Во саду ли, в огороде...

Сейчас на сайте

На даний момент 91 гостей на сайті
Besucherzahler singles
счетчик посещений


Designed by:
SiteGround web hosting Joomla Templates
PDF Друк e-mail
П'ятниця, 12 грудня 2008, 07:03
Шапошников Г.С.
Директор Нікопольського
краєзнавчого музею (1929-1941 рр.)
м. Нікополь, Україна
Біографія

 
 Як виникло місто Нікополь
 

Брак ясних даних про походження Нікополя змусив мене взятися розв'язати це питання. Я поставив собі завдання вияснити:

  1. Яким чином і коли з'явився Нікополь?
  2. Чи утворився він самосїійно, чи якесь оселище було перейменоване в Нікополь. Коли Нікополь утворився самостійно, то як саме: чи виник він стихійно, чи його засновано за певним планом. До того ж я хотів, незалежно від походження Нікополя, вияснити первісну історію його розвитку. Перш ніж працювати, мені конче треба було підсумувати те, що вже зроблено до цього часу, треба було обізнатися з тими джерелами, що їх до цього часу використовували різні дослідники.

До цих джерел належать:

  1. Народні перекази.
  2. Літературні дані, засновані на архівних дослідах.

За народними переказами, запорожець Микита чи Микита Циган оселився на березі Дніпра і зробив переправу чи перевіз на кримський берег. Поволі коло нього почали осідати й інші запорожці й утворили таким чином селище Микитино. Потім Микитино духовенство перейменувало в «Никопіль» . Коли й чому це так сталося, перекази замовчують.

У документах не один раз згадується урочище «Никитино» або «Никитин рог», «Микитинська переправа» або перевіз «Микитинська застава», а також місто або містечко Никопіль, але з історії утворення цих посад майже нічого немає.

Такі історики й письменники, як А. Скальковський, єп. Теотдосій Макаревський та Гавриїл Розанов, Афанасьев-Чужбинський, священник І. Карелін, Терещенко, В. Павлович, капітан генерального штабу, що йому доручили дослідити Катеринославську губернію, та інші, а також наш сучасник, етнограф і дослідник, академік Д.І. Яворницькнй, виводять початок Нікополя згідно з народним переказом з запорожця Микити. А деякі з них, як Теодосій Макаревський, зазначають брак архівних даних у цьому питанні.

У своїй праці «Матеріалы для историко-статистического описаннія Екатеринославской єпархіи. Церкви и приходы прошедшаго XVIII столетія» Теодсій Макаревський, що особисто обслідував архіви Нікополя, каже: «О древнем славном и знаменитом м Никитином, нынешнем Никополя, в рукописях местных архивов мы не нашли подробных обстоятельных сведений». Далі він подає кілька знайдених документів. І справді, в них ми не знаходимо, даних про походження Нікополя. Проте, уважно студіюючи їх, мі знаходимо в них дані, що звертають на себе нашу увагу. Наводжу витяги: «При Никитинской Свято-Покровской церкви Новороссийским губернатором Матвеем Васильевичем Муромцевым положено быть двум священникам и одному диакону с причетниками, к которой церкви хотя сего 777 г. января 28 дня по определению Славянской Консистории, Преосвященным Евгением Архиепископом Славенским...». Наприкінці цього документа стоїть таке: «Того ради определили: Омельннцкой Рождественской церкви священнику Якимову при означенной Никитинской Свято-Покровской церкви быть настоятелем, для чего туда и отправить его чрез Славянское духовное правление, о чем во оное Славянское также я в Кременчугское духовное правление послать указы». Далі в статті Теод. Макаревського про історію села Покровського сказано: «Новороссийский губернатор М.В. Муромцев, после личного осмотра всех населенных местностей Новороссийской губернии нашел, что местечко Покровское… по своему устройству и местоположению представляет, впредь до построения города Славянска, одну из самих лучших готовых населенных местностей губернии, и потому назвал его город Покровский».

У вищенаведенім уступі згадувалося про те, що Мнкитинська церква знаходиться в «Славянской» єпархії у віданні славянської консисторії «Славенского правлення», а в дальшім витягу доповідається вже про заснування міста Славенська, що, видимо, повинно було стати за духовний центр і в його віданні мало бути Микитино. Де ж це само будувалося це місто, ми у Теодосія Макаревського відповіді не знаходимо, так само, як не знаходимо її у вище перелічених істориків.

Д.І. Яворницькнй про початок Нікополя розповідає так: «Після скасування в 1774 році Запоріжжя, - каже він, - на місці Січі виникло с. Покровське. В 1777 році (з розпорядження новоросійського губернатора Матв. Вас. Муромцеві) Покровське було оголошено прем.-майором Іваном Максимовичем Синельніковим містом Покровськом, із Провінціальною Канцелярією й Славянским духовним правлінням» у нім; але потім у 1778 році, Синельніков дістав наказу перевести Провінціальну Канцелярію з Покровського... до Микитнна, перейменувавши його в Никопіль, а Покровському наказано було дати назву містечка. З 1784 року Покровське стає слободою».

У другім місці Яворницький зазначає, що Микитинська Січ існувала не далі, як 1652 р.; 1667 р. Микитино називається не Січчю, а перевозом (Андрусівська угода); року 1668 Микитинська Січ називається пустою, з 1734 року Микитино стало селом, у 1753 році воно зветься заставою, 1764 року - увійшло в склад сіл Новоросійської губернії, 1778 або 1782 р. Микитино перейменовано в Никополь, з наказу Потьомкіна, і один рад було повітовим містом.

Спинятися більше на міркуваннях, що їх висловлюють вищезгадані історики, вважаю за зайве, бо вони мало що додають для вияснення минулого Нікополя. Їх дані цінні стільки, скільки вони дають опис сучасного їм міста. Нам треба взяти на увагу лиш дорожній щоденник Еріха Лясоти - посла германського імператора, що був у Запорізькій Січі 1594 року .

У своїм щоденнику Лясота глухо згадує Микитии Ріг, що повз його він проїздив.

Брак ясних даних здавався надзвичайно дивним і навіть загадковим: яким чином таке велике селище, як Никопіль, загубило свою минувшину так, що навіть здалося неможливим вияснити обставини перейменування Микнтина в Никопіль» що з слів Яворницького трапилось якихось півтораста років тому. Як факти недалекого минулого зникли не тільки з народної пам'яті, не збереглися навіть і в архівах?

Варте уваги те, що в найстарішій ісповідній книзі місцевої церкви за 1781 рік, на початковім аркуші, де повинний був бути напис із зазначенням губернії, єпархії, протопопії й назви селища, маємо порожнє місце. Обгортку ж, де також робили такий самий напис, вирвано. До того ж скріпи, де також звичайно містили назву міста, не було. Уважно оглянувши книгу за цей рік, не можна було не зауважити, що нижній край книги обкраяно, чого в інших книгах не було.

Точніші відомості про Никопіль з'являються після 1782 та 1783 років .

З огляду на те, що містознавство дає в руки дослідника нові методи для вивчання, як постали міста, я трохи спинюся на цім питанні і спробую виявити, що боно дає нам для пізнання минулого Нікополя.

Міста й селища звичайно виникають не самі собою, без пілких причин, а переважно під впливом економічних обставин. З цього приводу Анциферов казав: «Усяка установа чи підприємство, здатне стати платіжною й покупною силою, який би різнородний характер воно не носило (монастир, виробня, палац) може виявити себе в зв'язку з вигодами свого топографічного становища, ядром, що організує місто». Ось так навколо Кремля на березі Москви поволі виростає Білокамінна . Ряд монастирів: Троїцько-Сергіївська лавра, Кирило-Білозерський, Ченстоховський та інші стали за кристалізаційні центри, що навколо їх виросли міста.

Таке саме значення мали й фортеці: міста Курське, Самара, Саратов, Царицин, Александровське (тепер Запоріжжя), які постали з фортець.

Торгові пункти утворили Архангельське, Одесу, Порт-Мурманський. Місця, де є природні багатства, часто дають початок містам: наприклад, Мінеральні Води, Желєзноводське, Стара Руса, Кривий Ріг.

Петрозаводськ та Сестрорецьке виросли Навколо виробень. Потужні підприємства, як от: Дніпрельстан, видимо, дають початок новим містам.

За сприятливих топографічних обставин у всіх зазначених випадках, усі ці осади перебувають в економічній залежності від того ядра, що навколо його осіла людність. Таке осіданні могло відбуватися добровільно, як, наприклад, при утворенні Москви.

Один князь зайняв із своєю дружиною на березі судноплавної тоді Москви-ріки високий горб, що панував над довколишньою місцевістю. Цей горб обтікали ще з боків два допливи ріки-Москви й облягали багнища. Усе це робило його неприступним для ворогів. Крім того положення горба над судоплавною рікою, одиноким тоді торговим шляхом, ставило державця цього горба в особливо сприятливі економічні обставини: ні одне судно з крамом не могло проплисти коло княжого горба, не заплативши данини. В міру збагачення князя, коло нього осідає зайшлий люд, що знаходить тут працю і прожиток, а коли наскочать вороги, то й захист.

Ось так коло княжого Кремля-города утворюється пригород. Князеві корисно захищати своїх робітників і він обводить пригород стіною. Що більше людності, то виростають нові пригороди й їх також обводять стінами або земляними валами. Князь не боронить селитися там, де хто хоче, і кожний розташовувався, як йому було вигідніше. Цим і пояснюється неправильне планування міста й сила кривих вузеньких вулиць, перевулочків і зазубнів у Москві.

Але з історії ми знаємо, що часто воля, чи то бажання князя або іншої юридичної особи, визначає порядок осаджування. Це позначається на фізіономії оселища, на його плануванні. В таких осадах та містах, замість кривих перевулків та зазубнів, маємо рівні часто прокладені під прямими кутами, вулиці. Для прикладу візьмемо Ленінград, збудований за планом Петра. Стара частина міста - Василівський острів вражає своїм правильним плануванням, прямими вулицями, що їх навіть названо лініями та проспектами, себто вулицями з перспективами. Таку ж правильність, коли ще не більшу, ми бачимо в плані Нью-Йорку.

При свідомім плануванні міста не завжди вулиці перехрещуються під прямими кутами, а можуть перехрещуватися й інакше. Головні вулиці можуть бути проведені радіально до центру міста, але у всіх випадках витримується повний план, укладений так, щоб утворити найбільші комунальні вигоди.

При хаотичному ж заселенні беруться на увагу лише індивідуальні міркування; кожний осідає там, де, на його думку, ви гідніше.

З всього сказаного ясно, що коли старовинне планування міста збереглося до наших часів, ми можемо з нього довідатися про характер заселення міста в минулому.

Коли розглядати планування Нікополя та його частини, що зветься Микитиним, з цього погляду, то ми насамперед побачимо, що планування цих двох частин міста цілком різне. Микитино надзвичайно багате на зазубні та криві вулички, іноді такі вузенькі, що руками одночасно можна торкнутися до парканів двох протилежних будинків. Планування це має виразно хаотичний характер. Але в центральній частині Нікополя ми бачимо зовсім протилежне: вулиці йдуть паралельно одна до одної, а ті, що перехрещуються з ними, йдуть під прямими кутами.

Усе це свідчить про різний характер заселення цих двох пунктів. Звідси можна зробити висновок, що Нікополь виник незалежно від Микитина, і що забудовували його за певним планом на ґрунтах, наперед визначених і розпланованих.

Маючи ці дві гіпотези, по-перше, гіпотезу про стихійне утворення осади коло запорожця Микити і, по-друге, - про планове заселення кимось міста коло Микитина, я взявся до роботи в архівах та книгосховищах у Ленінграді й Москві.

Починаю з відомих джерел, із щоденника Лясоти, звідки й наводжу оці рядки: «Потім дійшли до Микитина Рога (Мікіtіu К(?)оh) на лівім руськім боці та трохи вище до невеличкого острова, де й переночували, третього липня пройшли повз Лису гору (Lissa gиrа), на лівім, руськім боці, та Товсті піски (tаusсі ріsкі), великі піщані гори на боці татарськім».

У цім уступі згадується про Микитин Ріг, про Лису Гору, але про оселища якісь ні одного слона. Згадки про те, що ночували між Микитиним Рогом та Лисою Горою, скоріше змушує припустити, що оселища ніякого тут не було.

Далі я розглянув відомість «Книги Большому Чертежу». Ця «Книга Большому Чертежу», являє собою, як відомо, пояснювальний текст до Генеральної мапи Московської держави; сама мапа, видимо не збереглася; принаймі досі, незважаючи на оголошену премію їі не могли знайти.

До яких часів стосувалася ця мапа й опис до неї? історик Татіщев застосовує мапу до 1552 року: він каже: «цар Іоан IV Васильєвич, у 1552 році звелів чертеж Державі робити». Коли думка Татищева правдива, то ця мапа старша за щоденник Еріха Лясоти. Багато вчених це заперечують. У всякім разі встановлено, що в 1614 року голландський картограф Гессель Геріте видав мапу Росії з рукописного «чертежа» Федора Борисовича Годунова, що користованою з офіційної мапи Московської держави, або так званої «Большого Чертежа» .

Відомий письменник Катеринівських часів Новіков знайшов декілька рукописних списків : «Книги Большому Чертежу» і вперше їх надрукував 1773 року під заголовком: «Древняя Российская Идрография, содержащая описание Московского Государства рек, протоков, озер, кладовой и какие по них городы и урочища и на каком оные расстоянии». Наводжу опис місцевості з неї:

«А ниже Вольного миля остров Хортица

А ниже Хортицы Белекева забора,

А ниже Белекова з Литовския страны

Червонные горы на пятнадцати верстах.

А ниже Червонных гор пятнадцать остров  Томаковка.

А ниже Томаковки миля Лысая горка.

А ниже Лысыя горки миля Микитин Рог,

А ниже Микитина Рогу миля Затон Каменной,

А ниже Каменного Затону миля Затон Ореховой.

А ниже Орехово Затону четыре мили

пала в Днепр река Чертомлык.

А ниже Чертомлыка десять верст река Днепр пала в море.

А пороги писаны по сказке запорожеких черкас.

А с правыя Литовския страны  в Днепр ниже града Могилева,

пала в Днепр река Береза.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А ниже Омельника сто верст в Днепр

Пала река Сура

А ниже Суры сорок верст пала речка Хортица

А ниже Хортицы остров Хортица.

А ниже Хортиц двадцать верст

речка Томаковка, протоку сорок верст

А против острова Томаковки.

А ниже Томаковки тридцять верст речка Чертомлык.

А ниже Чертомлыка тридцать пять верст река Бузовлук».

В цім документі ми знаходимо не тільки відомості про існування Микитина Рога, а й цілий ряд інших відомих нам географічних назв рік, порогів, гір островів; не знаходимо лише для нашого краю назв залюднених пунктів, хоч для північнішої частини Дніпра згадується «град Могилев». Це, на мою, думку, означає, що великого оселища тут у Микитинім не було.

Документи XVII століття нібито стверджують цю думку. Наводжу уривки:

«Статейного списка Великого Государя его царского Величества посланников: стольника и полковника и наместника переяславского Василия Михайловича сина Тяпкина, дьяка Никиты Зотова.

Писан с слов, чрез огонь в Цареве Борисове городке в нынешнем в 1681 г.

I статья: Перемирным летом быть на двадцать лет, а рубежу быти в те годы река Днепру …

II статья: А в те перемирные двадцать лет, от реки Буга и до помянутую рубежа р. Днепра, Салтанову-Величеству Турскому и Вашему Ханову Величеству вновь городов своих не ставить и старых казацких разоренных городов и местечек не подчинивать, и с стороны Царского Величества перебежчиков не принимать и поволить того чинить никому не велить, и поселения людям своим никакого народу на упомянутых казацких землях не чинить и оставить их пусты. А которые люди ныне на тех казацких разоренных городах и местечках и селах живут, и тех людей с тех жилищ выслать вон и дать им воля, где захотят, там да идут ... и впредь Салтанову Величеству Турскому от Киева и с той стороны Днепра и до Запорожья никаких городов и поселення не строить также и Царскому Величеству от Киева до Запорожья городов не строить же … .

Пізніше, через 20 років, а саме у 1699 та 1700 р. виряджено в Туреччину посольство думного радника Ємельяна Українцева, щоб пов'язати ряд суперечок прикордонних справах. Секретар цього посольства записав от що: « … а потом он же Посланник был с Турки на четырех разговорах и по многим спорам постановили, что Кизыкермень разорить и с обеих сторон и поселенню не быть да и всем землям по Днепру от Сичи Запорожской до Очакова быть пустыми. Только на половине пустого места, на которой ни есть стороне быть поселению для перевозу всяких людей и быть около того поселения ровику с крепостцою сему приличною» .

Коли б біля Микитина й було оселище, то воно не могло б уникнути тої долі , що спіткала навіть Запорізьку Січ, цебто нападу і зруйнування від татарів. Коли б це було, то певна річ, були б і документи про це, бо запорожці скористалися б із першої нагоди й вимагали б од татарів відшкодування. Але таких документів ми не знаходимо.

І лише в першій половині XVIII ст., можна гадати, існувало невеличке оселище коло Микитиного Рога. Князь Мишецький, що жив у Січі, .пише 1740 року таке: «....река Подпольная, расетоянием от Червонной Каменки 10 верст. Течение имеет из Днепра и впадает паки в Днепр. При оной реке имеется урочище Микитино, где древние годы бывала Запорожская Сеча. Да при оном же урочище имелся рентранжемент, а построен от Россиян в прежнюю турецкую войну, где при оном урочище оставлеван был обоз в команде гетм'анского сына, Поповича». Тут, очевидно, мова мовиться про ту війну з турками, що її провадив Петро І, прагнучи пробитися до полудневого моря. Як відомо, головний удар тоді скеровано на Озів, але для того, щоб відтягти ворожі сили, Петро наказ збудувати фортецю на лівім березі Дніпра, коло того місця, де тепер стоїть село Кам'янка. Ця фортеця Каменний Затон, як її називали, повинна була забезпечити йому запілля, себто переправу через Дніпро; отже, ясно, про який «ретранжемент» росіян згадує князь Мишецький. Звичайно, коло ретранжемента й коло перевозу повинні були жити солдати й перевозити; вони то й могли утворити сільце. Це сільце, найімовірніше, за часів Петра, починаючи із збудування Каменного Затону, себто з 1696 р., складалося з російських солдатів, а не з запорожців. Запорожці, як відомо, повставали проти збудування цієї фортеці; на прохання Петра 1702 року допомогти йому в цій справі, вони відповіли: ми всі одноголосно не дозволяємо й забороняємо будувати города в Каменнім Затоні … Наказу про збудування города не будемо слухати й проти князя Масальського або іншого кого, хто наступного 1703 року з'явиться у Каменний Затон, ізготовимося й станемо до військового бою з усім нашим всепоспольним товариством .

Петро, як відомо, фортецю збудував, а запорожців 1709 року після «зради» Мазепи, вигнав поза межі Росії. Фортеця проіснувала до 1711 року, коли її висаджено в повітря з наказу Петра, згідно з Прутським договором. Коли ж знищили фортецю, а також вигнали запорожців, головних споживачів кримської солі, що її перевозили біля Микитина Рога через Дніпро, село повинно було на деякий час цілком спустіти.

Повернувшись до Росії, в 1730-их роках, запорожці, очевидно, поспішили відбудувати Микитинський перевіз. Принаймні ми маємо цікавий законодавчий акт від 1743 року «О прекращении своевольства запорожцов и грабительства, причиняемого от них купцам. О воспрещении им вступать самовольно въ Польшу и брать без указа крымскую соль». Ось коротенькі уривки з цього акту. «В Собрании Правительствующий Сенат слушав доношения и мнения Коллегии Иностранных Дел ... по жалобам войска запорожского, первое на крымцов, что они вступаются в их запорожской Никитинской Каменно-Затонский перевоз, и своє тамо в случае недопущення при Кизыкермене учинить и оный город Кизыкермень вновь на предбудущий год строить хотят, и что они ж вниз по реке лиману для ловлення рыбы, а в прогноенные озера за солью им запорожцем ездить запрещают ... приказали … что же еще они запорожцы представляют, что крымцы вступаются до их Никитинского Каменно-Затонского перевоза, дабы и с их Крьмской стороны был чрез Днепр при Каменном перевозе, а ежели де они запорожцы при том месте крьмцов перевоза учинить не допустят, то оные хотят перевоз постановить в Кизыкермене и будто намерены и город Кизыкермень в предбудущий год строить, то такое єсть место Никитинское, о том в Сенате и в Коллегии Иностранных Дел известия не находится, а место Каменный Затон, как из учиненной ландкарты видеть можно, за рекою Конских Вод, ( . . . ) в турецкой стороне осталось и по той причине им запорожцам перевозу своего чрез Днепр к Каменному Затону, т. е. к чужому берегу, не учреждать». Тут уперше згадується про Микитин, як про перевіз, і про місто «Никитинское», але безпосереднього свідчення про якесь селище тут немає .

При Микитинськім перевозі в 50-их роках засновано прикордонну заставу. Року 1754 до цієї застави прикомандировано перекладача. Обов'язком його було, згідно з інструкцією, от що: «Будучи ж тамо, приезжающим с российской в турецкую сторону, т. е. в Крим, в Очаков и до Буджак, российскому купечеству и всякого чина людям, которне из своих команд отпущенн за торгами, свидетельствовать их отпуски и те свидетельства от них отбирать, и давать им те билеты каждой компании порознь, описывая в них имена, скот и надолго ли отпущеы и за каким промислом и прочее по показанной форме с запискою, без удержання и без волокитно». При повороті ці квитки відбирали, а замість них повертали ті, що були відібрані перед тим. За осіб, що не поверталися, відомості надсилали щомісяця до Києва. Перекладач повинен був також перевіряти документи чужоземних підданих. А в 8 § інструкції доручалося особливо делікатне завдання. «Особливо же, будучи вам тамо, через российских вероятных и надежных купецких людях, возвращающихся из Крыму, из Очакова и из Буджак в Россию, то прежнему секретним образом и всякими удобь возможными способами разведовать о тамошних обращениях и воинских приготовлениях и о протчем о всем тому подобном, что касается к предосторожности высочайшего Ея Императорского Величества интересов, дабы всегда о том ведать можно». Усі відомості, що надходили, надсилано до Києва.

Для нас являє інтерес ще такий параграф інструкції: «Ежели при сем порученом вам деле что предусмотрите к пользе Ея Императорского Величества, об оном представить со всяким обстоятельством».

На підставі цього параграфа інструкції перший призначений на Микитинську заставу перекладач Федір Семенов, подає в січні 1775 р. владі: « Проект о пристани морских судов при Никитинской Заставе». У цім проекті він описує ту путь, якої додержувалися грецькі купці, везучи свій крам із портів Білого та Чорного морів до Січі. Він каже так: «И приплив в Очаков, следуют вверх по Днепру реке, и приплыв Днепром, не доходя Каменного Затона, который против Никитинской Застави не больше как 4 версти, оставя большой стрежень Днепра, поворачивают на левую руку, где тек прежде Днепр, который ныне засипало песком, а в полую воду, июня до 20, и много до 30 оные суда ездить могут, которой повороткой плывут Днепром верст 6, потом вступя в речку Подпольную, плывут до Сечи верст с десять и пристают к Сечи и повыше против Новосеченского ретраншемента и спеша торгом своим всеми мерами понеже ежели пробудут до июля, то не могут выйти за мелью на большой Днепр».Далі він каже: «Которые суда из Белого моря намерение своё возымеют приехать в Сечь со оными товарами, а притом упоздают или задержит противная погода в Константинопольском канале недели две или три и не допустит выйти в Черное море, то, зная время мелей Сеченской пристани, ворочают назад, також из других мест приходить не смеют». Щоб позбутися всіх цих дефектів, а також і заохотити сюди купців, Семенов пропонує зробити коло Микитинської застави пристань для морських чужоземних торгових суден. Тоді, на його думку, «никакого страху им от мели не будет и могут все лето торговать безопасно». До того ж, «которые прибудут рано, то могут возвращаться и из лежащих по берегу Черного моря пристаней привезти вторительно товар могут». Свій проект Семенов закінчує такими словами «И когда здесь в Никитинской Заставе таким образом распространится купечество, то по способности времени и обстоятельств и красоте места здешнего можно будет построить город и таможню учредить, то в казну Ея Императорского Величества не малая прибыль интересу будет. Что же касается до доходов Кошевого с куренными, убытков им никаких не будет и здесь тоже могут получать, как и там и останутся без озлоблення, ибо здесь, при Никитинской Заставе их перевоз имеется».

Інтересно, що Семенов зовсім не згадує про існування якогось селища біля Микитина Рога, а коли б там справді було в той час село, як гадають історики, то, кажучи про збудування міста, Семенов, звичайно, не замовчав би цього факту. До того ж він скаржився в одному своєму листі до губерн. Костюріна на те, що йому нема де жити, а запорожці не хочуть будувати йому хати.

Коли запорожці дізналися про проект Семенова, вони сполохалися й негайно послали гінця з протестом. «Я, атаман кошевой и з старшиною, нижайше просим, - говориться в протесті, - вышеписанное его, переводчика Семенова, вымысленное представление уничтожить и ему переводчику в том отказать, войску же запорожскому чтоб те приходящие купцы пристань в Сечи Запорожской по прежнему имели позволение дать, дабы оные войска чрез тое крайней обиды поносить не могло» .

Вони добре тямили, що коли проект Семенова здійсниться, то насамперед потерплять вони, бо вся торгівля тоді зосередиться у проектованім по сусідству з Січчю місті й буде в руках російського уряду.

Очевидно, побоювання, що цей проект буде здійснений, примушує їх через три роки забути свій протест з приводу «вымышленного представления Семенова» й самим подати прохання імператриці Єлизаветі про перенесення Січі на Микитино. Самі вони мотивують своє прохання браком доброї питної води, «отчего приключаются болезненные заразы и смерти безвременные», потім надмірною скупченістю людей: «Тамо в Сечи так тесно, что между куренями проход, а в басарах проезд с трудностью иметь можно и в случае пожара обороны подать несвободно». І, нарешті, «торги отправляются с немалым отягощением и убытком». А там, «другое, удобное и не тесное пристойное место в Российской границе немного выше над Днепром, при Никитинском, где и застава от нынешней Сечи не больше, как 20 верст вверх Днепра и в ровном почти пограничном состоянии, где положением как городу Сечи со всем посадом, так и крепости вместиться довольно, обширно и весьма хорошо при воде можно будет» .

Свідчення сучасників показують, що багато запорожців жили з торгівлі та ізвозу фурманування. От що, наприклад, пише у своїм щоденнику секунд-майор Міроянов, відряджений із Києва до кримського хана 1755 року: «22 августа. От Никитинской Заставы, где через Днепр переправились, а по перевозу на татарской стороне усмотрено им у Каменного Затона на татарской земле купеческим промыслом торгуют запорожские казаки до 30 шалашей» . Далі по дорозі він зустрічає запорожців, що їздили по сіль чи продавали коней.

Другий самовидець Лодигін  , відряджений 1761 р. в Січ для «коммерческих примечаний», пише: «(запорожці) че хотят терпеть, чтобы великороссийские купцы у них торговали: а за два года перед сим ... нагло их выслали и мне сам их писарь Глоба говорил, что им москалей купцов не надобно, для де того, что оне дешевле их товаров продают и им де не сходно при них торговать». I таких свідчень можна навести багатенько.

Як же російський уряд поставивсь до прохання запорожців перенести Січ на Микитино?

Дальший хід подій можна зрозуміти у зв'язку із загальним економічним становищем держави в XVIII ст. Протягом цього всього століття помітно змагання до розвитку торговельного капіталу.

Ми знаємо, що після невдалих спроб Петра пробитися до Чорного моря, він усю свою увагу зосереджує на Балтійському морі. Після нього спроби таки продертися до полудневого моря відновлялися: згадаймо, наприклад, похід Мініха, що здобув Очаків. Але все це були лиш окремі спроби. Так тяглося до 1760 року, коли - як каже Покровський … політика Росії ,що орієнтувалася на Захід, не залишаючи західної орієнтації, рішуче повертає до полудня. Перелом наступає - каже Покровський - коли під впливом диференціації людності, розвитку заробітчанства, починає поширюватися внутрішній ринок разом із збільшенням російського вивозу, переважно сировинного, а також напівфабрикатів і фабрикатів. Найбільше вивозили конопельного прядива, заліза, холста й полотна, лісу, продуктів скотарства (сала, масла, щетини) та збіжжя» .

Збіжжя, як бачимо, було на останньому місці, і через те, що на нього не було попиту за кордоном. Клінгштет, член «ского общества», знавець економічного становища Європи того часу, писав 1765 року: більша частина жителів полуденних європейських країн пшеницею живляться і тому, що багато цих держав далеко менше в себе мають збіжжя, ніж для відживлення їхніх жителів треба, то ціна пшениці (вища за ціну?) інших пород збіжжя, і цей продукт треба вважати за продажний повсякчас крам, - так кінчає Клінгштет.

Виникає питання, чому ж Росія не експортувала за кордон цей зисковний крам? Вичерпливу відповідь ми знаходимо у кореспондентів «Вольно - Экономического Общества». Один із них пише. «В ті часи сіяли в полуденних повітах стільки, скільки кому по йо го родині на прожиток до нових жнив стати може.

А далі читаемо: «Для чего земледельцы не прилежат к размножению сего равно как прочего хлеба. Никакой иной причины им не предвидится, кроме того, что они не имеют способа, куда оный с прибылью отпускать, потому что в близости сих стран никакого порта нет».

Порти Балтійського моря для вивозу пшениці, що росла на полудні, були занадто далекі: через те пшениця на полудні розцінювалася в два-три рази дешевше, аніж на півночі. Везти ж збіжжя суходолом - при тодішнім бездоріжжі - було б не зисковно. Звідси зрозуміло, яке значення могло мати заснування прикордонного порту на Дніпрі Микитина Рога для розвитку закордонної торгівлі.

Очевидно, маючи це все на увазі, уряд не квапився відповісти запорожцям й передавав їхнє прохання з одної інстанції до іншої аж доти, поки в квітні 1761 року оберпрокурор граф Чернишов не подав Правительствующему Сенатові рапорта про те, що він «уведомился, что в минувшем 1760 г. в здешних границах по Днепру у Сечи Запорожской было с товарами из Константинополя також и других турецких пристаней по Черному морю 14 торговых купецких судов, которые в полапреля пришли, а в июне назад отправились, и едва ли небезпошлинно турецкие товары прошли чрез российские границы в Польшу; а может быть, - додає Чернишов, - и польские безпошлинно же у Сечи гружены на оные турецкие суда, да и впредь того ж ожидать надлежит в рассуждении   близости водяного ходу от Константинополя» .

Далі він пропонує план дій: «И не соизволит Правительствующий Сенат заблаговременно послать на Днепр, где пристают торговые турецкие суда, способного человека, для коммерческих примечаний, и не может ли быть учрежден настоящий порт к распространению российской коммерции». Що ж посланцеві розвідати? «О том потребною инструкциею снабжен будет от комиссии о коммерции».

Якраз через міcяць - швидкість, як на той час, надзвичайна - призначено для подорожі в Січ та Микилино Комерц-колегії члена - надворного радника Дмитра Лодигіна, що, згідно з таємною інструкцією, їде до Москви й організує там із купців першої гільдії «Контору для торгу компаниею в разные европейские государства». Ця «Контора» посилає «своего товарища», власника шовкової фабрики - «Алексея Варфоломеева сына Антонова с означенным г. Лодыгиным туда, где турецкие торговые суда будут для того, чтоб оному нашему товарищу, по поспешество ванию (себто за допомогою того г. Лодигіна) с'ехать водою до Константинополя».

Там, у Константинополі, Антонов повинен був налагодити зв'язки з торговою конторою, що її склав російський резидент Обрезков із чужоземних купців, «и вступить в торговое дело воденым из Днепра или сухим путем»... «На первый случай для пробы» доручається Антонову купити шовку на 10-20 тисяч рублів. А російський уряд і собі посилає з Лодигіним на спробу свій цінний крам — ревень. З цього приводу граф Чернишов доводить до відома Сенату: «а как известно мне, что с турецкой области на копытчатой ревень есть немалый доход, и напредь сего из России греки  в  Константинополь того ревеня безпошлинно провезли».

Тому він прохає Сенат: «не соизволиться ли с отправленным на Днепр нарочным послать до 10 пуд.» цього казенного ревеню, щоб половину його продати в Січі турецьким купцям, а решту послати з Антоновим до Константинополя. Щоб було кому супроводити цей ревень, — відряджено  сенатського  служника.

Ось так виряджено справжню торгову експедицію, від наслідків її залежало й розв'язання справи з утворенням коло Микитина торгової пристані, митниці й міста. Питання ж про перенесення Січі на Микитино, очевидно, залишено до повороту Лодигіна.

Наслідком подорожі Лодигіна на Січ був його рапорт, що мав аж 120 сторінок і лист російського і посла при турецькому султані, що мав 14 сторінок, Цей цінний матеріал неможливо, через його великі розміри, вичерпати в цій загальній розвідці, тому я торкнувся тут лише умов роботи Лодигіна в Січі та його остаточних висновків.

Про приїзд Лодигіна в Січ очевидно знали, бо тільки він з'явився, до його приміщення поставили «подзорщиков» стежити за ним, Купці, що з ними вдалося Лодигіну поговорити віч-на-віч, оповіли, що «писарь Глоба и отставной писарь Артемий Васильєв, а по их наущению Кошевой атаман и судья запрещали им, купцам, говорить с ним». Ці самі купці намовляли Лодигіна не їздити до Микитинської застави. Запорожці надзвичайно зацікавилися таємною інструкцією, що її дано Лодигіну, але він не згоджувався ту інструкцію показати, навіть під загрозою «неотпуска из Сечи и в обиняках (себто натяках) убийством».

Звичайно, працювати Лодигіну за таких обставин було дуже тяжко, проте йому пощастило зібрати докладні відомості, а також відрядити Антонова на турецькому кораблі до Константинополя з листом до російського посла та двома ящиками ревеню. Але, зваживши на загрозу бути забитим, Лодигін після десятиденного   перебування   в  Січі,   виїхав  до   Росії.

Чому ж так вороже і підозріло поставилися до нього запорожці?

На це дає відповідь сам Лодигін. «Главное их подозрение обо мне,— пише він, — включалось, может быть, и по ложному слуху, не для ли учреждения, таможни и присматривания тайно привезенных товаров я приехал, о чем сам кошевой в обиняках выговаривал». Далі я перекажу ті висновки, що їх робить Лодигін на підставі своєї подорожі, згадуючи лише те, що безпосередньо стосується до історії Микитина і його району.

Насамперед, що являло собою Микитино за часів Лодигіна? За його відомостями, «оное Никитино есть урочище на берегу Днепра против Каменного Затона в Крымскую сторону, где один указной перевоз со определенным от Коллегии Иностранных Дел переводчиком и учрежден карантен под смотрением капитана под командою коменданта и лекаря Новосеченского ретраншемента... а живут там в Никитине ха(т) до 30-ти запорожцев, ради шинкарства и места де удобнейшого для пристани и к жительству со всеми вигодами  (кроме хоромного лесу) ниже порогов лутче нет».

На підставі свого обслідування й зібраного матеріалу Лодигін пропонує:

«Пристане быти по всей совершенной пристойности» для кораблів, що приходять із моря в Дніпро, там, де міститься один із найважливіших перевозів до Криму. «По всеобщему желанию купцов, — каже далі Лодигін, — кошта (запорожців) туда отнюдь не переводить, чего они уже издавна домогаются».

2) «Коменданту тамо быть особому с командою не менее батальона, и купцам зависеть во всем от того коменданта, а запорожцем бы отнюдь никоими дел до них не касаться». Далі він радить заборонити запорожцям спиняти на кордоні судна й вивантажувати їх, а також перевозити таємно крам із Криму повз Микитине.

3) «Быть в Никитине ретраншементу, построить церковь, карантинной гостинной дом с сараями, с погребами и с важнею, на содержание чего довольно противову Сеченского брать по 1 к. с пуда да с тех товаров, которые из Польши прямо туда привезеньї из-за моря или в Крым отпущены будут затранзито по 3 процента».

4) «Работников для выгрузки всякой купецкой заботы (краму) и фуру наимовать (наймати) повольно, и кроме запорожцев».

5)  Дозволить селиться всяких наций купцам, ремесленникам и разночиннам по пашпортам и жить с жонами под защищением комендантским»...

6) Відзначити й відмежувати для пастівника й «всякого продовольствія» микитинським жителям по Дніпру вниз і вгору по п'ятнадцяти верстов, а вгору двадцять верстов.

7) Не дозволяти, крім «российских вечно поданных», ні за море Дніпром, ні в Крим таких «товаров отпущать, которые привезены будут прямо из Польши и продавать их в Никитине российским вечно поданным купцам».

У 8-ім артикулі трактується про те, що для безпечності купців від гайдамаків через степ повинен тягнутися ланцюг форпостів, на віддаленні 70 верст один від одного: на утримання їх стягувати з купців певну платню.

9) Дозволити польським євреям привозити крам у Новосербські та Слобідські селища аж до Дніпра, «где определена будет пристань», себто до Микитина, «с платежем перетранзито, без которого способа неможно, кажется, приласкать и обратить из Польши и Турецкую и Немецкую коммерцию».

Отож бачимо, що знову виринає питання про утворення в Микитині порта для чужоземної торгівлі, і знову перед нами ті самі претенденти на посідання Микитина: запорожці й російський уряд. Звичайно, уряд повинен був узяти гору, як сильніша сторона, але він, очевидно, ще не вважав себе за такого дужого, щоб знищити Січ і взяти на себе охорону свого кордону з Кримом; передати ж Микитино цілком до рук запорожцям — це значило б зміцнити їх і губити свої інтереси. З дальшого викладу ми побачимо, як уряд вирішив  вийти  з  цього  становища.

Доручається «Господину над фортификациями Всероссийской Империи Генералу Директору Фельцехмеистеру и разных орденов Кавалеру Александру Никитичу Вильбоа» ) зробити обслідування з топографічним та стратегічним завданням, щоб збудувати коло  Микитина   фортеці  й  перенести  туди  Запорізьку Січ.

Вільбоа теж доручає цю справу 1763 року інженерові полковникові Н. Менцеліюсу, колишньому будівникові фортеці св. Єлисавети. Після того, як пильно досліджено і знято план усієї місцевості, починаючи з Січі й до Микитина Рога долучно, Менцеліюс подав 1764 року докладний рапорт з 11-ю листами знятої місцевості і  з   проектом   збудування  фортеці  та   ретраншементу.

І з рапорта Менцеліюсового, і з доповіді «Коллегии Иностранных дел» з 5 січня 1764 року Катерині — видно таємні заміри уряду   щодо   запорожців.

У цій доповіді, після згадки про прохання запорожців дозволити їм переселитися на Микитине, сказано: «Дозволить можна, а к тому присовокупила мнение свое (Коллегии Иностранных Дел), что для воздержания самих запорожцев от предерзостей, яко весьма неспокойных людей, можна сим случаем пользуясь в том месте и крепость побольше прежней построить, оную комендантом снабдить и нужныя к обузданию их распоряжения учинить».

Катерина цю доповідь затвердила, а так само й кошторис, що його подав Менцеліюс; за кошторисом треба було асигнувати на збудування фортеці та гавані 177 857 карб. 88 коп..  Отже, питання про збудування фортеці, пристані і про переселення Січі розв'язано   позитивно.

Увесь наведений матеріал здавалося б дає досить підстав гадати, що на дальшій сторінці історії буде мова про зародження нового міста — майбутнього Нікополя. Воно, можливо, так і сталося б, коли б не з'явився несподівано новий претендент, що не хотів поступитися тими вигодами, що їх могла б мати Росія від розвитку чужоземної торгівлі по Дніпру. Цим претендентом був кримський хан. Новий претендент був дужчий за запорожців і із ним дати собі раду було тяжче, до того ж за спиною хана стояв турецький султан. Хан розумів, що  коли збудують гавань у Микитині, торговельне судноплавство і від Росії, і від турків й греків збільшиться, і ввесь той крам, що з цих країн досі йшов через Крим, піде просто Дніпром. Отож він втратить змогу стягати за крам мито. Через те хан, тільки дізнався про роботи Менцеліюса, негайно повідомив про них турецький уряд у Константинополі, турецький уряд, як сказано в доповіді Колегії закордонних справ, послав запитання російському послові в Константинополі Обрезкову, але  відповідь його заспокоїла  уряд,

Проте кримський хан цим не задовольнився і незабаром удруге повідомив, що фортеця, яку мав замір збудувати російський уряд, переселивши запорожців, мае бути велика і для кримських жителів небезпечна , На це Порта зажадала від російського представника,  «чтоб строением сей крепости  воздержаться».

На другу відповідь російського представника Порта замовкла, а втім, зваживши на те, що «Хан Крымский и вновь о сем же Порте затейно представлять будет, яко безпокойный человек и такой, который по всему виду и воинских подвигах и обращениях себе дела ищет (себто, висловлюючись сучасною мовою, хоче воювати), дабы тем сохранить себя при своем месте. А как при настоящих в Польше обстоятельствах Порту весьма менанжировать надлежит, то не соизволите ли, Ваше Величество, сказано далі в докладі Катерині, Сенату секретное дать повеление, дабы при перенесении Сечи Запорожской крепостное строение отложено было, доколе польские дела утихнут» .

Катерина погодилася з цією думкою, і російському представникові в Константинополі послано відповідь для турецького уряду, де між іншим говорилося: «Оная Сечь, хотя и перенесена будет, но вознамеренного тамо крепостного строения еще и зачину поныне не было», і збудування її відкладається, бо «ныне нет нужды, но если б впредь востребовали того необходимость для воздержания самих запорожских казаков», то ми «всегда имеем совершенное право, ибо Сечь переносится   внутрь   российских   границ  и земель».

Хан, не задовольняючись доносами Порті, і сам подав російському урядові свої вимоги, домагаючись заборони їздити купцям із крамом вниз по Дніпру. Вони повинні були їхати до Криму повз Перекопську вежу, де стягалося мито, «а оттуда к Козловской пристани проезд был; от Козловской же пристани судами через турецкую область к желаемым ими местам оной товары и вещи свои  провозили  бы».

Назад у Росію купцям дозволялося провозити на турецьких суднах крам лише до Очакова, де його оглядали й перевантажували на очаківські човни — «лодки», і «теми лодками к сторонам запорожским перевозили бы; а в обратном их пути из Запорожья на те лодки паки товаров не нагружать, но порожние возвращались бы» . Виконання таких вимог, звичайно, підірвало б будь-яку торгівлю по Дніпру. Хан не задовольнивсь самими дипломатичними переговорами, а — як побачимо з наведених нижче документів — поводився енергійніше, Року 1763 кошовий отаман Калнишевський так скаржиться до Києва на вчинки Хана: «Хан Крымский, пишет он, вздумал сперва из Царьграда идущие купеческие суда мимо Очакова в Сечь Запорожскую не пропускать, ныне то свое намерение и самым делом исполнил, ибо отправленные сего года в Царьград мимо Очакова российские товары арестовал, не отпустил туда». Незабаром російський уряд дістав скаргу «от русских в Крыму торгующего купечества, что Хан Крымский не только из Царьграда с товарами судов до Сечи не пропускает, но и оттуда до Царьграда и до Очакова провоз товаров вовсе запретил и отвезенные товары в Очакове, и Кинбурге при берегах сбросить велел, не допуская взять оные на суда для отвоза в Царьград, которые будучи сброшены и без покрышки при берегах лежа, от бывших дождей вовсе пропали к крайнему убытку и разорению торгующих купцов, а к большему еще их изнурению новые ныне в Крыму немалые собираются пошлины и другие необыкновенные расходы вымогаются, что видя купцы принуждены совсем коммерцию свою  оставить» .

Як же реагує російський уряд? Щоб не дратувати Туреччину, справу із збудуванням фортеці та гавані, а також перенесенням Січі залишають на деякий час нерозв'язаною.

Російському урядові треба було або воювати, або заспокоїти Туреччину й залучити на свій бік хана. Він вирішив привернути хана на свій бік. У рескрипті до посла Обрезкова з 15 листопада 1764 року сказано: «Время такого положения наших политических дел при Порте мы поставляєм за удобнейшее пресечь споры и трудности начатых крепостных строений и одержать торговую навигацию на Черном море» . Для того ж, щоб легше було порозумітися з кримським ханом, російський уряд намагається дістати дозвіл настановити коло нього свого представника — консула Хан довго опирався, але кінець-кінцем гроші й подарунки зробили своє — і до нього відрядили першого представника — майора Нікіфорова. Оцей самий Нікіфоров і знаходивсь коло хана за допомогою лестощів та багатих подарунків. Хан швидко звик до свого нового становища і став використовувати його, ставити Нікіфорову найрізноманітніші вимоги, іноді цілком дитячі, напр.: його світлості заманулося мати для ловецтва вивченого сокола, і Нікіфоров мусив писати про це російському урядові. Той прислав йому такого сокола. Через деякий час хан заявив, що «ому треба іншого, кращого сокола — прислали й іншого. Тоді хан зажадав третього. Катерина розсердилася й на доповіді написала: «Передать Хану, что все птицы в  России пропали».

Чим більше вередував хан, тим більш, помітно для самого себе, заплутався в дипломатичних тенетах російського уряду. Тим часом той самий російський уряд доручив своєму представникові при Оттоманській Порті проводити думку про потребу скинути кримського хана і призначити на його місце іншого, прихильнішого до Росії. Певна річ, уся політика російського уряду була скерована тепер на те, щоб кінець кінцем приєднати Крим, по змозі заволодіти всім Чорноморським узбережжям, і тим самим відкрити собі торговий шлях на полудень та захід Європи. Провал попереднього — порівнюючи вузького плану — утворити з Микитина Рога торгове укріплене місто і приборкати запорожців — породив новий, ширший план, що міг уже зачепити інтерес» й апетити інших  європейських  держав.

І справді, ми бачимо, що незабаром Франція, Австрія й Польща підбурюють Туреччину проти Росії. Дрібний факт — випадково козацький загін перейшов через турецький кордон біля Балти, переслідуючи ватаги польського «посполитого рушення» — став Туреччині за привід арештувати російського представника при Порті — Обрезкова й оголосити війну Росії. Війна ця тяглася з 1768 до 1774 року.

Скінчилася вона Кучук-Кайнарджиським миром. Тоді Росія дістала між іншим землі між Бугом і Дніпром, кілька міст — Озів, Кінбурн тощо, — і право вільної торгівлі на Чорнім морі, що його так довго Росія домагалася. Крим, на бажання Росії, офіційно дістав незалежність, але на ділі ця незалежність була на папері, бо Порта відступила там Росії свої політичні впливи й акції.

Дійсно, 1783 року, себто через 20 років після виступу хана проти заміру збудувати Микитинську фортецю, російським дипломатам пощастило безкровно приєднати Крим, а хана виправити на   життя у внутрішні губернії Росії.

Що ж являло собою Микитине після Кучук-Кайнарджиського миру? За документом «Топографическое описание доставшимся по мирному трактату Оттоманской Порты во владения Российской Империи землям, 1774 г.) — «У Никитинского перевоза изрядная деревянная церковь и до 20-ти жилых запорожских изб составляют слободку, перевозят в полую воду сперва на остров, а переехав ево, опять водою, на берег, а летом с того самого острова к Никитину вброд дорога бывает. За перевоз збирали с едущих в Крым и из Крыма с параволовьего возу по 60, а с двух пар по рублю по 20-ти коп» .

Ці відомості про церкву, а також про спосіб і оплату перевозу цікаві тим, що вони визначають ті економічні умови, що давали життя Микитину: побори з перевозу — за відрахуванням на користь скарбниці — утримували запорожців з 20-ти хат, а молебні перед вирушенням до країни невірних і по повороті з неї та деякі комерційні справи утримували церкву і причт її. Це підтверджують відомості про існування окремої «плетенной будки», що її наймали купці, — «которая и ныне в год нанята для соли». Ці дані знайшли в опису церковного майна Микитинської церкви за 1771 рік .

З цього всього ясно, що прибутки з самого Микитинського перевозу не могли створити великого селища, — для цього були потрібні ще інші сприятливі умови: можливість вільної торгівлі по Дніпру і приступ до портів Чорного моря. І як тільки це здійснилося, економічні умови змінилися; стало вже недосить сіяти збіжжя «столько, сколько кому, по его семейству на пропитание до новой жатвы стать может». I справді, статистичні дані малюють тепер нову ситуацію: якщо 1764 року через чорноморські порти вивозилося російського краму на загальну суму 59.097 крб., то після Кучук-Кайнарджиського договору, в 1776 році — вже на 369.823 крб., а р. 1793 — навіть на 1.295.563 крб., і вже п'ята частина російського збіжжевого вивозу йшла через чорноморські порти, а пшениця в цім імпорті своєю цінністю складала майже половину . Всі ці нові економічні обставини, а також деякі стратегічні міркування, зв'язані із зруйнуванням Січі, й викликали до життя наше місто. Звертаюся до фактичних даних. Після здобутків Кучук-Кайнарджиського договору Росія насамперед ліквідувала Запорізьку Січ, а після того взялася остаточно розв'язувати кримське питання.

Ще під час війни з турками, 1770 року, Росія, бажаючи забезпечити себе від татарських наскоків, будує Дніпровську лінію укріплень. Ця лінія йшла від Озівського моря до міста Олександровська (тепер Запоріжжя) і складалася з низки укріплень, що відстояли одно від одного на віддаленні 30 верст. А правий берег Дніпра, що межував із татарами, охороняли запорожці. Коли ж Січ знищили, правий берег Дніпра залишився не захищений від татар. Тому Потьомкін, що керував новоздобутими землями, запропонував місцевим губернаторам оглянути новий край і висловити свої міркування насамперед щодо охорони від ворогів. Наслідки цього подано Потьомкіну «мнение ген.-поруч. Текеллия, ген. Муромцева и Черткова о положении границ Новороссийской и Азовской губ., о крепостях, кои в оных вновь построить, а старые уничтожить надлежит...» .

        В цім «мнении» рекомендується, між іншим, збудувати фортецю на Микитинськім перевозі. На підставі цього Потьомкін послав власноручну доповідь Катерині такого змісту: «Всемилостивейшая государыня, препоручил я ген.-поручику Текеллию, обще с губернаторами мне подчиненными, рассмотреть границы того края и положить число нужное крепостей для обороны пределов и в преграждение могущих быть от тамошних соседей покушений, соображая укрепления оныя с образом войны и вооружения окрестных тех народов. Получа теперь их мнение и у сего прилагая, осмеливаюсь всеподданейше просить о утверждении на сей случай только двух, а именно: 1-ю на стечении рек Буга и Днепра, 2-ю на Никитинском перевозе, которыя и нарещи как благоугодно вашему императорскому величеству; о прочих же донесу, получа подробнейшее описание, для чего и отправляется господин ген.-майор и Кавалер Медер. Всемилостивейшая Государыня, вашего императорского величества, верно всеподданейший раб Г. Потемкин. Сентября 6-го дня 1775 г.» (власноручна резолюція імп. Катерини II на берегах: «Наименовать первую Херсон, а другую Славенск Екатерина  (далі іншою рукою)  В Москве Сентября 9-го 1775 года» .

Ось так 155 років тому на папері засновано місто Славенськ, що його пізніше перейменовано в Никопіль. Збудувати обидві ні фортеці  доручено генералові Медеру.

Цим двом фортецям надавали велике значення, особливо Херсонові. Він повинен був закрити ворогові вхід до Дніпра і протистояти турецькій фортеці Очакову. Славенська ж фортеця повинна була захищати перевіз у Крим, «связываясь... цепью с крайнею по Днепровской линии крепостью Александровскою, состоящею в 80-ти верстах с левой стороны Днепра по течению его и, как говорится в рапорте, надобна к прикрытию от Крымской стороны» .

«Крепость Славенск, положенная на хребте горы, имеющей 9 сажень величины, отодвинута от берега потому, что гора большую отлогость имеет к берегу, которой так низок, что водою его понимает (себто заливає). Оная (крепость) прожектирована регулярным 5-ти угольником ». В фортеці треба було збудувати церкву, комендантський дім, казарми, льохи тощо: будинки для офіцерів та інженерних частин, будинки для духівництва, для школи, лазаретів та «медицинских чинов». На Дніпрі малося на думці збудувати гавань і зміцнити береги на протязі 250 подовжніх сажнів. На все це треба було за обрахунком  179.112 карб. 25 коп.

Фортецю треба було озброїти 2-ма гірськими батареями, 84-ма гарматами «ручного калібра», «фолканетами, мортирами, гаубицями, однорогами — 98 штук, а разом 182 гармати. До кожної гармати треба було мати 152 гарматні; половина гарматень повинна була бути з ядрами, інші — з картечею. Залоги треба було держати найменше два батальйони. «В таком числе гарнизон не без надобности для совершенной безопасности города, которой ради способности к торговле должен быть многолюден, к тому же внутре достает столько места, что можно иметь все надобные строения к содержанию в готовности довольного запасу, как собственно для той  крепости,  так  и  для  транспортов с оными».

Окремо від міста Славенська «при Никитине чрез Днепр перевозе в самом того имени селении» заведено митницю, що й звалася «пограничною Никитинскою таможнею». Цій Микитинській митниці наказом з 5 лютого 1776 р. були підпорядковані митниці олександрійська, кінбурнська, портова при Чорнім морі та лимані і, нарешті, застава при богородицькім деташементі: «он же называется и Самара». Цю митницю повинен був обслуговувати штат із 75. чоловік. На утримання всього штату приділялося на рік 5.794 крб.; директорові митниці належала платня 500 крб. на рік, а «сторожам» — по 18 крб. на рік тощо. Крім того, до митниці приставлено таких осіб: лікаря з платнею на рік 180 крб., підлікаря з платнею 80 крб. на рік; цирульника — 30 крб. на.рік і копіїста — 60 крб. Для карантину давали «на дрова для окуривания и топления печей, на деготь, уксус, курительные порошки, лекарства, на починку самого карантину» тощо, в рассуждении степных мест» — 1000 крб. На прохарчування убогих у карантині — 50 крб. на рік .

Для розвитку торгівлі, а також для того, щоб «для мореплавания свои суда заводить могли», — робиться «противу петербургского порта в пошлинах знатные облегчения». Ці «облегчения» виявилися   от  у   чім:

1) «На все привозимые к портам Черного моря» — до таких портів залічено й Микитинську митницю, — «турецкие, ливанские и греческие, а отсюда туда вывозимые российские продукты, товары для поощрения к торгу уменьшено пошлины против ныне действующего С.-Петербургского 1766 года тарифа четвертою долею».

2) «С привоза турецких с золотом и серебром материй положено пошлина с весу противу тарифа 1757 г. двумя третями менее, а равным образом поступлено и с прочими тамошними шелковыми материями беззолота и серебра» і т. ін .

Тут треба нагадати, що російським купцям, що привозили крам   на   своїх   суднах,  давано ще особливі пільги.

Широкополі степи новоприеднаного краю були надзвичайно малолюдні, й не було там не то що міст, а й більших поселень. Для успіху колонізації його треба було подбати про утворення таких поселень та міст і в одному з них зосередити кермування країною. Ми знаємо, що, за думкою Потьомкіна, за такий центр повинен був стати Катеринослав, але його засновано лиш 1787 року, а до того часу Потьомкін підшукував відповідне місце, щоб утворити такого адміністративного центра і, видимо, один час його вибір спинявся на Славенську. Це видно з рапорта Потьомкіну з 11 січня 1778 року генералів: Черткова, Медера, Язикова. Вони пишуть: «Исполняя полученные нами от вашей светлости повеления по общему обозрении места нашлося1 что крепость Славенск в сходство прежнего предписания, и не ведая тогда, чтоб быть там архиепископии, академии, а со временем Губернскому Правлению, положена была при самом Никитине перевозе, но как гористое и неровное там положение всего вышепрописанного поместить и необходимо потребного укрепления расположить не дозволяет, то, избрав другое выше оного по Днепру в 6-ти верстах на Лысой Горе, и сделав проект, назначая Губернскую Канцелярію в самой крепости, монастырь для архиескопии с училищным домом для академии в особом отделении, которое само собою так укреплено, что способно не только к отвращению всяких набегов, но и к сопротивлению, особливо легкому и не имеющему снарядов неприятелю» .

З цього рапорта бачимо, що самих будівничих Славенська, як то кажуть, захопив зненацька новий наказ Потьомкіна й навіть через 2 з чимось роки після наказу закласти фортецю — ще остаточно не вирішили, де саме її будувати. Є думка, що місто Славенськ стали забудовувати за певним планом 1779 та 1780 року. Звичайно, до цього часу могли провадити підготовчі роботи до планування міста та заготовлення матеріалу. Було, мабуть, і часткове будування.

Цей період висвітлює один дуже сумлінний дослідник — академік В. Зуєв. Його відрядила Академія Наук 1781 р. до новоприєднаної країни всебічно дослідити ріки Дніпро та Буг і землі, що лежать між ними.

Наслідки своїх досліджень він видав у книзі «Путешественные записки от

С. Петербурга до Херсона в 1781 и в 1782 году». Цю інтересну працю навіть перекладено німецькою мовою. От що каже сучасник і самовидець Зуєв про свої відвідини Нікополя: «Никополь избранное в степи под построение нового города пустое место на Днепровой протоке, Подпольною называемой, на которой и Старая Сечь, что ныне Покровская слобода князя Вяземского, в 12 верстах от Никополя имела свое жилище, по застроении и заселении теми ж запорожцами и несколькою переведенцами, названо городом Славенском, а после переименовано Никополем, стоит на высоком берегу Днепра в том самом месте, где из него выходит протока, Подпольною называемая. Положение города высокое и ровное: со всех сторон окружает его открытая степь, которая, чем далее к западу, тем становится выше. В нем строение хорошее, мазаночное, разделенное прямыми улицами, а Соборную церковь и Канцелярию, которые стоят на самом верхнем краю берега, сверх того отделяет от жилья пространное поле. В нем числа домов положить нельзя, потому что оные от сгоняемых с степей запорожцев и принуждаемых строиться в городе ежедневно увеличивается. Прошедшего году в нем было не более 70-ти домов, а ныне в мою бытность считалось еще более 200» . Далі він каже, що й жителів не можна полічити, бо щодня прибувають й оселяються люди, — або самохіть, як євреї, або їх зганяють із степу та хуторів.

«Довольно сказать», — пише далі Зуев, — «что ныне он составляет нарочитый в Новороссийской губ. городок, в котором 2 церкви и уездный суд».

Слова Зуева, що місто збудовано «на пустом месте» підтверджує й Григорій Крем'янський; він у своїй духівниці пише: «Я при начале устройства города Никополя, с отцом моим протоиереем Григорием Кремянским из бывшей Сечи Запорожской на означенное место первые приехали в 1780 году мая 29, на совершенную степь заросшую выше поля на правого и мы все наделавши с травы  куреников, в оных проживали, пока выстроился  домик».

Що ж гальмувало збудування Славенська, чи збудували фортецю, коли й чому Славенськ перейменовано в Никопіль?

На ці запитання, зважаючи на те, що не всі ще документи розшукано, можна відповісти, лише спираючись на безпосередні дані. Одна з причин, що затримували збудування Славенська — це, звичайно, несталість Потьомкіна в його постановах, себто постійна зміна вже затверджених планів і заміна їх новими, грандіознішими. Часто ці плани не відповідали вимогам місця й економічних обставин і через те багато з цих планів, за браком коштів і   робочих  рук,  залишилися  на  папері.

Уже 1777 року в лютому місяці ген. Медер радить Потьомкіну не будувати другорядних фортець, доки в цім краю не збільшиться «сбор доходов», а «важнейшие и наипаче крепости строить», себто Славенськ і особливо Херсон. Документальні дані показують, що 1778 року Херсон уже будували й на нього витрачали величезні кошти, напр., самим теслярам виплачувалося щомісяця 15.000 крб. Херсон коштував більше, ніж гадалося, а це змушувало відкладати збудування Славенська й інших фортець. Тому, що не можливо було здійснити повною мірою намічені плани, Потьомкіну спадає на думку, як бачимо, з одного брульйона, навіть скасувати зовсім ряд укріплень, замінивши їх на осади з вислужених солдатів.

Хоч у цім документі перелічено ряд фортець, що лежать на лівім березі Дніпра, проте ми бачимо, 1782 року на Лисій горі, де гадали будувати Славенськ, також осаджують вислужених солдатів і до того ж наступними роками число їх збільшується. Ось так засновується с Новопавлівка. А місто Славечськ, як свідчать Зуев та Крем'янський — було розплановане на тім місці, де тепер стоїть Нікополь, фортецю ж, видимо, так і не збудовано. Один біограф Потьомкіна (Ловягін), оповідаючи про всебічну й невсипущу діяльність його в керуванні полудневою Росією, так характеризує цю діяльність: у всім почувалася гарячкова квапливість, самолюбування, хвастощі та потяг до надзвичайно тяжких завдань... усе це проектувалося надзвичайно широко, у великих розмірах... але, каже він, багато було початого й покинутого; інше з самого початку залишалося на папері; здійснено тільки нікчемну частину сміливих   проектів .

Проектоване губернське місто Славенськ із архієскопією та академією не становило винятку, незважаючи навіть на те, що його вже зазначили на географічних мапах, як наявну фортецю. Ці мапи склав геодезист І. Ісленєв 1779 року й їх видав уряд двома мовами, російською і французькою, очевидно, для представників чужоземних держав, бо взагалі в царювання Катерини багато дечого  робилося  напоказ та  здивовання  просвещенной  Европы».

Потьомкіна поставлено в досить таки скрутне становище: з одного боку опубліковано ще 1775 року наказа ім'ям імператриці про утворення Славенська, а пізніш, як я вже згадував, навіть видано мапи, що за ними Славенськ уже існував; з другого ж боку — нічого ще не було, та й здійснити повною мірою намічені плани не було змоги. Звичайно, від представників чужоземних держав це не сховалося б і, можливо, ще збільшило б недовірливість до починів  Катерини.

Отже, просто викреслити з планів Славенськ було вже ніяк, а треба  було знайти  інший  вихід із цього становища.

Військові мапи того часу показують, що назву міста Славенська переносять на інше місто, а йому дають іншу назву — Нікополя. На мапі Генерального штабу з 29 березня 1781 року Славенськ ще є, а на мапі з січня 1782 року  на місці Славенська стоїть уже Нікополь. Отже, перейменування Славенська в Нікололь стосується до часу від 29 березня 1781 року до січня 1782 року.

Коли ж узяти на увагу уривок із документа, взятого з місцевого церковного архіва: «за расходом из Покровского людей в разные слободы двум священникам в г. Покровском жить было нечем; а потому священник Петр Терпило переведен из Покровского в провинциальный город Никополь» .

Документ позначено червнем 1781 року. Звідси випливає, що Славенськ перейменовано 1791 року між 29 березня й червнем долучно. Сподіваюся, що дальші досліди дадуть ще точнішу дату.

Тепер питання — чому Потьомкін дає Славенському грецьку назву Нікополя — міста перемоги? Щодо цього питання, документальних даних ще не знайдено.

Для вияснення цього питання, гадаю, треба конче взяти на ува гу бажання Потьомкіна та Катерини здійснити так званий грецький проект, тобто, як відомо, виперти з Європи турків, об'єднати слов'ян і утворити грецьку імперію, що на чолі її повинен був стояти як імператор котрийсь онук Катерини. Про цей проект багато  говорили і в Росії, й за кордоном.

У зв'язку з цим, як видно, і стоїть захоплення Потьомкіна грецький назвами. У 70-их і 80-их роках, як бачимо, чимало селиш дістають грецькі назви: Херсон, Маріюпіль, Никопіль, Ольвіопіль, тощо.
Підсумовуючи все вище сказане, ми бачимо: Никопіль виник із Славенська. Славенськ же офіційно засновано наказом Катерини у вересні 1775 року, але в дійсності місто почали збудовувати не раніш від 1779 року, план його затвердив  Потьомкін.
Що ж до фортеці, то вона не була збудована. Заснування й розвиток Славенська й Нікополя міцно зв'язані з тими економічними умовами, що постали наслідком вільної торгівлі по Дніпру та Чорному морю.
Що ж до Микитинського селища, то воно, стоячи біля перевозу через Дніпро, на шляху до Криму, жило й розвивалося самостійно, під впливом тих засобів, що давав йому цей перевіз.

 

Висновки

Аналіз літератури, картографічних і архівних джерел показує, що Нікополь в силу свого природно-географічного і військово-стратегічного розташування має важливе значення не тільки в історії Придніпров'я, але й в історії України.

Принцип комплексного вивчення і аналізу археологічних, історичних, картографічних, топонімічних, фольклорних джерел, оцінка географічного середовища і економічної діяльності повинен бути вирішальним при визначенні дати літочислення, а не тільки дати першої згадки офіційної назви міста.

Основою для заснування поселення на Никитиному Розі є перетин одного з сухопутних торгових шляхів з водним на значному гідрологічному бар'єрі, яким були Дніпровські плавні, господарське освоєння степової зони представниками слов'янського етноса у боротьбі з тюркськими племенами кочівників.

Автор висловлює думку,  що датою літочислення можуть бути роки 1530, 1583, 1594, 1638 а найточніша1638 рік, коли на Микитиному Розі була заснована Микитинська Запорізька Січ - місто-фортеця, яка на протязі більше 15 років була військово-політичиим центром життя степового Придніпров'я, і незважаючи на її руйнування економічні фактори не дали загинути тут запорозькому населенню до того часу, на цьому рубежі утвердилась Російська держава    

 

 
Обеліск на площі Богдана Хмельницького на честь обрання його
гетьманом України На Микитинської Січі

 
 
 
Будинок козака Білого. ХVIII ст.

 
 
Вулиця Катеринославська (Микитинська). Вид від собору
 
 
 
Хлібна пристань
 
 
 
Будинок купця Гусєва
 
 
 
Вантажна пристань
 
 
 
Вулиця Катеринославська (Микитинська)
 
 
 
Вид з Дніпра на Свято-Покровську церкву
 
 
 
 Т.Г. Шевченко в Нікополі у вересні 1844 р. Т.М. Цвігун.
 

 


Взято: Шапошников Г.С. Як виникло місто Нікополь. Історико-географічний збірник. - т. IV. -  К., 1931.
Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф., Стрілецька М.В.

 

 

 
 
У разі використання матеріалів цього сайту посилання на сайт обов'язкове 
Останнє оновлення на Понеділок, 26 лютого 2018, 16:44
 
, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting