Во саду ли, в огороде...

Сейчас на сайте

На даний момент 239 гостей на сайті
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Друк e-mail
История Никопольщины - Современный Никополь
Субота, 27 серпня 2016, 13:09

Шатунов В.В.

Завідуючий відділом археології
та давньої історії
Нікопольського краєзнавчого музею
м. Нікополь, Україна
Біографія

Матеріал надано в авторській редакції

 

Щоденник охоронця курганів


День перший

На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають над вітрами.
Черлений захід сизими крильми
Розплескує по балках сизі трави.
Тройзіллям, полинами, чебрецем
Пропах твій день, розчахнутий, мов брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами.
Мій рідний степе, в злоті яворів,
Де і вночі пізнаю камінь кожний!
І запах трав, і пил твоїх доріг
Вдихаю в себе глибоко й тривожно.
І мить як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій дивним сяйвом осіянний!
І хмари, наче лебеді летять.
Ламають білі крила об кургани.

(Б. Мозолевський, «Ліричний відступ про скіфський степ»)

 

Я дуже легкий на підйом і спалахую, наче сірник, як тільки виникає потреба виїхати у Степовий Храм. Частіше за все поїздки туди виникають у мене спонтанно, щоби просто надихатись, надихнутись Степом, або ж підігрітись якоюсь їдеєю чи метою, що вибухнули у моїй голові.

Чесно кажучи, я постійно спраглий до Степу. Я літаю по ньому на своїй «Україні», як скажений, по кілька днів. Виснажений, напівголодний, брудний, просякнутий димком багаття, повертаюся додому, ледве тягнучи ноги... Та ж скільки я побачив у Степу!
Для людей, що звикли до міського життя, те, що я споглядаю у Степу і всмоктую у свою пам’ять, може здатися дурницями та дрібницями. Але не для мене! Бо ці так звані «дрібниці» складають велику й величну панораму Степу. Аж дух захоплює..!
Кожного разу по тому, як я фізично оклигую після чергової поїздки, знову починаю сумувати за степовими просторами, за їх вічним життям з травами, балками, ярами, тваринами і птахами та свідками минулого людського життя – курганами...

Ось і цього року я зірвався з міста у Степ, як птаха з неволі, і протягом 1-4 липня здійснив велоподорож на Миколаївщину до р. Висунь, правої притоки р. Інгулець. Саме там у 1985 році Б.М. Мозолевський відкрив Висуньську групу курганів, які відносяться до так званих скіфських царських курганів заввишки 8-12 метрів.

Цю велоподорож я присвятив чоловічій триаді, яка пов’язана між собою через мене і яка зіграла значну роль в моєму житті і в тому, хто я є.

Перший в триаді – мій батько Володимир Сергійович, який 35 років тому покинув цей світ. Це він у далекому 1978 році благословив мій шлях до Нікопольського музею і в археологію, оскільки бачив невтамовану жагу з юних років моїх до цієї науки і дуже сопереживав.

Петро Касьянович Ганжа, директор Нікопольського краєзнавчого музею у 1975-1982 рр. – друга постать у триаді. Він прийняв мене у музейну сім’ю. При ньому був підйом науково-дослідницьких пошуків, створення археологічної секції при музеї. У 2016 році Петру Касьяновичу виповнилося 90 років із дня народження! Дай, Боже, йому здоров’ячка! Наш музейний патріарх! Саме дякуючи йому я мав щастя познайомитись з Борисом Миколайовичем Мозолевським, працюючи у відрядженнях від музею в Орджонікідзевській ареологічній експедиції, яку він очолював.

Борис Миколайович – третя постать триади, яка стала для мене майстром і в житті, і в науці. Дякуючи йому я набирався досвіду польових досліджень курганів і згодом під його керівництвом почав самостійно проводити розкопки у складі експедиції. Він учив не просто розкопувати кургани, не тільки дивитися на них як на археологічні об’єкти, але й бачити за ними тих людей, які поховані тисячі й тисячі рокі тому. Бо вони були такі ж самі, як і ми, жили такими ж почуттями, як і ми. Він вчив аналізувати кургани не тільки очима та розумом, але й відчувати душею. Бо кургани несуть у собі філософію життя й смерті, швидкоплинності й вічності.

У цьому році Борису Миколайовчу було би 80 років...

Під час подорожі я проїхав 30 сіл та чотири селища, перетнув кордони трьох областей: Дніпропетровської, Херсонської та Миколаївської, і у їх межах Новоронцовського, Високопільського, Долинського, Казанського та Великоалександрівського районів.

 

1 липня 2016 року (п’ятниця)

На превеликий жаль у подорож їду один – не знайшлося напарника. Буде важкувато. Не всі розуміють, чому я пнусь в таку далечінь, а щоби не пояснювати (все одно не дійде) жартую: «Та хочу побачити, як миколаївці виглядають, бо я їх ніколи не бачив. Може вони з рогами, або ж з хвостами, а може одноокі»...

5.00 – прокинувся. Як завжд перед поїздкою легкий мандраж, збудження з почуттям чогось нового, що мене може очікувати в дорозі... Вигуляв разом з дружиною свого песика Боцмана. Жінка Олена сумна і невесела. Після прогулянки сфотогравувалися з Боцманом по черзі... Речі зібрані. Випив стакан молока. Перехрестили з дружиною один одного і провела вона мене до стадіона Металургів. Там ще по черзі сфотограувалися біля мого велосипеда та ще раз перехрестили один одного перед дорогою, поцілувалися... Я сів на вело і поїхав не озираючись. «Бережи себе! Бережи себе в дорозі» - проспівала наостанок мені вслід моя Оленка.

 

 

 

6.30 – виїзд з вул. Малиновського.

7.15 – с. Олексіївка. Вітер для мене зручний – північно-східний, боковий. Перемінна хмарність.

7.50 – проїхав повз місце розташуванн дослідженого ОАЕ в 1999 році кургану епохи енеоліту-бронзи, який стояв біля траси. Метрів за 500 видно залізничний міст і поворот на Пкоров (м. Орджонікідзе). Праворуч – урочище Озера, де колись Б.М. Мозолевський дослідив два кургани. Ближче до залізниці на Кривий Ріг видно насип розораного с/г технікою кургану (теж урочище Озера). Пройшло вже майже 17 років з часу розкопок. Швидко летять роки... Тільки згадав та зітхнув важко.

8.05 – проїхав поворот на залізнчну станцію «Чортомлик», а далі – повз поворот на с. Перевізькі Хутори.

8.15 – зупинився перед спуском у балку Довжик. Дуже спітнів. Парко. Необхідно протряхнути. Став біля траси під знаком «крутий поворот». Поруч удовж траси стоять чотири високих красеня – береста, далі праворуч – з-за пагорба виглядає густа від трав шапка стародавнього кургану. А далі, у низині біля русла р. Базавлук, я знаю, знаходиться невелике село Красне. Біл цього села, наскількии пам’ятаю, ще перед війною археолог Б.М. Граков відкрив поселення скіфської доби.

Скільки їхав, трасу з обох боків прикрашали білі голівки деревію, фіолетові квіточки мишиного горошку та високі кущі петрова батога з рідкими блакитними пелюстками...

До восьмої споруди (дамби) близько трьох км по трасі. На ній бачу темні цяточки машин, які ледве повзуть.

Ліворуч, у балці бачу невелику густу лісосмугу. Там у далекому 1983 році експедиція Б.М. Мозолевського (а вона була невелиичка), відзначала день народження нашого бульдозериста. У той день до нас приїхав начальник Чортомлицької експедиції В’ячеслав Юрійович Мурзін з незначно групою підтримки. Співати він не вмів. Як казав йому Борис Миколайович: «Ти не співаєш, а базлаєш, як цап!». Я пам’ятаю, «пробазлав» тоді Мурзін пісню на нашому святковоум пікніку «Вот кто-то с горочки спустился»... Так! То були світлі, добрі дні, що залишилися у моїй пам’яті. Хоча всі дні, які були пов’язані з присутністю Мозолевського у моєму житті, запам’яталися і світлими, і добрими. Якимись легкими, як у дитинстві... Можливо, це враження можно списати на молоді роки мої. Не знаю...

В тому році наша експедиція проводила розкопки біля с. Покровське на місці теперешніх Покровських кар’єрів ОГОКа. Проводили дослідження кургану Кругла Могила, а разом у балці Довжик на лівому березі р. Базавлук, де Мозолевський відкрив поселення скіфського періоду (можливо, воно знаходилось на місці розташування переправи). Борис Миколайович проводив ці розкопки окремо від експедиції В.Ю. Мурзіна з німцями. Післяя 1981 року в ОАЕ стався розкол. Точніше не в самій експедиції, а між Мозолевським та Ренатою Роллс з ФРН (вона з німцями приїхала працювати до нас на курган Чортомлик та інших скіфських могилах).

У 1983 році, як і у минулому 1982-му, один із моїх колег, співробітник нашого музею, не працював з Борисом Миколайовичем в експедиції, а перебував у експедиції В.Ю. Мурзіна і німців. Я пам’ятаю, якось вирвалося з вуст Мозолевського напівжартома-напівсерйозно на його адресу: «От він зрадник, до німців поїхав...».

Тоді його фразу я пропустив крізь вуха. Ну поїхав, та й поїхав. Кожен сам вирішує, в якій експедиції йому працюватии... Але тепер, з роками, я зрозумів, як було неприємно Мозолевському за поведінку мого колеги, до якого він непогано ставився. Ну, то Бог з ним...

Балка Довжик, де проходить траса, близько 1 км завширшки.

8.40 – спускаюсь у балку. Як добре не працювати ногами та педалі не крутити. Але ці хвилини якось швидко закінчуються. Тепер треба пішки дертися вгору. Парко. Знову відчуваю, як піт струмками біжить по спині.

8.50 – вибрався на дамбу. Попереду дорога довжиною 3-4 км. З них мабуть половина відстані роздовбана, в ямах. Страхіття...

9.15 – переїхав дамбу. Машини в обидва боки їдуть хаотично (наче водії п’яні), обережно об’їжджаючи ями, або попадаючи в них. Душно. Поки їдеш – вітерець обдуває. Став – починаєш танути, як сало.

9.30-11.25 – с. Грушівка (кол. Ленінське), в гостях у Свиток Анатолія Івановича та Олександри Василівни. Познайомився з їх сином та онуком – Сашком років 12-ти. Сімейство Свиток дуже гостинне, привітне, просте і чемне. Олександра Василівна нагодувала мене смачненьким борщиком, звареному на плиті, що стоїть у дворі. Смак борща з такої плитки значно відрізняється від того, що зварений на газовій.
 
Димковий дух борщової рідини, настояної на свіжому та чистому сільському повітрі... На словах не передати, необхідно тільки покуштувати і розслабитись... На друге – пюре с м’ясом. Смачно. А на третє – домашній квас з бульбашками газу. Холодний. Добре йде у таку спеку, і відриватися не хочеться від нього. Так і сидів би поруч з ним під тінню листя дерев або винограду в солодкій ейфорії. І всі мирські турботи розчиняються десь у гарячому мареві за межами за межами цієї прохолодної оази...

Але все хороше чомусь дуже швидко закінчується. Треба збиратся та їхати далі, на захід. Під час обіду розповів добрим господарям про плани, мету своєї подорожи.Вони уважно вислухал мене, поспівчували (в таку спеку та ще й їхати, та ще й у таку далечінь). Попрощався. Дали мені Свитки поводирем онука Сашка, щоби той вивів мене через село на трасу. А перед цим запросили мене на зворотньому шляху знову завітати до їхньої господи. Я пообіцяв.

11.40 – виїхав за с. Грушівка.

 

 

11.40 - виїхав за межі с. Грушівка. Спекотно, душно. Знову мокрий. Олександра Василівна дала мені в дорогу домашнього квасу.

12.05-12.20 - зупинка перед в’їздом на Мар’янську дамбу. Довжина її близько 1 км. Дамба перетинає Мар’янську затоку, поступово вигинаючи спину на південь. Перед дамбою, ліворуч, є невеликий пляжик з пісочком 5-6 метрів довжиною. Тут я поклав велосипед і в одязі поліз бовтатися у воді, в якій побачив маленьких, з п’ятачок, білих медузок. Метрів за 100-150 від мене густий очерет, над яким колами дуже низько літає орел. Мабуть здобич відчуває.

12.20-12.25 - переїзд через дамбу, уздовж якої сидять з вудками рибалки (головним чином з правого боку). Парить. І купання не допомогло. Лише тимчасово.

12.40 - за межами села. Остання хата. Поворот направо і – на ґрунтовку. Задивився, як молодиця з вулиці у дворище тягає напиляні стовбури (на зиму запасає). Вона мене, сміючись, рукою запросила допомогти. Яке там! Мені треба пертися далі, на захід, у Степ... Повернув на швидкості – і «влип по вуха» у багно ґрунтовки. Прийшлося підніматися по дорозі на водорозділ (це приблизно 1,5 км). От халепа!

Справа у тому, що за день до цього в цих місцях пройшли грозові дощі. Грязьові потоки розрізали дорогу досить глибокими «каньончиками». Доводиться обминати або перебиратися через них, тягнучи на собі велосипед з вантажем по слизькій глині, а де можна – по траві.

 

 

13.15 - піднявся на водорозділ. І одразу ж, ліворуч, за лісосмугою, метрів за 200, побачив верхню половину кургану приблизно 5-6 метрів заввишки. Маю спокусу віднести його до скіфського часу, а по формі насипу – до так званої Товстої Могили. Але можу помилитися, оскільки курган я не обстежив на близькій відстані. Сфотографував древню споруду на фоні нерозквітлих соняшників та за деревами лісосмуги... Як тут добре! З водорозділу видно с. Мар’янське, затоку, водосховище. А далі на північнй схід у серпанковому повітрі – золотисті поля та зелені лісосмуги... Вітерець освіжає, обдуває, обнімає... На південь від кургану – балка Шмиглова. Яка краса! А головне – людей немає. Я наодинці із природою, зі Степом...

13.35 - їду далі. Ліворуч – дубково-абрикосова лісосмуга. Ґрунтовка тепер тягнеться по чорноземах. Вона напівволога. Добре, що вітерець її трохи протряхає. Їду повільно, але ж їду.
Абрикоса спілого повно, - що на деревах, що на дорозі. Дерева помаранчеві від нього.

13.40 - знову місцями багнюка, калюжі. Доводиться дертися або по бур’янах уздовж узбіччя дороги, або ж, буває, просто по багнюці, якщо немає іншого варіанту. І тягнеш тоді велосипед на собі. Почалася лісосмуга акацій. У її проміжку побачив чиюсь пасічку.

13.56 - ґрунтовка поганюча. Де їду, де іду. Праворуч – відгалуження дороги. Метрів за 100 бачу курган приблизно 4 метри заввишки. До нього не добратися – багнюка. У ґрунтовку, по якій я їду, впирається лісосмуга. Вона відділяє курган від величезного звалища кізяка, яке займає приблизно 2-3 га площі. Після дощів все це розкисло, розповзлося аж до дороги. Калюжі на шляху чорні від кізяка. Повітря міазмове, тисячі набридливих мух, які обліплюють мене, начебто я сам шматок лайна…

15.00 - привал. Все, заморився… Здається, вибрався я з балки Осокорівської. Бог знає, скільки пішки пройшов (і по багнюці, і по бур’янах). Поки ще не розібрався, куди тепер вибиратися далі, за межами балки. Де село Велика Костромка? Навколо балки ґрунтовки малонаїжджені (тобто людей мало буває). Тому тут розкіш для птахів і тварин. Фазани, куріпки, одуди. Чую спів соловейка. На вологому ґрунті дороги сліди зайця і лисиці… Заморився. Але коли присів під деревом відпочити, почав поступово «відходити», розслаблятися. Сиджу, прислухаючись до вітерця, до птахів, дивлюсь на дерева, а від них зір перекидається на синє з хмарами небо. Все одно, не зважаючи на стомленість, я вважаю, що життя прекрасне…

15.25 - їду далі. Подзвонив Оленці, щоб не переживала.

15.50 - в’їхав на південну околицю с. Велика Костромка. Західніше, над Зеленодольськом, пройшла гроза. Тривала хвилин 10-15. Цікаво, чи проїду я по тих місцях до села Потьомкіне?

16.00 - знову сонечко сяє своєю щедрою спекотою.

16.25 - у центрі села Велика Костромка. Дорога не дуже гарна – бетонка з перемичками, ямками. Але це все одно краще, ніж тягти ноги й колеса по розмоченій жирній землі ґрунтовки. В калюжах помив підошви взуття та колеса велосипеда…

16.45 - гроза. Дощ стіною. Я все ще у с. Велика Костромка. Встиг заховатися на зупинці. Степом на с. Потьомкіне я тепер точно не проїду. Буду їхати по бетонці через Зеленодольську ТЕЦ. Там повз неї є дорога на Високопілля. Пояснили мені добрі люди, як далі їхати. Боже! Дякую тобі за те, що дав можливість вчасно вибратись із ґрунтових доріг. Гаплик був би мені, якщо би я опинився там у грозу. А ще гірше – після… Зі мною на зупинці переховуються ще двоє: хлопчик років 12-13 з косою (у школі бур’яни косив – завдання вчителька йому дала) та чоловік років 55-60. Виявляється, що він степом їхав слідом за мною на велосипеді… Зупинка поступово заповнюється водою (від дороги ухил у бік зупинки). Будемо як зайці, але без діда Мазая.

17.05 - гроза пройшла. Води набігло на зупинці майже по щиколотки. Два «зайці» поїхали по домівках. Хлопчик побажав мені вдачі та доброї дороги. Він не міг повірити, що я так далеко їду. Що ж, тепер і мені час вирушати. Добряча гроза була…

17.50 - проїхав Зеленодольську ТЕЦ. Оце видовище! Труби (а їх чотири) – височенні. Які ж вони заввишки? 100, 200 м? Вражають! Знову дощ, гроза…

 

 

 

18.25 - виїхав на дамбу Зеленодольського водосховища. До цього блукав. Не можу виїхати на Високопілля.

20.25 - проїхав по південній, західній та північній частинах дамби аж до Зеленодольська (це приблизно 7,5-8 км). Приблизно до центру водосховища пролягає дамба, яка бере свій початок від ТЕЦ. Дамба засаджена деревами. Панорама водосховища разом із дамбою чудова на фоні вечірнього заходу сонця із золотистими хмаринами. Вітерець вщух. Рибалок практично немає. Їду і спокійно роздивляюся усі природні декорації. Ґрунтовка до дамби засипана якоюсь чорною вугільною речовиною…

Намагався проїхати через ставки колишнього рибколгоспу «Південний», від якого йде дорога на райцентр Високопілля. Не зміг – ворота на замку. Собака якась дурненька – скільки я не стукав у ворота, вона жодного разу не подала голосу, і мовчки дивилася на мою метушню біля воріт… Мабуть рибколгосп тепер вже «колишній». Тепер, скоріш за все, це приватна територія.

Таким чином я змушений був робити великий гак навколо водосховища до Зеленодольська. Доречі, Зеленодольськ – гарнесеньке, чепурнесеньке і затишне містечко. Місце для пенсіонерів. Правда, деінде дорога побита неглибокими ямами. А так містечко чистеньке.

Проїхав с. Малу Костромку, перетнув залізницю на м. Апостолове і поїхав далі на захід.

А сонечко вже сідає…

 

 

21.45 - вже сутінки. Повернув направо з дороги, продрався крізь двохметрові будяки, лісосмугу і поставив майже навпомацки намет на краю пшеничного поля. Подалі від дерев з кліщами. Через дорогу село (Мала Шестерня), а також сільський будинок клубу. Нічого не їв. Страшно заморився. Подзвонив Оленці – все нормально. Живий. Вкладаюся спати.

23.30 - відбій.

 

2 липня 2016 року (субота)

5.00 - підйом. Вночі та під ранок кілька разів дуже боляче зводило судомою праву ногу. Їсти не хочеться. Насильно запхав у рота шмат ковбаси та огірок. Під час подорожі тільки воду і п’ю. До харчів, що везу із собою, за добу майже не доторкнувся…

Потім склав речі, зібрав намет. Сонечко піднімається, але ще не жарко, трохи прохолодно…

6.30 - виїзд на Високопілля. А їхати до кінцевої мети ще ого-го! Дорога асфальтована, частково розбита ямами. Проїхав по ній уздовж околиці с. Мала Шестерня. Жінки сидять з відрами, наповненими молоком – чекають машину-молоковоз. Від цього перехрестя повертаю на захід і виїжджаю на «грейдерку», яка веде до села Князівка. Дорога погана – ями, каміння.

Приблизно через кілометр «грейдерка» різко повертає на південь. З обох боків її прикривають від ланів густі і широкі лісосмуги, через які мандрівникові важко було би продертися. Але в них темно і прохолодно. Східна лісосмуга закриває мене від променів сонечка, які поступово нагрівають повітря. Вітерець тут відсутній, як і автомобілі. Але ні! Бачу молоковоз, який їде мені назустріч, оминаючи ями на шляху. Схоже, їде на Малу Шестерню… Ліворуч залишилася дорога на село Тополине.

7.25 - проїхав уздовж Князівки. Невеличке село. Будинки іноді розкидані далеченько один від одного. «Грейдерка» зникла. Почалася асфальтована дорога. Покриття сільських доріг гарне. (Перед цим – від Зеленодольська і до Князівки я їхав по роздовбаній «грейдерці», що забрало у мене дуже багато часу). Проїхавши уздовж села, повертаю на південь. Лісосмуги уздовж дороги (непоганої, доречі) відсутні. Сонечко поступово припікає, але північно-східний, майже ходовий вітерець трохи скрадає працю небесного світила.

7.45 - в’їзд у районний центр смт. Високопілля. У ньому дорога стає гіршою – місцями з’являється багато ям.

7.45-8.20- перебування у Високопіллі. У центрі, на невеликому імпровізованому базарчику з чотирьох продавців (поруч з універмагом) купив 1,5 літри молока за 10 грн, а у хлібному кіоску – дві булочки з повидлом. Молочко смачненьке, холоднесеньке! «Видув» літр з булочками із величезним задоволенням! Подзвонив Олені, доповів, що я вже у Високопіллі.

Центр його більш-менш чистенький. Зробив фото. Залізничне сполучення між Високопіллям та Апостоловим відсутнє… Поснідавши, я поїхав далі на захід – у бік села Ольгіне. За межами Високопілля почалася добра асфальтована траса. Обабіч неї - рідкі дерева (головним чином пірамідальні тополі, які тіні практично не дають).

 

 

8.40-8.43 - проїхав село Ольгіне. Траса розділила його на дві частини. Спостерігаю лише одну вулицю, яка тягнеться з півночі на південь. Через село траса більш-менш нормальна, але трохи далі від села і аж до села Іванівка вона звужується і страшенно розбита.

9.30-9.45 - перебування у с. Іванівка, яке лежить у глибокій балці (Ковальова). Пити хочу страшенно. Зайшов у крамницю – хотів мінералки купити, а у них з 20 грн немає здачі. Каже продавщиця: «У нас тільки крупні купюри» і показує мені пачку по 100 та 200 грн. Непогано, мабуть, живуть люди у цьому селі.

Із центра Іванівки дорога йде вгору, вибираючись з балки на водорозділ. Підйом крутий і затяжний. Біля крамниці я познайомився з одним із мешканців цього села. Він порадив не їхати по дорозі, а пішки по балці через стадіон і далі по стежці піднятися на високий пагорб, і по ньому через сосновий бір вийти на водорозділ, а там – на трасу.

Послухався я його та й попнувся по балці на круті схили. Перейшов по камінцях через маленьку річечку – таку собі невеличку притоку, яка по балці впадає у річку Інгулець. Перебравшись через неї, подерся я по схилах. Ніякої стежки не знайшов, піднімався «серпантином», бо дертися просто вгору неможливо – дуже круто. Далі, ближче до соснового бору і в ньому самому пагорби стали більш пологими, але радості від цього не додалося – довелося пробиватися крізь мухопліт, траву, по купинах, обминаючи сосни (як повалені, так і живі). Замучився страшенно, спітнів. Та ще й у роті і макової росинки не було. Пити хочеться дуже.

10.10- вибрався врешті-решт на трасу, що веде до села Аннівка. Упав безсилий біля дороги під аличею з червоними плодами. Вони кисленькі ще, але все ж таки хоча б якась речовина, аби спрагу задовільнити.

10.25 - збори та виїзд на Аннівку. Хвилин п’ять як проїхав, бачу – черемша. Покуштував, ні – ягоди ще не дозріли. Північно-східний вітерець віє практично в обличчя. Трохи важкувато. Але, слава Богові, траса проходить місцями по неглибоких балках, і не треба повзти по схилах пішки, а можна їхати.

11.10 - село Аннівка. Розташоване, як і Іванівка, у глибокій балці (Кобильня), по якій тече невелика ліва притока р. Інгулець. Дорога круто збігає у балку. Село зовсім невеличке. Хотів спрагу заспокоїти. Зайшов у маленьку крамничку, але в ній тільки тепла вода. Продавщиця сказала, що холодні напої є у сусідньому селі – Заградівці (там крамниця має холодильник).

Їду по селу, дивлюсь, жінки (а їх дев’ять), збирають сміття, палять багаття. Четверо чоловіків з ручними газонокосилками зрізають бур’яни. З їх розмов я зрозумів, що всі ці люди – вихідці із Західної України. Мабуть, приїхали звідтіля на сезонні роботи.

Перед цим побачив одноповерхову довгу будівлю (мабуть, колишній будинок культури) з двоскатною покрівлею, на якій встановлений хрест. Церква. Ліворуч від входу в храм, на перекладині висять дзвони, зроблені з газових металевих балонів. З першого погляду я вирішив, що по бідності ця церква, можливо, належить Київському патріархату. Коли наблизився, прочитав напис на дверях. Дійсно, це храм УПЦ КП. Наші церкви (ті, що я бачив) ледве животіють на рідній землі, а московські, разом з попами, жирують…

 

 

Аннівка – це Дніпропетровська область. Коли їхав до цього села, на роздоріжжі (Аннівка – Новобратське) праворуч побачив високий курган. Якої саме висоти – сказати не можу. Її скрадають соняшники. Приблизно оцінив курган у 4 метри...

 

 

11.20 - виїхав у село Заградівка, яке розташоване на правому березі р. Інгулець. З Аннівки – крутий підйом. Знову, хекаючи, повзу з велосипедом нагору. Парко, сонечко пече. Потрошку вибрався на водорозділ. З його верхівки бачу р. Інгулець із заплавою, а за річкою – Заградівку. Все – як на долоні. Траса веде на північ, у бік села Шестерня. А мені повертати з неї ліворуч, на дорогу, що веде через долину Інгульця до села Заградівка. Спуск у долину довгий і відносно крутий. Їхати необхідно обережно – дорога насичена ямами.

11.45 - стою на мосту-дамбі через річку. Поруч – південна околиця села. За мостом, вгору по течії – ставок. Через дві великі бетонні труби зайва вода зі ставка з ревом несеться вниз по течії через острівки осоки. З моста починається крутий підйом асфальтованої дороги в село. На повороті від неї відгалужується грейдерна дорога, по якій мені підніматися пішки і далі їхати на село Кочубіївка.

А поки що треба попрати шкарпетки, вимити мокасини і ополоснути заморене тіло моє у річці.

12.00 - тільки хотів скупатися, пригнали пастух з пастушкою череду корів та бичків на водопій. Хтось із них улігся у річку, хтось стоїть по коліна у воді, а хтось – п’є. Пасторальна картина. Але воду у річці вони перекаламутили, перетворивши з прозорої на сіру. Один з бичків двічі кидався на мене. Друга його спроба була дуже серйозна. Пастух ледве встиг відігнати його від мене. Поведінку бичка він пояснив тим, що теличка загуляла, і самець став дуже агресивним через це. Мабуть, і мене він сприйняв як конкурента свого до телички.

 

 

Тоді я вирішив: поки череда тут, поїду у сільську крамницю і куплю холодненької мінералочки… Так і зробив. Відвів душеньку. Та й на подальшу подорож води взяв. Посидів у тіні дерев на лавці. У цей час підійшли три сімейні пари з дітьми. Збираються їхати на відпочинок до води. Усі розслаблені. Я їм трошки позаздрив, бо мені ще їхати та їхати Степом по спеці.

12.55 - виїхав з центру села на Кочубіївку.

13.13 - пішки піднявся по поганій грейдерці крутим і довгим схилом водорозділу. Водії машин, наскільки можливо, накатали грунтовку паралельно розбитій кам’яній дорозі, аби ж тільки не їхати по ній… Душно і парко. Внизу залишилися Заградівка та Інгулець. На водорозділі, ліворуч від дороги, розташований курган 6-7 метрів заввишки, прикрашений різнотрав’ям. Сфотографував. А тепер можна і їхати. Грейдерка, наскільки видно, пряма як стріла. Схоже, тепер аж до р. Висунь глибоких балок не буде. Тільки крути педалі та спостерігай за всім навколо тебе. Але тільки не на таких дорогах, бо попадеш у яму, або ж наскочиш на камінюку. Тоді або колесу гаплик, або сам кровавою юшкою вмиєшся. Грейдерка закінчилася на околиці с. Кочубіївка. Далі почалася асфальтована дорога.

13.45 - їду по дорозі уздовж північної околиці села. До шосе виходять три вулиці. На повороті в бік с. Пригір’я завернув у останню. На цій вулиці побачив типовий для кінця – початку 20 століття одноповерховий будинок довжиною близько 20 м.

Залишилося 9 вікон, двері закладені цеглою. Стіна фасаду будинку пробита і в неї вмонтовані великі залізні ворота з навісним амбарним замком. Дах будинку вкритий профнастилом. Мешканка села розповіла, що за радянських часів будинок використовували як клуб. До революції будинок належав «якомусь німцю». А тепер місцевий орендар зробив з нього ангар (склад). На превеликий жаль, подібні випадки не поодинокі. Вони масові по всій Україні. Ось таке шанобливе ставлення до нашої історії. Для прокомуністичного електорату пам’ятники радянським вождям, політдіячам, полководцям тощо – то історія, а все, що було до цього – то другорядне, дрібне, не варте уваги…

З Кочубіївки направився до села Пригір’я у північному напрямку.

14.25 - прибув у село Пригір’я. Дорога до нього вела непогана, асфальтована. Шосе проходить крізь село, по одній з трьох його вулиць.

14.45 - виїзд із села на с. Кам’янка. За Пригір’ям з обох боків шосе стоять абрикосові лісосмуги. І тягнуться вони приблизно півкілометра. Шлях засипаний переспілими плодами, що падають на голову, немов кара небесна. Вони м’які та солодкі, але гарячі від сонячних променів. По дорозі зустрів циганку із собакою, яка йшла у бік Пригір’я. Абрикосові дерева закінчилися перед неглибокою розлогою балкою, на протилежному боці якої мене очікують лісосмуги акації. Перед в’їздом у Кам’янку на покинутій водонапірній башті побачив лелече гніздо з двома птахами. Одна лелека сидить, а інша стоїть біля неї, задерши дзьобисту голівку в небо і якось незвично вивернувши її на довгій шиї.

15.14 - прибув у Кам’янку. Село трохи занедбане. Одна вулиця – шосе. Є кинуті хати. Значна кількість дворищ заросла бур’яном. Та й не тільки дворища, але й за їх межами. По будинкам видно, що кам’янці живуть небагато. Зате у селі є «Будинок молитов» єговістів.

Проїхавши Кам’янку, повертаю на шосе на північ. Тепер їду на с. Свободне. Шосе асфальтоване, непогане. На обрії з північно-східного боку майорять височезні відвали (криворізьких кар’єрів?). У тому ж напрямку, праворуч від траси, метрів за 300-400 на вівсяному полі стоїть курган заввишки приблизно 1,5-2 м. Він розорюється, зараз засіяний, як і поле, вівсом.

Шосе розділяє с. Свободне навпіл. Воно більше за Кам’янку та охайніше. Занедбаних дворищ приблизно третина. По селу їхав 8 хвилин.

15.50 - виїхав із с. Свободне. Траса непогана, асфальтована. Їду нею далі, на захід, до с. Краснівка.

16.05 - приїхав у Краснівку. По селу їхав приблизно 5 хв. Воно трохи менше за с. Свободне. За охайністю стоїть між Свободним і Кам’янкою.

Що запам’ятав: при в’їзді у село – 4 маленьких рожевих поросятка, які спали неподалік від дороги, перелякалися мене і побігли майже ланцюжком у двір, трясучи хвостиками-бубликами.

Що сподобалося: в одному із дворищ господарі організували для сільської малечі гральний майданчик. А щоби діти могли заховатися від пекучого сонця, натягнули тент над довгим столом. І стоїть у дворищі дитячий гомін. Тобто сільська громада, не очікуючи допомоги від влади у справі створення дитячого садка, сама виявила ініціативу у цьому питанні.

Що вразило: чиста зупинка (і навколо неї). Всередині лава, що покоїться на покладених одна на одну колодах. Лава застелена двома ряднами (як колись в українських хатах). Молодці! Ще запам’яталася молодиця, яка при дорозі, сидячи на стовбурі дерева, читала книгу. У наш час така картина стала доволі рідким явищем.

16.15 - виїжджаю на с. Привілля. Райське життя моє завершується: за селом асфальт різко припиняє своє існування і знову з’являється грейдерка. Їду паралельно їй по ґрунтовці. Проїхав близько 1 км і «вплигнув» на асфальтовану дорогу, яка веде у Привілля.

16.38 - я на околиці села. В’їжджаю. Перші враження – гнітючі. Проїхав кілька сот метрів і зустрів 5-6 занехаяних будинків. Все! Інші будинки покинуті, а дворища та колишні садки перетворилися на хащі. Та ось шосе зробило «кривулю», і я потрапив в інший світ. З’явилися ознаки людського життя – сільські будинки з курками, гусками, качками. Проїхав майже півсела з однією вулицею-шосе. Поворот ліворуч і… знову грейдерка, по якій я буду вимушений їхати аж до села Олександрівка на р. Висунь.

16.45 - виїзд по грейдерці на с. Олександрівка. Я їду вже другий день, але такої вибоїстої дороги ще не зустрічав. На ній практично немає часу дивитися довкола. Увага прикута собі під ноги. Лісосмуги уздовж шляху практично відсутні. Дорогу з обох боків притискують золотисті поля пшениці та вівса. Незадовго до спуску у долину р. Висунь поперед мене, метрів за сто, вискочив на дорогу заєць. Складається таке враження, що він дратує, або грається зі мною: стрибне кілька разів і чекає на мене, потім знову все повторюється. Таким чином провів мене вухастий аж до самого спуску, а потім зник у лісосмузі. Якщо зайці можуть сміятися, то він нареготався з мене. Мабуть, це нащадок того зайця, за яким скіфи ганялися перед перськими воїнами царя Дарія І Гистаспа у 513 р. до Р.Х. (Таким чином наші пращури хотіли показати свою зневагу до супротивника. Мовляв, скіфи могли собі дозволити полювати на звіра просто перед очами у озброєної ворожої армії – ред.)

До с. Олександрівка спуск затяжний. Схил відносно крутий ближче до села. Грейдерка тут вже непогана, але все одно ризикувати немає потреби.

17.30 - в`їхав у Олександрівку. Село невеличке з двома основними паралельними вулицями. За свідченням одного з мешканців, селу більше 200 років. Була стара церква, але вона знищена. Подзвонив Олені – доповів про своє місцеперебування. Зайшов у кафе, замовив кухоль холодного пива. Я вже на Висуні. Можна тепер після багатьох годин поїздки трохи розслабитися (особливо після такого гарячого дня у прямому та переносному сенсі). Але перед спокусою насолодитися холодним напоєм сів писати щоденник. Неподалік сидить чолов’яга середнього віку і спостерігає за тим, що я роблю. Спостерігає мовчки. Коли ж я завершив, він звертається до мене: «Сколько раз я здесь бывал, ни разу не видел, чтобы кто-нибудь из посетителей этого заведения садился за столик и вместо того, чтобы пить пиво, что-то записывал в тетрадь». Я назвався йому, розповів звідкіля, про мету своєї подорожі і про щоденник, який веду у дорозі. Виявилося, що він господар цього кафе…

До речі, чим далі я віддаляюсь від Нікополя, тим менше людей чули про нього.

 

 

18.10 - виїжджаю на правий берег Висуні у бік с. Лагодівка. Перед тим як переїхати дамбу, шукаю на лівому березі місце, де можна було би скупатися у ставку. Але берег майже скрізь поріс осокою. Врешті решт метрів за 400 від дамби знайшов кинуті біля води бетонні плити. Просто в одязі я плигнув у воду… Господи! Тільки серед  розпеченого Степу можна відчути справжню насолоду від купання! Тільки у Степу розумієш справжню цінність води! Всі ті штучні напої, що ми вживаємо у містах, нічого не варті у порівнянні з колодязною чи джерельною водою. Все це відчув за роки поїздок на власній шкірі. Але мене дуже бентежить те, що таких колодязів стає все менше. У Нікопольському районі у сільських колодязях, наприклад, вода завізна, джерельної майже немає.

 

 

18.30-18.45 - скупався я у Висуньській водичці. Ой, як же легко стало! Змив хоч трохи з себе піт, а заразом і одяг поправ. Повертаюсь вниз по течії до дамби. А тепер починається довгий підйом по ґрунтовці на водорозділ.

18.50-19.20 - час підйому. Дуже заважають вантажівки, які перевозять зерно (у полях працюють комбайни). На ґрунтовці вони піднімають страшенну куряву. І немає куди дітись: дорога вузька, ліворуч та праворуч соняшники і кукурудза. Вимушений прикривати обличчя та очі хустиною. Підйом від річки до верхівки водорозділу – близько 1 км. Коли вибрався на нього, побачив: ліворуч біля дороги на скошеному полі стоїть самітній курган приблизно 2 метри заввишки. Стоїть, поголений комбайном, а стерня на ньому схожа на щетину. З висоти водорозділу на схід, південь та північ видно долину, по якій зміїться річечка Висунь, русло якої можна визначити по зелені очерету, який густо покриває її береги. На північ грунтівка спускається у широку балку, яка з’єднується з річкою заплавою. У балці, ліворуч від дороги, видніються ряди дерев (сад?), котрі піднімаються на північ по балці і трохи затуляють будиночки якогось села (Лагодівка?). Треба їхати ще кілька кілометрів. Але я вирішив набратися сил для останнього ривка на Висуньські кургани, тим паче, що на ногах з п’ятої години ранку. Та й вечір невблаганно витискує свого сонячного конкурента…

Треба шукати місце для ночівлі. Трохи занурився у балку і повернув ліворуч на іншу грунтовку, уздовж якої тягнеться акаційна лісосмуга. Праворуч від дороги рядами посаджені невеликі акації, ялинки тощо (можливо, це територія лісного господарства). Таким чином я пройшов 300-400 м, вдивляючись у лісосмугу, чи не з’явиться у ній галявина. Нарешті знайшов. Вибрався по ній на інший бік лісосмуги і вийшов на скошене пшеничне поле, на краю якого я зупинився метрів за вісім від акацій. Намет вирішив ставити на стерні, яку я згодом позрубував саперною лопаткою, щоби не заважала. Нарешті намет поставлений, велосипед прикутий, речі розкладені. Їсти не хочеться. Тільки пити. Та все одно треба чогось гаряченького посьорбати.

Вирив ямку для багаття, зробив рогульки та перекладинку для казанка. На багатті зварив ріденьку юшку з «Мівіни». Все ж таки, хоч яке, а варене.

 

 

До речі, ґедзів у цих місцях повно. Поки займався господарчими справами, вони не давали мені спокою. Кусають гірше за комарів. Дим багаття трохи відганяє надокучливих комах. Сонечко сідає, техніка поїхала з полів. Поступово настає тиша, степова тиша. І я прислухаюсь до неї. Останні денні птахи теж один за одним поступово затихають, тільки соловейко далеченько тьохкає у лісосмузі. Сіріє, підкрадаються сутінки, а з ними оживає нічне життя. У повітрі якось безладно і швидко прослизнула летюча миша, а не так далеко у лісосмузі під кимось зрадницьки хруснула гілка. І мені треба вкладатися, як денним птахам, у ліжко. Подзвонив Олені, повідомив, що лягаю спати. Без напарника трохи самітньо – немає співрозмовника.

 

3 липня 2016 року (неділя)

Миколаївщина

4.15 - прокинувся. Вставати не хочеться, через сітку намету прокидається день. Небо синє. Прокидаються і птахи. Пролежав до

5.35 - cонечко підіймається, лісосмуга поки що затуляє мене від нього. Тому, поки не жарко, треба вставати і готуватися до виїзду. На багатті зробив «шашлик» із п’яти кілець ковбаси, запік хліба у приску. Я люблю запечений на вугіллі хліб, трохи підсолений, з прилиплим до нього попілом. Як смачно у нього хрустить скоринка! А якщо додати до хліба міцний чай, заварений на багатті, вийде розкішна у своїй простоті степова кочівницька страва. Після такого нехитрого сніданку загасив вогнище землею. Рогульки залишив (раптом хтось захоче багаття розвести та щось приготувати на ньому? От рогульки і знадобляться). Потім зібрав речі і закріпив їх на велосипеді. Тепер можна їхати далі.

6.55 - подзвонив Оленці – їду на Лагодівку. Добре накатана ґрунтовка проводжає мене до села. Педалями майже не працюю. Потім дорога повільно іде вгору, поступово повертаючи ліворуч, а праворуч вона притискується до осоки, в якій ховається річка Висунь. Раптом із-за повороту «вискакують» житлові будиночки, грейдерна дорога, а разом з ними і три собаки, одна з яких кульгава. А ти що, навіщо пришкандибала?

7.30 - околиця с. Бурячки. Місцевих мешканців чоловічої статі тут, мабуть, називають бурячок, а жіночої – бурячка, а все населення – бурячки. Цікава овочева назва. Можливо, рід свій селяни ведуть від першопредка Буряка… Село невелике, 10-15 хат з однією дорогою-шосе. Будиночки розташовані тільки з одного боку, ближче до річки. Хати майже запущені, деякі покинуті. Грейдерка, рівна і добре накатана, виводе мене на головну дорогу. Просто переді мною – великий ставок, праворуч – широка дамба, за якою видніються лагодівські хати. У цей бік я і повернув. Береги ріки вкриті очеретом, біля якого жваво крутяться і пірнають невеличкі качки. Уздовж дамби – рідкий та низький очерет. По обидва боки дамби – залізні чорно-білі пояси огорож. Біля протилежного берега під дамбою розташована труба, по якій із ставка у своє русло збігає річечка Висунь.

7.45 - переїхав міст-дамбу через річку.

8.05 - околиця села Лагодівка. Подзвонив Олені – повідомив, що я практично на місці призначення. Поки розмовляв по телефону, на водорозділі правого берегу побачив величний курганний пагорб. Необхідно повертати на дамбу, а з неї – у бік села Червона Новоселівка. Так я і зробив. З головної дороги (грейдерки) звернув праворуч на асфальтовану дорогу до села. Не доїжджаючи до нього, звернув ліворуч і уздовж лісосмуги, по ґрунтовці, почав підніматися на водо розділ. На ньому повернув на захід. А там далі, за кількасот метрів, мій перший довгоочікуваний і вистражданий скіфський велетень. З північного боку його закриває від очей лісосмуга. Не доїжджаючи до кургану побачив просіку між деревами. По ній я вийшов на соняшникове поле. Метрів за 150, оточений з трьох боків соняшниками, стоїть прадавній красень-курган, південним плечем підтримуючи дубки. За формою насипу він, скоріше за все, відноситься до так званих Гострих Могил.

Пішки уздовж лісосмуги я наближаюсь до нього. Курган росте на очах у міру мого наближення до нього. Південний бік курганного насипу пологий, північний – крутий. Висота насипу – приблизно 9 метрів.

8.35 – 8.50 - проводжу фотозйомку та обстеження кургану. На його верхівці, у центрі – грабіжницький шурф. Його краї пошкоджені вологою, а середина запливла грунтом та заросла травою. Грабіжницька яма має чотирикутну форму розміром 1,5х1,5 м. Сучасна глибина її приблизно теж 1,5 метрів, а первісний її розмір становив, можливо, 2-2,5 м. Важко тепер визначити.

Грабіжники «працювали» тут кілька років тому, але щось чи хтось їх злякав. Зрозуміти їх можна, оскільки поруч, за лісосмугою, проходить ґрунтівка. З її робочого стану зрозуміло, що транспортні засоби доволі часто проїжджають тут.
Насип кургану вкритий різнотрав’ям. Коли піднімався по ньому на вершину, раптом з-під ніг злетіли дві куропатки. Якась із них залишила мені свою пір’їнку. Можливо, це реінкарнована скіфська цариця із цієї Могили залишила мені її на добру згадку про себе? Хто знає… Я заберу її додому – цей маленький і ніжний степовий оберіг.
Ще раз прогулявся по кургану, озираючись на усі сторони світу. Так добре і поки що не спекотно. Вітерець той же – північно-східний. На заході бачу ще один курган, не менший за цей. Але ж він іншої форми. До нього не менше півкілометра.

8.55 - виїхав до наступного кургану.

9.20 - завершив огляд і цього велетня. Він, як і попередній, знаходиться з північного боку лісосмуги (на пшеничному полі). На кілька десятків метрів навколо кургану пшениця скошена. За формою насипу курган  відноситься до так званих Товстих Могил. Схили кургану з усіх боків круті, задерновані різнотрав’ям.

Вершина кургану пошкоджена неглибокими, вузькими траншеями, що приховані високими травами. Насип цієї стародавньої могили, на мою думку, сягає до 10 м, не менше. Грабіжницькі зазіхання на поверхні кургану відсутні. Так! Він красень у своїй величі! З півдня і сходу курган заріс високою, густою тирсою, яка хвилями коливається під вітерцем. Приліг серед ковили, а вона лагідно гойдається наді мною, шуршить під вітерцем. А у ковиловому віконці - синє небо, степове скіфське небо… І не хочеться підійматися. Лежав би та й лежав, дивився б і слухав.

І видно з курганної висоти все, що за Висунню. А далі за річкою – далекий обрій розчиняється у гаряче-білому серпанку, що ховає від очей північний простір Степу.
«Аки Бог взираю» згори на наші краї, розправивши руки як крила. Степе, мій Степе! Живи вічно! Я твоя маленька часточка, яка з часом назавжди розчиниться у тобі. І увійду я у твій Храм до наших пращурів.

На північний захід від мене, приблизно на відстані 1 км, стоїть засіяний соняшниками курган. Приблизно він заввишки 3 метри.

9.35 - виїхав з кургану. Але вирішив сфотографувати ще раз Товсту Могилу, тільки вже з південно-західного боку. Тільки-но через просіку лісосмуги почав проходити, коли поруч із собою раптом почув «тяв-тяв-тяв!». Вискочила лисиця з лисеням. Виявляється, вони у тіні дерев на соломі відпочивали, а я їх потривожив. Оце пишу щоденник, а вона десь навколо Товстої Могили бігає і тявкає. Чужий забрів на їхню територію.

9.42 - поїхав далі шукати інших скіфських велетнів. Грунтівка добре накатана машинами.

9.52 - доїхав до третього висуньського кургану. Він розташований на відстані приблизно 1,5 км на захід від двох своїх попередників. Високі соняшники затуляють нижню частину споруди. За формою насипу вона схожа на Гостру Могилу. Під’їхав до роздоріжжя. Курган стоїть на стику двох лісосмуг. Одна тягнеться з півдня на північ, інша зі сходу на захід. Підхід до кургану вільний тільки з півночі та заходу. З двох інших сторін він огороджений соняшниковим частоколом. Цей курган трохи нижче, аніж перший та другий. Висота насипу – близько 8 метрів. Північна сторона кургану крутіше південної. Могила заросла різнотрав’ям. З південної сторони насипу росте тирса, але за площею вона поступається тирсі з попереднього кургану.
Майже по центру вершини насипу – запливша грабіжницька яма розмірами приблизно 2х1,5 метрів, глибиною більше метра. Навколо ями  порослі травою невисокі відвали вибраного грунту. Видно, що роботу грабіжники розпочали кілька років тому, але чомусь раптом припинили.

Метрів за сорок на північний захід від підошви скіфської могили, за роздоріжжям, за соняшниками пролягає трьохметровий разораний курган доби бронзи. По східному його краю проходить грунтівка.
 
З висоти скіфського кургану в західному напрямку, за лісосмугами побачив сіру шапку ще одного древнього велетня. Мені здається, що він найвищий за попередні, вже відвідані мною.

10.15 - попрямував далі, на захід, по водорозділу у пошуках того кургану. Лісосмуга, уздовж якої я їду, продовжується, але дорога повертає різко ліворуч у південному напрямку. А мені туди не потрібно, тому я перейшов на північний бік лісосмуги і по ріллі вирушив у західному напрямку. Той, хто ходив по ріллі, добре знає, як важко йти по земляних засохлих грудках, коли ступні вивертає то вліво, то вправо, або перечипаючись через ті грудки. І здається, що кінця і краю не буде ріллі. І без речей тут важко, а мені необхідно тягнути своє збіжжя разом із велосипедом. Задоволення надто мало.

Коли тільки вийшов на ріллю, вдалині я побачив у полі ще одну гордовиту степову скіфську споруду. Ну чим не багатир! Я аж язиком прицмокнув. Але помітив, що цей курган зовсім інший. Не той, який я бачив з вершини Гострої Могили.

10.50 - пройшов пів поля по ріллі. Зупинився напроти кургану, велосипед поклав під деревами лісосмуги. Від цього кургану до попереднього – приблизно 3 км. Схили насипу у цього велетня круті, за зовнішньою ознакою він підходить до так званих Товстих Могил. Курган і мене розділяють якихось 200 метрів, але вони заповнені рядами молодих соняшників, тому я ніяк не наважусь наблизитися до нього. Тим паче, що поруч працює трактор – переорює бур’ян у соняшникових міжряддях.

Стою на краю лісосмуги і милуюся цією рукотворною горою. На вигляд насип могили сягає десь 11 метрів і обсяг його вражає. Над могилою у синьому небі повільними колами планерує птах-хижак. Роздивляючись його політ, перше, про що думаю – то літає душа господаря над потойбічним своїм пристановищем…

 

(Далі буде)

 

Останнє оновлення на Субота, 27 серпня 2016, 15:05
 
, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting