Печать
Дніпровські плавні - Тваринний світ
05.05.2011 11:48

Тороп С.О.
Біолог
м. Нікополь, Україна
Біографія

Малюнок автора

Матеріал надано в авторській редакції

 
Тарпан, дикий кінь (Equus gmelini)

Протоієрей Іоанн Карелін, описуючи в 1865 році історію заселення місцевості, де нині знаходиться місто Нікополь, відмічав: «Некто, «Микита», предприимчивый малоросс, пленясь рассказами своих собратьев, бывших в походах против крымских татар, о привольях Днепра, изобилующего рыбой и разного рода зверями - от оленя и дикой лошади до пугливого зайца, плодившихся на обширных островах его, а, может быть, и сам участвовавший в походах против «бусурман», с которыми издревле Украйна вела войны - этот Никита поселился на мысе у Днепра, который и получил название его именем «Микитин Рог»…

У часи Іоанна Кареліна дикі коні або тарпани (турпани) ще зустрічалися в Дніпровських плавнях і степах, які оточували Нікополь. У кінці XVIII - першій половині XIX століть про них багато писали, говорили і навіть складали легенди (див. статтю «Козак і Дикий кінь»). Пам'ять про тарпанів в наших краях збереглася навіть в деяких гідронімах. Наприклад, на території Запорізької області протікає річка Конка, яку у давнину називали Кінськими Водами, Кінськими Джерелами або просто Кінською. У її долині колись паслися численні табуни диких коней, яких тутешні мешканці ще в XIX столітті ловили арканами і намагалися приручити. Цікаво, що татари і турки називали цю річку Ілкісу, Ілка, Йолкі-су - «притулок коней, які живуть табунами».

Судячи з розповідей сучасників, тарпани були дуже обережними, швидкими і витривалими кіньми. Забарвлення у них було попелясто-сіре («мишасте»), а грива коротка, чорна. Уздовж хребта тягнувся добре помітний темний «ремінь». Хвіст і ноги тварин (по «коліна») були чорні або чорно-бурі. У деяких тарпанів на передніх ногах були темні поперечні смуги. Дикі коні вважали за краще триматися табунами, в яких налічувалося від 10 до 25 тварин. Більші табуни тарпанів зустрічалися дуже рідко.

Табун завжди вів сильний старий самець. Самка народжувала одне лоша, якого вигодовувала до наступного року. За деякимми повідомленнями, у лошат на передніх ногах набагато частіше, ніж у дорослих коней, спостерігалися темні поперечні смуги, проте з віком у більшості вони пропадали. Табуни диких коней здійснювали кочівлю по Дніпровських плавнях і довколишніх степах. Основною їх їжею служили степові злаки і буйне різнотрав'я Великого Лугу.

Відомості про тарпанах із захопленням збирав і записував голова Дніпровської повітової управи Колчанов О.М. Сьогодні вони представляють для дослідників воістину унікальний і безцінний матеріал, який дозволяє багато дізнатися про життя і звички цих зниклих в наших краях тварин: «Тарпаны были очень осторожны, легки и быстры на бегу. Стадом тарпанов всегда заправлял самец, он охранял стадо во время пастьбы, всегда находясь на каком-нибудь кургане, вообще на возвышенном месте, тогда как стадо паслось в долине. Самец давал знать стаду об опасности и сам уходил последним. Он же гнал свое стадо к водопою, предварительно осмотревши место водопоя, нет ли опасности, для чего удалялся от стада нередко на версту и более. В сухие лета, когда в степи вся вода пересыхала, тарпаны приближались к Днепру, где их встречали на Казацком броде, верст сорок от Зеленой. Впрочем, тарпаны, по сообщениям, очень выносливы к жажде, и достаточно небольшой росы, чтобы тарпан мог утолить свою жажду, слизывая росу языком с травы.

Тарпанов ловили, преимущественно жеребят и беременных самок, весною, старых тарпанов-самцов удавалось редко поймать арканом: бегали они очень быстро и были чрезвычайно осторожны. Но приручать их для езды, даже только верховой, никогда не удавалось. Жеребят удавалось воспитывать и приручать к верховой езде, но они обычно долго не выдерживали и пропадали. Бывали случаи, когда степные лошади, особенно кобылицы, приставали к стаду тарпанов. Говорят даже, что тарпаны-жеребцы сами отбивали самок из табунов домашних лошадей и вступали в бой с жеребцом таковых, но никогда не одерживали победы».

У обережних і швидких тарпанів, які жили в Дніпровських плавнях і степах, не було особливих ворогів, за винятком людини. Проте тутешні місця тривалий час були практично не заселені, тому дикі коні багато віків почували себе привільно на безкрайніх просторах Дикого поля. Їх привільному життю в другій половині XVIII століття настав кінець - поселенці з усіх куточків неосяжної Російської імперії все активніше заселяли колись майже безлюдний край. Незабаром люди і тарпани стали заклятими ворогами.

Це був справжній конфлікт між людською цивілізацією і живою природою. Поселенці відразу не взлюбили диких коней - вони витоптували посіви, начисто з'їдали заготовлене людьми в стогах на зиму сіно і, як видно із записів  Колчанова О.М., відбивали самок з табунів домашніх коней. Не випадково вже в створених в другій половині XVIII століття легендах тарпани нерідко з'являються в образі нечистої сили, а то й самого диявола.

У міру розвитку сільського господарства і збільшення площі орних земель, конфлікт між людьми і дикими кіньми ставав все сильнішим. На тарпанів влаштовували справжні облави, їх розстрілювали біля стогів сіна і місць водопою із завчасно приготованих засідок. Основною здобиччю стрільців ставали лошата, бо моторніші дорослі тварини, як правило, уходили від переслідування. Але розвиток вогнепальної зброї, як відомо, не стояв на місці. Як тільки у стрільців з'явилися досконаліші і далекобійні рушниці, жертв серед дорослих тварин стало значно більше. Відстріл тарпанів на Нікопольщині організовували не лише прості поселенці, але навіть деякі члени царської сім'ї. Їх практикував великий князь Михайло Романов, якому в наших краях належали великі землі. Вже в 70-х роках XIX століття тарпани стали на Нікопольщині надзвичайно рідкісними, а в 1880 році їх скрізь вважали зниклими.

 
 
Місця проживання тарпанів у часи Дніпровських плавнів (до 70-х років XIX ст.)

Тривалий час останнім вільним тарпаном вважалася одноока кобила, яка декілька років прожила в стайні великого землевласника  Дуриліна А. і померла у кінці грудня 1879 року в селі Агайман. Ця історія детально задокументована в сімейній хроніці Фальц-Фейнів - сусідів того самого  Дуриліна А. Навесні 1934 року зоологові Гептнеру В.Г. вдалося встановити, що останній тарпан жив в маєтку Дубровка, в Миргородському повіті Полтавської губернії. У його руках опинилося унікальне свідоцтво зоотехніка Леонтовича Н.П., який спостерігав тварину в 1914-1918 рр. Воно було завірене підписами декількох свідків. Судячи з усього, останній табун диких коней був винищений на початку 90-х років XIX ст. німецькими колоністами на території сучасного Нікопольського району. Лоша, яке залишилося в живих, вони продали на ярмарку. Так тварина потрапила в Дубровку, де прожила до 1918-1919 рр.

Нажаль, сьогодні про тарпанів, яких колись називали «володарями степів», мало згадують і пишуть  у нас, і практично нічого не знають за кордоном. Хоча на мій погляд ці відважні дикі коні заслуговують того, щоб встановити їм пам’ятник в одному із міст на півдні України.


Цікаві факти

  • Кінь був одомашнений в євразійських степах в IV-III тис. до н.е., а його предком був тарпан. Цей факт не викликає сумніву, бо у тарпанів і сучасних коней співпадає число хромосом - 64.
  • Тривалий час до предків коней відносили і коня Пржевальського (Equus przewalskii), проте цю версію нині відкинули. З'ясувалося, що у нього 66 хромосом. Кінь Пржевальського - зниклий в природі вид, який раніше мешкав в степах і напівпустелях Монголії, Китаю, Казахстану, Росії (Забайкалля). Він була відкритий Пржевальським Н.М. в 1879 р. Довжина тіла - до 2,3 м, висота в загривку - 1,2-1,3 м, загальне забарвлення - коричнювато-жовте. Нині в зоопарках всього світу мешкає близько 1 000 особин коней Пржевальського.
 
 
 
Фото: www.zoopicture.ru 
 
 
Фото: www.zoopicture.ru 
 
 
 Кінь Пржевальського
Фото: www.zoopicture.ru 
  • У часи відомого географа Страбона (І ст. до н.е.), дикі коні жили по усій Європі. Вони зустрічалися навіть в Іспанії і Альпах.
 
Тарпан
Фото: www.zeno.org
  • Відомості про полювання на тарпанів збереглися навіть в «Повчанні» Володимира Мономаха (1053-1125 рр.): «А се Чернигове деял есмь: конь диких своима рукама связал в пущах и двадцать живых конь, а кроме того же, по Роси ездя, имал есмь своими руками те же кони дикие».
  • Сьогодні в розпорядженні науки є усього кілька фотографій живого тарпана. Нажаль, вже не чистокровного! Цей кінь був впійманий на околиці м. Херсона тижневим лошам і у 1884 р. доставлений Шатіловим І.М. у Московський зоосад за проханням Петербургського товариства акліматизації тварин. Тоді ж Шатіловим І.М. були зроблені фотографії тварини. Судячи по ним, цей кінь мав довгу гриву і «чубчик», а також щітки на задніх ногах. Такі ознаки зовсім не притаманні для чистокровних (справжніх) диких коней! Ця тварина увійшла в історію під назвою «шатіловського тарпана» і прожила у Московському зоосаді до кінця 80-х рр. XIX ст.

 
 
«Шатіловський тарпан». Фото Шатілова І.М. 1884 р.
 
  • У другій половині XIX століття в неволі жив ще один тарпан - «Таврійський». Він був спійманий в маєтку Оболенського В.О. (на території сучасної Херсонської області) і в 1862 р. доставлений в Санкт-Петербург. Думки вчених про чистокровність цього коня розділилися. Академік Брандт назвав його «поганою селянською конячиною», яку не слід було везти так далеко. Шатілов І.Н. дотримувався іншої точки зору: «Варто поглянути на нього, щоб переконатися, що тарпани не здичавілі коні, а первісний дикий вид звірів з сімейства кінського». Нині скелет цієї тварини зберігається в Зоологічному інституті Академії Наук (м. Санкт-Петербург, Росія).
 
 
Молодий тарпан із зеброїдними ознаками

 
 
Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.

Дізнатися більше про тарпанів та коней Пржевальського Ви можете тут:
 
 
Обновлено 07.06.2011 12:28