PDF Печать E-mail
28.08.2009 06:45
There are no translations available.

Упорядник:
Чабаненко В.А.

 
Понад шляхом чумацьким
Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини
(вибрані глави з книги "Савур-могила")
 
Савур-могила

На Савур-могилі колись жив ватаг Сава і тримав шайку розбишак таких, як і сам. Жили розбійники в землянках або куренях. Курені їхні були побіля могили, бо й досі лишаються тут глибокі ями.

Біля могили, якраз над великим чумацьким шляхом, що зветься Ростовською дорогою, стояло ратище. Було, як нічого їсти сердегам, то вони винесуть повсть або ряденце, простелять біля ратища і покладуть на ряденце все те, що в них останнє лишилось і чого треба: чи там риби, сухарів, хліба, пшона, солі, цибулі або там чого іншого - і виглядають чумаків.

Проїздять мимо чумаки, подивляться на рядно, то вже й знають, яку подать їм треба давати. Той висипле сухарів, той солі, той риби - і їдуть собі з Богом. А як же котрий чумак не догадається, а більше того що не захоче дати, то його грабували, а непокірний, то й били. Було всього. На простого чоловіка було ніколи не кидались, а панам, кажуть, доставалось...

Одного разу їхали Ростовською дорогою погонці, що доставляли провізію для війська, котре стояло біля Азовського моря. Тоді француз воював, чи що... їхали з хурою. Везли там то сухарі, то крупи, то пшоно.

Переїхали Самар-річку, і стали їм траплятися понад шляхом байраки - такі ліски, значить. Заїхали вони від Самари днів за три-чотири вже далеко, і ніхто їх не чіпав. Стали вони доїжджати до Савур-могили, коли дивляться - що за притча! - в байрачку, що над шляхом, стоїть ратище, застромлене в землю, а біля ратища лежить хусточка. На хусточці посилано небагато солі, пшона пучка і ще там дещо.

Ніхто з погонців не знав, що то воно за знак. Один узяв вийняв ратище із землі та й швиргонув його геть-геть од дороги. Хусточки ж не займали, бо боялися: думали, що то чаклунство яке.

Тільки стали від'їжджати від того місця, де було ратище, коли це з лісу - бух! бух! бух! Так і повалило три воли у валці.

В одного погонця був хлопець літ там сімнадцяти, чи що, і він був такий з роду, що не на зло ріс, а на добро. От хлопець і каже:
- Добивайте вола того, котрий мучиться, поділіться, та зваримо кулешу.

Вони так і зробили: добили вола, поділили його, наварили кулешу з маханом (м'ясо, найчастіше бараняче) і давай їсти. Тільки що стали їсти, коли до них із лісу виходить три чоловіки. Один іде та кричить на все горло:
- Рятуйте, хто в Бога вірує!

Погонці дивляться, коли в того, що кричить, очі так і повилазили і лише на жилах теліпаються, а інші два ведуть його під руки. То був сам Сава, котрий мав розбійників на Савур-могилі.

Прийшли ті люди до возів, а Сава й питається погонців:
- Чи не знайдеться між вами доброго чоловіка, котрий поробив би таке, щоб очі стали на своєму місці?

А товариші його й собі просять.

Погонці не знали, що їм і відповісти. Хлопець же лежав на возі і нікому не показувався. Батько його встав, пішов до воза і питає:
- Що їм відповісти?

Хлопець і каже:
- Скажіть сліпому чоловікові, нехай нам доставить три воли, триста карбованців і ту рушницю, котрою убиті три воли.

Сказав погонич Саві, щоб доставив він усе те, що казав його син, а Сава й звелів принести рушницю. Показали рушницю хлопцеві, а він і каже:
- Це не вона. Принесли другу.
- І це, - каже, - не вона.

Саві дуже не хотілося давати свою рушницю, та треба, бо очі миліші. От він послав забрати рушницю, гроші й три воли. Хлопець подивився на рушницю і каже:
- Оце вона!

Забрав він ту рушницю, гроші й воли та й каже:
- Принесіть у казан води.

Товариші Савині принесли води і поставили на траві, біля хлопця. Хлопець узяв вирвав трави, зробив кропило, прочитав якусь молитву, що ніхто її не розібрав, покропив Саву, повдавлював йому очі в ямки і велів умитися водою із казана, а сам пішов та й заховався між возами.

Умився Сава, блимнув очима і став бачити. Дививсь-дививсь на погонців - ні, не бачить того, хто над ним насміявся; він тоді й давай питати. Погонці не показують йому хлопця. Коли це вийшов хлопець, а Сава зараз і пізнав його.
- Молод-молодець, ти високо літаєш, - каже Сава.

Сказавши це, попрощався з погонцями і пішов на Савур-могилу, до котрої було гонів, може, десять. Одійшов ще геть-геть, став та й гукає:
- Ну, згадаєте ж ви мене! Посміялися ви наді мною - буде вам ще гірше!..

А хлопець і каже:
- Коли так, то не дійдеш ти до свого куреня і за три дні! - Сказавши це, він щось прочитав - і над Савою зробилась мов річка (воно річки не було, а Саві тільки так показувалось).

Давай тоді Сава з товаришами ту річку перебродити. Бредуть, бредуть та все й на однім місці.

Поїхали погонці далі.

От через три дні вже відвезли все до війська, котре недалеко десь стояло, і вернулись знову на те місце, де варили куліш, біля Савур-могили. Дивляться - коли Сава з товаришами ходить на тім місці, де їх лишили погонці; штрикають паліччям у землю, мов у воду, і броду ніяк не знайдуть, щоб перейти на той бік.

Погонці заходилися варити куліш. Сава подивився в той бік, де стояли погонці, і показалось йому, що то стоїть слобода. Прийшов він до них, а хлопець і каже:
- А що, посміявся над нами?! Якби були тут ще два твої товариші, що на Ведмідь-могилі та на Горілому Пні, то я б і тим очі повидовбував, щоб людей подорожніх не оббирали.

Став Сава просити прощення у погонців, а хлопець знову йому й каже:
- Іди, чоловіче, з Богом!

Пішов Сава на Савур-могилу.

Як поїхали погонці додому, то вже Сава більше не жив на Савур-могилі й покинув своє кишло. Покинули свої кишла і ті два ватажки, котрі жили на Ведмідь-могилі й Горілому Пні, бо ними завідував Сава.
 

Де бере чумаків біс

Колись була така приказка в старих чумаків: Савур-могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс.

Жив колись на Савур-могилі Сава - ватаг з товариством. Було поставить ратище біля шляху, а біля ратища простеле повсть. Чумаки й кладуть: хто хліба, хто солі, хто зерна якого сипне. Хто покладе, то той і байдуже - проїде; хто не покладе, то тому вже й біда, про того вже й приказка говорить.

Одного разу їхали чумаки повз ратище, а з ними був невеликий хлопець. Стали вони сипати зерно на повсть, а хлопець і каже:
- Не сипте! Проїдемо й так. А хто нападе, то я поговорю з ним і проїдемо благополучно.

Послухали чумаки хлопця: не сипали ні зерна, ні хліба не клали. І поїхали. Від'їхали од ратища, коли це женуться розбійники, а між ними й сам Сава. Догнали чумаків, а хлопець і вчепився з Савою говорити. Сава помітив, що то хлопець був із розумних та й узяв його з собою, а чумаків пустив.

От, звісно, хлопець пристав до розбійників у шайку і знав, де що ховалось. Одного разу послав Сава своїх гайдамак у Київську губернію, а там їх половили і забрали в москалі. Взяли й того хлопця, що заграбував Сава в чумаків.

Пройшло з тієї пори вже багато років, і самого Сави не стало на могилі. Пасе одного разу чоловік біля могили скотину, а тут находять дощові хмари. Став накрапати дощ, а скотар зійшов на могилу, сів серед неї, нап'яв сіряк і сидить під ним. Слухає - щось стугонить. Оглянувся він - коли іде до нього москаль на милиці. Підійшов та й каже:
- Здоров!
- Здоров!
- Хто оту нивку виорав, що збоку могили?
- Такий-то і такий чоловік.
- Що ж, він багатий?
- Та розжився здорово!
- Еге, погане діло... Один казанок грошей був таких, що можна було б узяти, та й того нема. Отут, де ти сидиш, є льох з сріблом та золотом, є й побіля могили багато грошей, та не можна брати: місце закляте. - Пожалкував-пожалкував за чавунцем і давай розказувати скотареві, що діялося в старовину на могилі. Бо це москаль був той самий, котрого Сава хлопцем узяв у чумаків.


Могила Галаганка
(могила знаходиться біля с. Федорівки Запорізького р-ну Запорізької обл.)

Жили на цій могилі розбійники з ватагом. Як забачать було з могили, що їде чумак шляхом, то винесуть ратище і застромлять над шляхом. Як доїжджає чумак, то вже й знає, що треба класти всього потроху з харчів, які в нього є. Покладе і їде собі далі. Які чумаки нічого не клали, то розбійники їх грабували. Це було після того, як цариця скасувала Січ, бо розбійники були з запорожців.

У селі Сухачівці, літ десять уже буде, як умер старий дід, покійник Прихідько. Було, ще за життя старий дід багато дечого розповідає про Галаганку.

Було, казав, йому років дванадцять, як пас він вівці біля Галаганки. Одного разу стали варити куліш, коли до них приходить п'ять чоловік: два заковані в залізо, а три - ні. Ті два були, кажуть, розбійники, а три чоловіки гнали їх у Томаківку.

Наварили чабани кулешу і дали всім п'ятьом поїсти. От як поїли розбійники куліш, повставали, помолились богу, подякували і кажуть чабанам:
- Отут, хлопці, шукайте грошей. Тут, на схід сонця, біля могили, закопано грошей дуже багато: один льох із золотом, а другий із ломом (різні срібні й золоті речі). Приміти на льоху, що з грішми: лежать чотири камені на дверях, якраз поверх землі. На льоху, де лом, нема приміти.

Погнали розбійників, а чабани й заходились ножами та паліччям копати. Копали-копали й познаходили каміння, та таке велике, що й з місця не зворухнеш. Бачать, що нічого не зроблять, та взяли те каміння та й загорнули знову землею і більше вже не копали.

Як виріс Прихідько, то взяли його в солдати, і там він був тридцять літ. Після служби прийшлось йому чумакувати. Віз він одного разу хуру з губернії в Кічкас. Приїхав до Галаганки, пустив волів на пашу, а сам заходився шукати приміти, де колись він бачив каміння. Шукав-шукав з півдня - і не знайшов того місця.

Старі люди кажуть, що тих грошей і досі ніхто не забрав, бо вони глибше ввійшли в землю.
 

Чумацькі дарунки

У балочці над Донським шляхом (Донський шлях ішов у степ, наліво від Кічкаської переправи, через старий Олександрівськ, тепер м. Запоріжжя) жив один запорозький ватажок із цілою ватагою братчиків. На могилі, було, поперемінно стоїть козак. Ото як замітить валку чумаків, то зараз - на дорогу і стромля в землю ратище. Біля ратища на повстині кладе шматочок хліба, риби, дрібку солі, пшона, цибулі й іншого, чого їм треба. Покладе - і гайда в терен до ватаги...

Сидять братчики та й дивляться. Під'їжджає чумак до ратища - та й тпррр-р-у!.. Хто кладе на повсті хліб, хто сипле пшона, хто риби, хто цибулі, борошна, солі, сала. Накладуть харчів сіромам та й з Богом далі... Та й чом не дать?!

Тоді чумацька валка була паровиць сто, двісті, триста!.. По жмені борошна з воза, по шматку хліба, сала та й от стільки стане!..

Запорожці, було, ніколи не зачіпають чумака, а скоріш стають у пригоді від усякої напасті в степу.

 
 
Джерело: Савур-могила. Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини/ Упорядник В.А. Чабаненко.  - К.: Дніпро, 1990. - С. 153-159.

Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф 

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про козацтво:
 
 
Обновлено 26.12.2010 12:21
 
Нікополь Nikopol, Powered by Joomla! and designed by SiteGround web hosting