.

Культура Нікопольщини у другій половині XIX - на початку XX ст.

У другій половині XIX ст., всупереч усім перешкодам з боку царату, відбувався справжній розквіт української культури. Спираючись на споконвічні звичаї та традиції, українці доби Національного Відродження стверджували свою національну ідентичність.

Усі народні свята зимового, весняного, літнього та осіннього циклу знаходили свій глибинний відгук в душі населення Нікопольщини. Та й без приводу звучала в селах народна українська пісня: «Кожної неділі то з одного, то з іншого боку села (Шолохове) лунала музика та спів. А центр так і називався - «музиканти». Відомий етнограф Афанас'єв-Чужбинський, коли перебував у 50-х рр. XIX ст. на Нікопольщині, так описував її мешканців: «І що за славний народ покровці (жителі села Покровського. - І.А.)! Які веселі обличчя! Яка статура! І що за дженджуристість в одязі! Мені було приємно жити в Покровському між чесними, добрими та працьовитими мешканцями».

Рисами традиційної поведінки селян Нікопольщини була чесність, довірливість: аж до 1917 року рідко яка хата чи клуня зачинялася на замок. Особливою урочистістю відзначався виїзд селянина на ярмарки, що відбувалися у Нікополі. Серед них найбільшими були Успенська та Троїцька. Завжди викликали велику цікавість приїзди табору циганів-ромів. Та нові віяння вже починали проникати в українське село. До 1914 року покровчан на ярмарок вже возив приватний автобус. Десять чоловік з клунками гордо сиділи в кузові відкритого імпортного автомобіля, а від снігу та дощу їх прикривав дах.

Окремим від українського села життям жили поміщицькі родини. Найкраще це простежується на прикладі поміщиків Нечаєвих, чий маєток розташовувався в с. Лукіївка. З розповідей місцевих старожилів відомо, що будинок поміщика був цегляним, двоповерховим, під залізним дахом. Поруч з ним простягнувся англійський парк з ставками, каналами, фруктовими та декоративними деревами. За деякими відомостями Нечаєви планували створити в своєму маєтку садово-паркову зону згідно до усіх вимог західноєвропейського садового мистецтва, для чого виписали з бібліотеки графа Воронцова альбоми з зображеннями садово-паркової архітектури. В садибі Нечаєвих розміщувалася колекція, яку складали оригінали та копії творів живопису та скульптури західноєвропейських митців.

Родина Нечаєвих більшість часу проводила за кордоном, у Франції, а свій маєток на Нікопольщині використовувала головним чином для розваг та відпочинку: каталися човнами, схожими на гондоли, на ставках, в садку влаштовували концерти та феєрверки. Навіть розводили спеціальну породу жаб для французької кухні, до якої призвичаїлися Нечаєви. Ранні представники родини Нечаєвих у деякій мірі переймалися місцевими культурними потребами. Так, на початку XIX ст. ними було збудовано церкву в селі Чернишівка (тепер - смт. Червоногригорівка). Пізніші Нечаєви становили собою справжній анклав, який повністю відгородився від довколишнього культурного середовища.

Кажучи про розвиток народної освіти у Нікопольщині, треба відзначити той факт, що у другій половині XIX століття значно більша кількість людей змогла отримати початкову освіту і у нових школах. Цьому сприяло й те, що з 1908 року освіта в Російській імперії стала безкоштовною, а з 1909 року і обов'язковою.

Так, з 1882 року в селі Покровському стала працювати однокласна земська школа. На її утримання Катеринославське земство надавало 100 руб. на рік. У тому ж році у школу було прийнято 47 хлопчиків і 7 дівчаток. Інші не відвідували школу за відсутністю одежі, взуття, підручників. Але вже у 1898 року з 2 630 мешканців села 397 були письменними, з них 73 жінки. Дітей у школі теж значно побільшало - 103 хлопчика і 19 дівчаток відвідували школу в загальній кількості 488 дітей шкільного віку. У 1914 році в Покровському вже працювало дві школи - однокласна земська та церковноприходська, але приміщення їх не були достатньо пристосовані для занять.

У тому ж 1882 році почала працювати двокласна міністерська школа в селі Шолохове. У 1896 році в цьому ж селі було відкрито церковноприходську школу. У 1898 році в них навчалось 50 хлопчиків та 2 дівчинки. Приміщення шкіл були невеликі, тому більшість дітей шкільного віку, яких нараховувалося 440 хлопчиків і 353 дівчинки, не могли в них навчатися. Тим більше у них були труднощі з одягом, взуттям і підручниками. В Шолоховому 44 чоловіка з 2 691 та 17 жінок з 2 538 були письменними. У 1906 році в селі додатково відкрили ще дві церковноприходські школи. Правда, в одній з них не було зимового опалення і діти навчались на квартирі у вчителя. У 1911 році в 4 школах села налічувалося 398 учнів. Щотижня волосне правління отримувало газету «Російська правда», яку потім читало доросле населення села.

Наприкінці XIX століття будь-яке значне село мало вже свою школу, головним чином церковноприходську. В селі Олексіївка у 1879 році була одна школа з однією класною кімнатою. В 1911 році в Олексіївці було збудовано другу земську школу з двох класних кімнат, у яких працювало 2 вчителя. Церковноприходські школи працювали при церквах.

В селі Байдаково (Кірово) у 1900 році було відкрито церковноприходську школу.

В селі Чкалово відкрили церковноприходську школу з одним вчителем.

В Перевізських Хуторах наприкінці XIX ст. було збудовано церковноприходську школу.

Поступово ставало й більше шкіл земства. У 1902 році в селі Новоіванівка була відкрита земська школа.

На початку століття в селі Червоногригорівка було відкрито початкову школу і друге однокласне земське сільське початкове училище, на додаток до вже існуючої там земської школи.

Осередками духовного життя на селі були церкви. Хоча вони й відносились до РПЦ, але місцеві батюшки були близькі до народу й жили з ним майже однаковим життям. У другій половині XIX і на початку XX ст. продовжувалось будування храмів на нікопольській землі. У 1897 році в селі Новоіванівка було збудовано церкву. В кінці XIX ст. була зведена багата церква у селі Байдаково. У 1907 році мешканці села Чортомлик звернулися до Петербургу з проханням змінити назву їх села на Олексіївку, на честь спадкоємця престолу, і дати дозвіл на будівництво з цього приводу церкви. Дозвіл було отримано, і в селі збудували новий храм.

Те, що нікопольська земля мала велике історичне значення, визнавали і в той час. Неодноразово її відвідували відомі люди, щоб ознайомитися безпосередньо з нашим краєм. У 1880 році Нікопольщину відвідали відомі художники. І.Ю. Рєпін та його учень В.О. Сєров. У селі Капулівці художники прожили майже тиждень. Вони слухали місцевих кобзарів та лірників, що співали їм думи про козаків. Робили замальовки місцевих мешканців. 6 червня 1880 року Рєпін у дворі селянина Мазая змалював могилу І. Сірка.

Відвідали художники і інші села Нікопольщини. Рєпін писав у щоденнику: «В Покровському ми з Сєровим (він тоді був у якості джури малого) купалися у Дніпрі. Особливо у Чортомлику. Перепливали до Запорозького кладовища, шукали черепа благородних героїв, підкови чобіт і все, що вціліло. В Покровському ми прожили більше місяця. Про нас вже ходить легенда, що ми шукаємо скарб». У цьому селі Рєпін змальовує місцеву церкву: «...Покровське - ще цілий храм кам'яний на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Як вибиті плити підлоги чобітьми! Та ще вціліло місце добрих почесних козаків: тут вони стояли у церкві, - як розумно я зробив, що написав етюд з цього місця!». Рєпін робить також малюнок могили курінного отамана Івана Каписа в Покровському.

Наприкінці 80-х років на Нікопольщині у пошуках пам'яток козацької доби мандрував видатний український історик Д.І. Яворницький. Найбільше його цікавили старовинні козацькі села. Він відвідує Капулівку і могилу Івана Сірка. У капулянина Дмитра Сукура він записав пісню про кошового отамана. В той час Капулівка була відома ще й своїм оригінальним хатнім розписом. Чудові візерунки та яскраві фарби вкривали стіни й пічки капулян.

В селі Покровському Яворницький був двічі. Він зустрічався з найстарішою мешканкою села Агафією Журавель. На початку XX ст. вона перейшла віковий рубіж у 100 років, мешкаючи у старовинній хаті з малесенькими віконцями, солом'яною стріхою і земляною підлогою. Для Яворницького ця хата була цінна тим, що у ній свого часу відпочивав останній кошовий Калнишевський. Зв'язок з нашим краєм залишався у Яворницького надовго. Він листувався з багатьма нікопольцями. Наприклад, у 1909 році Яворницький отримав листа від Круглова, який писав йому про знайдену в селі Шолоховому колекцію старовинних грошей. В 1909 році Чепов пише про справу, яка дуже хвилювала історика, про купівлю садиби в Капулівці, де була могила Івана Сірка.

Отже, розвиток культурного життя на Нікопольщині у другій половині XIX - на початку XX століття йшов у кількох напрямках, які безпосередньо між собою не перетиналися. Один напрямок - розвиток традицій і звичаїв українського народу, другий - намагання русифікувати українських селян і перевести ментальність в імперський культурний шар.

.
Источник: Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.). - Київ-Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2002. - С. 240-245.

.

Перевод в электронный вид: Диденко Е.В.

На нашем сайте Вы можете узнать больше об истории Никопольщины: