Іван Сірко

або

Екскурсійний маршрут: «Місцями козацької слави»

Екскурсійні об’єкти: Курган Пам’яті, могила І.Д. Сірка (сучасна), стара могила, погруддя Івана Сірка за картиною Рєпіна в шкільному дворі, шкільний музей, пам’ятні камені Петру Калнишевському на останній Покровській Січі, народний музей в с. Покровському.

Вступна частина

Найбільш славна сторінка історії України пов’язана з козацтвом, Запорозькими Січами. П’ять з відомих Січей розташовувались на Нікопольщині, а три, як стверджує місцевий краєзнавець Бурда Леонід Федорович (мій батько) - на території Капулівки. Тут знаходиться єдина на Україні могила кошового отамана (яка збережена) Івана Дмитровича Сірка.

Я мала честь жити і працювати саме в Капулівці. П’ятдесят років свого життя присвятив мій батько історії с. Капулівки і біографії Івана Сірка, вчителем історії Капулівської школи понад десять років працювала я, а зараз тут працює мій чоловік. Мій батько зібрав багато краєзнавчого матеріалу, знайшов потомків Івана Сірка, з якими підтримується постійний зв’язок. Ця робота - своєрідний підсумок і підтримка сімейних традицій. В ній використані праці Д. Яворницького, О. Апанович, І. Шаповала, І. Кащенка, а ще перекази, що збереглися в родині потомка хранителів могили І. Сірка Володимира Івановича Саламахи, дослідження учнів Капулівської школи, свідчення жителів села Капулівки  Я.С. Басанського, Л.Ф. Бурди та інших.

Щоб стати громадянином, кожна людина повинна з дитинства знати свою історію, історію родини, краю, поважати її, любити і намагатися гідно продовжувати. Велику роль в цьому відіграють екскурсії по рідному краю. Текст однієї з них, разом з віртуальним додатком, по місцях козацької слави Нікопольщини і до могили І.Д. Сірка ми і розробили. Цю роботу можна використовувати на уроках читання, виховних годинах у молодших класах, на уроках історії, факультативах з історії рідного краю в середній школі та заняттях з історії України у вищих навчальних закладах.

. 

Зміст екскурсії

Саме це місце було обране для всенародного святкування 500-річчя козацтва. В честь цієї події у 1990 році і було зведено Курган Пам’яті, біля якого ми з вами зараз знаходимося. На вершині кургану - хрест, копія хреста з Покровської, останньої козацької Січової церкви.

Курган Пам'яті

 .

У 2005 році учні 8 класу Капулівської школи провели дослідження, чому збереглася могила саме Івана Сірка. З його іменем тісно пов’язана історія найвищого піднесення запорозького козацтва часів Чортомлицької Січі. У XVII ст. не було такої людини на Україні, яка б не знала, хто такий Іван Сірко. Вороги називали його «урус-шайтаном», лякали його іменем своїх дітей. А невільники-бранці порівнювали його з орлом, що в степу гуляє, та їх визволяє від ненависних людоловів. І сьогодні нема такої людини, принаймні на Нікопольщині, яка не знає, хто такий Сірко. Це і не дивно. Адже Іван Дмитрович Сірко був видатним полководцем - 55 боїв провів, тільки один програв. Причини поразки - швидше моральні: бій під Охтиркою проти реєстровців. Сірко був виразником інтересів всього козацтва, користувався безмежною любов’ю і повагою всього народу: за різними джерелами 8, 15, 22 рази обирався кошовим, чого не удостоївся жоден до і після нього. Навіть коли хвороба вклала його в ліжко, козаки не обрали іншого кошового аж до його смерті. Могилу оберігали 400 років кілька поколінь колишніх побратимів І. Сірка.

Іван Сірко - син козака, родом з Мурахви, Вінницької області. В народі живе старовинна легенда, що Сірко народився з зубами, а коли баба-повитуха піднесла його до столу, він схопив пиріжок і з’їв його. Це була певна ознака того, що він усе своє життя буде гризти ворогів.
   
Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї думки: Сірко - людина рідкісного військового обдарування й покликання.

Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справжній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчизни. Він з великою мужністю визволяв з неволі всіх, кого спіткала гірка доля - чи то був росіянин, чи українець, поляк чи литовець.

Вперше на історичну арену Сірко виступив як вінницький полковник, а вже через три роки він очолював Запорозьку Січ. Він брав найактивнішу участь у Визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. проти іноземного поневолення, боронив Україну від лихих наїзників, як зараз кажуть - виконував інтернаціональний обов’язок у далекій Франції.

У березні 1645 року Хмельницький, Сірко і Солтенко через порт Гданська морем відпливли до Франції, де й підписали угоду. Французьке командування взяло 1 800 піших козаків і 800 кінних, зобов’язавшись платити по 12 талерів на озброєного козака та по 120 талерів полковникам і сотникам. Запорожці дістали право виступити своїми окремими з’єднаннями. До їхньої стратегії і тактики французи погодились не втручатись. Важливим об’єктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.

Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з суходолу. Ось чому Сірко вдався до хитрощів. За його наказом козаки рушили в обхід фортеці. Невдовзі за містом запалали вітряки, освітлюючи театр воєнних дій. Захопивши судна нічного патруля, Сірко із своїми козаками проплив у місто повз буй і грізну лоцманську башту.

Десь опівночі місто розбудила гарматна стрілянина. По бруківці вузеньких середньовічних вуличок лунко вицокували кінські підкови. Поміж будинками бігли химерні іноземці в широких червоних, синіх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили іспанських військових, однак цивільного люду не чіпали. Так у жовтні 1645 року запорозькі козаки захопили фортецю Дюнкерк. А французький фронт стояв аж за 70 миль звідти.

Кажуть, що французьке командування було невдоволене «самоуправством» запорожців. Сірка звинуватили в тому, що він порушив правила ведення війни, усталені в Європі ще за часів Олександра Македонського. Проте це не завадило сучасникам гідно оцінити героїзм і військову майстерність козаків. І сьогодні на березі Ла-Маншу стоїть бюст І. Сірку.

Захищаючи рідну землю від інтервентів, Сірко не був байдужим до кривди, яку зазнавали козаки від царських поплічників. На Слобідській Україні 1668 року Іван Сірко очолив повстання козаків і російських ратних людей у борні з царськими воєводами. В цій жорстокій сутичці загинув син Сірка Петро, сам же отаман потрапив у царську опалу.

Коли 1672 року Сірко очолив старшинську опозицію, що не бажала обирати на гетьмана України Самойловича, царський уряд з намови Самойловича заслав Сірка в Сибір до Тобольська.

Хоч цар Олексій Михайлович і недолюблював Сірка за його волелюбство, проте в грізний час згадав свого засланця. Як тільки 300 тисяч турків перейшли Дунай і хмарою кинулися на Поділля, а потім взяли курс на Київ, що загрожувало Росії, запорожці зажадали від царя Олексія повернути на Січ грозу бусурманів - Сірка. Цар був змушений відпустити запорозького отамана на Січ, але перед цим запросив Сірка до своїх палат і в присутності патріарха змусив запорозького ватажка дати присягу на вірність царській величності (І. Сірко та І. Богун зі своїми полками відмовилися це зробити на Переяславській Раді).

Повернувшись із заслання, Сірко здійснив кілька походів на Кримське ханство і причорноморські турецькі фортеці. Під його керівництвом запорожці визволили з неволі багато українських і російських полонених.

Запорозька Січ для завойовників була більмом на оці, вона сковувала орду, не давала їй розгулятися на широких просторах України і Росії. Низові козаки часом завдавали кримському ханові і турецькому султанові великих прикростей.

Султан Магомет IV ще здавна виношував план підкорити собі Запорозьку Січ. Спочатку він спробував схилити запорожців до покори, але з цього нічого не вийшло. Тоді він надумав будь-що знищити Січ, а за одним заходом покінчити і з козацтвом.

Султан викликав до себе кримського хана, щоб у великій таємниці розробити з ним план нападу на Січ. Цей план обговорювався також на спеціальній нараді з кримськими агами і мурзами.

Восени 1674 року султан дав наказ відправити на кораблях з Константинополя в Крим 15 000 добірних стамбульських яничарів. Кримський хан підняв 40 000 орду і вирішив, що як настане зима, стерти з землі Запорозьку Січ.

Цю підступну операцію надумали провести на Різдво, саме тоді, коли козаки після доброї вечері поснуть. Задум був такий - заскочити до січовиків зненацька й вигубити їх. (Розповідь про напад яничар і татар на Січ. Дві версії: одна записана Д.І. Яворницьким під час перебування в Капулівці, друга - учнями школи у 2005 році від В.І. Саламахи).

Після цієї поразки турки довго не насмілювалися затівати походи проти запорожців. Зате Сірко не залишився в боргу.

У 1675 році в кінці липня він скликав раду запорозького товариства, на якій було вирішено: помститися ханові за харцизький наскок на Січ, за тривогу й шкоду, завдану низовому товариству. Нехай знає хан, що запорожці не стерплять кривди і зневаги. Кошовий отаман наказав своєму війську підготуватися в похід, запастися харчами та військовим спорядженням на три тижні.

Сірко відібрав 15 000 найхоробріших козаків, перейшов Дніпро і швидко повів своє військо на Крим. А щоб не помітили його вороги, він пішов не просто на Перекоп, а взяв ліворуч - степом, а потім швидко перейшов знайомий йому брід через Сиваш.

Усе робилося за наперед розробленим планом. Сам Сірко з 4 000 козаків зупинився біля воріт Криму - броду Сиваша, решту війська поділив на кілька загонів і під керівництвом досвідчених ватажків відрядив у Крим, щоб «підпустити диму» ханові. На п’ятий день усім загонам наказано повернутись до броду. За п’ять днів вони потрясли увесь Крим: міста і села віддано вогню і мечу. Хан ледве встиг вискочити зі своєї столиці Бахчисарая і разом з агами та мурзами сховався в горах. За ним бігли татари, рятуючись від запорожців. Коли хан почув, з яким невеликим військом Сірко наполохав увесь Крим, та яким шляхом він проскочив у його царство, зібрав 40 000 татар і кинувся з ордою до Гнилого моря - до сивашського броду, щоб замкнути козаків.

Хоч який хитрий був хан, та Сірко був ще хитріший. Кошовий отаман розгадав наміри хана ще тоді, як посилав козаків у Крим. Він не тільки не кинув броду напризволяще, а навпаки - сам засів там.

Запорожці поверталися з трофеями до броду. І ось тут натрапили вони на орду, що підступала до Сірка. Враз ударили з тилу, розбили військові загони хана, взяли кілька тисяч у полон татар і турків, навіть мало не схопили самого хана.

Після цієї блискучої перемоги Запорозьке військо забрало великі татарські табуни овець і визволило з полону своїх братів-невільників. Потім перейшли сивашський брід, а далі подались на Запоріжжя.

Погоні не боялися, тому не поспішали. Та й визволені бранці (серед яких було чимало жінок, дітей, старих) не могли йти швидко. Але з кожною верстою, яка наближала їх до рідної сторони, все похмурішим ставав Сірко. Не сховався від пильного ока отамана невеселий настрій багатьох визволених. Справа в тому, що татари були воїнами, землю обробляти не вміли, та й не хотіли. І тому молодим сильним бранцям пропонували дім, сім’ю, землю, волю. А від них вимагали зовсім небагато - зректися своєї віри і прийняти мусульманство. Більшість невільників обирали каторгу (на галерах), але були й такі, що спокушались і приставали на татарські умови, зрікаючись не тільки віри, а й мови, рідних, Батьківщини. Та й серед жінок були такі, які ставали дружинами татар, народжували татарських дітей і самі поступово побусурманилися. Для них це було не визволення, а нова неволя. Тому під час чергового перепочинку у Чорній долині Сірко відпустив всіх, хто не хотів повертатися на Україну.

Закипіла кров гаряча, вдарила у скроні,
Знов Сіркові гостра шабля обпекла долоні -
Це ж зростуть для України нові яничари.
І впадуть на рідну землю війни і пожари…

А сам зібрав 200 наймолодших козаків (щоб загартувати) і наказав наздогнати зрадників і вирубати всіх - жінок, дітей, стариків. Сам же, за розповідями очевидців, повернувся на місце кривавої розправи і цілу ніч плакав, стаючи на коліна перед кожним загубленим і просячи в них прощення.

Подія в Чорній балці підкосила здоров’я немолодого вже отамана і невдовзі він зліг. Вірні друзі-браття відвезли його на Грушівську пасіку помирати.

Навесні 1680 року пронюхали татари, що козацьке військо було послане під Київ під командування Самойловича, який чекав третього походу турків, в Січі всього близько 2 000 козаків, а Сірко лежить хворий.

Делегація, яку очолював Іван Стягайло, принесла Сірку невтішну звістку. Близько 25 000 ординців, вирізавши дві крайні застави між Бугом і Дністром, розсипались по Україні, мов хижі вовчі зграї. І ось уже, обтяжені ясиром, повзуть на броди через Дніпро. Розвідка повідомила, що татари мають намір робити переправу нижче Хмельницької плавні (в районі нинішньої Лепетихи), майже під носом у козаків.

У Сірка загорілися вогнем згаслі вже очі, зарум’янилось обличчя. Наказав везти себе на Січ. Везли у візку. За декілька верст пересів на бойового коня, на Січ в’їхав верхи. Зібрав старшину на коротку нараду, виклав свій план дій. (Розповідь про останній бій Сірка, записана зі слів В.І. Саламахи, потомка хранителів могили І.Д. Сірка).

А через кілька тижнів прилетіла на Січ чорна звістка. 1 серпня у Грушівці помер легендарний кошовий отаман Війська Запорозького Іван Дмитрович Сірко. Побратими дубом (човен з цілого стовбура) привезли прах свого ватажка на Січ і тут поховали, як він і заповідав. І нині його прах покоїться тут, в землі Капулівки.

Проте слово «покоїться» щодо останків Сірка вживати складно. Його могилу кілька разів плюндрували. Ні, не вороги - турки чи татари, а такі ж самі православні християни, як і він. Так, 1709 року московські війська О. Меншикова за наказом Петра І зруйнували Чортомлицьку Січ, поглумилися над козацькими могилами. Свіжі могили розривали, трупам рубали голови. А живих вішали на плавучих шибеницях і пускали вниз Дніпром. Тоді ж було розбито кам’яний хрест на могилі. Хотіли поглумитися і з останків кошового, але козаки, які засіли в плавні, не дали. Скориставшись дощем і тим, що москалі до сутінок не встигли розкопати високу могилу, запорожці, перебивши варту, викопали прах отамана і взяли із собою у вигнання.

Повернувшись у 1732 році, купили шмат землі у діда Мазая і поховали останки кошового в Капулівці:

В Капулівці на вгороді в Мазая старого
Стоїть собі могилонька Сірка кошового… 
Стара могила І. Сірка. 1956 р.

 .

На могилі поставили надгробний камінь, який зберігся до нашого часу. Зараз на цьому місці встановлено пам'ятні знаки.

Пам'ятні знаки, встановлені на старій могилі Івана Сірка у 1990 р.

 .

В 1775 році, вже за наказом Катерини ІІ, під час руйнування Нової Січі, яка знаходилась за 3 км від могили, знову зазнала руйнації могила Сірка. Але праху не зачепили, знесли лише курган. Згодом капуляни знову його відновили. Але особливого знущання вона зазнала в наш час.

У вересні 1967 року юні екскурсанти однієї з шкіл м. Орджонікідзе розхитали і звалили надгробний камінь, який розколовся навпіл.

Могила І. Сірка

 .

У листопаді 1967 року останки Сірка було перенесено до нової могили, викопаної в підніжжі кургану епохи бронзи. Для цього були дві причини. Перша - рукотворне Каховське море підмивало береги, і вже добиралось до могили. Вона могла рухнути разом з кручею у воду. Друга - в м. Запоріжжі вже була сформована «похоронна» команда під керівництвом М. Киценка, яка повинна була забрати останки І. Сірка на о. Хортицю, який у 1965 році Кабінетом міністрів УРСР було оголошено Заповідником українського запорозького козацтва, хоча підстав для цього не було. Острів Хортиця був випасом для табунів козацьких коней. Жодної Січі там не було. Як показали розкопки, городок Вишневецького був на Малій Хортиці, невеличкому острівці біля Великої Хортиці, тепер о. Концеровський. Комусь прийшла в голову ідея створити на Хортиці пантеон козаків.

Щоб не допустити перенесення останків І. Сірка на Хортицю, а залишити їх в землі, на якій він не один десяток років був кошовим і похований за його заповітом козаками, було вирішено терміново перенести його останки до Сторожової (або Баби-могили) поруч з Капулівкою. Все робилося поспішно. Керувала роботами працівниця Дніпропетровського історичного музею ім. Яворницького Л. Крилова. Курган над могилою (до 2-х м) знімали при допомозі бульдозера. Робилось це ввечері у дощову і вітряну погоду при світлі автомобільних фар. Дубова труна, в якій покоїлись останки, була пошкоджена ножем бульдозера,  як і лицьова частина черепа. Останки кошового були зібрані в мішок і перевезені в контору колгоспу (на місці могили місцеві жителі потім знаходили фаланги пальців). На другий день, 27 листопада, зранку Крилова розклала кістки І. Сірка в нову соснову домовину. І в цей же день вони були поховані в новій могилі. Роботами по приготуванню нової могили і захороненню керував бригадир будівельної бригади колгоспу ім. Горького Я.С. Басанський. Урочистого поховання не вийшло. Дощова з вітром погода примусила учнів середньої школи повернутись додому з півдороги. Дійшло і було присутніх під час опускання домовини зо два десятки чоловік. Священників не запросили. Могилу залишили відкритою. На другий день яму, обкладену цеглою, перекрили тонкими бетонними плитами, а зверху вивалили з самоскида кілька тонн бетону. Поширили чутку, що нібито бетоном залита вся могила разом з домовиною. Це для того, щоб команда Киценка з Запоріжжя і не намагалася дістатись до останків.

Через деякий час стало відомо, що за ініціативою заступника голови Нікопольського райвиконкому М.В. Кікотя та голови колгоспу ім. Горького М.Т. Галайди, Л. Крилова вилучила з домовини череп і деякі кістки І. Сірка. Під час копання могили у підніжжі кургану були знайдені два кістяки. Череп одного з них і був підкладений у домовину замість справжнього. А череп Сірка відправили у Москву в інститут антропології ім. Міклухо-Маклая, де він знаходився до 1990 року. Г. Лебединська, учениця професора М. Герасимова, виготовила за ним скульптурний портрет І. Сірка, за яким нікопольський скульптор В. Шконда виготовив, а ливарники Нікопольської сільгосптехніки відлили у бронзі погруддя І. Сірка. В рік 300-річчя з дня смерті І. Сірка (1980) його погруддя, виготовлене за картиною І.Ю. Рєпіна «Запорожці» у 1956 році замінили новим, виготовленим по черепу. Збоку можна побачити напис: «Скульптор В. Шконда, співавтори М.В. Кікоть і М.Т. Галайда».

І. Сірко. Реконструкція Г. Лебединської

 .

Питання допоховання черепа гостро постало у 1990 році, в рік відзначення 500-річчя козацтва. У цьому році Середа (антрополог) привіз череп Сірка з Москви у Київ, в редакцію журналу «Пам’ятки України». З Києва його перевезли у Дніпропетровськ, а звідти напередодні відзначення свята у Нікопольський райвиконком, де він був покладений до сейфу завідуючого відділом культури (за іронією долі, татарина за національністю) Р. Хайруліна. Був визначений день поховання черепа - 22 липня 1990 року. Проте з невідомих причин допоховання не відбулося. Говорили, що нібито така команда поступила з Києва. В 90-х роках дискусія про долю останків Сірка відновилась. Пропонували різне: долучити череп та окремі кістки до останків, помістити череп в музеї, спалити його і попіл розвіяти над курганом. Капуляни з цього приводу писали індивідуальні і колективні листи в газети, до Верховної Ради, в Кабінет Міністрів, до Президента, пропонуючи всі кістки злучити разом і поховати за православним звичаєм в окремій могилі. Здоровий глузд переміг. Останки І. Сірка вирішили поховати разом, в одній могилі. Взялась за цю справу Дніпропетровська облдержадміністрація, особисто її глава М.А. Швець.

В середині липня 2000 року в Капулівку прибула археологічна експедиція на чолі з доцентом Дніпропетровського університету Ромашком Володимиром Андрійовичем, яка зразу ж приступила до роботи. Поряд з могилою з північного боку була викопана яма завдовжки як і могила, щоб можна було підкопатись до домовини зісподу. Це був найлегший шлях до останків. Представники облдержадміністрації майже щодня приїжджали з Дніпропетровська керувати роботами і наглядати за ними. План допоховання з самого початку був таким: дістатись до домовини зісподу, помістити череп в металевий контейнер, підкласти його в домовину і засипати яму. Начальство не вірило навіть, що в могилі чужий череп. Леонід Федорович Бурда, капулівський краєзнавець, та Володимир Іванович Саламаха, нащадок хранителів могили з козацьких часів, намагались довести представникам влади, що необхідно вийняти всі останки, вилучити чужий череп, помістити його останки з його черепом в нову домовину і поховати за православним звичаєм. Вдалося добитися тільки перевірки, чи є в домовині І. Сірка чужий череп.

.

25 липня 2000 року в присутності представників влади і громадських організацій археолог Ромашко В.А., одягнувши спецодяг, наданий санепідемстанцією, спустився в розкоп і з західної сторони намагався дістати череп. Проте виявилось, що, всупереч православному звичаю, 1967 року останки І. Сірка були поховані ногами на захід. Це і змусило прийняти пропонований капулянами варіант поховання. Останки були вийняті, вилучено чужий череп, все переправлено в Нікополь під охорону правозахисних органів. Археолог Ромашко розклав кістки в новій дубовій труні, долучивши до них кістки, вилучені 1967 року і череп. Про це складено відповідний документ. Деякі історики висловлювали думку, що в могилі останки не І. Сірка, аргументуючи це тим, що могилу кілька разів розоряли. Але наша думка така - в могилі останки саме І. Сірка, бо на його кістках збереглися сліди поранень саме там, куди був, як свідчать історичні джерела, поранений І. Сірко.

 Останки І. Сірка прибули з Дніпропетровська до Нікополя

 .

За день до перепоховання останки І. Сірка привезли в Капулівку, в Будинок культури. 21 серпня 2000 року їх урочисто поховали. Домовину несли на плечах козаки. За домовиною вели вкритого малиновою попоною коня. Спустили домовину в могилу під грім рушничних салютів.

Останки І. Сірка в Будинку культури

 .

Нарешті останки І. Сірка зібрані разом і упокоїлись в одній могилі.

Перепоховання І. Сірка у 2000 р.

 .

Завершуючи розповідь про легендарного кошового треба сказати, що він завжди був і є найвідомішою і найпопулярнішою особистістю в нашому краї. На його могилі завжди свіжі букети - це молодята з усього району за багаторічною традицією вклоняються Великому лицарю. А випускники сіл Капулівки, Покровського та міста Орджонікідзе вже безліч років зустрічають тут світанок.

• Сірко Іван Дмитрович (близько 1610-1680 рр.)

  .

.

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове