую про те,
Що в судьби в моєї очі сині
І що серце в неї золоте.

Так говорить, наче скрипки грають.
А співає так, що солов'ї
Всі кругом одразу замовкають
І уважно слухають її.

Я тепер щодня її стрічаю,
Як стрічають вранішню зорю.
Я других дівчат не момічаю
І неначе в полум'ї горю...

Я забув про все, про всю Європу,
На судьбу закохано дивлюсь.
Видно, до Конотопу
Я уже ось-ось переселюсь.

 

***
Не перестану…

Сьогодні мокрий сніг іде,
Колючий вітер злиться.
А покоління молоде
Негоди не боїться.

Біжить сміливо без зонтів
У снігову порошу.
І я побігти б теж хотів,
Але, на жаль, не можу.

Бо не дають мені літа.
Тому і не дерзаю.
Сніжок маленький проліта -
І я вже замерзаю.

На жаль, уже не гріє кров
На вітрі й на морозі.
А я ж пишу ще про любов
І віршами, і в прозі!

Тож не спускатимусь на дно!
Якщо ж і хворим стану,
То прославляти все одно
Її не перестану!

Бо це - найвище почуття!
Воно завжди в зеніті!
На ньому держіться життя
Усіх у всьому світі.

 

Джерело: Шаройко В.Н. На мосту любові [Текст] / В.Н. Шаройко. – К. : ТОВ ВПЦ «Літопис-ХХ», 2009. – 24 с.

 


На нашому сайті Ви маєте змогу ознайомитися з роботами Василя Шаройка:

 

 

 

 

 

 У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

 

 

Обновлено 14.04.2019 14:51
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting