Іван Сірко - національний герой українського народу

(+audio)

Запорозьке козацтво дало світу цілу плеяду визначних вождів, котрі мужньо ставили чоло іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них, якщо говорити про часи по смерті Богдана Хмельницького, - Іван Сірко. Та хоча ще за життя кошового отамана про нього складали легенди, на сьогодні маємо лише одну його 0іог-рафію, написану понад сто років тому Д.І. Яворницьким.

З того часу джерельна база досліджень історії України другої половини XVII ст. збагатилася, були виявлені нові документи про життєвий шлях І. Сірка, але, на жаль, вони лише зрідка використовувалися і уявлення про біографію цього кошового отамана у широкої громадськості та й у спеціалістів-істориків в основному не виходять за межі книги Д.І. Яворницького.

У даному повідомленні ставиться мета вказати на деякі моменти політичної біографії Сірка, котрі вимагають перегляду, на деякі важливі факти його життєвого шляху. При цьому використовувались матеріали архівів СРСР та Польщі.

Іван Дмитрович Сірко (початок XVII ст. - 1680 p.) походив, вірогідно, з української православної шляхти. Відомі, наприклад, імена подільського шляхтича Войтеха Сірка та його дружини Олени Козинської, котрих джерела згадують під 1592 р. Не виключено, що вони були родичами, а може, й батьками ватажка запорожців. Слово «шляхтич», внаслідок застарілих стереотипів, що беруть початок ще від шкільних підручників, створює у багатьох людей негативні асоціації. Такий підхід - антиісторичний. Термін «шляхтич» ідентичний словам «дворянин», «рицар», «шевальє» тощо і був загальновживаним на Україні, в Білорусії, Польщі, Чехії. Якщо ми, перехворівши вульгарним соціологізмом у 20-30-х pp., вже не закидаємо Пушкіну, Лермонтову, Гоголю, Буніну, Суворову, Кутузову, Тадеушу Костюшко, Яну Жижці та багатьом іншим дворянське походження і не вважаємо, що останнє є несумісним із служінням своєму народу, то чому ж й досі не припиняються нападки на українську та білоруську шляхту, хоча далеко не вся вона зрадила свою батьківщину? З шляхетського середовища вийшло чимало культурних діячів України, чимало борців за її свободу. Досить назвати імена Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сулими, Богдана Хмельницького та його сподвижників: Івана Богуна, Данила та Івана Нечаїв, Михайла Кричевського, Яна Соколовського, Івана Виговського, Силуяна Мужиловського та ін.

Місцем народження Сірка часто називають Мерефу сучасної Харківської області. Сірко дійсно жив там із своєю сім'єю протягом тривалого часу і Мерефу, як свідчать деякі літописи, навіть називали «Сірківкою». Однак чомусь не звертали уваги на той простий факт, що Мерефа була заснована 1658 p., коли Сірко вже був зрілого, якщо не похилого віку.

Сірко народився на Поділлі, очевидно, Вінниччині. Сам Сірко, говорив: (до речі, це ставилося йому у провину царськими посіпаками) «під королем (польським) я народився, під королем і померти бажаю». Отже, він ніяк не міг народитися на Слобідській Україні, котра у XVII ст. входила до складу Російської держави. Сірко у 1658-1660 pp. за гетьманату Юрія Хмельницького був вінницьким полковником. Як відомо, па такі посади у ті часи, звичайно, обирали людей, котрі походили з тамтешніх країв.

Зовнішній вигляд Сірка, певною мірою, суперечить стереотипним уявленням, які склалися, наприклад, у художніх творах радянського часу. Вождь козаків мав зріст трохи вище середнього (174-176 см.), правильні риси обличчя, рівний ніс. На нижній губі з правого боку була вроджена родима пляма, котру сучасники вважали «божим знаком», даним богом на те, щоб відрізнити Сірка від звичайних людей. Польський король Ян Собеський, котрий добре знав Сірка, і, зокрема, зустрічався з ним у Брацлаві 1671 p., писав тоді ж у своєму листі: «Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, рицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я у козацькому війську». Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький вождь був глибоко релігійною людиною, безсребником, навіть аскетом, майже зовсім не вживав алкогольних напоїв (останнє чи не найважче знести любителям заяложених стереотипів про звичаї і спосіб життя запорожців), відзначався силою, почуттям власної гідності, воїнськими доблестями і високими моральними якостями, хоча по відношенню до ворогів і особливо зрадників вважався суворим і навіть жорстоким. Ревнитель православ'я, Сірко не був, однак, фанатиком, до його війська належали не лише українці, хоча кількісно переважали, але й росіяни, зокрема донські козаки, калмики, молдавани, черкеси, білоруси, поляки, литовці, навіть німці, італійці й французи. Джерела вказують, що Сірко гуманно поводився з полоненими, відпускав на волю всіх немусульман, навіть католиків та євреїв, а за кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, навіть засуджував винного запорожця до страти. Славетний ватажок не терпів боягузів, грабіжників, зманіжених вояків і особливо зрадників та ренегатів. За словами літописця Самійла Величка, одного разу Сірко визволив з кримської неволі чимало невільників. Дехто з них на зворотному шляху заремствував і не хотів повертатися на батьківщину, за що Сірко наказав їх стратити.

Історики зважають, що Сірко був неграмотний і вказують, при цьому на відсутність підпису Сірка під «Переяславськими статтями» 1659 р. Юрія Хмельницького. Однак те, що за Сірка підписалася інша особа, може вказувати і на небажання козацького полковника підписувати цей нерівноправний російсько-український договір. До речі, на сьогодні відомо 29 листів Сірка, котрі, на жаль, збереглися у російських або польських копіях чи перекладах другої половини XVII ст. При єдності стилю вони, водночас, виявляють високий рівень культури їхнього автора. 22 листи були надруковані ще у дореволюційних публікаціях, але чомусь майже не використовувалися дослідниками. Один лист був видрукуваний науковцями ПНР. Чотири листи знайшла нещодавно в ЦДАДА студентка ДДУ М.В. Кравець. Ще два нам пощастило розшукати у польських архівах. Нині нами готується видання корпусу відомих листів І. Сірка. Тут зазначимо, що відомі на сьогодні листи І. Сірка охоплюють лише останній період його життя і там поділяються по роках: 1664 р, - 3 листи, 1670 р. - 1, 1673 - 4, 1675 p.- 8, 1677 p. - 6, 1678 p. - 6, 1679 p. - 1. Усі вони адресувались видатним політичним діячам Східної Європи другої половини XVII ст. гетьману Лівобережної України І. Самойловичу (16 листів), гетьманам Правобережної України Павлу Тетері, Юрію Хмельницькому, Михайлу Ханенку (по одному), російським царям Олексію Михайловичу (4) та Федору Олексійовичу (2), королю Речі Посполитої Яну Собеському (2), російським воєначальникам Г.Г. Ромодановському та Г. Косагову (по одному листу). Зокрема, у виявленому нами листі до Яна Собеського від 14 (4).III. 1675 р. гостро критикуються недолугі дії І. Самойловича, з вини якого у боях з турками під Ладижином 1674 р. загинуло 6 тисяч козаків. Цікаво, що критичне ставлення Сірка до Самойловича у даному випадку збігається з відомою характеристикою гетьмана, що знаходиться у літописі С. Величка. (Музей Чарторийських у Кракові. Відділ рукописів, № 173, арк. 133; Другий список листа знаходиться там же, але в іншому рукописі і датований від 18 (8).III. 1675 р. № 423. арк. 229). В іншому виявленому нами листі І. Сірка до Яна Собеського (від 4.1.1679 (25.ХІІ. 1678 р.) автор вітав короля з Різдвом і висловлював надію на успіх у боротьбі з бусурманами. (Музей Чарторийських. Відділ рукописів. № 176, с 589). Цікаво, що майже всі відомі листи Сірка писалися з «Коша на Чортомлику», тобто з Чортомлицької Січі; є згадки про його листування з турецьким султаном та кримським ханом та ін. відомий ряд важливих монарших листів до І. Сірка. У світлі цих документів вже не можна дивитися на Сірка лише як відчайдушного й хороброго воїна, який, як намагалися переконати автори історичних романів, створених в останні десятиріччя, воював чомусь лише з ворогами його царської величності. Сірко виступає у своїх листах як досвідчений і мудрий політик, котрий у складній і безжальній політичній боротьбі вів тонку й багатогранну дипломатичну діяльність, відстоював інтереси Запорозької Січі, України, вступав на цьому шляху у різноманітні комбінації не лише з російським, але й польським та іншими урядами, був союз-ником не лише російських воєвод та на певному етапі гетьманів Самойловича чи Брюховецького, а також і Яна Собеського, гетьманів Петра Дорошенка, Михайла Ханенка, Юрія Хмельницького та ін. Хоча на цьому шляху Сірко припускався часом помилок і прорахунків, але в цілому його діяльність мала прогресивне спрямування.

Існує стереотип, що запорожці були холостяками. І в цьому відношенні факти з життя Сірка, причому, до речі, не унікальні, суперечать усталеним поглядам. Сірко був одруженим, мав щонайменше двох синів Петра й Романа та дочку, яка вийшла заміж за Івана Сербина, відомого лубенського полковника. З своєю сім'єю Сірко довго жив у Мерефі, а також у Полтаві, добивався від царя жалуваної грамотії на містечко Келеберду на лівому березі Дніпра, коло відомої переправи. Доля дружини Сірка була такою ж, як і доля дружини гоголівського Тараса Бульби. Не випадково українська народна дума «Вдова Івана Сірка й Сірченки» вказує:
В городі Мерефі жила жона,
Старенька вдова,
Сірчиха-Іваниха,
Вона 7 літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала».

Тяжке воєнне життя степових лицарів, роками відірваних від дому, тут підмічене дуже точно. Один з синів Сірка був одружений з дочкою молдавського господаря Хінкула і загинув під час походу на Крим у липні 1673 р. Про це повідомляє анонімний лист з Тернополя від 20.09.1673 р. У ньому говориться про те, що Сірко з своїм військом два місяці тому вдарив на Крим, розгромив понад 10 тисяч ординців. «Крим дощенту зруйнував на 15 миль вздовж і впоперек, попалив і попустошив, наших невільників відбив кілька тисяч, котрих тепер маса йде через Тернопіль. Але він там втратив свого сина». За чутками, очевидно, у тих же боях було поранено й кримського хана, котрий нібито помер від ран. (Воєводський держархів у Кракові. Зібрання Піноцці. № 372, с 387). Анонімні «авізи» (новини) від 6.03.1672 р. писали про те, що, дізнавшись про перехід турків через Дунай, Хїнкул з'єднався з загоном Сірка і вони разом вдарила шістьма тисячами воїнів на Яси і взяли тодішню столицю Молдавії. (Бібліотека Польської Академії наук у Кракові. Відділ рукописів, № 1070, арк. 473 зв.). Згідно інших джерел Сірко тоді став на якийсь час молдавським господарем, тобто князем, правителем.

На жаль, не вдалося виявити даних про долю Сірка під час Хотинської війни 1621 р. та інших подій до 40-х pp. XVII століття, нових даних про його перебування із Б. Хмельницьким у Франції, де він бився під стінами Дюнкерку у 1645 p., але пощастило виявити згадку про участь Сірка у Визвольній війні українського народу 1648-1654 pp. Коли кримський хан Іслам Гірей III зрадив українських повстанців під Жванцем, що дало змогу королівській армії вислизнути з кільця, ординці почали грабувати подільські міста й села, забираючи у неволю мирних жителів. Ось тоді на арені з'являється Сірко, котрий відбивав «ясир» у загарбників. Але до подій 1657 p., які настали після смерті Б. Хмельницького, дані про Сірка зустрічаються у джерелах дуже рідко. Далі кількість джерельних повідомлень швидко зростає. Про Сірка пишуть не лише українські чи російські, а також польські, німецькі, італійські та ін. автори. Сірко, зокрема, разом з Богуном, повів успішну боротьбу проти гетьмана І. Виговського, який схилився на бік магнатсько-шляхетської Речі Посполитої. Так, наприкінці грудня 1659 р. він разом із полковниками Богуном, Гоголем, Зеленським та Багном взяв м. Бар на Поділлі, яке обороняв прибічник Виговського Проскура. Сірко дуже прислужився Ю. Хмельницькому, допомагаючи йому стати гетьманом у перший раз. Через це Виговський навіть наказував стратити Сірка й Богуна (Ягеллонська бібліотека. Відділ рукописів, № 5, с 896). Очевидно, після перемоги Виговського над Трубецьким та Пожарським під Конотопом 1659 р. Сірко вдарив па союзний Виговському Крим і завдав йому неабиякої шкоди, що викликало лють хана Мухамед-Гірея IV. Запеклу боротьбу вів Сірко проти гетьмана Правобережної України, прихильника пропольської орієнтації П. Тетері, мав контакти з керівником антифеодального повстання на Правобережній Україні 1664 р. Сулимкою. З роками Сірко все більше тяжіє до Січі і все частіше виступає як кошовий отаман Війська Запорізького або просто як вождь козаків-добровольців, які прагнули до походів проти Туреччини га Кримського ханства, ногайських татар, Молдавії, яка була у васальній залежності від Османської імперії.

У 60-70-х pp. XVII ст. особливо після тяжкого для України Андрусівського перемир'я 1667 р. політична ситуація стала надзвичайно складною. Не припинялися війни, посилився гніт з боку польських панів на Правобережній Україні, царського уряду - на Лівобережній, козацька старшина намагалася в значній мірі зайняти місце польської шляхти і теж посилила визиск. На повен зріст постала турецько-татарська загроза... Султанська Туреччина робила останню значну спробу стати гегемоном у Східній Європі... У цій надзвичайно складній ситуації Сірко зберіг незаплямованим своє ім'я, не-зганьбив себе егоїстичними політичними комбінаціями.

Дослідники, звичайно, уникають не зовсім проясненої історії з арештом Сірка, засланням його до Москви, а звідти до Сибіру (Тобольськ) у 1672 р. Слід зазначити, що головна причина арешту Сірка випливає з колоніальної політики царського уряду, який, перекресливши рівноправний російсько-український договір 1654 p., перетворив Україну в автономну одиницю у складі Російської держави, а потім поступово обтинав цю автономію, а Запорізьку Січ взагалі намагався знищити. Виходячи з своїх класових інтересів, царський уряд не міг не боятися контактів Сірка з С.Т. Разіним, того, що Сірко брав участь у анти-феодальному повстанні на Слобожанщині 1668 p., давав на Січі притулок самозванцям. Досить згадати, що коли Сірко очолив антифеодальний та визвольний рух на Правобережній Україні 1671 р. (у Росії та на Слобожанщині палала Селянська війна під проводом С.Т. Разіна), під прапори Сірка масами рушили трудящі. Сучасник писав у листі від 1.10.1761 p.: «тепер так тягнуться до Сірка, як було за Хмельницького, коли всі до нього тягнулися». (Лише турецьке нашестя не дало змоги Сірку визволити Правобережну Україну від панування польської шляхти). Відіграли свою чорну роль доноси царських посіпак, доноси «дурного Самойловича», як писав про нього великий Кобзар... Виявлений нами лист шляхтича Подляського до Я. Собеського від 26.05.1672 р. (з Немирова) свідчить, зокрема: «Сірка теж неборака з Левенцем, полковником, у Полтаві, коли він (Сірко)... до дружини поїхав, було схоплено. Його у потрійних кайданах запровадили московити до столиці...» (Воєводський держархів. Зібрання Піноцці, № 372, с. 204). Але пекуча потреба у досвідченому, талановитому полководці, рішуче втручання й заступництво короля Речі Посполитої Яна Собеського призвело до того, що царський уряд мусив невдовзі звільнити Сірка, посилити його порохом, боєприпасами, тощо й просити очолити запорожців у боротьбі проти турецько-татарських агресорів.

Сірко гідно виконав свою місію, але в очах царського уряду він був підозрілим. Так, на початку 1675 р. Самойлович доносив царю, що Сірко «тримав у себе самозванця, бо хотів йти на ті ж міста, які плюндрував злочинець («вор») і боговідступник Стенька (Разін), та тоді старшина не схотіла (цього)».

І. Сірко вісім разів обирався кошовим отаманом на Січі, хоч і не завжди прагнув цього. Як свідчать джерела, інколи він прибував до запорожців у супроводі кількох осіб і всі козаки разом з кошовим нерідко віддавали йому провод у воєнному поході, що вже само по собі є безпрецедентним явищем в історії козацтва.

За підрахунками Яворницького, Сірко вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки. Новознайдені джерела дозволяють збільшити цю цифру, але і в невідомих раніше дослідникам походах, славетний ватажок ні разу не зазнав поразки, хоч нерідко ситуація була дуже тяжкою і лише завдяки блискучим талантам Сірка козаки брали гору над ворогами.

Незабаром ім'я Сірка стало пострахом для турецько-татарських загарбників. За свідченням польського хроніста Веспасіяна Коховського (1633-1700 pp.) його ім'ям татарки навіть лякали дітей, коли вони плакали. Сам Коховський написав вірш-панегірик на честь Сірка під назвою «Вудила». Анонімний український поет склав польською мовою невдовзі по смерті Сірка цілу поему-панегірик (у складі «Віршованої хроніки»). Тут образ Сірка подавався приблизно так, як образ князя Ганібала у творах давньоримського історика Тита Лівія. Ось уривок з цієї поеми, яку нам вдалося виявити у відділі рукописів Польської Академії наук у Кракові. Наводимо у скороченому вигляді:

«Земля - його (Сірка) ліжко, зелена трава - матрац, сідло - м'яка подушка, опонча - перина, попона - біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля - за дзеркало, панцир - за плащ, плетений шолом - за шапку, тятива - за пояс..., пригорща - за чарку, джерельна й річкова вода - за аліканте й вино; болотяна вода - щоб вуса добре росли, роса - щоб серце охолоджувати, сухар - за пряник, толокно - за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода - за десерт». Подальша характеристика Сірка у поемі все більше нагадує легендарного характерника козака Мамая. Автор переказує «байки» людей, згідно яких Сірко був чарівником, але свої чари напускав лише на басурманів. До речі, у хроніці Каховського знаходимо звістку, за якою Сірко нібито обморочив татар своїми чарами, що помогло йому виграти битву. Далі говориться, що Сірко був чудовим стрільцем з лука й самопала і навіть на повному скаку коня влучно бив птаха у небі, а звіра - в полі і рідко коли вони рятувалися від нього. Автор розшифровував ім'я Сірка як богоданне, хоч цим ім'ям, звичайно, називають псів. Сірко, за його словами, був поставлений Богом як пес на сторожі християнських овечок, щоб видирати їх з вовчої пащеки турок і татар. Дала йому доля і «щастя і розум і мужнє серце і зброю і славу». Далі поет порівнює Сірка з геройськими мальтійськими рицарями, щиро дивується, чому не король або князь, а простий козак зажив такої слави.

Провівши все життя у військових походах, Сірко побував практично в усіх куточках України. Особливо часто джерела згадують про його перебування у Варті, Бершаді, Білій Церкві, Брацлаві, Кременчуці, Ладижині, Могилеві-Подільському, Острі, Полтаві, Мерефі, Тростянці, Умані та ін. Але найблискучіший період у житті Сірка був пов'язаний з Запорозькою Січчю, котра тоді знаходилася при впадінні річки Чортомлик до Дніпра поблизу сучасного Нікополя. Бував Сірко й у інших місцях нинішньої Дніпропетровщини. Так, відома його перемога над ординцями 1660 р. при впадінні Самари в Дніпро, де була дніпровська переправа. Важко лише встановити, де точно розбив ординців на переправі через Дніпро: чи на лівому березі Дніпра на Ігренському півострові, чи на правому - біля сучасного парку ім. Т. Шевченка (готель «Рассвет»). Сірко сприяв Самарському Пустинно-Микільському монастирю (в межах сучасного Новомосковська). Він так добре знав наші степи, що навіть міг, йдучи в похід, випустити стрілу з лука, а на зворотному шляху легко знайти її.

У нашому краю Сірко знайшов і останній свій притулок. 11 (1) серпня 1680 р. він помер на своїй пасіці в с. Грушівка (нині - затоплена водами Каховського моря). Тепер могила Сірка знаходиться в с. Капулівка Нікопольського району. Тут стоїть зроблений козаками надгробний камінь на честь кошового отамана Війська Запорозького - національного героя України.

Взято: Історія запорозького козацтва : сучасний стан та проблеми дослідження. - Дніпропетровськ, 1990. - С. 17-29.

До Вашої уваги авторська програма о. Юрія Мицика «Джерела національної пам'яті»:

 

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове