Зараз на сайті

Сейчас 94 гостей онлайн
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Печать E-mail
Історія Нікопольщини - Загальні відомості з історії м. Нікополя

Тороп С.О.
Біолог, краєзнавець
м. Нікополь, Україна
Біографія

Матеріал надано в авторській редакції

 

Нікопольський пряник

 

Багато міст здавна славилися своїми ремеслами. Відвідуючи їх, будь-який спритний купець просто не міг повернутися додому, не придбавши виготовлені місцевими майстрами-умільцями квітчасті ситцеві хусточки, прикрашені місцевим розписом різьблені скриньки або кераміку, будь-які солодощі. Подібні товари служили своєрідними візитними картками міст і нерідко навіть зображувалися на їх гербах. У наші дні їх обов'язково назвали б місцевими торговими брендами. Казенне містечко Нікополь, де ще наприкінці ХVІІІ століття регулярно проводилися багатолюдні ярмарки, також могло похвалитися цілою низкою місцевих товарів, придбати які приїжджали купці з інших губерній. У другій половині ХІХ - на початку ХХ століття трійку найбільш відомих місцевих товарів становили нікопольська риба, нікопольське пиво та нікопольські пряники.

Сьогодні мало хто знає, що в стародавні часи, крім зерна, шкіри, меду, великої рогатої худоби та зброї, Велика Скіфія постачала спочатку в Грецію, а потім і в Рим, велику кількість риби, серед якої переважала риба цінних осетрових порід. Десятки кораблів везли до далеких берегів скіфську рибу, кращі сорти якої служили прикрасою столу багатіїв. Це від неї, як від недозволеної «варварської розкоші» у важку для батьківщини годину закликав відмовитися в римському сенаті своїх одноплемінників відомий античний діяч Катон.

 

 
В давні часи рибу осетрових порід часто називали «скіфською рибою»

 

У ХІХ – на початку ХХ століття рибу в Нікополі заготовляли кілька артілей, а придбати її тут (від маринованої до копченої) можна було не тільки на ярмарках, а й в будь-який день. Приїжджі купці також відзначали, що риб'яча ікра була звичайною їжею нікопольців. У радянські роки далеко за межами Нікополя був відомий місцевий рибозавод, продукцію якого можна було зустріти навіть на вітринах найбільших магазинів Києва та Москви. Для будь-якого відрядженого або відпочивальника кращим нікопольським сувеніром довгі роки служив копчений лящ. Нині, навіть важко повірити, що ще пару десятиліть тому долю футбольного матчу або вступного іспиту до престижного столичного вузу могли вирішити лише кілька кілограмів заздалегідь доставленої з «міста Перемоги» риби.

 

 
 
Нікопольський пивоварений завод на початку ХХ ст.

 

Не меншою популярністю користувалося і нікопольське пиво, згадки про яке можна зустріти в творах М.В. Гоголя, створених в середині 30-х років ХІХ століття. Побудований в Нікополі у 1888 році братами Штеккель пивзавод, довгий час вважався одним з найбільших і найсучасніших підприємств в Катеринославській губернії. Завод випускав пиво в оригінальних гранованих пляшках, мав свої павільйони на нікопольських ярмарках і в парку купця Єрлашова (нині парк імені О.С. Пушкіна), брав участь в міжнародних виставках, які проходили в Російській імперії, Франції та Німеччині. За свідченням нікопольських старожилів, для приготування пива використовувалася вода з розташованих в Дніпровських плавнях джерел, а в літній час матроси моторного катера, який належав купцю Єрлашову, щодня здійснювали додатковий рейс до міського пляжу на острові Орлова, щоб своєчасно доставити відпочиваючим там нікопольцям прохолодний пінний напій. Після 1917 року колишній завод братів Штеккель став державним підприємством, однак на популярність нікопольського пива ця обставина майже не вплинула. У 1986 році на підприємстві приступили до випуску ще й цілої серії безалкогольних напоїв («Байкал», «Тархун», «Дзвіночок», «Буратіно», «Абрикосовий» та ін.), які постачалися в 8 областей південного сходу України. На жаль, нині від нікопольського пива залишилися тільки спогади, а від заводу, який його виготовляв – купа руїн.

 

 
На згадку про нікопольське пиво!

 

На жаль, про нікопольський пряник, який колись вважався одним з конкурентів відомого тульського пряника, до кінця ХХ століття нікопольці майже забули. Пам'ять про нього зберігали лише нечисленні старожили, з вуст яких в той час мені і пощастило вперше почути розповіді про колишню славу цього унікального місцевого торгового бренду. У статистичних документах другої половини ХІХ – початку ХХ століть містяться досить скупі відомості про кондитерське виробництво в містечку Нікополь. Так, в статті державного чиновника І. Ващинського, опублікованій у виданні «Катеринославські губернські відомості» (№ 5, 29 січня 1866 року) згадується про торгівлю пряниками місцевого виробництва 26 жовтня 1865 року на Дмитрівській ярмарці, що проходила в Нікополі, а видання «Повний географічний опис нашої Батьківщини » (під редакцією В.П. Семенова Тянь-Шанського, 1910 рік) до числа найбільш розвинених в Нікополі виробництв відносить пряниково-цукеркове.

У 1996-2009 роках я працював сценаристом команд вищої ліги Міжнародного чемпіонату КВН, що давало можливість не тільки бувати в Москві, Києві і Санкт-Петербурзі, а й відвідувати розташовані там музеї, бібліотеки, архіви. У 2006 році, збираючи матеріали про купців нашого краю, в одному з архівів мені пощастило познайомитися з листами купця ІІ-ї гільдії Нікіфора Драгунцова, написаними в період з 1885 по 1889 рік.

В одному з цих листів містилася інформація про нікопольські пряники, яка опинилася на вагу золота. Наведу невеликий уривок з нього: «А еще, помимо всего прочего, о чем в письмах моих к тебе, любезной друг Федор, прежде говорено было, советую, коли в местечке Никополь, по делам, проездом, али еще каким случаем быть доведется, на здешние пряники свое внимание обратить. По качеству своему оные особо хорошо известным тебе тульским не поступятся, а по цене чуть дешевле будут, особливо если покупать по весу, от пуда более, и в лавках на ярмарке у торговцев. На Дмитриевской в нынешнем году ими в 8-ми лавках торговали, а купил я их два пуда и не пожалел. В годе следующем я их от трех пудов закупать думаю. Делают их тут артели местные: одна старовера Игольникова, что на улице Крымской, и другая, что, как мне сказывали, с 1852 года известна. Последняя пряники и печенья возит и в Екатеринослав, особливо к праздникам, на продажу. Еще же укажу, что пряники в Никополе формою своею примечательны – есть прямоугольные, есть почти круглые, есть в форме зверей да птиц разных. На Дмитриевской были в форме лебедей, зайца, лисицы, филина, орла и прочие. Их разбирают особенно много и скоро… (отправлено земской почтой ноября числа 5, года 1887)». Лист був адресований Федору Леонтьєву, швидше за все, теж купцю, в місто Курськ.

 

 
Нікопольський ярмарок на початку ХХ ст.

 

Слід зазначити, що Нікіфор Драгунцов був досвідченим купцем, рід якого сильно піднявся за часів правління Катерини ІІ, яка видала в 1785 році купецтву жалувану грамоту, згідно з якою представники цього стану були розділені на гільдії. До ІІ-ї гільдії відносилися купці, які володіли капіталом від 5 до 10 тисяч рублів. Вони одержували право оптової та роздрібної торгівлі в усіх губерніях, а купці І-ї гільдії могли також вести оптову торгівлю і за кордоном, мати свої заводи і фабрики. Безумовно, Нікіфор Драгунцов, який відвідував багато ярмарок, чудово розбирався в торговій кон’юнктурі того часу. У Нікополь для закупівлі великої партії пряників він зазвичай приїжджав восени, коли були вже відомі ціни на хліб, і проходив Дмитрівський ярмарок. Регулярні ярмарки були головним регулятором економічного життя того часу, відображаючи загальний тонус господарського розвитку країни. Саме на них формувався баланс між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням головних продуктів. На ярмарку окремі галузі та види діяльності величезного господарського механізму зв'язувалися в єдине ціле, координувалися, отримували суспільне визнання або недовіру, визначалися напрямки розвитку принаймні на рік вперед. У зв'язку з цим висловлений в листі намір про збільшення обсягу закупівлі нікопольських пряників в майбутньому році свідчить про визнання відмінної якості місцевого продукту. Якщо врахувати, що київські вози, які вважалися в той час кращими в Російській імперії, мали вантажопідйомність до 40 пудів (1 пуд = 16,4 кг), закупівлі нікопольських пряників займали в торговому обігу Нікіфора Драгунцова досить значне місце.

Нікопольські пряники, які мали оригінальну форму і відмінні смакові якості, користувалися популярністю як у нікопольців, так і у жителів інших міст, їх вважали особливим, вишуканим святковим частуванням. Існували навіть місцеві святкові традиції, безпосередньо пов'язані з нікопольськими пряниками. Наприклад, на Різдво ними було прийнято прикрашати різдвяні ялинки. У 1990 році, будучи студентом Криворізького педагогічного інституту, я записав розповідь Євдокії Ніканорівни Чередняк, учениці Нікопольської міської семикласної жіночої гімназії в 1912-1917 рр., яка у той час знаходилась за адресою вулиця Катеринославська, 3 (нині Микитинська, 3).

 

 
У цьому приміщенні на початку ХХ ст. знаходилась Нікопольська міська жіноча семикласна гімназія

 

Наводжу цитату з її розповіді: «В начале ХХ века в Никополе очень любили пряники, которые выпускались местной артелью. Эта артель размещалась в каменном здании, недалеко от пересечения улицы Крымской с улицей Думской (ныне улицы Шевченко и Крепака). В 1985-1989 гг., когда значительную часть старого Никополя сначала снесли, а потом застроили новыми пятиэтажными домами, оно было разрушено. Сейчас на месте артели построен дом, относящийся к улице Шевченко. Без Никопольских пряников не обходился не один праздник, но особенно много их приобретали в качестве подарков на Рождество. И детям, и взрослым больше всего нравились пряники, которые назывались «фигурными» - в виде фигур зайцев, лисиц, лебедей и т.д. Были даже пряники в виде фигур ангелов с крыльями. Пряники часто обворачивали разноцветной фольгой, к ним привязывали веревочки и вешали на елку. Поскольку игрушки для елки до революции обычно изготавливали сами (шили из лоскутков тканей, вырезали из бумаги и т.п.) пряники были не только почти готовым, но и вкусным «материалом» для них. В гимназиях и школах, а также в состоятельных семьях для детей устраивали праздники с пряниками. Старшие дети, а иногда и взрослые, писали свои пожелания на будущий год и вкладывали их под обертку, которой украшались пряники. Считалось, что, если на Рождество кто-либо коснется этого пряника рукой, желание обязательно сбудется и весь год будет удачным».

А потім настали революція та громадянська війна, різдвяну ялинку з пряниками заборонили, назвавши їх «пережитками проклятого царизму». У 1936 році ялинку вирішили повернути, правда, перейменувавши її в новорічну, але, «на жаль», вже без пряників. Після згортання НЕПу в кінці 20-х років ХХ століття історія нікопольських пряників, як і нікопольських ярмарків перервалася ...

На цьому в історії нікопольських пряників можна було б поставити крапку, однак їй судилося отримати щасливе продовження в наші дні. У 2012 році я познайомив з вмістом свого домашнього архіву завідуючу бібліотечно-інформаційним центром «Слово» Ларису Білоцерковську, яку зацікавили відомості, пов'язані зі старовинними народними ремеслами та промислами нашого краю. Цілком закономірно, що серед цих записів була історія нікопольського пряника та витримки з листа Нікіфора Драгунова, які привернули увагу Лариси Миколаївни. Результатом нашої плідної співпраці стала розробка методичних посібників і циклу занять, які ставили своєю метою відродження забутих славних традицій Нікопольщини. Починаючи з 2013 року на базі бібліотечно-інформаційного центру «Слово» проводилися заняття з народними майстрами нашого міста для їх ознайомлення з місцевими традиційними ремеслами, а також використання отриманих знань при створенні самобутньої сувенірної продукції, призначеної для туристів.

 

 
 
Наталя Черняєва на заняттях у БІЦ «Слово»

 

Ці заняття також відвідувала і директор популярного в місті дитячого кондитерського кафе «Аленка» Наталія Черняєва, яка з великим зацікавленням поставилася до відомостей, що стосувалися розвитку пряникового виробництва в містечку Нікополь в другій половині ХIХ століття. А те, що сталося далі, було схоже на справжнє диво. Дива іноді все ж відбуваються, якщо щиро повірити в них! Завдяки чарівним рукам майстрів кафе «Аленка» нікопольський пряник відродився з небуття ...

 

  
Кафе «Аленка»

 

Після майже столітнього забуття, коли вже, напевно, жодна людина не сподівався його побачити. Все сталося як у чарівній казці! З огляду на те, що нікопольські пряники відрізнялися незвичайною формою, місцеві кондитери стали виготовляти пряники у формі скіфської пекторалі, герба Нікополя, квітів, метеликів, тварин і птахів.

 

       

      
 
Нікопольські пряники, виготовлені майстрами кафе «Аленка»

 

Багато виробів прикрасили елементи самобутнього скіфського рослинно-геометричного орнаменту і звіриного стилю. Як і в давні часи, нікопольські пряники стали своєрідною візиткою нашого міста і його оригінальними сувенірами, що відображають неповторну історію давньої землі. Без участі майстрів кафе «Аленка» нині не обходиться жодне загальноміське свято, конкурс або фестиваль. Нікопольський пряник, як і в минулі часи, добре знають не тільки в Нікополі, а й в Дніпрі, а також в інших містах України. У грудні цього року з ним вперше познайомилися мешканці Львова. Історія нікопольського пряника, якому, до речі, в 2017 році виповниться 165 років, продовжується. І хочеться вірити, що в майбутньому буде написана ще не одна яскрава сторінка цієї історії.

 

 
Майстер-клас з розпису пряників проводить директор кафе «Аленка» Наталя Черняєва
 
 

Цікаві факти:

  • Перші згадки про існування на території сучасного Нікополя риболовецьких цехів та артілей відносяться до 1799 року і містяться в документі під назвою «Описание местечка Никополь в экономических примечаниях к Генеральному размежеванию». У 1865 році в Нікополі працювали 3 рибні заводи, а серед найбільших риболовецьких артілей числилися Новопавлівська та Лапинська, які мали свої розмежовані території для вилову риби в Дніпрі та інших річках. Новопавлівські рибалки «промишляли рибу» від острова Орлова і до самого Мусієва озера, а територія Лапинських рибалок тягнулася від острова Любові і до самого Сулицького лиману та річки Бистрик. Цікаво, що керівника артілі у нікопольських рибалок навіть у кінці ХІХ – на початку ХХ століття називали ватаманом або отаманом, а не старостою, як було прийнято в інших артільників. Отамана артілі зазвичай вибирали строком на 1 рік, а вибори відбувалися перед святом Різдва Христова. Човни, якими користувалися нікопольські рибалки, в ХІХ столітті були трьох видів: великі (до 12-15 чоловік), які використовувалася для перевезення снастей і витягування сіток; середні (до 5-6 чоловік); малі (1-2 людини). Останні човни найчастіше видовбувалися з одного ствола дерева і використовувалися для під'їзду до великих човнів. Усі човни, окрім малих, мали щоглу, чотирикутне вітрило і 3-4 пари весел. Великі та середні човни мали також спеціальне кермо для керування, яке на Нікопольщині називали деменом. Перед початком чергового сезону нікопольські рибалки замовляли молебень на честь Святого Миколая - свого небесного покровителя. 

 

Нікопольська риболовецька артіль,1926 рік

  • Купці купували у нікопольських рибалок «товарну» рибу, вага якої на початку - середині ХІХ століття повинна була складати не менше 1 фунта (близько 0,4 кг). Досвідчені купці найчастіше визначали вагу «на око», заздалегідь відбраковуючи дрібні екземпляри. За свіжу рибу завжди платили значно більше, ніж за солону. Найвище цінувалися сорти червоної риби - осетер, білуга, пестрюга, стерлядь, а також сом. У кінці XVIII – на початку ХІХ століття великий осетр коштував близько 2 рублів. Ще вище цінувалася білуга. В ті часи в Дніпрі ще виловлювали білуг завдовжки до 3 сажень (1 сажень дорівнює 2,1 м). Стерлядь, чечугу, молодих осетрів і пестрюг продавали на сотні, за ціною від 1 до 3 рублів. Менш цінна риба закуповувалася партіями або «головами». Вона коштувала від 2 до 45 копійок. Червону рибу при приготуванні в першу чергу патрали, жир, ікру та плавальні міхури відкладали окремо від туші. Жир червоної риби нарізали шматками, солили і споживали разом з хлібом.

 

Ще у ХІХ ст. в Дніпрі виловлювали білуг довжиною до 3 сажень (більше 6 м)

Фото: www.pikabu.ru

  • На прикінці ХІХ століття на Нікопольському базарі ще продавали раків-велетнів, розміром до 9-10 дюймів (1 дюйм дорівнює 24,5 мм). Таких величезних раків, цілком порівняних за своїми розмірами з морськими омарами, найчастіше виловлювали в Старому Дніпрі, річці Бистрик і лиманах. У їжу їх, як правило, не вживали, використовуючи для залучення покупців – в рекламних цілях. Ресторани, їдальні та закусочні, що знаходилися в старій частині сучасного Нікополя, закуповували у великих кількостях лише «товарних» або «столових» раків, розміром 12-15 см. Найдрібніші з «товарних» раків повинні були мати довжину більше витягнутого вказівного пальця правої руки (не менше 9,5 см). Дрібніших раків відносили до «дрібноти», яку належало випустити назад в річку, щоб трішки підросла. На початку ХХ століття тільки приїжджі погоджувалися купити у місцевих дітлахів відро таких раків за ціною від 1 до 2 копійок.

 

У ХІХ ст. в Дніпрі ще траплялися раки довжзиною 9-10 дюймів (більше 20-25 см)

Фото: www.fishingkuban.ru

  • Влітку 1912 року на Нікопольському пивоварному заводі вже існувала футбольна команда, яка проводила тренування в околицях міського громадського пляжу, на острові Орлова. Підприємству також належали 2 невеликих вітрильних яхти і декілька веслових човнів, на яких в теплу пору року за плату катали відпочивальників по Дніпру, або здавали їх в оренду. В ті роки катання по Дніпру і водні види спорту були дуже популярними як серед нікопольців, так і серед гостей міста.

 

Міський пляж на острові Орлова. Нікополь, початок ХХ ст.

 

Катання на човні по Дніпру. Нікополь, 1907 рік

  • За тривалу історію свого існування (з 1888 року і до початку ХХІ століття) Нікопольський пивоварений завод припиняв роботу всього кілька разів. Уперше це сталося влітку 1919 року, унаслідок наближення до міста лінії фронту громадянської війни. Війська добровольчої армії генерала Антона Денікіна, які заволоділи Нікополем, повернули підприємство колишнім власникам, яким вдалося не лише відновити виробництво пива, але й організувати його постачання в довколишні міста. При махновцях (у вересні-грудні 1919 року) завод знову декілька місяців не працював, а в січні 1920 року, після вступу в місто військ Південного фронту Червоної армії, його повторно націоналізували і незабаром повернули до складу діючих підприємств. Наступного разу пивоварний завод в числі багатьох підприємств Нікополя припиняв роботу 17 серпня 1941 року, після зайняття міста гітлерівськими військами. Німці, які вважалися великими любителями пива, відновили його роботу всього через декілька тижнів, скориставшись порадами своїх солдатів і офіцерів, які до війни мали відношення до пивоварного виробництва.

 

Нікопольський пивоварений завод. Початок ХХ ст.

  • У ХІХ – на початку ХХ століття в Нікополі існували місцеві традиції, пов'язані зі святкуванням Хрещення Господнього. Уранці мужики навпроти пристані (в районі сучасного пам'ятника «Гармата») вирубували з льоду, що скув дніпровські води, величезний крижаний хрест. Миряни і священики несли його під прославляючі Христа пісні вгору по вулиці Херсонській та встановлювали біля Свято-Покровської церкви, де він стояв до самого початку весни. Цього дня, як і на Різдво, було прийнято купувати і дарувати рідним та близьким нікопольські фігурні пряники, з побажанням щастя, достатку і сімейного благополуччя. У деяких селах Нікопольської волості (Лапинка, Новопавлівка, Сулицьке, Довгалівка) на Хрещення влаштовували веселі кулачні бої на кризі, в яких брали участь найбільш міцні юнаки і чоловіки. Билися зазвичай не жорстоко, до першої крові, після чого мирилися, купалися в ополонках і мирно розходились по хатах.

 

Свято-Покровська церква. Нікополь, початок ХХ ст.

  • У ХІХ – на початку ХХ століття в Нікополі серед розвинених місцевих ремесел значилися лозоплетіння, художнє кування і гончарство. Лозоплетіння зазвичай було родинним ремеслом, яким займалися як жінки, так і чоловіки. Лозу для виготовлення кошиків заготовлювали в оточуючих місто Дніпровських плавнях. У селах Нікопольської волості (Лапинка, Довгалівка) зазвичай виготовлялися великі кошики, з двома ручками з боків, що призначалися для великої кількості риби або плодів, а також середні та малі кошики, що призначалися для походу на базар і ярмарок за покупками. Ще в 30-40-х роках ХХ століття в Нікополі з лози виготовляли меблі, які, за відгуками сучасників, відрізнялися легкістю, міцністю і надійністю. Артіль по виготовленню кованих грат, огорож і балконів на початку ХХ століття розміщувалася у кінці вулиці Поштової (за радянських часів – Комсомольської, нині – вул. Поштова). Вироби місцевих ковалів прикрашали купецькі особняки, готелі, магазини, приватні та державні установи у старій частині сучасного Нікополя. Виготовленням горщиків і глиняних виробів на початку ХХ століття займалася невелика артіль, що знаходилася на Новопавлівці. З 20-х років ХХ століття виготовлення керамічних виробів було налагоджене на підприємстві «Цеглобуд».

 

Глечик виробництва підприємства «Цеглобуд». Нікополь, початок ХХ ст.

  • Цікаво, що чумаки, які мешкали в селах Нікопольської волості, подібно до сучасних водіїв-далекобійників, називали свої транспортні засоби фурами. Їх також іноді називали просто возами, але, як відмічав дослідник народних промислів Рябков в праці «Поездка на Запорожье – м. Никополь. 1910 года», слово «мажа», широко поширене в інших місцях, було ним не відомо. За зібраними їм відомостями, найбільші з возів, що виготовлялися в Нікопольській волості (на Новопавлівці), вміщували до 120 пудів (1920 кг), а найменші – 60 пудів (960 кг). Найкращими вважалися вози на високих колесах, з широкими ободами, з «мережами на ярмах, полудрабках, люшнях», легені на ходу, з добре зробленими і вірно вставленими осями. Більшість возів чумаки робили самі, проте також були відомі майстри («Романченко з балки та інші»), які виготовляли вози з матеріалів замовника, за 4-5 рублів. Виготовлення воза зазвичай розпочинали з молитви і отримання благословення місцевого священика на роботу. Різні частини воза виготовляли з різних порід деревини: нижню і бічні дошки – з сосни, обода, спиці для коліс, полудрабки і щаблі – з ясеня, крижовниці – з бересту, насадки для коліс – з липи. Відмінною рисою нікопольських возів було їх прикрашання рослинним орнаментом. До речі, як відмічали мандрівники, які відвідували наші краї, на Новопавлівці квітковими візерунками було прийнято розписувати не лише чумацькі вози, але й млини – як з внутрішнього, так із зовнішнього боку. Як свідчать статистичні документи ХІХ – початку ХХ століття, серед залучених до чумацького промислу людей в Нікопольській волості переважали міщани, вільні заможні селяни, відставні солдати та нащадки запорозьких козаків. Найвищий розквіт чумацтва настав після завершення російсько-турецької війни 1768-1774 років. Він був пов'язаний з інтенсивним будівництвом міст і чорноморських портів, розвитком землеробства, освоєнням нових земель і зростанням торгового обігу. З другої половини ХІХ століття, у зв'язку з розвитком альтернативних засобів постачання товарів і початком будівництва залізниць, чумацький промисел в Нікопольській волості поступово ставав все менш вигідним і неухильно скорочувався. Проте, як відмічали багато дослідників, навіть в перші роки ХХ століття на Никопольщині чимала кількість людей все ще продовжувала займатися чумацьким промислом.

 

Запряженний волами віз у старій частині Нікополя. Початок ХХ ст.

Фото з родиного архіву Ольги Куликової

 

Базарна площа. Нікополь, початок ХХ ст.

Фото з родиного архіву Ольги Куликової

 

 

Переведення в електронний вигляд: Позднякова Л.В. 


 На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

 
 
 
 
 
Обновлено 26.02.2018 16:37
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting