On-line

We have 192 guests online
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Print E-mail
Memorable dates and holidays - November
Friday, 30 October 2020 14:45
There are no translations available.

6 листопада - День народження дослідника запорозького козацтва
Дмитра Івановича Яворницького
 

 

Дмитро Іванович Яворницький... Це ім'я овіяне легендами. З ним пов'язані малоймовірні, на перший погляд (для тих, хто не знав близько вченого), пригоди при розшуках залишків козацької старовини. Копіткий збирач народних переказів і спогадів, він сам став героєм багатьох з них. Його знало і щиро поважало чимало людей. Дружбою з ним пишались. Яскраві публічні виступи на історичну тематику, цікаві, часом інтригуючи публіцистичні та наукові твори - все це приваблювало до нього. Чуйність, відвертість і доброзичливість були характерними рисами дослідника. Протягом довгого життя у Д. І. Яворницького існувало і немало недругів, заздрісників, переслідувачів-урядовців. Деякі з них потім досить вдало використали популярність і славу вченого в своїх корисних інтересах. Але, незважаючи на ніякі перешкоди, вже в кінці минулого століття зійшла його зірка, коли він набув широкої відомості на Україні - на любій серцю батьківщині, де за палку пристрасть до історії Запорізької Січі трудові люди нарекли Дмитра Івановича "запорізьким батьком"... читати далі

 


 

Яворницький Дмитро Іванович

 

 

Дмитро Іванович Яворницький народився 6 листопада, в частині джерел вказується – 7 (26 жовтня за ст. ст.) 1855 року в селі Сонцівка (тепер Борисівка) Харківської губернії в родині псаломщика. Сім'я жила в постійній скруті, як свідчать листи батьків до сина, бідність не покидала їх ніколи. Освіту Д.І. Яворницький здобував у рідному селі, потім у Харківському повітовому училищі, Харківській духовній семінарії, яку покинув після 4-го класу 1877 року і вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. В студентські роки він почав вивчати історію запорозького козацтва (що студентові заборонялось), студіювати праці з історії України. Після закінчення університету 1881 року його залишили позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання по кафедрі російської історії. Згодом Д.І. Яворницький переїхав до Петербурга, де працював в училищах викладачем історії та продовжував збирати матеріали з історії Запорозької Січі. Там же вийшли його перші роботи. З 1892 по 1895 рік він працював чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові, проводив археологічні дослідження краю. За плідну роботу з вивчення старожитностей отримав нагороду від еміра – орден Бухарської зірки III ступеню.

Від 1895 до 1896 роки Д.І. Яворницький працював у Варшавських архівах, тоді ж отримав листа-запрошення від В.О. Ключевського викладати в Московському університеті. З 1896 по 1905 рік Д.І. Яворницький обіймав посаду приват-доцента університету з історії українського та запорозького козацтва. В 1901 році захистив магістерську дисертацію в Казанському університеті, а з 1905 року і до кінця днів постійно мешкав у Катеринославі (з 1926 року – Дніпропетровську) і очолював місцевий історико-археологічний музей. З 1918 року Дмитро Іванович – член-кореспондент Української Академії наук... читати далі

 


  

Дмитро Яворницький: проміняв долю на козацьку волю

 

 

…Зима, маленька хатинка, батько по складах читає «Тараса Бульбу». Хлопчина із сестричкою слухають його з печі, щиро переживаючи за долю героїв. Таким згадував своє дитинство Дмитро Іванович Яворницький.

«Як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей», - розповідав історик, на мить перетворюючись на малого Дмитра, який невтішно ридав над долею хороброго козарлюги. Історія М.В. Гоголя настільки надихнула хлопця, що усе своє майбутнє життя він присвятить запоріжцям.

"З того часу я став жити козаками і марити ними",- писав вчений. Видатні постаті вабили його, тягнули до своїх життєписів як магнітом. Кажуть, що навіть у дружному колі пан Дмитро називав себе «козак Байда».

Яворницький досліджував життя легендарного Івана Сірка і перший написав його біографію. Досить радикально поклав край знущанням над могилою Сірка - викупив землю для музею, зробивши заповідне місце. Підійшов до справи настільки серйозно, що навіть винайняв сторожа охороняти могилу. Адже до цього ватажка перепоховали не один раз, а останній притулок неодноразово грабували... читати далі

 


 

Яворницький Дмитро Іванович

 

 

 

Дмитро Іванович Яворницький (Еварницький) (25 жовтня (6 листопада) 1855, село Сонцівка (нині Борисівка), Харківська губернія, Російська імперія — 5 серпня 1940, Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР) - український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, музеєзнавець, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929).

Походження власного прізвища Яворницький пояснював від «явора» або «яворника». На багатьох друкованих працях вченого стоїть прізвище «Еварницький». Уперше «Яворницький» зустрічається в подвійних підписах «Еварницький - Яворницький» у статтях 1890 року в «Екатеринославских губернских ведомостях».

Але ще у 1886 р. в листі до редактора першого українського історичного журналу «Кіевская старина» Феофана Лебединцева Яворницький прохав, щоб його статті підписували саме подвійним прізвищем «Д. І. Еварницький (Д. І. Яворницький)». І пояснював: «Я хочу сказати цим, що я не лях, а українець». Проте на всіх наступних працях знову стоїть «Еварницький». І лише після 1905 року вчений вживає або подвійний підпис, або просто «Яворницький» і зовсім рідко «Еварницький».

За радянських часів іменував себе тільки «Яворницьким». У листуванні з рідними та друзями прізвище «Яворницький» вчений почав уживати набагато раніше, ніж у друкованих працях, ще у 1884 році...читати далі

 


  

Яворницький Д.І. Характеристика запорізького козака

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, то під собою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався; тому запорожці жили довго й весело. А молодці які були! Він сів на коня - не струснувся, не здвигнувся! Торкнув ногами - і пішов, і пішов! Тільки пилюга стовпом»... читати далі
 

 
Яворницький Д.І. Історія й топографія восьми запорізьких Січей 
 
Володіючи широкими степами, що простиралися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорозькі козаки при всьому цьому завжди вважали центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці - «Січа, Січ» - виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Доказом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкривають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у тому, що піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від вирубаних дерев, заводили своє селище. Природно думати, що таким самим чином виникла Запорізька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але ця назва, виникнувши в лісовій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні місця від лісової рослинності. Навіть навпаки: траплялося, що обране місце для влаштування у ньому Січі вимагало штучних укріплень; для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ» мала подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене висіченим лісом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від слова «сікти» в розумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною. У переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво... читати далі 
 

 
Яворницький Д.І. Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах
 
Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках та бурдюгах значно різнилися одне від одного. В Січі жили нежонаті козаки: січовики за своїм життям і чистотою звичаїв, згадує очевидець, вважали себе мальтійськими кавалерами, тому зовсім не допускали в Січ жінок, будь вона навіть матір'ю чи сестрою або сторонньою для козака жінкою. «Запорізьким козакам не дозволяється бути жонатими у місці їх проживання (Січі), а котрі вже жонаті, слід, щоб жінки їхні жили в поблизьких містах, куди їздять вони до них на час; але робити це треба так, щоб не знали старшини». Цього звичаю парубкування дотримувалися так суворо, що з усіх кримінальних справ січових козаків, які дійшли до нашого часу, є лише одна, що розкриває гріх козака супроти сьомої заповіді. В одній із козацьких пісень навіть жартівливо розповідається, що запорожці настільки не знали жінок, що не могли відрізнити дівчини від чаплі:
 

«Славні хлопці-запорожці
Вік звікували, дівки не видали.
Як забачили на болоті чаплю,
Отаман каже: «от то братці, дівка!»
Осаул каже: «що я й женихався!»
А кошовий каже: «що я й повінчався!»

 

Не любили запорожці, коли до них у Січ привозили жінок навіть сторонні люди. Так, коли 1728 року, під час російсько-турецької війни, в Січ приїхав російський підполковник Глєбов із власною дружиною й кількома іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова, вимагаючи видати їм жінок, «дабы каждый имел в них участие». Підполковникові з великими труднощами вдалося відмовити запорожців від завдання страшної ганьби жінкам, та й то лише виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він мусив негайно вивезти свою жінку з Січі, побоюючись нового заворушення козаків... читати далі

 


  

Генії Міста. Дмитро Яворницький
 

  
Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Дмитро Яворницький
 

  
Дмитро Яворницький
  

 
Дмитро Яворницький - вартовий часів козацьких
 

 

Last Updated on Wednesday, 04 November 2020 13:15
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting