|
|
|
| 10.11.2009 14:41 | |||
|
There are no translations available.
Жуковський М.П. Голова Нікопольської міської організації Всеукраїнської спілки краєзнавців, заступник директора Нікопольського державного краєзнавчого музею з наукової роботи м. Нікополь, Україна Біографія
І слава, і терни...
(до 70-річчя з Дня народження Мозолевського Б.М.)
В археологію йдуть або злиденні духом,
або одержимі.
Б. Мозолевський
Борис Мозолевський... Непростим був його життєвий шлях. Він народився 4 лютого 1936 року у селі Миколаївка Веселинівського району Миколаївської області. Його прадіди і діди були розкуркулені під час колективізації, батьки працювали у колгоспі. Війна жорстоко опалила долю Бориса, як і мільйонів його співвітчизників. В пам’яті Мозолевського назавжди залишився спогад про навалу німецької армії та румунську окупацію. У березні 1944 року, за кілька днів до приходу радянських військ, німці угнали його батька Миколу Івановича в етап, де він і загинув. Після того, як була відновлена радянська влада, почався не тільки учнівський, а й трудовий шлях малого Бориса, про який він згадував в одному із віршів:
Десь уже після другого класу
Я щоліта брав батіжка Та йшов з побратимами разом, То до жатки, то до плужка.
Важкими і напівголодними були для нього повоєнні роки. Проте він прагнув знань і здобути героїчну професію льотчика. Після закінчення сільської семирічки у 1951 році п’ятнадцятирічний Борис Мозолевський вступає до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил СРСР. Потім навчається в Єйському училищі Військово-морської авіації. Внаслідок скорочення Збройних Сил СРСР він приїздить після демобілізації у 1956 році в Київ, де влаштовується кочегаром на заводі. З 1958 року Б.Мозолевський вчиться заочно на історико-філософському факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
В кінці 50-х років він почав відвідувати літературну студію при видавництві ЦК ЛКСМУ „Молодь”. Як згадує Володимир Забаштанський: „Одним із найзапальніших на засіданні літстудії був кочегар, колишній військово-морський авіатор, студент-заочник Київського держуніверситету Борис Мозолевський. Він ніколи не обминав гострих кутів. Його виступи під час обговорення творів молодих колег відзначалися життєвою переконливістю: часом свідомо загострені, вони викликали не лише схвальні відгуки, але й високої температури суперечки. У літературу йшло покоління, яке несло на своїх плечах не по літах тяжкий вантаж побаченого і пережитого у роки страшної війни. З високості вистражданого дивилося воно сирітськими очима на світ і не хотіло миритися навіть з найменшими проявами фальші - ні в житті, ні в літературі. Борис Мозолевський - плоть від плоті представник цього покоління”.
Після закінчення університету у 1964 році він через деякий час влаштувався працювати редактором літератури з історії та археології у видавництві „Наукова думка”. Певний досвід у нього вже був, оскільки у 1962 році Б.Мозолевський вперше побував на археологічних дослідженнях у Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. Його знайомство і спільна праця з видатними вченими О.І.Тереножкіним та В.А.Іл’їнською у Нікопольській Скіфській археологічній експедиції в 1964-1965 роках були важливими кроками у формуванні наукових поглядів Б. Мозолевського, як дослідника скіфської давнини.
Проте в цей же час у його житті відбулись і важкі події. Під час розкопок кургану Страшна Могила на Нікопольщині у 1965 році Б.Мозолевського знайшла чорна звістка про передчасну смерть його матусі Домни Олексіївни.
Протягом трьох років роботи в „Науковій думці” він опрацював і підготував до друку десять наукових монографій з археології та давньої історії України, що дозволило йому добре знати шлях розвитку і сучасний рівень цієї галузі вітчизняної науки.
В непростих життєвих умовах Борис Мозолевський, коли йому настав четвертий десяток років, рідним словом та роздумами осмислив свій родовід у поемі в прозі, яка під девізом „Євшан-зілля” була подана ним у видавництво ЦК ВЛКСМ „Молодь” на закритий конкурс, що проводився у 1967-1968 роках. Прізвище Мозолевського викликало негативну реакцію у „редакційних та позаредакційних кабінетах”, оскільки потрапив у цей час за розповсюдження своїх віршів з критикою негативних сторін радянської дійсності до таємних списків на заборону друкуватися. Проте сталося мале диво. „Євшан-зілля” або „Дума про степ”, як назвав її Борис Миколайович, на тому закритому конкурсі отримала другу премію, але все рівно її не видали.
За участь у редагуванні історичного дослідження О.М. Апанович „Збройні Сили України у першій половині XVІII ст.”, яка була визнана ідеологічними органами Компартії як буржуазно-націоналістична, він був звільнений з роботи у видавництві.
Та на допомогу прийшли його старші товариші. З 1968 року Б. Мозолевський починає працювати позаштатним співробітником Інституту археології АН Української РСР, бере участь у польових дослідженнях групи курганів Гайманова Могила у Запорізькій області. Він згадував: „То був один із найпекельніших моїх сезонів. Обсяги робіт виявилися велетенськими, експедиція починала дослідження на голому місці без кадрів, робочих рук...” Проте фортуна посміхнулася тоді археологам. У велетенському 8-метровому кургані Гайманова Могила вдалося знайти незайману грабіжниками велику господарську нішу, де були амфори, бронзові казани, залізна жаровня та інші речі. А у вщент пограбованому склепі царя була знайдена схованка із чудовими золотими платівками від двох дерев’яних посудин, два ритони, обкладені сріблом і золотом та срібна із позолотою чаша із рельєфним зображенням скіфів. Так до теоретичних знань Б.Мозолевського додався безцінний практичний досвід археолога.
За підтримки О.І.Тереножкіна та В.І.Бідзілі у 1969 року Борис Мозолевський очолює Орджонікідзевський археологічний загін, який продовжив дослідження курганів у районі річок Солоної, Базавлук, Чортомлик, що є правими притоками Дніпра. Необхідність проведення тут польових досліджень диктувалася широкомасштабними кар’єрними засобами видобутку марганцю. Велику допомогу у реорганізації вищезгаданого загону в експедицію у 1970 році надав директор Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Середа Григорій Лукич.
З цього часу і до свого останнього польового сезону у 1992 році Б. Мозолевський був пов’язаний з нашим краєм, який двадцять п’ять століть тому був центром Степової Скіфії.
Фото Бориса Мозолевського, зроблене автором під час
першої зустрічі з ним у Нікопольському краєзнавчому музеї.
Липень 1978 р.
Як і чому був розкопаний курган Товста Могила вдалося з’ясувати в останні роки. У Нікополі живе свідок того, з чого почалось його дослідження - Чаплигін Гаврило Іванович: „У 60-х роках минулого століття я працював заступником керуючого тресту „Орджонікідземарганець” по економіці. Потім перейшов працювати на Нікопольський завод феросплавів заступником директора по капітальному будівництву. У 1970 році до мене звернувся за допомогою мій знайомий з Дніпропетровська Колохов Володимир Миколайович. Ми разом з ним служили на кораблях Балтійського флоту, потім вчились у Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті. На той час його обрали головою виконкому ради депутатів трудящих Індустріального району м. Дніпропетровська, що за згадками старожилів називався ще й Амур-Піски. Він просив мене влаштувати зустріч з директором реорганізованого тресту „Орджонікідземарганець” в Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат Середою Г.Л., якого я добре знав з попередньої роботи. Метою мого товариша було добитися згоди керівництва комбінату на передачу запасу чорнозему, який був на його складах для рекультивації, для озеленення центральної частини території Індустріального району. Я дав згоду і невдовзі до мене приїхав Колохов В.М. разом з керівником Придніпровської залізниці Ломоносовим В.О.
Наступного дня ми прибули в Орджонікідзе до Середи Г.Л. На початку зустрічі він хитрувато посміхнувся до нас й запитав: „А чого ви, хлопці, до мене приїхали?” Коли Колохов В.М. пояснив йому суть справи, то Григорій Лукич відповів, що землею він не торгує. Проте, взнавши, що залізниця виділить додаткові вагони не тільки для вивезення чорнозему, але й руди на феросплавний завод, - він звернувся до мене з проханням показати гостям 8-ми метровий курган Товста Могила, який знаходився біля електродепо комбінату. Цей курган в зону кар’єрних розробок не потрапляв, але височив поруч із залізницею.
Оглянувши Товсту Могилу і вирахувавши обсяги її чорноземного насипу, ми повідомили Середі Г.Л., що він задовольнить на першому етапі озеленення Індустріального району м.Дніпропетровська. Григорій Лукич відповів, що зв’яжеться з Мозолевським у Києві на предмет досліджень Товстої Могили і це питання буде обов’язково позитивно вирішене. Прізвище Мозолевського на той час мені ні про що не говорило, але я був задоволений, що допоміг своєму другу...”
Дійсно, Середа Г.Л. організував приїзд Бориса Миколайовича до Орджонікідзе у лютому 1971 року і надав всебічну допомогу для дослідження кургану Товста Могила. Про день 30 березня 1971 року Б.Мозолевський згадував: „Переді мною стояла гора, яка 23 століття німо берегла свої таємниці, гора, під якою лежали могутні володарі старовини, від самого погляду котрих тремтіли тисячі. Біля підніжжя ревла сталева армада механізмів і від одного помаху моєї руки залежало - воскресити цю таємницю для світу чи навіки залишити її в землі, обережно підняти над світом чи грубо зламати.
Так почався той важкий і нерівний поєдинок з вічністю. Два тижні підряд я прокидався о 5.30 і по 16 годин щоденно, без відпочинку і вихідних, до болю в очах вдивлявся в землю, намагаючись прочитати кожну її грудку, чистив і заміряв, знову все кидав і бігав від скрепера до скрепера, хапався за лопату, креслив і описував. Незабаром до мене приєднався лаборант Сашко Загребельний, щойно демобілізований із армії. Ми поверталися близько півночі до готелю, задубілі від холоду і глухі від реву машин і, навіть не вмиваючись, мертві падали в ліжко, щоб завтра знову продовжити той шалений герць...”
Багатоденна робота дала свої плідні наслідки: курган розкрив свої таємниці. Першим було знайдено комплект бронзових оздоб воза та поховальної упряжки, а у боковій гробниці – непограбоване поховання царівни-скіф’янки, з вбранням, розшитим безліччю великих та малих золотих платівок. Шию її прикрашала важка лита золота гривна, на скронях були великі підвіски, зап'ястя охоплював широкий браслет. Поруч з жінкою було поховано дитину, теж із золотими оздобами. Царівну та її дитину супроводжували на той світ четверо забитих слуг. Також було знайдено два кінських поховання з багатими прикрасами вуздечок та кістяками трьох конюхів.
А 21 червня о 14.30 у пограбованому центральному похованні, під час розчистки долівки, Борис Мозолевський особисто знайшов велику нагрудну прикрасу - золоту царську пектораль.
Це була зоряна мить не тільки одного вченого я й всієї української археології. Ця золота пектораль та інші археологічні знахідки Б.Мозолевського зберігаються у Музеї історичних коштовностей України у м. Києві (Києво-Печерська лавра, вул.Січневого повстання, 21).
Пектораль є видатним витвором скіфсько-античного ювелірного мистецтва; вона відтворює уявлення скіфів про три сфери світобудови, втілених у три пояси - надра землі, астрально-космічна сфера і земний світ.
Чистим сонцесяйним золотом пектораль прославила на весь світ Україну та стала символом її давньої історії. Для Мозолевського вона стала основою фундаментальної монографії та дисертації на здобуття наукового звання кандидата історичних наук. Його ім’я стало відомим у світовій археології. Золоті скарби Товстої Могили подорожували по континентах... зате автор видатних знахідок за негласним наказом „компетентних органів” був „невиїздним”.
Згадує Чаплигін Г.І.: „... І ось у червні 1971 року я узнаю приголомшливу новину про знахідки у Товстій Могилі. Лечу до Середи Г.Л. з проханням дати щось на згадку про наш візит до нього минулого року, який мав такі вікопомні наслідки. Григорій Лукич був дуже тоді задоволений результатами розкопок, але сказав, що знахідки поїдуть до Києва. Проте, я був наполегливий, і мені вручили на пам’ять наконечник скіфської бронзової стріли і донну частину давньогрецької амфори із кургану Товста Могила.”
Вище говорилося, що у 1964-1965 роках Б. Мозолевський працював у Нікопольській Скіфській археологічній експедиції, яка вела розкопки біля села Капулівка, де була розташована могила кошового отамана І.Д.Сірка. З пошаною до пам’яті славного козацького вождя Б.Мозолевський, під час перебування на Нікопольщині, щороку її відвідував. А на зустрічах із молоддю у школах і училищах нашого краю він постійно звертався через його образ до теми патріотизму, чому автор був неодноразово свідком у 80-роках:
„Славетний український полководець і політичний діяч Іван Дмитрович Сірко усе життя провів у походах, боронячи рідну землю від турків, татар і ляхів. Він брав участь у 55 битвах і лише одну з них програв... Помер 1680 року і був похований в с. Капулівка поблизу колишньої Чортомлицької Січі, де його 15 разів обирали кошовим отаманом Низового Війська Запорозького. Наприкінці 1960-х років виникла загроза зруйнування могили водами Каховського водосховища, і прах Івана Сірка було поспішно, без належного шанування перезахоронено в курган доби бронзи по дорозі з Капулівки на Нікополь. Під час перезахоронення череп було вилучено з поховання і передано для антропологічного вивчення в майстерню М.М.Герасимова, а на його місце, щоб уникнути непорозумінь з присутнім при цьому місцевим населенням, в домовину крадькома підкладено інший, як подейкують - турецький. Все спочило. Тільки глину Риють роторні химери. І тече через долину Чортомлик попід кар’єри. У долині за туманом Коні хрумають травою. Як вам спиться, отамане, Із чужою головою? Чи своя була погана, Що позичили в сусіда? Горе, горе, отамане, Але правди діти ніде — В запорозькім вольнім краї Отака вам нині дяка: Хто такий Сірко? — питаю. Як то хто? Сірко — собака. Отака вам, отамане, Від гнилих онуків шана. Щастя ваше, бусурмани, Що Сірко уже не встане, Не зведеться з булавою На коні своїм буланім, Бо з чужою головою У чужому спить кургані! Та не всі ще, слава Богу, Люди совість розгубили. Не стежину, а дорогу Протоптали до могили. Українці, росіяни, І поляки, і татари — Всі підходять, отамане, Бо в боях братами стали. А найбільше я радію,— На душі уроче свято,— Як від загсу у неділю Під’їжджають молодята. Покладуть до ніг вам квіти, Ще й поклоняться серцями. Отамане, будуть діти,— Не помремо й ми із вами. Не даремно кров лилася І на бій ви йшли невпинно, Коли з попелу звелася Мати наша — Україна. Не даремно на сторожі Біля правди ми недремно. Сяй і слався, Запорожжя, Ти було нам — не даремно!
Під впливом Бориса Миколайовича у Нікопольському краєзнавчому музеї у 1979 році була створена археологічна секція у складі його співробітників: директор Ганжа П.К., Булдименко Т.М., Жаринова Н.М., Жуковський М.П., Шатунов В.В. У тому ж році відбулась їх участь у розкопках величного кургану доби бронзи Довга Могила і початку досліджень останців царського скіфського кургану Чортомлик та інших. Це залишило незабутні спогади про несподівані знахідки у їх надрах. На пам’ять про нашу участь в польовому сезоні 1979 року Б.М.Мозолевський передав у музей менгір, жертовник і кам’яну скриню, знайдені у Довгій Могилі. Нажаль остання пропала разом з плитами царської скіфської гробниці з кургану Жовтокам’янка під час перевезення фондів музею в кінці 80-х років у тимчасово пристосоване приміщення колишньої військової казарми.
Не менш знаменитим був польовий сезон 1980 року, коли було досліджено 11 курганів, більшість серед яких відносилася до скіфського часу і мали численні знахідки золотих прикрас і предметів озброєння та побуту скіфів. Проте був один курган доби бронзи, в центрі якого було виявлено святилище скіфського бога війни Арея у вигляді встромленого вертикально залізного меча-акінака під скупченням кісток, ймовірно, ритуальної тварини.
Та найбільше пам’ятним залишається спілкування з Борисом Миколайовичем, який учив нас азам та основам археологічних досліджень. Багаторічний досвід польових досліджень дозволяв йому візуально розпізнавати характерні ознаки скіфських курганів без їх розкопок. Навіть, більше того, загадувати в них знахідки. У тому ж сезоні 1980 року Борис Миколайович звертався до учасників експедиції напівжартома-напівсерйозно: „Знайдіть мені веретено!” По завершенні розкопок, восени ми отримали в подарунок від нього його збірку поезії „Веретено”, назва якої стала передвісником такої знахідки у майбутньому.
Під впливом роботи в Орджонікідзевській археологічній експедиції та перших кроків у вивченні досліджень царських скіфських курганів Наддніпрянщини, здійснених у середині XIX століття видатним археологом І.Є.Забєліним, нікопольські ентузіасти вирішили розшукати залишки Краснокутського кургану. Скориставшись тим, що 7-го і 8-го листопада 1980 року були святковими днями, Василь Шатунов, автор цих строк і приїхавший з Кривого Рогу близький їм за духом колега Юрій Лук’янченко, - здійснили пошук вищезгаданої пам’ятки у степу. Там же і застала нас після першого, але невдалого дня розвідки не по-осінньому морозна ніч. Та наступний день винагородив нас - розорані двометрові останці Краснокутського кургану були знайдені! Згодом, перебуваючи у Києві, ми з радістю розповіли про це Б.Мозолевському. Але Борис Миколайович, нажаль, мав сумніви стосовно нашого відкриття і тому Краснокутська епопея на той час не отримала свого розвитку. І не в останню чергу через міжнародний фактор.
У 1981 році Б.Мозолевський спільно з професором Р.Роллє очолив українсько-західнонімецьку археологічну експедицію по дослідженню останців Чортомлика та його курганного поля.
Під час розвідок у 1984-1985 роках та 1989 року на території Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Кримської областей Б.Мозолевський оглянув понад 60 курганів, висотою від 8 м та вище, і виявив серед них 23 царських скіфських кургани. При цьому було встановлено, що крім давно відомого зосередження курганів скіфської аристократії навколо Кам’янсько-Нікопольської переправи через Дніпро, існує ще два великих компактних могильника такого ж типу. Один з них на р.Висунь у Миколаївській області, другий в передгірському Криму, на північ від міста Білогірська. Б.Мозолевський вважав можливим порівняти повідомлення Геродота про поділ Скіфії на три автономних царства. За територіальною ознакою їх умовно можна назвати Кримсько-Приазовським, Нижньодніпровським та Західним. Населення першого з них складали скіфи царські (сколоти), другого - скіфи-кочівники і герри (легендарні катіари і траспії), третього - калліпіди, аллазони і скіфи-орачі.
Наукове узагальнення Б.Мозолевським матеріалів власних розвідок та розкопок царських скіфських курганів було важливим кроком у розробці проблем етногеографії і суспільно-політичного ладу Скіфії.
Значна частина матеріалів польових досліджень більш ніж 150 курганів на Нікопольщині і теоретичних розробок було опубліковано ним у більш 50-ти наукових виданнях та публікаціях - „Товста Могила”, „Скифские древности”, „Скифия и Кавказ”, „Древности степной Скифии”, „Скифы Северного Причерноморья”, „Мелитопольский курган”, тощо, а також зайняли чільне місце в офіційному трьохтомному виданні „Археология Украинской ССР”. За образним висловом кандидата історичних наук Поліна С.В. наукова діяльність Б.Мозолевського була його добою у скіфській археології рівнозначною діяльності у середині ХІХ століття видатного археолога І.Є.Забєліна.
Але Б.Мозолевський не тільки вчений, а ще й поет. І він ним був завжди - і під час роботи, і в хвилини вільного часу. Важко сказати коли саме народились такі його слова: „Могили, могили, могили — глибинний світ далекої і неповторної Скіфії... Місячної ночі і погідної днини, у зливи і заметілі стоять вони гордими пам'ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними. За матеріалами дослідження скіфських старожитностей, вченими відтворено соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії. Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили і когось ненавиділи.
Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі тільки ці мовчазні могили, в чому ж тоді полягає сенс людського буття?
Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя — життя вже у науці — те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями і не шукати відповіді на них. І тоді починаєш бачити, що, крім історичної інформації, всі ті рештки несуть ще якесь незбагненне світло людського духу, яке і тебе спонукає бути трішечки чистішим і добрішим, трішечки уважніше придивлятися до всього, що діється навкруг. І як мені, людині, що останньою вже бачить це світло, залишитися байдужим і не зробити спроби перекласти його на людську мову?”
Тому і народилась поема у витворах скіфського золотарства „Ірій”, де її вершиною став цей урочистий вірш: ГерриXV Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах, до яких Бористен ще судноплавний. Г е р о д о т Життя і смерті спивши щедрий келих, Усі літа спаливши на вогні, Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах. І стугонять століття по мені. Колись цю річку звали Бористеном, А Скіфією — всі оці краї. Як пахли по степах тоді нестерпно Кочівками осінні кураї!.. Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним. Ходив на бій. Поїв коня з ріки. Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни, Авари, печеніги, кипчаки. Чиї тепер там кроки землю будять? Яка зійшла над обрієм доба? Я міцно сплю, тримаючи на грудях Тяжінь високовольтного стовпа. Над ним гудуть громи в сталевих струнах, Під ними крає землю чересло. Крізь мене йдуть в світи пекельні струми, Чоло ж моє колоссям проросло. І хай сівач з блакитними очима Ще тричі вищих обширів сягне — Це наша з вами спільна Батьківщина, Бо як ви з неї вирвете мене? Бо хто вам майбуття з минулим зв'яже І хто навчить любити ці кряжі, Коли і він зі мною поруч ляже, Три кроки не дійшовши до межі? А гуси знов ґелґочуть на озерах, І пахнуть медом плавні навесні!.. Я скіфський цар, похований у Геррах,— Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
Непересічним явищем в українській науково-популярній літературі було видання історико-літературного твору Б.Мозолевського „Скіфський степ”, де він дуже поетично, з використанням дуже великої кількості ілюстрацій розповідав про скарби, знайдених в царських скіфських курганах - Куль-Оба, Чортомлик, Солоха, Мелітопольський, Товста Могила та інших.
Особливе місце в дослідженнях Б.Мозолевського посідають розкопки кургану Соболева Могила влітку 1991 року. У ньому було знайдено на глибині 10 м багате поховання скіфського жерця, дівчинки і хлопчика. Похований можновладець мав масивну золоту гривну, браслети, футляр для лука і стріл, нагайку, меч, набір ритуального посуду - ріг, келих, кубок. За головою небіжчика лежали чотири списи та п’ять сагайдаків зі стрілами. У боковій камері серед господарських речей лежало набірне кістяне веретено, яке так прагнув знайти Б.Мозолевський ще з 1980 року. Це знаряддя, що виробляє нитку, було символом жрецтва, покликання якого - здійснювати зв’язок між людьми, світами й часом.
Так відбулось відкриття поховання, яке раніше не зустрічалось. Глибоке осмислення знахідок скіфського часу в умовах розпаду СРСР та перших місяців незалежності України привело Бориса Миколайовича Мозолевського до несподіваних висновків про сутність соціально-політичних процесів на українській землі та про неминучу загибель деспотії, незважаючи на численні її злочини та жертви. Це стосувалось і скіфів, які її мали над собою: „З’ясувавши пружини, на яких трималося скіфське суспільство, з тугою я зрозумів, що не любов до золота, не зманіженість вдачі, не жорстокість і не зовнішні сили, як вважали стародавні історики, стали причиною його погуби. Вмерло воно внаслідок кризи ідеології, зрештою - кризи суспільної свідомості. Адже не на влаштування життя, а на обґрунтування та пропаганду ідеологічної системи, котра єдино й була опорою Скіфії, в IV ст. до н.е. пішла вся снага, всі життєві сили народу. Однак пропаганда ця, незважаючи на весь її розмах, вже не діяла на уми, і ідеологія, як ракова пухлина з’їдала суспільство, яке ж і народила.” Тому і залишились життєві сили скіфів в грандіозних курганах, створених і захованих в могилах незлічених предметах поховального інвентарю, у тому числі з дорогоцінних металів, а їх нащадки розчинились в наступних століттях серед інших народів.
Навесні 1992 року Б.Мозолевський, перебуваючи в Нікополі ділився планами розкопок 10-ти метрового царського скіфського кургану Орлова Могила, розташованого біля села Лебединського Нікопольського району. Гарного квітневого дня разом з ним ми побували на кургані. Я був свідком переговорів Б.Мозолевського з керівництвом радгоспу „Перемога” про сприяння у запланованих розкопках на літо. Та, нажаль, шалена інфляція „з’їдала” всі фінансові зусилля його спонсорів, і тому польовий сезон 1992 року обмежився дослідженнями останніх курганів групи Соболева Могила.
Але в цей час до вченого підступно підкрадалась смертельна хвороба. У серпневі дні 1993 року я зателефонував до Києва Борису Миколайовичу, сподіваючись почути його голос і морально підтримати. Відповіла його дружина Віра Данилівна, яка сказала мені крізь сльози: „Не може Борис підійти до телефону, він прощається із світом...”
Невдовзі по радіо сповістили про смерть Мозолевського Б.М. Ця звістка приголомшила у Нікополі та Орджонікідзе всіх, хто знав, працював, дружив з ним. Згодом мені передали останній вірш Бориса Миколайовича, якого він писав, відчуваючи, що незабаром відійде у вічність: Вітер провулком ридаєЛистя торішнє жене... Хлопці, я вас покидаю. Ви вже не лайте мене. Та, що нас косить - безлика. Винен у всьому час. Вирій мене покликав. Міг би покликати вас. Мовчки огляну з портрета Шлях, що судилось пройти. Тільки не плачте, не треба, Я ж вам лишаю світи. Втім, а чи хтось заплаче? Наче й весь вік горів. Був і незлим неначе, А тільки кого зігрів? Серед усіх століть Одна лиш затужить рибонька: „Ой чий то кінь стоїть, Що сива гривонька?” Післямова
15 вересня 1993 року Борис Мозолевський був похований на Байковому цвинтарі м. Київа.
У 1994 році Орджонікідзевську археологічну експедицію очолив старший науковий співробітник відділу скіфо-сарматської археології Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Полін Сергій Васильович. Більше 30-ти років він брав участь і веде самостійні дослідження курганів на території півдня України. Учасник розкопок Червоноперекопських курганів, курганів біля сіл Первомаївка, Метрополь, Новофедорівка, Подове, Новотроїцьке, Сергіївка на півдні Херсонщини, в північно-західному Приазов’ї (села Вовчанське і Мала Тернівка), на правоберіжжі нижнього Дніпра (с.Золота Балка), в околицях м. Орджонікідзе (Жовтокам’янська Товста Могила, кургани групи Чортомлика, група Череднікової Могили, Бабиної і Калькової могил). Автор більше 70-ти наукових праць. У 2003 році підготував і через 2 роки видав фундаментальну наукову працю „Курганы скифского Герроса. IV в. до н.э.”, де були опубліковані і проаналізовані матеріали курганів вищої скіфської знаті (Бабина, Водяна і Соболева могили IV століття до н.е.), що були досліджені під керівництвом Б.Мозолевського у 1986 та 1991-1992 роках в околицях м. Орджонікідзе. Добру традицію Середи Г.Л. підтримки археологічної експедиції продовжив на зламі століть генеральний директор ВАТ „Орджонікідзевський ГЗК” В.В.Постоловський.
За його підтримки, а також наукового співробітника Інституту археології НАН України, кандидата історичних наук Черних Людмили Андрійовни, автор цих строк і Шатунов В.В., пройшовши необхідне польове стажування, отримали право Відкритого листа на дослідження пам’яток археологічної спадщини. Перший очолив у 2000 році пошук на території м. Нікополя, а з 2002 року - дослідження залишків земляних укріплень вікопомної в історії України Микитинської Запорозької Січі (1639-1652 рр.), де навесні 1648 року козацькою радою був обраний Гетьманом України Б.Хмельницький і звідки почалась велика визвольна війна українського народу середини XVII століття. Другий - здійснює з 2001 року розкопки курганів групи Царська Могила та розвідки скіфського городища у с. Капулівка Нікопольського району.
Напередодні 70-ти річчя з дня народження Б.Мозолевського видавництво „Темпора” на чолі з директором пані Юлією Олійник підготувало і перевидало історико-літературне есе Б.Мозолевського „Скіфський степ”. Завдяки її благодійництву та наполегливості, підтримці керівництва Орджонікідзевського ГЗК на території літнього табору археологічної експедиції, заснованого Б.Мозолевським на р.Базавлук (зона відпочинку залізничного цеху комбінату), була встановлена гранітна стела з меморіальною дошкою на честь видатного вченого і поета, з викарбуваними на ній його словами: 
Пам'ятний знак на території зони відпочинку
залізничного цеху ВАТ Орджонікідзовського гірничо-збагачувального комбінату 
Зачищення стінки останця
царського скіфського кургану Чортомлик. Вересень 1979 року. На передньому плані бригадир шахтарів ОАЕ-79 Бондаренко Денис Якович,що був першим свідком знаходження Б. Мозолевським пекторалі у склепі Товстої Могили 21 червня 1971 р.  
Учасники зібрання відкриття пам'ятного знаку на території зони відпочинку
залізничного цеху ВАТ Орджонікідзовського гірничо-збагачувального комбінату Джерела та література
На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про скіфів:
У разі використання матеріалів цього сайту посилання на сайт обов'язкове
|
|||
| Обновлено ( 28.02.2010 13:33 ) |