![]() |
![]() |
![]() |
Нікополь літературний - Чоловань-Ковальчук Лідія Миколаївна |
There are no translations available. Чоловань-Ковальчук Л.М.
Журналіст, поетеса
м. Нікополь, Україна
Зерна
ЖИТТЯ У СПОГАДАХ Галина Калепко (подруга): Лідія Миколаївна Ковальчук – одна із багатьох мільйонів – людина, але яка світла і тепла постать!... Познайомилися ми з нею на початку шестидесятих, коли прийшли в школу-інтернат для дітей-сиріт та напівсиріт повоєнних років. Школа стала нам рідним домом, а вчителі і вихователі – майже батьками. Різні ми були. Із своїми болями, смутками, а іноді й горем. Ліда була спокійною, мовчазною, занадто серйозною для своїх років дівчинкою. Завжди розсудливо ставилася до подій і людей. Сказане нею слово сприймалося і як критика, і як щира похвала. У її голосі ми ніколи не чули іронії, скептицизму. Перо Ліди лягло на папір рано, але про це мало хто знав. Перші вірші її – то були перші одкровення перед самою собою. Це і гарна кітка, побачена в полі, і думки про своє життя, життя однокласників, про рідну бабусю і мамині страждання. Скоріше то були не вірші, а життєві замальовки. Тому багатьом ці крики душі не були зрозумілі, і Ліда їх писала для себе, нікому не показувала, адже від однолітків можна всього почути. І тільки з роками ми зрозуміли, які глибокі думки містили Лідині ліричні метання. Після закінчення школи всі розлетілися хто куди. Тоді, в 1964-му, напевне, могли влаштуватися на Південнотрубний завод слюсарями, прокатниками, кранівницями, в дитячий садочок – виховательками (три роки інтернатівці опановували ці спеціальності). Ліда ж подалася на комсомольську будову – Калуський хімічний комбінат. Там працювала кранівницею козлового крана, і в спеку, і у великий мороз гартуючи свій характер і волю. Там з'явилося у неї багато нових друзів, з якими до останнього підтримувала тісні зв'язки. Там зустріла і своє кохання. І від тої великої любові народився син Тарас, який завжди був з мамою поряд. В Нікополь Лідія Миколаївна повернулася вже з сім'єю. І знову робота і водночас захоплення поезією. Ліда пише в газету-багатотиражку крано-будівного заводу. Згодом стає редактором цієї газети. Досвід є, але знань трохи замало. Тому попереду навчання на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. А далі – робота в газетах, громадська діяльність, пошук нових тем... Сьогодні, згадуючи таке багатогранне життя Лідії Миколаївни Ковальчук, ми всі – рідні, знайомі, друзі, колеги, однодумці – низько схиляємо голови перед цією світлою людиною. Олекса Крестьянов (друг): Це ім'я тісно пов'язане з періодом визвольної боротьби українців м. Нікополя за побудову незалежної української держави. У цій боротьбі пані Ліда брала найактивнішу участь. Наприкінці 80-х років XX століття стимулюючі фактори комуністичної системи вже не могли ефективно діяти на зразок того, як діяли вони у 30-х роках. Залізна завіса у багатьох місцях стала падати. Я познайомився з Лідією Ковальчук у січні 1989 року, коли вчителі та ще кілька людей з. технічною освітою зібралися у приміщенні медучилища, щоб поговорити про невідрадний стан української мови на Нікопольщині. Ідеологічний секретар міськкому КПУ Касьянова почала бідкатися, мовляв, із задоволенням би відкрила кілька українських шкіл, але викладачів, які б знали мову, немає. Я запропонував піти по Нікополю з шапкою – назбирати грошей і запросити вчителів із Канади, раз партія довела націю до «ручки». Касьянова у сльозах побігла з зібрання, а всі вчителі висловили обурення моєю реплікою. Тільки декілька людей мене підтримали. У їх числі була Лідія Ковальчук. З цього часу ми почали підготовляти установчі збори української мови ім. Тараса Шевченка, які провели 4 квітня. Звичайно, виконком не зареєстрував наше товариство, бо воно мало політичне спрямування, а не шароварне, яке, здається, у травні або в червні створив собі на втіху міськком партії. Те товариство існує і сьогодні, але лише на папері, і називається – «Просвіта». Відтоді наш актив збирався у пані Лідії вдома. А невдовзі ми почали видавати газету «Світоч» і вже всерйоз задумалися про видання чисто політичної газети «Єдність». Редакція у нас була колективна, але фактично редактором виступала Ковальчук. Це було велике навантаження, адже друкувати газету з макету доводилося аж у Прибалтиці. Після виходу тиражу треба було додати зусиль, щоб реалізувати його, і знову – підготовка макету. Таким чином було видано 11 номерів, і без Лідії Миколаївни, без її редакторського досвіду, ми б не зробили нічого. Утворення Руху в Україні також висвітлювалося в «Єдності», і на її шпальтах почалася підготовка його створення у Нікополі. В установчих зборах Народного Руху в Києві брали участь і наші делегати. Акції Руху активно підтримувалися нікопольцями, і в першу чергу – пані Лідією. Ми їздили до столиці на «Ланцюг єднання», всіма силами готували «Дні козацької слави». «Національний експромт» – так свого часу назвав цю подію Степан Іванович Борозний. А тим часом почалася активна робота з формування доволі вже радикальної політичної сили Української Республіканської партії. Провідним організатором була Лідія Миколаївна. У квітні 1990 року в Києві відбувся установчий з'їзд УГС-УРП, на якому від-критим текстом вже прозвучала програма: створення Української незалежної держави. Невдовзі з'явилася нікопольська організація УРП, яка протягом 7 років була у центрі всіх подій політичного життя міста. І, як завжди, наш штаб збирався у пані Лідії. Там вирішувалися основні питання і плани дій УРП. Лідія Миколаївна була депутатом у міській раді першого скликання, коли демократичні сили мали їх у місті всього близько двох десятків. Правда, не всі вони були орієнтовані на українську національну державу. Тривалий час Ковальчук очолювала Суспільну службу України м. Нікополя, де також проявила себе принциповим керівником. На будь-якій ділянці національного життя міста, а відтак і держави, вона була чесним і зразковим працівником, тим паче, що майже ніколи про матеріальну винагороду не йшлося. Пані Лідія завжди пам'ятала слова Шевченка: «Що ми?... Чиї сини?... Яких батьків?». Ні на мить цього не забувала... Лідія Ковальчук була зразком чесного політика, справжнього патріота України, не в приклад тим скоробагатькам, для яких Батьківщина – тільки територія, а точніше полігон, на якому «делают деньги». Ця людина не мала ворогів. Вона була вище цього. У неї якось спонтанно все переходило в гумор, який розряджав напружену ситуацію. І гумор її не мав «ядучого» відтінку, тому ніхто й не носив у собі на неї кривди. Була Лідія Миколаївна особистістю освіченою, з широкими художніми поглядами, закохана в природу і українську історію. їй була притаманна людяність і безмежне почуття любові до Батьківщини. Особливо вона любила українську пісню. І завжди на наших зібраннях у неї вдома ми трохи співали народні й авторські пісні. А товариство тоді було з пристойними співочими здібностями. На особливу увагу заслуговує поетичний талант Ковальчук. Її вірші – витончені, елегантні, від них віє романтикою, а почасти – журливим настроєм. Вони віддзеркалюють єство поетеси. Притаманне їй бачення світу. Борис Кривчик (колега, друг): Когда человек погружается в смерть или бессмертие, со временем о нем лишь память остается в душах человеческих. И поскольку люди однозначные редко встречаются, то и память о них разная сохраняется. О ком-то помнят по количеству построенных им мостов, домов и ракет, о ком-то внешние признаки запоминаються. Чем шире был человек, тем разнообразней память о нем. Вспоминая о Лиде Ковальчук, с которой мне довелось сотрудничать не одно десятилетие, не хотелось бы подробно останавливаться на ее отдельных качествах, и так многие знают, какой она была работоспособной и профессиональной, не кричащей, но всегда имеющей свое мнение, как она душу вкладывала в сына, ограничивая себя во многом, какой принципиальной была в вопросах родной культуры и морали и т. д., расскажу лишь об одном жизненном эпизоде. В какой-то момент обстоятельства вынудили меня сменить Лидию Николаевну на посту редактора заводской многотиражки, а момент для меня выдался не из лучших – не всегда было где переночевать, кроме как в редакции, да и питаться удавалось не так уж часто, от случая к случаю. Это сейчас, с высоты истории, можно спокойно говорить об этом, а тогда, по понятным причинам, ситуация была секретом за семью замками. Так и останется похороненной тайной, как об этом прознала Лида, но в то время каждое утро на моем редакторском столе стал таинственно появляться сверток, в котором находились кусок хлеба, кусочек сала, цибулька и огурчик или редиска, а рядом записка: «Тут зайчисько поряд пробігав, та й загубив». Вот этого я не забуду до конца дней своих, как и основного качества Лиды – человечности. Ельвіра Подкіна (колега, друг): Цього року виповнилися сороковини від-тоді, як я зустріла Лідію Миколаївну. Отже, сорок... 1972 рік. Молода, завзята, по-справжньому активна, працьовита, прогресивна у своїх діях і помислах. Принагідно треба згадати зібрану Лідією Миколаївною унікальну бібліотеку знаменитих авторів з їхніми автографами (от тільки невідома мені доля цих книг, що були передані бібліотеці заводу ім. Леніна...). З чималим ентузіазмом молодий літпрацівник взялася до навчання в КДУ на факультеті журналістики і успішно його закінчила. І при всьому цьому вона – мама, про яких кажуть «божевільна». Хорошого сина Тараса виховала вона... А ще Лідія Миколаївна – величезний лірик. Вона не мислила себе поза поезією. Все своє свідоме життя писала вірші. Знала добре сучасних українських поетів, з багатьма дружила. Вміння цієї жінки дружити – то окрема розмова. Я рада, що доля нагородила мене дружбою з такою людиною. P.S. Переглядала листи й вирізки з газет, що надсилала мені Ліда. Хочу процитувати кілька рядків: Олена Зінченко (колега, учениця): Седые волосы – не признак старости. Я как-то сразу это поняла, когда повстречалась с Лидией Николаевной. Вернее, я просто не заметила, что она полностью седая. Бывало, зайдет в редакцию, тряхнет головой, поправляя разметавшуюся на ветру прическу – и будто струя свежего воздуха вместе с нею в двери врывается. «Я таких знімків наробила! Це буде просто бомба. Скоріш перекидуй на комп'ютер», – с лёту выдает она. Помнится, еще недавно Лидия Николаевна даже рядышком стоять около компьютера боялась. А теперь вот не только заправски печатает на нем, но и такую технику как цифровой фотоаппарат освоила. Она быстро поняла, что снимать им легко, поэтому использует эту возможность на полную катушку. Кажется, ни один уголок города не скроется от ее зоркого взгляда. Вот в одном из дворов вместо пустыря теперь пестреет заботливо высаженный кем-то небольшой цветничек. Вот человек ей встретился на пути – с виду обычный, но чуть глубже глянешь – а у него внутри так и трепещет любовь к голубям. А вот она просто где-то вычитала или услышала интересную Зернафразу, и теперь с удовольствием смакует ее на все лады, восхищаясь красноречием автора. Другой человек прошел бы мимо всего этого и не заметил бы ничего особенного. А она – углядела, почувствовала, прониклась. Будто в душе этой женщины натянуты особо чувствительные струны, готовые резонировать с малейшим проявлением красоты мира. Чтобы потом передать ее людям… «Куди не кинь оком, усюди можна побачити тему для публікації», – часто повторяла она. На ее примере я видела, что это действительно так, и училась смелее пропускать сквозь мир. Иногда мне даже казалось, что Лидия Николаевна – намного моложе меня самой… Вот она появляется в дверях редакции с букетиком цветов. Полевых. Красивых, нежных, простых. И светится все улыбкой. …16 апреля 2011-го Лидия Николаевна в приподнятом настроении сажала своё дерево на Алле искусства. «Оце ви гарну ідею» придумали, – приговаривает она, любовно обхаживая с сапкой в руках молодой саженец клена. – Я ще біля меморіальної дошки чорнобривців висаджу, обов'язково...». Через несколько дней, уже в больнице, Лидия Николаевна снова вспоминала об Аллее искусства, о чернобривцах, которые нужно обязательно посадить. А еще рассказала о своей мечте – разбить клумбу на территории старого Первомайского рынка. Многие помнят, какие бои предпринимателей и чиновников шли на этой земле в свое время. Люди голодали, подвешивали себя к подъемному крану, просили не лишать их нажитых мест. Но местная власть тогда была неумолима, и рынок с этой территории все же снесли. А теперь здесь пустырь, всеми забытый и заброшенный. Словно бельмо на глазу. Вот и мечтала, лежа на больничной койке, собрать всех неравнодушных людей и вместе разбить на этой драматической земле красивую клумбу. Мечта оказалась завещанием. Свою порцию красоты в этом мире Лидия Николаевна уже посеяла... Лариса Крикуненко (подруга та колега): Журналістика для Лідії Ковальчук була не просто роботою. Вона вважала, що журналіст працює завжди. Для неї це повною мірою був природний спосіб існування. Навіть, скоріше, спосіб насолоди Доля звела мене з Лідією Ковальчук у 1987-му році, коли я працювала у відділі кадрів і принесла до газети власний вірш з поздоровленням до дня народження нашої співробітниці. Ось тоді Лідія Миколаївна і запропонувала мені спробувати себе спочатку в газеті, а потім вже і поступити до КДУ імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики, за що я їй буду дуже вдячна до останніх своїх днів. І таких «завербованих» як я на її рахунку, мабуть, з десяток (якщо не більше). З великою пова¬гою до усіх, хто мав і має відношення до цієї чудової професії – журналіст – Лідія Ковальчук ставилася сама і саме так виховувала нас – своїх учнів. Біографічна справка: Лідія Миколаївна Чоловань-Ковальчук народилася 16 жовтня 1946 року у м. Нікополі Дніпро-петровської області.
ВІДПОВІДЬ НА «ЗАПОВІТ» На високій горі, Словом тихим, не злим,
НАРОДНА СЛАВА Словом тихим і щирим
ПОДОРОЖНИК Я не раз зустрічала його...
ЧЕКАННЯ Ти подарував мені два
**** А колись же
ОЧІ Очі, очі...
ВУЛИЦЯ ПЕРШОГО КОХАННЯ Здивоване сонце
НІЧИЯ Вона зовсім
НА ХМАРІ СЛОВА НАПИШУ Я на хмарі лапатій
У МАМИ СКРОНІ БІЛІ За вікном кімнати
МОЛОДІСТЬ Нам з тобою по вісімнадцять.
ДАРУЙТЕ КВІТИ В кожній квітці –
**** Цвів бузок.
Ти квітів мені не даруєш.
Твоє Полювання.
СИНОВІ Напийся, сину,
Останній день війни.
ВИЗВОЛИТЕЛЯМ МОГО МІСТА Спасибі вам
СОЛДАТКА Здавалося б,
Перший раз у вирій
ТВОЯ ЛЮДИНА Бери мене, життя, такою,
САМОТНІСТЬ Білі фіранки.
ЕТЮДИ З ВІТРОМ
Покосили трави. **** Он, одна тополя вже **** Вітер звалив драбину.
**** Вітер у тополі
Загомоніли листяножурливо.
Намережив мороз на вікні моїм
Нащось вітер здирає одяг.
КОЛИСКОВА ДЛЯ МАМИ Спіть, мамо...
Миє мама вікна.
У мами руки – господиня мила,
БАТЬКО ПОКИНУВ Мамо, не треба плакати.
Пустка в хаті. Ні словечка
**** Сама і дрова порубає.
Візьміть, мамо,
ВЕСІЛЬНІ РУШНИКИ Вишиті півнями.
ТРИ РАДОСТІ Та й наснилось матері
Найчастіше сивіють батьки
МАЧУХА А воно ж не її, це хлоп'я-гороб'ятко.
Мама долонею
Ой небажаний цей мороз!
Сирітка – Просили б мама,
Як звати тебе, дівчино?
Ти цілуєш її, засніжену,
В посивілі вже
Ця гра – без ніяких правил.
На коромислі відерця
Цвітуть салюти зустрічей і поглядів.
Баба не смерті чекає –
То росу щоб з трави
Материнство
Свого сина назву Тарасом.
Син малював золотих голубів
Вкладає син довірливо долоньку
Переступіть поріг душі моєї,
Давай за звичаєм прадавнім
Козачка Хай наснилося б лиш дитинства.
Дідові криниці Викопав дід мій
Вдома Парує борщ,
Українцям Скликаю думки на віче
**** Майбутнє зіткане Руками Милосердя:
Намалюй мені:
**** Приросло твоє слово, Як зіллячко, Нанизую літерки – Пісню шию. ЛІКУЮСЯ.
**** На вічне зберігання Вітер відніс попіл Усіх твоїх листів. І присіли на підвіконні.
****
З Тво'їх обіцянок мереживо – Не роздивитись чари плетива. Але нічого не збережено – Давно минули дикі злети. Осипалася квітка. На корені засохла плітка.
2. Я ЗА ТЕБЕ МОЛЮСЬ... **** Без пари ластівка Гнізда не в’є. Вже свого не звити. ... І буде до останнього боліти
****
Не пам’ятаю, Скільки без тебе жила –
****
Намалюй мене, Стайня, льох – Не виходьте із судів Будете світитися.
ДОБРИМ СУСІДАМ Снився танк, що проїхав смачно По моїх чорнобривцях і маках. квітчин плач. Де з-під гусениць кров,
ПІСНІ ДЛЯ БАТЬКА **** Розкажіть мені, мамцю, про тата, Про хорошого, доброго. **** Я прийду до вас у квітні, тату. Принесу під сніжників.
У волоссі вашому Блискавки білі – Може, злі ви, а може, милі... Як мені вас знайти, впізнати?
****
Розкажіть мені казку, тату, Я без тата зростала, тату.
****
А ми навесні, до вас, тату, В душі вашій Добрими дітьми. Чужими і непомітними.
**** Мабуть так було прикро дуже, А маля узяло та й сказало:
ПАМ’ЯТІ ДІДА Ще не зовсім була я ображена долею Замість тата дідусь на плечах носив. На плечах носити.
ОБЕЛІСКИ Ой, скільки зіроньок тих почеплено? Скільки почеплено їх в синяві? Скільки їх сплакано по синові...
**** Отим очам, що бачили неправду, Зіркіше видно щирості тепло. Зрадливість рук, байдужість губ.
**** Розкажи, а чи добре Зігріває тебе від утоми?
**** Оцю ручку комусь віддам. Я їй більше писати не дам, Коли іншого полюблю.
**** А ти зірку мені відкриєш? Поведеш у мандрівку сонячну? І ніколи не зробиш боляче?
**** В тебе – доня.
**** Руки білі, дві лебідки, Заломила у тузі. Червонії ружі.
**** Вмиваюсь поглядом, закоханим крізь дощ: Це – чисто...
**** З твоїх долонь Збирає зерна Горлиця. Моя любов До Тебе горнеться?
**** Як жаль, що ти тепер Аж так далеко: Узяв на крила Та й поніс мій біль. На старого даха. Твоїх образ... Я в кожнім сні тобі розказую!
**** І все одно ти в мене є! Кудись іди. Приносить синів лелека. У мене є!
**** І хай палає полум’ям блакитним Той спомин звіданого болю і жалю. ...Я вас, на щастя, більше не люблю!
**** У діда хата під соломою,
**** Загортаю в слова потаємне. Нехай буде колись приємно: Заховала у ласку казку, А втікав так поспішно! ...Яка з двох була більшою
ПІСНІ КАТЕРИНІ 1. Сльози у ліжку Де вночі нашукати затишку? Витирає сльозину хлоп’ятко... Заніміло останнє бажання.
ТРИПТИХ ПРОТИРІЧ 1. Мовчати вигідно. Мовчання – золото. І я віднині не скажу ні слова! Мовчатиму, як навіть п’янко затихну у твоїх обіймах. Мовчання – золото, а слово – зло! ...Хоч і початком усього було.
ТРИ ПІСНІ СИНОВІ СТЕПУ Івану Шулику У Петриківці весілля квітчине. Пальці тендітні дівчини оду ромашці, баладу соняху і волошці малюють осанну. листя із клену стрункого, ніжні гілки осокору і тополиний пух... О, яка з квітки екзотика!
Мальва схилилась до тину – Мама чекала блакиттю небо, до ніг поклонилися золотом стебла. Ягоди стиглі в забутій ложці. Сину!!! Чекати звідки?
**** Я зернина твоя, і дитина твоя, і пелюстка у квітці і не варто лякатись – ці страхи наші Степ співає – послухай: стаккато... щоб ніколи більш ворог Я вже серце віддав, і не слухай – завмерло... як у куряві перли. у тугому соняшнику.
**** Натхненно йду по лезу, – тремтять думки і мрії п’яні. для чого це мені? Невже любов не в’яне? Кохання завжди п’яне? Іду-бреду по лезу Уся твереза.
ДВА КОЛЬОРИ ПОЕТА 1.ЧОРНИЙ Ревів Черемош дико, стогнав і плакав на біду, як чорну обірвав ходу – гуцул на поміч кликав.
2. ЧЕРВОНИЙ Щирою покутою На покоси ноти. Спротив! не ходи, дитинко. Світ в огні. Розквітає рута. Україні бути!
**** Дід мій любив пісню до ладу співав душевну. Дід не любив слова дешеві і правду вдягати у шати. Галушок було наварить, без толку ніколи не лається. Придумає казку, розкаже про Крузо. і наїдайся од пуза. а де ж той Крісто? граф?
ВЕЛИКИЙ МУДРЕЦЬ «І не знаю більшого у світі мудреця, як мій рідний український народ». Автор Б’ють не по паспорту – по морді б’ють – і сито всі їдять та п’ють кров з Мойші та Івана. коли він рабськи манни жде з небес. І жалюгідно, як побитий пес, у жменю загляда ворожу. Не дивляться у паспорт – лізуть у кишені.
**** Плачемо в фужери і бокали, плачемо у чарочки і відра. Це кого вкусила люті гідра? усе це спізнати: беремо всі помаранчі – йдемо воювати. Не треба нам слави, не треба параду. Бо серце мов лезом прорізало: жаль! ...На тротуарі лежить помаранчова шаль.
**** З подякою, Галині О.Л. – як нагорода – не про любов чи вроду, І ти вже не малого зросту.
**** А ви траву косили? Воду з Дніпра носили? З криниці чисту пили? Так ось і мовчи. Не зли Згадки мої чистенькі. Голод і ноги босі, Тільки кістки і коси – була сирота у неньки.
СВОЄМУ ШМАТОЧКУ ЗЕМЛІ Вона могла б Зійти з ума Від совісті і честі – нашої. Ні лілії, ні рибки. І розігнуть коліна.
**** О. Скрипці Сорочинці в сорочині Та у вишиваній. Дружно заспівали. Есемески за танок І за слово щире. Нашій довго з миром!
Перша чеченська. Друга. Вбили не просто друга – вбили по духу брата. Тиша сіла за грати. Чим же убити Зло?
**** Зажоржинилось, зачорнобривилось – Літо-літочко, ген селом! Хризантемиться, виноградиться – Осінь стукає, б’є чолом...
**** Я маленький українець, Ти – мізерний, Щоб зросла Держава. Більше любить Неню. Загорілися лукаві, Обпекло долоню.
Джерело: Чоловань-Ковальчук Л.М. Зерна [Текст] / Л.М. Чоловань-Ковальчук – Луганськ, 2012. – 380 стор. Переведення в електронний вигляд: Мирончук М.С.
На нашому сайті Ви маєте змогу ознайомитися з творами письменників та поетів Нікопольщини:
У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове
|
Обновлено 04.04.2020 13:10 |