Апанович Олена Михайлівна
(1919–2000)

 

Апанович Олена Михайлівна – видатна українська дослідниця історії козацтва. Народилася в с. Мелекес Симбірської губернії в сім'ї залізничного службовця. Дитячі роки провела у Північно-Східному Китаї, оскільки батько працював на Китайсько-Східній залізниці. Після повернення з Китаю у 1935 р. померла мати А. а у 1939 р. за несправедливим звинуваченням був репресований батько. Закінчивши середню школу у Харкові, А. вступає до інституту журналістики в Москві, який було ліквідовано наступного року. Вищу освіту А. здобула у Харківському педінституті (факультет російської мови та літератури). Закінчення ХДПІ збіглося в часі з початком війни, і А. змушена була евакуюватися до південного Казахстану, а потім – до Башкирії. У травні 1944 р. вона прибуває до Києва і починає працювати у Центральному державному історичному архіві України (науковий працівник, зав. відділу давніх актів), бере участь у підготовці збірника документів з історії України часів т. зв. "золотого спокою" (1639–1647) (К., 1946), разом з колегами складає путівник по ЦДІА, який вийшов у світ 1958 р. Одночасно працює над кандидатською дисертацією, присвяченій участі Війська Запорозького в російсько–турецькій війні 1768–1774 рр., яку успішно захистила у 1950 р. Після цього вона переходить працювати до Інституту історії АН України і невдовзі стає провідним спеціалістом у галузі козакознавства. У 1951 р. вона бере участь в археологічних дослідженнях на місцях Запорозьких Січей, які невдовзі будуть затоплені водами Дніпра у зв'язку з пуском Каховської ГЕС. У 50-х рр. А. відроджує історико- краєзнавчі дослідження в Україні стосовно козацької доби, видає важливі праці "Історичні місця Визвольної війни українського народу 1648–1654 рр.", "Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу", "Переяслав-Хмельницький та його пам'ятники, десятки статей до "Української Радянської Енциклопедії", "Радянської енциклопедії історії України", "Советской исторической энциклопедии" тощо. Велику увагу вона приділяє опису та збереженню історичних пам'яток, пов'язаних з історією козацтва, насамперед о. Хортиці. Склала науковий реєстр пам'ятних місць запорозького козацтва. У 1969 р. нею була написана капітальна монографія "Збройні сили України першої половини XVIII ст." (К.,1969), яка відкрила новий етап дослідження запорозького козацтва, показавши, що запорозьке козацтво було прогресивним історичним явищем. Погляди А., її активна громадська діяльність не вписувалися в прокрустове ложе компартійної ідеології. У зв'язку з посиленням великодержавної політики Москви у Україні в 1972 р. почалися переслідування української інтелігенції. 12 вересня 1972 р. А., як і ряд інших істориків, переважно спеціалістів з історії України козацької доби, була звільнена з роботи в Інституті історії. Після 8-місячного вимушеного безробіття вона влаштувалася на посаду наукового співробітника відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН України у Києві. Там вона розгорнула активну роботу по опису різноманітних архівних зібрань, наприклад, О.П. та Я.П. Новицьких, вивчила 8000 рукописів, що дало їй можливість значно прояснити розвиток українського літописання у 17–18 ст., знайти, а часом видрукувати унікальні пам'ятки української історіографії, простежити роль козацтва як носія духовної культури українського народу. Ці спостереження відбилися у монографії "Рукописная светская книга XVIII века на Украине. Исторические сборники" (М.,1984). Упорядковуючи архів В.Вернадського, А. видрукувала понад 20 праць, присвячених цьому вченому із світовим ім'ям. З початком новітнього національного відродження А. повертається до повноцінного дослідження історії запорозького козацтва. З-під її пера виходять книги та статті, присвячені історії Запорозької Січі та Гетьманщини, їхнім вождям, окремим Січам, російсько-українському договору 1654 р., вона присвячує особливу увагу популяризації історії запорозького козацтва, виступає консультантом художніх та документальних фільмів тощо, відроджує традицію фольклорних та археологічних досліджень козацтва, керує комплексною експедицією "Запорізька Січ – зруйноване й уціліле" (1989). У 1991 р. А. стала членом Спілки письменників України. У 1994 р. була удостоєна Шевченківської премії, а у 1995 р. – премії Антоновичів (США).

Померла у Києві 21 січня 2000 р., панахида відбулася у Благовіщенському храмі УПЦ київського патріархату при Національному університеті "Києво-Могилянська Академія", похована на Байковому кладовищі у Києві.

У разі використання матеріалів цього сайту посилання на сайт обов'язкове