Зараз на сайті

Сейчас 297 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений



Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
20.03.2018 11:30
There are no translations available.

Костюченко Анастасія
Чому вода у Дніпрі синя, як волошки?

Хочете, я розповім вам одну стару легенду? Чи була ця історія насправді, чи, може, у нудний час цю казку склали люди - хто знає? Корінням своїм вона сягає тих старих часів, до яких ми не зможемо дотягнутися, та й не потрібно нам це. Але минуле часто перегукується із майбутнім, та й теперішнє любить зачіпати. І наслідки того, про що я вам розповім, ви можете побачити і зараз під товщею води однієї української річки.

Усе почалося на тому місці, де сивий Дніпро зливається з небом. О, повірте, мої недовірливі слухачі, є таке місце! Там навкруги все синє-синє, і небо таке безкрає, ніби, крім нього, у світі нічого не існує. Кажуть, що все важливе і неважливе тоне там, навіть Славутич у тому місці вже не ріка, а частина неба, та яка від важкості думок людських упала й перетворилася на сльози, у яких навіть небо утопилось би, якби могло.

А там, де немає неба і води, є тільки волошки. Десятки, сотні, ні, тисячі волошок! І ти, вражений, стоїш, не розуміючи, де піднебесся, де Дніпро, а де - волошки. І все якесь тепле, синє, знайоме…

І серед цієї сині ходить мале дівча. Дитина ледь восьми років, але прожила вона не менше десяти століть. Її очі ніколи не бачили сонця, бо там його нема. Чи не дивно це, мої любі слухачі? У місці такої краси і сили сонцю просто не дісталося місця! Та підемо далі, як би боляче це не було.

Дівча стоїть по коліна у воді, руки і ноги в неї сині, очі - волошки, а волосся - це ріка Кам’янка. Її доля і обов’язок важкий - стерегти синє золото. Те саме, яке шукають королі й царі, те золото, яке своїм волошковим сяйвом губить і повертає до життя. Але ніхто з них не знайшов його і не знайде.

Спливали століття, а дівчина все ще була у воді. Про що вона думала? Хто його знає. Але, мої цікаві слухачі, я точно знаю: думи ці були невеселі, бо сльози, у яких небо утопилося від розпачу й насолоди, належали їй.
Але одного разу сльози перестали литися. Вперше за все її довге безрадісне життя в неї були гості. Що відчувало це дитя у той момент, ми не знаємо. Це таємниця, що відома тільки їй.

То був хлопчик - чорнявий, із карими очима і широкою посмішкою. Шкіра в нього була підпечена сонцем, і це, напевно, здивувало її більше за все, бо її шкіра нагадувала колір волошок, а слово «сонце» малій зовсім було невідоме.

О, я бачу питання у ваших очах, мої допитливі слухачі! Як він потрапив туди, коли ніхто ніколи цього не міг зробити? Тому що він не шукав те місце, малий опинився там випадково і був вражений не менше за дівча. Заблукавши в пошуках загубленого ягняти, він вийшов до Дніпра, а потім - до неба і до неї.

Вони довго розмовляли, і вперше це місце чуло людський сміх, а потім вони гралися цілими днями, не знаючи втоми. І Дніпро з небом забули, що колись тут володарювали тихі сльози.

Роки йшли, хлопчик забув і про ягня, і про сонце, і про домівку. Його карі очі посиніли, шкіра стала волошкового кольору, а волосся - рікою Базавлук. І вже не одна душа - дві! - охороняли синє золото.
Але ця легенда не з щасливим кінцем.

Людям не місце в святих місцях. Навіть найдоброчеснішим. Їхні серця не створені для цього.

Хлопець став парубком, гарним, статним, а дівчина - як була дитиною, так нею і залишилася. Дитячі забавки більше не цікавили парубка, а вона не розуміла чому, чому її милий друг більше не грається з нею, як раніше?! Серце бідолашної знову занурилося у печаль, але не ту, що передувала появі хлопця. Ця печаль була глибокою і отруювала душу.

Тремтячими руками дівчина ловила синє золото, таке жадане людьми, таке безглузде для неї, ловила, поки з долонь воно не починало сипатися назад у воду.

Ви, напевне, здогадалися, що вона зробила, мої уважні слухачі? Дівчина віддала золото, яке берегла не одно століття, парубку і відправила його назад, додому. Не намагайтеся зрозуміти її, нам це не під силу. Її тисячолітня душа не могла вгамувати юне палке серце.

Багато років минуло з того дня. Дніпро все ще зливався з небом, волошковим цвітом чаруючи душу, а вода його була все ще тепла і повна синього золота, яке в ній росте з дивним синім сяйвом. Дівча чекало, що колись хлопчик повернеться, бо її серце не хотіло приймати правду. Вона не знала, що її друг уже давно помер, а правнуки його розбрелися по Великому Лугу. А якби й знала, це нічого не змінило б.

Бідолашне дитя неба! Вона пізнала те, чого не повинна була пізнати, і одного дня її серце від розпуки розірвалося на частини - і Дніпро впав, навіки розлучившись із небом.

Але це ще не кінець. Ви ж нічого не забули? Синє золото, про цінність якого всі здогадуються, та ніхто насправді не знає. Це золото передавалося з покоління в покоління, разом із цією легендою, поки не перетворилося разом зі смертю малої дівчинки на воду, багато води…

Марні намагання її стримати, немов у нас є сили, подібні до сил богів або тієї дівчини!

Але що зроблено, те зроблено. Марно про це казати. Але якось, при слушній годині, подивіться, мої шоковані слухачі, у товщу води, вглиб, обминаючи водорості й риб, дивлячись лише в саму сутність води. Бачите? Там і досі Cинє Дівча грається із Волошковим Хлопцем…

Обновлено 21.03.2018 14:56
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting