On-line

We have 244 guests online
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Print E-mail
Personalities - Mozolevs'kiy Borys Mykolayovych (1936-1993)
Tuesday, 27 July 2021 12:21
There are no translations available.

Мозолевська В.
Дружина Бориса Мозолевського
м. Київ, Україна

 

Пливе в печаль дорога пізня

Сам Борис про себе скаже: «З першого погляду, з першого мого подуму - переді мною дивний степ. Власне в степу мене і знайшли... у розгрузлій ріллі під прадавньою могилою... привезли додому... бабця Настя - повитуха - перерізала мені пупа, сповила у чисту пелюшку і віддала мамі... я не плакав і був дуже спокійний, бо знав, що потрапив до добрих людей... і вони мене ніколи не скривдять... А потім до хати посходилось багато людей, всі були дуже радісні... і казали: «Який гарний хлопчик», а мама... всміхалась... притискувала мене до грудей і відказувала: «А хіба ми погані?»

«Жахаюсь й досі: що сталося б зі мною, коли б не стояла наша хата окрай села і мене занесли в якусь іншу? Напевне, я прижився б і в них, але то вже був би не я...» («Дума про степ»).

Звідтоді й ніс він це «я» тільки своє, тільки йому притаманне, виділене йому великою милістю його величності Степу.

Хто і коли навчив його, що зраджувати це «я» не можна ні за яких обставин, - не знаю. Та, мабуть, ніхто його при цьому не попередив, що залишатися самим собою неймовірно важко.

Втім, Борисові це вдалося. Щирий і ранимий, він навчився бути впертим і бунтівним, гострим і жорстким, але глибоко в душі - ніжним і життєлюбним, здатним оцінити найменше добро і щирий порух, глибоко відчувати горе і несправедливість.

«Степ починався відразу ж під нашим вікном». Його неосяжність, що сходилася з небом, таким само неосяжно високим і чистим, будила мрії, фантазії поетичного Бориса (бо вірші він писав з дитинства). Він пам'ятав ще, як батько садовив його вечорами «на горгоші» і ніс у степ.

«Я, мабуть, тоді ще нічого не розумів, бо намагався вхопити рукою зірку, а тато сміявся наді мною й казав: «Спочатку навчися ходити по землі, потім будеш за зорі хапатися».

Батька забрала війна - залишилися степ і небо, які були його органічним середовищем, де він виростав, його вихователями, бо матері-вдові ніколи було - треба було дбати насамперед про хліб насущний.

Ще у мене ні справ, ні амбіції –
Тільки степ цей та кавуни.
Я тихенько засну під кабицею
Під зітхання тієї струни.
Небо в зорях замріється, срібне.
Прийде мама із степу сумна.
Тихо скаже: «Моє ж ти рідне...»
Та й сама забринить, як струна.

Про все це ніхто не розкаже краще, ніж Борис у своїй «Думі про степ». Це душевна сповідь і освідчення у любові й вірності своїй малій батьківщині й степу. Його він сприймав як живу істоту, більше того, як непохитний і непогрішимий авторитет, якому він зобов'язаний усім - життям, долею, талантом і тією «зорею», що у «золотому верховітті».

Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки та полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.

Не зміг жити без нього. Багато разів доля повертала його на інші, не степові стежки, та знову він поривався у свою рідну стихію, неначе щось те, прадавнє, неусвідомлене, кликало його туди.

У 1951 р. після 7 класів вступив до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил. Його, запального і неспокійного, манила, як і всіх його ровесників, романтичність професії льотчика, особливо у ті повоєнні роки. Як пригадує старша сестра Бориса Клавдія Миколаївна, мама сказала: «Нехай їде, все одно його медична комісія не пропустить». Проте його, прийняли, і він вчився у спецшколі, а після її розформування - в авіаційному училищі. Та все ж у 1956 р. потрапив під скорочення таки за висновком медкомісії і тяжко це пережив. П'ять років він мріяв про небо, п'ять років жив радістю зустрічі з ним, не встиг як слід і розгледіти його, як доводилося з ним прощатися, а найперше - з друзями. Довго йому снитимуться хлопці та стрій літаків, готових піднятися в небо...

Світле почуття якогось неповторно чистого братерства з тих років, коли вони були вихованцями спецшколи, виніс не тільки Борис, а всі, хто вчився у ній. Через багато років збиралися вже поважні «полковники» на зустріч, і рідно світилися в них обличчя тим святим спомином про них, 15-річних, замріяних у небо. Які це були красиві чоловіки, вже «за-сорокарічні», коли, черговий раз зустрівшись в Одесі на свою річницю, згадували, розповідали і розпитували один одного: «Ти як?», а потім, об'єднані світлом своєї юності, сильними, мужніми голосами співали «стройову» «А море грозное ревело и стонало». Спів був такий могутній і злагоджений, що бриніло повітря нічної Одеси і, як мені здавалося (впевнена, що так і було), дрижав асфальт під ногами. Отакі були хлопці!

Так сталося, що саме влітку 2002-го, коли всіх приголомшила трагедія на льотному полі Скниліва, один з тих колишніх 15-річних, Микола Жабко, озвався у пресі згадкою про іншу трагедію, що сталася в Єйську і забрала життя десяти курсантів Військово-морського училища. Це було рівно 50 років тому, день у день - 27 липня 1952 р. Двісті п'ятдесят «соколят», які мали стати «сталінськими соколами», привезли на пляж подихати свіжим повітрям. І ті, що першими' кинулись у воду, підірвалися на міні чи бомбі, що застрягла між бетонними плитами. Про цю подію «специ» (так вони завжди себе називали) згадували завжди, коли зустрічалися. Коли я вперше про це почула, спитала Бориса, де він був у цей час. Він сказав скупо й серйозно: «Відійшов випрати шкарпетки». І більше нічого. Йому тоді було 16 років. Доля прихилилася до нього.

До речі, той же Микола Жабко - професійний військовий льотчик - говорить: «Майже всі, кому випало щастя врятуватись у той трагічний день, залишили слід як в історії Збройних Сил, так і в історії країни». Серед них були й відомі космонавти - Г. Шонін та Г. Добровольський. Про останнього, який «не вернувся із космосу», Борис скаже:

О, як він те небо, мій друг, вишивав!
Коли ще війна не вляглась на околі,
По сьомому класу, покинувши мам,
Ми вчилися разом в Одеській спецшколі.

Пізніше, стоячи перед пам'ятником Добровольському в Одесі:

Ось і знов перед власною пам'яттю,
Як на лобному місці, стою.
Вбити, потім поставити пам'ятник –
В цім Вітчизну свою пізнаю...

Повертатися додому після того, як його «скоротили», він не міг, бо йому здавалося, ніби кожна травинка вдома дивитиметься на нього з докором. Адже його маленька батьківщина проводжала його у цей безмежний світ і вірила, що він «не загубиться у ньому нулем». У 20 років він відчував уже таку величезну відповідальність перед своєю Миколаївкою.

І Борис поїхав до Львова, але й там не знайшов роботи. Та несподівано його завербували на будівництво у Київ. Так він потрапив до столиці, де в 1956-1965 роках працював різноробочим та кочегаром у тресті «Укрторгбуд».
До 25-річчя визначної знахідки - золотої пекторалі - газета «Літературна Україна» опублікувала величезний нарис В. Чемериса. З чиєїсь подачі й він повірив, що кочегар - це вогонь, з Прометеєм асоціюється, одне слово, романтика і поезія. Та й робота чиста й необтяжлива, бо «є форсунка, газ і вільний час».

Романтика - то правда, та чомусь ніхто не поспішав у сподвижники Бориса - ні тоді, ні тепер. Кожен волів би мати кабінет або хоч і куток з письмовим столом. Дев'ять років... вогню, форсунок. Можна було сотні разів спитися. Борис же «під форсунками» вступив до Київського університету, на загальне здивування обравши історико-філософський факультет. Як сам зізнавався, відчував гостру потребу розібратися в дійсності, що його оточувала, але бракувало знань законів історії та суспільства. Через зриви й помилки він формував власний світогляд. І, звичайно ж, писав вірші.

Характер Борисових поезій того часу Іван Дзюба визначить як «...палкий критицизм». Так, розбирався Борис у навколишній дійсності сам, як умів, і, звичайно, російською мовою, бо іншого оточення не було ні у спецшколі, ні в столичному Києві. До того ж, Єсенін, Блок, Маяковський, які так імпонували йому, були для нього неперевершеними авторитетами.

Я с работы приходил и падал.
Святостью не баловал нас век.
Было мне за жизнь мою наградой
Только имя - честный человек.

Праці присвячені його ранні вірші - прямі, різкі й категоричні. А ще не давало спокою те, що постійно докоряло: «...в век наш не так нужно жить» - міщанство. Він не міг навіть спокійно вимовити це слово.

Я шел туда, где среди грома
Кует судьбу рабочий класс.
Я шел к нему птенцом зеленым
И мял фуражку у ворот.
«Вставай, проклятьем заклейменный!» -
Кричали трубы в небосвод.

Він щиро вірив у голоси цих «труб», як і всі ми, його ровесники.

«Моей колыбелью было – «Вставай, страна огромная!»

Думав, сумнівався, заперечував, бунтував, шукав істину у філософів, істориків, вчився і в 1964 р. закінчив університет.

Відомий факт: у 1972 р. Микола Руденко - на той час головний редактор журналу «Вітчизна», - прочитавши 4 томи «Капіталу» Маркса і цілком щиро залишаючись на позиціях комуніста, дійшов висновку, що те, до чого К. Маркс прийшов у кінці четвертого тому, заперечує все написане у трьох попередніх: теорія вартості суперечить теорії класової боротьби, невідворотність якої Ленін взяв на озброєння як суть усього вчення Маркса.

Тепер ніхто вже не підтвердить, але чи не те саме трапилося з Борисом, який щиро переймався ідеями класиків революції, але потім зробив висновки, які виклав у вірші «Фридрих Энгельс!»

Фридрих Энгельс!
Какими тропами
Поднимались мы к безднам?
срываясь вниз,
Чтоб однажды открылось,
что был утопией
Марксом выстраданный коммунизм...
«Фридрих Энгельс!», 1964 г.

А в 1992 р. зрілий Мозолевський розвінчає комуністичну доктрину і себе, того, який в юності пишався своею приналежністю до «робітничого класу»:

«Попри всі клятви у науковості, комуністична доктрина виявилася не лише не науковою, а й глибоко антинауковою, бо спиралася не на осягнення космосу людського духу, а, як і попередня, на тваринні закони виживання роду, з єзуїтським лукавством названого - робітничий клас». («Під скіфським небом». Есе. «Київська старовина», 1992, №4).

Звичайно, з такими віршами у Києві сидіти не можна було. Його несло в аудиторії, він хотів бути почутим, виступав на вечорах, читав свої бунтівні вірші, до речі, дуже добре читав. Крім того, вів гурток з археології у Палаці піонерів, а влітку на договірних засадах прилаштовувався в експедиції і їхав на розкопки. Йому пощастило, бо це були експедиції під керівництвом О. Тереножкіна, відомого скіфолога, та його дружини В. Іллінської.

З 1965 р. він (як згадував потім, не без допомоги «людей у цивільному») влаштувався на роботу у видавництво «Наукова думка». Був молодшим редактором до 1968 p., дослужився до редактора. Не знаю, скільки він випустив книжок, але в 1968 р. його звільнили за те, що «не догледів» і вийшла книжка О. Апанович «Збройні сили України». Та це був лише привід - на копії короткої автобіографії Бориса стояла помітка відділу кадрів: «оригінал у КДБ».

Знову кочегарка, а влітку на договірних засадах - робота в експедиціях Інституту археології АН УРСР.

Так після 13 кочегарських років Борис долучився до археології, можливо, і не усвідомлюючи, що стане вона його долею, бо увесь час вагався між поезією й археологією. А може, «кокетував», бо, мабуть, не зміг би без того високого всесвіту, що розкривали йому кургани. На щастя, було у кого вчитися. З фотографій тих часів видно, як нервово і запитливо горять його очі, коли О. Тереножкін розглядає чергові знахідки, як жадібно поглинає він все бачене.

Борис був згустком енергії, скоріше за все сонячної, на яку такий щедрий степ, що його зростив. Все, що могло горіти, - біля нього горіло, все, що не могло, - сичало («дуракам везет!», «да кто он такой?»). Він і сам дивувався і не знайшов кращої відповіді, ніж ця:

Таке вродилось, - казали мама.
Чого я, мамо, таким вродився?
Всі кулі світу ідуть крізь мене...

Такі люди, ймовірно, притягують до себе собі подібних. Директор Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату, що на півдні Дніпропетровської області, мабуть, сам був романтиком і знав, що таке справжня праця та одержимість, і тому для нього став цікавим саме Борис, його весела вдача, любов до поезії, уміння небуденно говорити про звичайне, його дотепність, жартівливість, гумор, гостре слово, щирість, дитяча відкритість, небайдужість і величезне бажання шукати, незважаючи на неймовірні труднощі. Борисові було трохи за 30, Григорію Лукичу Середі - значно більше, але він підпише йому своє фото: «Уважаемому Борису Николаевичу». Саме Борисові він дає техніку, хоча той не є співробітником Інституту археології, а лише з вогнем одержимості твердить, що він знайде щось велике і блискуче, якого ще світ не бачив. Один з режисерів фільму про Бориса скаже: «Ну так был же Середа!». Мовляв, якби всім такого спонсора (по-нинішньому), то, звичайно... Можливо, ситуація складалася зовсім не так просто, але те, що за душею в Бориса не було нічого, крім великого бажання перемогти, яке він і сам не міг пояснити, це достеменно. Ось він стоїть серед розгрузлого степу в черевиках, обмотках, фуфайці, змерзлий і змучений. Коли я дивлюсь на цей знімок, у мене навертаються сльози на очі - отак, виходить, виглядає «везіння»! Та знову доля була прихильною до нього, і він гордо скаже: «Я шукав її, і знайшов!» - царську пектораль, і все те незліченне золото, про яке так багато говорилося. Не сподіваючись на лаври, розіслав телеграми, куди тільки міг, знав, що за ним ніхто не стоїть, крім нього самого:

А я один. Та ще зіниця Бога.
Та ще моя священна правота.
Оце й усі спільники.

Сенсаційна знахідка підняла всіх на ноги, а винуватець події, як виявилося, навіть не був співробітником інституту. То, мовби, Інститут археології й не має стосунку до події? Ф. П. Шевченко - тодішній директор інституту - вихід із ситуації знайшов миттєво: «Уже співробітник». - «З якого часу?» - «Та вже хвилини зо дві».

«Дорогий Федоре Павловичу! - напише потім Борис. - Уклінне спасибі Вам за все, адже без Вас Товстої Могили, може, й не було б». Тепер вони й лежать поряд на Байковому: Борис, а в ногах його (бо поховали пізніше) Шевченко Федір Павлович.

То був зоряний час Бориса! Пізніше у книзі «Скіфський степ» він розповість про всі свої переживання, нелюдське нервове напруження і таке ж нелюдське бажання знайти, відкрити, здивувати себе і всіх, кому обіцяв, хто в нього вірив і не вірив. І від цієї вистражданої одержимості, як він сам скаже, навіть звичайна глина мала б перетворитися на золото! Потім не раз повторюватиме, що пектораль врятувала його від мордовських таборів.

Його зарахували співробітником до Інституту археології, і він пройшов шлях від лаборанта до молодшого наукового співробітника. На цій посаді його утримували б, мабуть, до скону, аби Борис не бунтував. Взявши собі за правило все доводити до кінця і вкладати душу в те, що робив, Борис ретельно виконував усе, що доручали. За шість років роботи в Інституті він опублікував 29 наукових статей, монографію, провів 7 експедицій, написав звіти за ними, зробив 5 доповідей на конференціях. Всі ці роки виконував обов'язки відповідального секретаря скіфознавчих збірників, був членом Спілки письменників - писав вірші, виступав де тільки міг, популяризуючи досягнення археологів. До того ж, його призначили головою виставкового комітету інституту і він готував численні виставки -республіканські й зарубіжні. За кордон їздили інші, виставляли його знахідки, а сам Борис, як «неблагонадежный», не мав на це права. Можна (скоріше, не можна) уявити, які почуття в його емоційній душі викликала ця несправедливість. Він, приміром, готує виставку своєї пекторалі і знахідок з Товстої Могили інший «достойник» її представляє світові. Мозолевському залишається тільки благословляти свої важкі здобутки. 9 травня 1972 р. він фотографує пектораль на лузі, у квітучому яблуневому саду: «За чотирма музейними стінами більше такого привілля вона не знатиме. А сьогодні вже переддень від'їзду пекторалі до Америки. І їдеш ти без мене... Щасти ж тобі, золота моя доню, у твоїх всесвітніх мандрах!»

Виконуючи таку непомірну роботу в інституті, Борис дійшов майже до відчаю. У 1977 р. він пише гостру заяву на ім'я директора інституту І.І. Артеменка, Б.Є. Патона та секретаря Правління Спілки письменників В.П. Козаченка. У ній він звинувачує директора за непомірні навантаження: «Я совершенно подорвал здоровье, потерял семью, забыл о родных и близких, единственное, что я вижу в жизни, - это работа. Тем не менее, Вы сочли возможным назвать меня лодырем... Вы меня больше не отпускаете в экспедицию, считая методы моей работы почему-то «партизанскими», забывая при этом, что в значительной степени благодаря именно этой работе, в которую я вложил все свои силы, знания и умения, перед Вами сегодня открываются в республике все двери».

Борис просить звільнити його від обов'язків голови виставкової комісії, бо він дуже завантажений: готується до випуску його монографія «Товста Могила», яка також є справою честі інституту; вже шість років, працюючи на межі фізичних можливостей, він не може підготуватись і скласти кандидатський мінімум, і «при одном лишь упоминании слова «выставка» меня бросает в дрожь, я совершенно тупею». «Приближается великий праздник - 60-летие Великого Октября. В выставке, посвященной ему, добрую четверть занимает материал (и при этом не худший, хоть Вы и отрицаете какие-то мои заслуги в его добыче) из моих раскопок - неужели этого мало?» Я нахожусь в состоянии такой моральной разбитости, что хочется только лечь и умереть. Освободите меня от обязанностей председателя выставочного комитета. Если же моя просьба и на этот раз покажется Вам невыполнимой, прошу Вас с сегодняшнего же дня уволить меня из Института во избежание худших для меня последствий» (1 июля 1977 г., Б. Мозолевский).

У 1981 р. (через 10 років після всесвітньо відомої знахідки) Борис захистить кандидатську дисертацію. До захисту (в 1979 р.) «Наукова думка» випустила його монографію «Товста Могила», прекрасно ілюстровану й художньо оформлену. Друзі постаралися, бо дуже любили його.

Завжди, згадуючи про дисертацію, Борис гірко жартував: «Щоб не казали, що «дуракам везет», я написав і захистив дисертацію». Захист пройшов блискуче. Відомий вчений В.Н. Даниленко, який був членом вченої ради, вважав, що така дисертація достойна докторського звання, на що щасливий Борис пообіцяв: «Я ще не таку напишу!».

Це так схоже на нього: коли про нього відгукувалися добре, він готовий був звернути гори, притому негайно. Так, «яка-небудь» дисертація Борисові не пройшла б. Та й вимагав він від себе незвичайного, бо сам був незвичайним. Скажуть: поетів та вчених завжди згадують як незвичайних людей. Та ні. Він таки був незвичайним. Ті, хто йому заздрили, не хотіли визнати цього, казали «повезло», бо вони теж «копали», але знаходив чомусь Борис. Він жартував: «В археологію йдуть убогі й одержимі». Він, безперечно, був з одержимих.. Його поетичний талант, лягаючи на такий благодатний ґрунт, як скіфи, що він їх. воскрешав із прадавніх курганів, серед яких виріс, зробив його передусім філософом. Це поєднання в ньому поета і дослідника було таким органічним, що грані переходу одного в інше зовсім зникали.

Він був і поетом-особистістю, і вченим-особистістю. Особистістю талановитою, багатогранною, самодостатньою. Його вірші лягали абсолютно ідентичним підтекстом до його наукових шукань, філософських роздумів, громадянської позиції. Його талант був самобутнім, унікальним і визначався передусім його патріотичним єством. У наше прагматичне сьогодення про патріотизм воліють не згадувати. Вчені мужі «шукають» і ніяк «не знайдуть» національну ідею для України, замість того, щоб її, свою країну, просто любити, а отже, й дбати про неї, а не лише споживати.
Борис Мозолевський був патріотом.

Готуючись до захисту дисертації, звертається до членів вченої ради: «Правилами ВАКу право захищати дисертацію мовою тієї й іншої республіки надається тільки спеціальним рішенням вченої ради на прохання дисертанта. Але я вважаю принизливим для людської гідності у себе на батьківщині просити у будь-кого дозволу говорити рідною мовою. Оскільки мені до того ж достеменно відомо, що всі члени вченої ради, мої вельмишановні опоненти і колеги прекрасно розуміють українську мову, я прошу лише пробачення за цей короткий вступ».

Потрібна була неабияка мужність для подібних ультиматумів.

Колись колеги-поети звинувачували Бориса в тому, що писав вірші не українською. Цей докір він сприймав як дуже глибоку образу. Однак звик вимагати тільки від самого себе, наполегливо працював над собою, шліфував своє слово, працюючи із словниками, довідниками, практикумами. Зрештою його українське поетичне слово зазвучало так само гостро, емоційно і, що дуже важливо, точно, як і російське у ранніх його віршах.

Борис дуже цінував рецензію Олеся Гончара на книгу «Скіфський степ», яку той назвав «поемою золотого сонячного сяйва», а пектораль - «віддарунком за труд, за нездоланність віри, за одержимість натхненних наукових пошуків». Саме Олесь Гончар відгукнувся про Бориса як автора «Скіфського степу»: «Відчувається поет, він любить слово емоційне, розгонисте. Таку книгу могла створити тільки людина, безмежно залюблена в рідні степи. «Скіфський степ» - книга, де так природно поєдналися наукова змістовність і художність викладу».

А на докори колег-поетів Борис відповість:

Ви кажете, що я не патріот,
Що зрадив мові я своїй і пісні?
Перевертні, месії горезвісні,
Бодай би вже заціпило вам рот!
Плазуєте, безкрилі, як вужі,
Ще й інших, бачте, ловите на слові:
Вже краще правду мовить на чужій,
Аніж брехать, як ви, на рідній мові.

Хіба міг байдужий науковець так возвеличити скіфського царя, який звідти, з небуття небайдуже запитує:

Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв'яже
І хто навчить любити ці кряжі...

Він - скіфський цар - зробив усе від нього залежне на землі, його життєвий слід не загубився:

Я скіфський цар, похований у Геррах,
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.

Бориса найчастіше просили прочитати цей вірш. Він читав його урочисто, гордо, і у всіх, хто його слухав, з'являвся такий самий блиск в очах. Власне, Борис висловлював свою громадянську позицію. Він мав право сказати:

Бо світ цей мій і в ньому все моє.

А з яким добрим гумором він воскрешає старого скіфа, що розмовляє з гускою, неначе земляк з його Миколаївки:

Ти думаєш, гуско, я п'яний?
А я просто дід конопляний!
Неси, кажуть, гуску цареві!
Щоб йому вже тріснуло гузно,
Як мені нести тебе, гуско!

І зовсім близькою видається йому доля задушеної наложниці Опії, похованої з маленькою оздобою у вигляді качечки із амфороподібною підвіскою у дзьобі:

Ой летіла качечка на схід сонечка,
Була в мами Опія, люба донечка.
Золотая качечка, в дзьобі амфора.
А із тихих вуст її крівця капала.

Саме так археолог і поет Мозолевський прочитував розкопані кургани:

В них сотні доль переплелись –
Несхожих, проклятих, жаданих,
Бо ж ті, хто в них лежать, колись,
Як ми, любили і страждали.

Вони промовляли до нього, озивалися речами, які супроводжували їх до потойбічного світу, адже ці люди вірили, що житимуть і там. Тож речі їхні - це ніби безписемні листи у вічність. Ці листи, цю мову дано зрозуміти археологові, адже тепер лише від його чуйності залежить, чи заговорять ці речі, чи так і залишаться німими. І саме за чуйність земля віддячує йому сторицею.

«Він проектував події сивої давнини на сьогодення і робив це досконало, перетворюючи окремі, розрізнені факти в єдине плетиво історичного прогресу, переконливо виводячи коріння українського народу з епох і племен прадавніх цивілізацій на теренах нашої землі» (Василь Гуменюк. Львів).

Саме так вимогливо ставився Борис Мозолевський до себе як учений-археолог, як поет, як філософ, як громадянин, виходячи з високих критеріїв патріотизму, небайдужості, відповідальності за все, що відбувається на землі.

Чого ти, голово дурна,
Штовхаєш знов мене у сварку?
В содомськім нинішнім шальварку
Твоїм прозрінням - гріш ціна.
Прозріння їсти не дає -
Тож хай вже краще катаракта.
І знов за правду видає
Себе брехлива напівправда.
Сьогодні в золоті вона!
І не змигне - тримає марку.
А ти ж чого, моя дурна, -
Знов захотіла в кочегарку?

Здається, він постійно відчував непевність свого становища.

Часто з прихованою гіркотою жартував: «Як виженуть з інституту, зароблятиму віршами, виступами» (15 крб. за виступ). Виступав він дуже багато. Його запрошували школи, організації, інститути... Він розповідав про скіфів, археологію і читав вірші. Аудиторія сприймала його чудово. У нього було особливе відчуття й уміння зацікавити. І коли в очах слухачів бачив цей відгук, ніби перевтілювався, ставав надзвичайно привабливим, світився зсередини.

Пам'ятаю, аудиторія у Львові була загіпнотизована добротою його щирої відкритої душі, прекрасним декламуванням своїх віршів. А потім - запитання, запитання...

«Як учений-археолог, мушу відразу пояснити, що скіфи не були прямими предками слов'ян, але останні, безперечно, стали нащадками і спадкоємцями їхньої культури».

В Інституті прикладних мистецтв йому подарували булаву з художнього скла: «Ну ось, у мене в руках річ, яка як символ влади виникла на території України понад 5 тисяч років тому - в кінці кам'яної доби або й раніше. Булава залишилась вживаним атрибутом аж до новітніх часів. Це ще раз підтверджує думку про те, що ми якщо не прямі, то культурні нащадки всіх, хто жив раніше».

Присутній у залі художник Володимир Патик зробив кілька ескізів і потім написав портрет Бориса. Чомусь він побачив його молодим, хоч Борис був тоді дуже стомлений і нездоровий. Вилицювате обличчя, якесь дитяче і ніби розгублене, і нестерпний біль в очах. Це дивовижно! Художник, який бачив його вперше, так точно передав Борисове «за усі мої муки й жалі»...

У 1982 р. Мозолевський переніс експедиційний табір на Базавлук. Це було мальовниче місце на степовому півострові, що омивався Базавлуцьким водосховищем, відомим як «14-е сооружение».

Велике господарство Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату могло собі дозволити утримання зон відпочинку для своїх працівників, а найперше, щоб було де «розслабитись» партійним начальникам після «трудов праведных». Територія була обнесена огорожею і давала все-таки певний захисток.

Борис написав заяву начальникові залізничного цеху ОГЗК з проханням розташувати табір на території бази тимчасово, та там і залишився. А далі - приріс душею до цього місця. Обладнав вагончики і заходився садити виноград, абрикоси, каштани, берези, горіхи... Проклав труби, щоб поливати їх, бо кам'яний кряж виходив прямо на поверхню, і шар ґрунту був тонкий. Пізніше почав звозити з розкопаних курганів скіфські стели і встановлювати їх просто неба. Це місце в степу над Базавлуком стало для нього «землею обітованою», куди він щовесни повертався, як додому.

Від сваволі і ницості, від хули і ганьби,
Від майданів задимлених і людей у цивільнім
Я тікав під ваш захист, Базавлуцькі горби,
Де бував я по-справжньому і щасливим, і вільним.
Так як вас, я нічого в житті не любив –
Ваші трави і скелі, чисту хвилю під ними.
Я любив вас без тями, ні за віщо любив –
Просто ви моє серце назавжди полонили.

Не раз, звертаючись до всіх, хто збирався на території табору, і особливо коли з якоїсь нагоди варилася юшка, ніби між іншим, казав: «Оце, хлопці, як умру, то розвійте мій попіл отут між деревами». Всі сприймали ці слова як жарт, а я сердилась, щоб не дразнив долю.

Проте, як виявилося, він не жартував:

І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам'яті, не книжок, і не слави, -
Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави.

Тепер і його пам'ятна стела із викарбуваними на дошці заповітними словами стоїть серед цього невеликого скіфського некрополя. І читають ті сумні рядки степовий вітер, рясні дощі та високе сонце...

Взимку він ходив на «службу» - саме так він казав. І додавав: «Бо робота у мене на столі лежить». Вся його кімната була встелена картами, кресленнями, книгами, він повзав на підлозі по тих картах, щось шукав, вимірював, порівнював, друкував на машинці.

У обов'язку на припоні
По асфальту тягаю цеп.
На коня б та у степ.
...Та де ті коні і де той степ!

А коли починалася весна, то йому, як тому козакові, - пахла мандрівочка. Як завжди, у квітні їхав в Орджонікідзе, укладав договір на літо, заїжджав на «14-те», підв'язував та підрізував дерева і готувався до експедиції.

Археологи знають, яка це нелегка робота організовувати експедицію, коли тобі вічно відмовляють у фінансуванні, коли суцільні дефіцити - від сірників до пального. Він любив, щоб у нього в експедиції було все необхідне, із зими закупляв цигарки, передбачав усе, що знадобиться. Сама організація та проведення експедицій забрала у Бориса чимало здоров'я, сил і часу, якого так мало було йому відпущено.

Влітку експедиційний табір завжди був переповнений людьми. Всіх приймали, пригощали, укладали спати, як могли розважали піснями та віршами на¬вколо вогнища. Мене завжди дивувало: чому так багато людей хотіли приїхати до Мозолевського? Особливо на вихідні приїздили знайомі, друзі знайомих, школярі, зовсім незнайомі, часто зовсім протилежні Борисові за інтересами і духом. Усі вони хотіли спілкуватися з Борисом, почути від нього про таку таємничу для них науку - археологію, висловити свої думки з цього приводу. Були й такі, що, уважно слухаючи його роздуми про історію, про скіфів, раптом здивовано і навіть щиро підсумовували: «Ну от ви, Борисе Миколайовичу, вчений, але ж ви «ніщий».

Справді, скіфське золото і корона скіфів - пектораль - були складені в Державний музей коштовностей України, а в нього залишився лише талант та багатство душі.

«У нього було три таланти: він був археологом, був поетом і був у нього ще один талант - зігрівати людей», - Скаже про нього його співробітниця Н. Гаврилюк.

Душу спалити треба,
Як хочеш кого зігріть!

Справді, щире слово Бориса, його привітність і гостинність, з якою він зустрічав усіх, вивільняла у душах людей найпотаємніші світлі почуття, про існування яких, вони навіть не здогадувались. Його дуже любили в тих краях. Там він зігрівався душею, бо мав те, чого найбільше бажало його єство - любов і сонячний степ, свою рідну стихію.

Вже стало практикою, що навколишні жителі обов'язково оглядали місце розкопок, знахідки, виставлені для огляду.

«Дивіться, люди, пишайтеся тим, що живете на такій багатій історією землі! Цінуйте себе і землю свою, не вірте тим, що звуть вас «хохлами». Ви - Українці!» Ця тема була майже постійною у численних розмовах, зустрічах і суперечках. Уривався терпець, і Борис вигукував:

А пішли ви під сто чортів
З вашим ґвалтом про вашу партію.
Я ж поспати сьогодні хотів,
А зчеплюся - і знов не спатиму.

Пам'ятаю, як на розкопки Соболевої Могили, вже в останній день перед тим, як з неї будуть винесені знахідки, примчали на мотоциклі троє: чоловік і дві молодиці, прямо від плити - в капцях і домашніх халатах: «Ой, сказали, що вже закривають, а ми ж не побачили!».

З відгуків на тимчасові виставки скарбів: «вдячність за труд»; «виставка неоціненна»; «ми прилучилися до великих історичних цінностей»; «вдячні за ваші, а разом - і наші скарби»; «захоплені»; «збагачені душею»; «дізналися про історію нашого краю»; «яку треба мати прекрасну душу, щоб воскресити в поезії і наяву душі забутих предків!»; «побажання здоров'я, успіхів, знаходити і дивувати неповторним мистецтвом скіфського золота, прославляти наш край».

До Києва Борис завжди повертався неохоче. Йшов, і жалівся Базавлукові, «щирому пораднику у самоті»:

Не знаю, що робити завтра маю,
Не знаю, на яку чекать біду,
Чи знов на службі облизня піймаю,
Чи під ножами смерть свою знайду.
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в мордовських таборах?

Та все ж продовжував опрацьовувати матеріали експедицій, дуже оперативно готував публікації, зокрема у «Київській старовині», де він був членом редколегії, керував сектором скіфознавства в Інституті археології НАНУ, писав вірші, готував їх до видання. Часом вони будили його серед ночі, і він, ніби виправдовуючись, казав грубувато: «Хіба я винен, що з мене вірші лізуть?»

...Й не я слова нанизую на рими –
Крізь мене йдуть, мов кулі, ті слова.

Остання його поетична збірка «Дорогою стріли» особливо чесна і відверта. Це філософські роздуми громадянина над проблемами сенсу буття, діалектики життя і смерті, над причинами трагічної долі свого народу, скороминучості людського існування.

Чого так швидко ми проходимо?
Прийти не встигли і прошили!
І вже не наша ця долина,
І ця безмежна далина,
І вітер тужить тополино,
Мов з того світу долина.

Коли він приніс авторські примірники «Дорогою стріли» додому, я, проглядаючи один з них, якось дуже гостро відчула важкий сум, що сходив зі сторінок. Мені так не хотілося це визнавати, і я закрила книжку, намагаючись відігнати тяжкі думки. Так, вона дуже сумна, ця збірка, бо все осмислене і пережите примножувало його печаль. Триптих «Дорогою стріли» дихав болем за тим, що руйнується українська історія - остання Чортомлицька Січ, «розорана, розтерзана, розп'ята, залита водосховищем гнилим», що процвітає «новітнє яничарство», Чорнобилі, манкуртство.

Інший час, а все те саме –
І обставини, і ролі.
Так пошились в дурні вдруге,
Що й казати не з руки:
Січ ламала Катерина,
А курган - Рената Ролле:
Обі - баби, обі - німки, -
Ну ж бо й хлопці-козаки!

Це про курган Чортомлик - «вічну славу» України!

Пам'ятаю, як Борис привіз багаті знахідки із свого останнього кургану - Соболевої Могили. Він дуже пишався результатами розкопок, бо вони давали йому можливість вибудувати схему своїх уявлень про ідеологічні підвалини скіфського суспільства.

Він довго телефонував з Орджонікідзе у Київ, щоб забезпечити супровід знахідок, але, врешті-решт, доправило його в Київ місцеве управління міліції. Мабуть, в інституті його ніхто не чекав і йому навіть передати знахідки було нікому.

Прийшов додому в поганому настрої, тільки кинув:
- Нікому воно не треба!
- Де ж ти його дів?
- Кинув на стіл та й пішов!
- То, може б, додому забрав?
- Я хочу спокійно спати!

Більше ніхто про це не говорив. Тліла тільки його душа від чужої байдужості.

Завдяки його дослідженням Музей історичних коштовностей України за 1970-1990-ті роки поповнився тисячами витворів скіфського золотарства, серед яких - сотні шедеврів світовою мистецтва.

Найвищім серед них є золота царська пектораль із Товстої Могили. Це про неї відомий перуанськиий антиквар, власник Музею інкських коштовностей, що містить тисячі і тисячі витворів золотарства, Ларк Еррера, сказав: «Якби я нічого не придбав, крім цієї речі, я вважав би, що прожив своє життя дуже плідно».

З останньої експедиції 1992 року Борис повернувся зовсім хворий. Всю зиму працював над докторською дисертацією «Етнічна географія Скіфії». Надрукував близько 200 сторінок, а весною, почалися лікарні. Сказав приречено: «Не встиг!»

У вірші «Скарб» Борис звертається до долі з проханням відкрити йому

Чим пращури наші Жили на землі?
Яви мені, доле, їх знак, їх тавро!

Ніби почувши, доля відкрила йому майже все. Упродовж понад 20 років виснажливих розкопок, пошуків, жадібної допитливості, накопичення знань явила йому доля скарби, здивувала шедеврами світового мистецтва, відкрила доступ до розуміння філософії пращурів-скіфів. Однак пожаліла часу для осмислення, узагальнення, систематизації багатої інформації, що її несли незліченні знахідки.

21 червня 1993 р. на лікарняному ліжку, ледь стримуючи хвилювання, Борис вимовив: «Сьогодні - велике свято! День пекторалі». Підборіддя його тремтіло...


Борис Мозолевський. Поезії. - К. : «Темпора», 2007. - с. 515-561.

 

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.

Джерело: Співець скіфського степу / Упорядник П.К. Ганжа. - Нікополь : СПД Фельдман О.О., 2011. - с. 10-27. 

 


 

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про Мозолевського Бориса Миколайовича:

 

 

 

 

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове

Last Updated on Monday, 13 September 2021 14:23
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting