Білівненко С.М.
Викладач кафедри джерелознавства,
історіографії та спеціальних дисциплін
Запорізького Національного університету
м. Запоріжжя, Україна

.
Лоцманська громада та нікопольські матроси

Лоцманство було найбільш привілейованою кастою серед річковиків. Це були кваліфіковані працівники річкового флоту, незамінні при переведенні суден та плотів через Дніпровські пороги, а також протягом всієї течії річки. Лоцманська служба існувала ще за часів запорозьких козаків, а з початком масової колонізації Південної України опинилася під опікою російського уряду, який чудово розумів важливість транспортного шляху по Дніпру. Спроби перевезення вантажу сухопутним шляхом в обхід порогів були набагато трудомісткішими і не економними.

Уряд офіційно регламентував організацію лоцманської служби у 1785 р. Перша громада лоцманів налічувала 42 чоловіка. Одним із вагомих моментів, що прискорив подальший розвиток лоцманства, була подорож Катерини II до Криму, - вражена побаченим, вона дарувала пільги лоцманам. З привілеїв, головним чином, - 11 130 десятин землі, звільнення від повинностей і рекрутчини. Відповідно до цих привілеїв начальник, помічник отримували по 100 крб., рядові лоцмани по 25 крб.

У 1811 р. проведена подальша регламентація прав і обов'язків лоцманської громади. Відомство Шляхів Сполучень офіційно ввело виборні посади: отамана, скарбника і писаря, і так само підтвердило надані лоцманам привілеї. З цього часу починає існувати лоцманська організація з ознаками внутрішнього самоврядування.

Лоцманська громада щодо земельного відділу була віднесена до державних селян, а по відношенню до виконання лоцманських обов'язків знаходилась у розпорядженні Катеринославського відділу Київського Округу шляхів сполучень. Безпосереднє керування внутрішнім устроєм громади належало виборним лоцманським отаманам. Щоб офіційно стати членом лоцманської громади, кандидат-селянин повинен був витримати іспит.

Головним органом керування в лоцманів були загальні збори, що збиралися не менш 2-х разів на рік. До компетенції зборів входили: вибори скарбника, писаря й інших службових осіб, вибори членів ревізійної комісії, встановлення розміру платні працівникам, прийняття нових членів та інші питання. Голосування було відкритим. Усі рішення збору записувалися в «Журнал мирських сходок». Їх підписували всі ті лоцмани, що вміли писати. Рішення скріплювалося лоцманською печаткою.

Відповідно до історичних свідчень, на момент утворення лоцманської громади «лоцманів було 42 чоловіка», у 1787 р. «їх було вже 121 чоловік». За даними А. Скальковського у 1794 р. їх нараховувалося 545 чоловік, а на підставі потьомкінських ордерів до лоцманського стану зараховано 673 чоловіка. У 1846 р., відповідно до «Наказу № 186», у всіх лоцманських селах було 1 289 чоловік, із них лоцманів, здатних до сплаву, 693 чоловіки. Таке швидке зростання їхньої кількості, не зважаючи на важку працю сплавників, обумовлено пільгами, наданими їм урядом. Крім того, за сплав транспортів через пороги була встановлена спеціальна платня. Відповідно до ордера Потьомкіна вона складала 25 крб. на рік. У 1811 р. плату було замінено на одноразову винагороду - 10 карбованців за сплав транспортної одиниці. Пізніше ця оплата неодноразово змінювалася. Всі лоцмани поділялися на дві статті: лоцмани першої статті призначалися для проводження через пороги суден (люз, берлін, байдаків), другої - для проводження тільки плотів. Платня за проводження судів встановлювалася законодавством, тобто отримувати лоцмани повинні були за чітко встановленою таксою, але зазвичай судновласники виплачували своєму лоцману більшу або меншу винагороду «за благополучну доставку» судна до місця. Ці гроші спочатку виплачувалися безпосередньо лоцманам. Із 1836 р. розпорядженням графа К.Ф. Толя на руки лоцманам видавалася тільки половина платні, інша половина зараховувалася на погашення боргу.

Справа в тому, що в 20-х роках лоцманів охопило лихо: неврожай та стихійні лиха, додаючи до цього нерегулярну виплату платні, погіршилось матеріальне становище лоцманів. Це спонукало подати прохання до уряду про позику, яке було задоволено. Позика лоцманам давалася декілька разів: у 1820 р. - 21 600 крб., 1821 р. - 14 400 крб., 1824 р. - 10 000 крб. Загальна сума склала 48 000 карбованців. У 1826 р. маніфестом частина боргу була скасована, а іншу частину лоцмани виплатили в 1827 р. Таким чином, видно, що уряд був украй зацікавлений в утримуванні належним чином лоцманської служби. Турбота уряду полягала й у відкритті в 1817 р. школи в Лоцманській Каменці. Школою завідував директор Катеринославської гімназії, що призначав штатного вчителя для викладання початкового читання і краснопису.

Товариство лоцманів Дніпровських порогів протягом усього свого існування відігравало важливу роль у розвитку економіки та інфраструктури Новоросійського краю.

З наведеної нижче таблиці видно, що лоцманська служба принесла значну за розмірами користь у транспортуванні вантажів Дніпром, особливо в районі порогів.

.

 .

Щорічні відомості про проходження транспорту
через Дніпровські пороги з 1820-1830 рр.

.

Відсутність інших економічно вигідних способів доставки вантажів у місця призначення змушували російський уряд постійно звертати увагу на поліпшення сплаву вантажу, руху водного транспорту. Незважаючи на турботу про сплав уряд нещадно експлуатував лоцманів, виплачуючи за важку, важливу й у той же час ризиковану працю відносно мізерну плату, з огляду на смертельний ризик при проводці суден через пороги.

Інтенсивне освоєння і функціонування водних шляхів сполучення обумовило швидке зростання робітних кадрів водного транспорту, необхідних для успішного розвитку і функціонування всієї системи воднотранспортного басейну Південної України.

Особливо прославився Нікополь (за визначенням А.С. Афанас'єва-Чужбинського) як столиця вільних матросів. 26 січня 1834 р. вийшов указ Правлячого Сенату про «Затвердження вільних матросів товариств або цехів в містах Олешках Таврійської та Нікополі Катеринославської губерніях».

Товариство запроваджувалося спочатку на десять випробувальних років для розвитку чорноморського купецького мореплавства. Першочергово цех вільних матросів формувався із тамтешніх міщан, відпущених на волю кріпаків, казенних селян та різночинців. У товариство записувалися тільки за власним бажанням, але не мали права протягом десяти років залишити його. По закінченню ж цього терміну матроси мали право звільнитися і податися до якогось іншого податного стану. Вільні матроси звільнялися від військового постою (окрім надзвичайних випадків), від повинностей земських, грошових та особистих, також від рекрутського набору. Вся сім'я члена товариства виключалася із рекрутських дільниць. Поряд з іншими громадянами містечка Нікополь, вільні матроси утримували поліцію, ратушу, пожежну частину, шляхи та мости. За основу кількості товариства бралося число мешканців міста Нікополя. Товариство повинно було слідкувати за своїми членами, щоб вони виконували свої обов'язки, у іншому випадку винних звільняли із товариства і позбавляли пільг.

Також регламентовано було навчання дітей-хлопців вільних матросів: два роки російській грамоті, арифметиці та Закону Божому в парафіяльних училищах.

Для кваліфікованого виконання своїх обов'язків матроси повинні були проходити обов'язкове стажування на Чорноморському флоті протягом п'яти років ще до зарахування до стану «вільних». Набір в чорноморський флот здійснювався за такою схемою: із кожних 20 юнаків від 15 до 20 років щороку один вступав до флоту. Вибір такого «рекрута» лежав на громаді, а та в свою чергу орієнтувалася на кількість сім'ї.

Вільних матросів, що поступали на флот, розміщали на малих та транспортних суднах, на котрих служба більш була схожа з торгово-купецьким судноплавством. Морське начальство повинно було слідкувати, щоб вільні матроси здійснили не менше п'яти морських шестимісячних кампаній.

Вільні матроси по закінченню п'ятирічної служби, кожний, особисто отримували від флотського керівництва, у відомстві якого перебували, патент на звання «досвідченого матроса». В патенті зазначалося, які роботи міг виконувати матрос: управляти кермом, проводити заміри за допомогою лота. Матроси, що відслужили на Чорноморському флоті, мали право отримати закордонні паспорти, що було також не останньою причиною для вступу в товариство вільних матросів.

У випадку виникнення в будь-якому з російських портів суперечок між шкіпером та матросами портове керівництво запроваджувало третейський суд: із чиновника від карантину, одного депутата від шкіперів та одного матроса, для розбору та вирішення суперечок та претензій. На рішення цього суду можна було тільки приносити приватну скаргу генерал-губернатору, але як тільки її утверджено, відразу ж повинна виконуватися.

Посилена експлуатація водяних шляхів не могла не зробити впливу на сільське населення, особливо на проживаючих у безпосередній близькості від річкових магістралей. Цей вплив позначався у відтокові частини сільського населення на судноплавні роботи і сприяв появі серед селянства найманих робітників.

Взагалі в Росії до побудови мережі залізниць важливу роль у процесі виробництва продукції, її обміну між окремими регіонами, як Новоросійського краю, так і всієї Російської імперії, відігравали водні шляхи сполучень і як невід'ємна їх частина - працівники річкового флоту.

Товариство лоцманів Дніпровських порогів мало внутрішній адміністративний устрій, користувалося пільгами, наданими урядом, мало земельний фонд, а також можливість навчання дітей у школі. На початку XIX ст. указом Ради головного директора сухопутних і водяних шляхів сполучень лоцмани отримали право на самоврядування.

Таким чином, зусилля Російського уряду спрямовані на розвиток, удосконалення і контроль за судноробітниками річкового флоту, дають можливість говорити про тенденцію пошуку зв'язку Південної України з Центральними, а через них із Північними регіонами держави. Другим важливим моментом є велика зацікавленість як приватних, так і офіційних осіб у вирішенні питань швидшого і безпечного способу доставки вантажів, чому сприяли наявність і розвиток робочих кадрів річкового флоту.

.

.
Джерело: Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.). - Київ-Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2002. - С. 219-225.

.

Переклад в електронний вигляд: Діденко К.В.