Мозолевський Б.М. Вчений, археолог
м. Київ, Україна Біографія
а
Дорогою стріли
(вибрані поезії)
...Талановитий автор, болісно переживаючи нашу історію, яку він знає на дотик, прискіпливо дошукується причин так густо замішеної на трагедіях долі свого народу. Поезії його полемічно загострені, не кожен згодиться з усіма його узагальненнями чи висновками. Але це його особистий погляд, чесний і відкритий. Тим і привабливий.
Із вступного слова до збірки поезій Бориса Мозолевського "Дорогою стріли"
а
За добро, що робив я на світі
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, -
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...
Врятувавши її від пожежі
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
Над Базавлуком
Мій Базавлуче, вже не буде лучче!
Собі в цім зізнаюся - не комусь...
Стою востаннє на Рибальській кручі
І вже не знаю, чи сюди вернусь.
Не знаю, що робити завтра маю,
Не знаю, на яку чекать біду,
Чи знов на службі облизня піймаю,
Чи під ножами смерть свою знайду.
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?
Не знаю... Базавлуче, Базавлуче,
Пораднику мій щирий в самоті!
Вже б краще бог Перун у мене влучив
Отут, де скелі чисті і круті.
Де степ, і ти, і неба синь, і воля,
І скіфські сни встають із ковили.
Де серед поля хилиться тополя
Над тими, що у нього полягли...
Гадюча гидь гряде, неначе туча,
Та все мовчком, не скаже - йду на ви!
Мій Базавлуче! Вже не буде лучче!
На гідний хоч кінець благослови!
Простіть мене
Простіть мене, я скоро буду з вами -
Маленька жменька сірої золи.
Простіть за все, що ви не доспівали,
Та що там блазнювать - не дожили.
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні грати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
Блазнюйте й далі, «пишущі» братове!
Народ вас зневажа не без підстав...
Прости мене, убита горем вдово,
Що - як тобі - ніколи не спитав...
Ваш страх у наші в'ївся хромосоми.
Як врятувати душу з ним живу?
Простіть мене усі, хто в тридцять сьомім
Не вийшов із катівень ГПУ.
Простіть мене, хто не навчивсь мовчати,
реклись ми навіть імені кого!
І ви простіть, розтерзані в тридцятім,
Ще навіть до народження мого.
І ви, і ви, поламані кимсь квіти,
І ти, моє зачумлене село!
У веремії літ несамовитих
Не зміг від вас я відвернути зло.
Це зовсім не биття себе у груди,
Це підсумок життю і боротьбі.
Простіть мене, мої прийдешні люди,
За все, що не прощаю сам собі.
а
Розляглися степи
Розляглися степи
на всі сторони,
Відкричали в степу
чорні ворони.
Подніпровські сади
стали білими.
І летять журавлі
над могилами.
Де шукати мені
долі кращої,
Крім землі, де лежать
мої пращури?
Земле рідна моя,
краю зоряний!
Твої щедрі поля
серцем зорані.
а
Смерть Івана Сірка
Був місяць травень.
Пахло молоком.
В заплаві білі лебеді ячали.
На пасіці вмирав Іван Сірко -
Гроза татар, погуба яничарів.
У Грушівці молились матері,
Звертаючись по диво до ікони.
І, голову схиливши, край зорі,
Немов людина, плакав сірий коник.
Стояла вже кістлява із серпом,
І янгол сів над Бейкушем на кручі.
На пасіці вмирав Іван Сірко,
І бджоли мед збирали з груш квітучих.
А де ж та сила, що вела на бій?
Набився в очі морок пелехатий.
І шабля гостра, і сухий набій,
А руку на кістляву не підняти.
Мов і не мчав ще вчора на коні,
Од вітру аж стелилась чемериця!..
Лишаю мало дітям і жоні,
Бо все життя прожив для товариства.
Агов, братове січові орли!
Озвіться, де ви, з ким ішов за віру?..
Одні у Дикім полі полягли,
А інших погноїли по Сибіру.
А треті - щоб в колисці ви сконали
До того ще, як м'яти вам траву! -
Брат брату оселедці постинали,
Не змігши поділити булаву.
Люблю тебе, веселий мій народе,
За відданість роботі і борні.
За вдачу заповзяту і за вроду,
За слово влучне і дзвінкі пісні!
Ми другу люльку віддамо й кресало,
Як пить - то пити, битися - то бить.
Але щоб у сусіда товще сало -
Оце вже зась! Ходім його топить!
Того й нас б'ють то ляхи, то ординці,
Того й нас гноблять всі, що ми дурні.
Вам завтра залишитись наодинці -
Потопитесь у власному ж лайні!
Один з-поперед одного - в лакизи,
Аби вгодити батечку-царю.
Продажні шкури, сміття, блюдолизи!
І це за вас я йшов колись на прю?
І це народ, що й дідьку не покориться, -
Мов окунці, вплива у ятері?
Брати мої, та що ж це з нами коїться?
Невже на це нас родять матері?
Господь вас від спокуси одведи,
Від пихи, від омани, від облуди.
Тримайтесь брат за брата, як жиди,
Бо щастя вам на цій землі не буде.
Молюся, боже. Боже, не губи
Сиріт своїх, обласканих Москвою.
Та розуму вклади їм під чуби,
Щоб думали хоч трохи головою.
Щоб хоч на день дивилися вперед,
А не жили, чим бог пошле сьогодні.
Земля гуде, - збирають бджоли мед.
І не тому збирають, що - голодні.
Покладено їм - дбати про життя.
А и лише співаємо вівати.
А ми і те, що маєм, до пуття
Не вмієм ні любить, ні шанувати.
Та де було й навчитись нам, рабам,
Серед цькування, підступу і знади?..
Простіть мене усі, кого рубав
Під Перекопом, не простивши зради...
Знов підступа до серця печія...
Вам легше, хто живе у хаті скраю!
Не я рубав - рубала лють моя!
Чи правий був? Як би ж то знать! Не знаю...
Блаженні всі, у кого совість спить!
А я свою не збуду й за дукати.
Не плач, мій коню. Може, бог простить, -
Не довго вже лишилося чекати.
Усе прийму, бо що було - було.
Вклонися Січі, вірний мій товариш.
Життя - мистецтво, а не ремесло.
Раз проспівав - назад не проспіваєш.
Чи слід лишу, чи в забуття порину?
Надіюся, хоч, може, й без надій.
Лиш ти, мій болю, ти, моя Вкраїно,
Живи в добрі, святись і молодій.
Чи серцем Шевченко іще не горів?
Чи серцем Шевченко іще не горів?
Чи Хмель не водив нас до бою?
Народе мій рабський! Допоки ж царів
Терпітимеш ти над собою?..
І вийшов народ мій, і мовив:
- Ти ба, а що це за піп новоявлений?
Допоки в собі не уб'єш ти раба,
Допоки і я уярмлений...
Не важко упасти від кулі в бою
За наші священні знамена.
А як у собі я те рабство уб'ю,
Коли воно в'їлося в гени?
І мовив народ мій:
- Без хліба й води,
Коли вже, здавалось, не витримати,
Мойсей по пустелі нещасних водив,
Щоб ницість із душ їхніх витравити.
Не ті вже, не ті, що з полону втекли,
А тільки змужнілі їх діти,
На волі народжені, гідні були
Свою Батьківщину узріти.
Велика мета - відповідна й ціна.
А мудрість - а мудрість від бога.
Оце тобі - небо. Це - прірва без дна.
Й над нею, як нитка, дорога.
Дорогою стріли
1. Остання січ
Шалений лет - і потяг проминув
Кривого Рога димарі червоні.
Вони услід рвонулись, наче коні,
І стали. Й попливли у далину.
І знову лет - крізь відстані, крізь ніч,
Крізь кімерійство, скіфство, половецтво.
І потяг мчить, немов стріла ловецька,
І цілий всесвіт падає навстріч.
Куди цей лет? Мовчить німа пітьма.
Якби ж під неї зазирнуть могли ми!
У вічність обсипаються могили -
Ні відгуку, ні просвітку нема.
Дорогою стріли віки пройшли, -
Всі формули, всі знаки постирали.
Дорогою стріли, де йшли воли,
Загвинчуємось в космос по спіралі...
...Так думав я, так я верстав ту ніч,
Минаючи прадавні кочовиська.
Попереду була остання Січ -
Покровська, може, може - Чортомлицька, -
Хто зна, хто зна? Тепер про те не вчать.
Вже й ті знання, неначе лід, розтанули.
На них міцну поставлено печать:
Ні першої не знаєм, ні останньої.
Неначе тут козацтво й не гуло,
Боронячи наш край від супостата.
Неначе тої Січі й не було -
Розорана, розтерзана, розп'ята,
Залита водосховищем гнилим,
Дощенту перекопана кар'єрами,
Немов на тому й робимо кар'єру ми, -
Чим більше нашим предкам дозолим.
Як тільки їхню пам'ять не ламали!
Аж поки схаменулись: - О-го-го! -
А звідки ж проститутки й наркомани?
Та звідти ж, із безпам'ятства того.
Якби ж душа високим їм горіла,
Хіба б вони топили в чарці світ?
Самі ж ми підрубали їм коріння,
А нині ще й клянем за сухоцвіт.
А хто ж нам затикав роти раніше,
Коли вони були іще малі?..
Чорнобиль, хлопці, - страшно.
Та страшніше -
Новітнє яничарство на землі.
Не знаючи тепла своєї віті,
Воно ж не може серцем проясніть!
Від нього всі Чорнобилі на світі, -
Збагніть самі це й іншим поясніть.
Рівняйте крок і злет свій по Росії,
Та тільки знайте: душі оживим
Лише у «Подражанії Осії»,
В посланії «І мертвим, і живим...».
Не дайте, як овець, вас гнать до гурту!
Ми - люди, ми - суспільство, а не гурт.
Не вірю я, що всі ми вже манкурти:
Ставайте поруч, хто ще не манкурт.
2. Чортомлик
а
Adobe Flash Player not installed or older than 9.0.115!
Чортомлик - курган і річка,
Що створили нашу славу.
Тут рубали персів скіфи,
Потім тут гуляла Січ.
І гуляла, й знов рубала
Ворогів - не на забаву! -
На добро своїм онукам,
На добро, - у тім-то й річ...
(Для невігласів новітніх
Тут примітка невеличка, -
Як історії не знають,
Хоч гортали б словники, -
Чортомлик - не чортівщина,
А звичайна Щуча річка -
Назву в турків перейняли,
Ледь змінивши, козаки).
На добро… А що ж онуки -
Пом'янули, вшанували?
Хоч якийсь там копійчаний
Встановили, може, знак?
Чи не так! Не ті ми люди!
Що змогли, те й сплюндрували, -
Ані пам'яті, ні сліду,
Ні прикмет вже, ні ознак.
Інший час, а все те саме -
І обставини, і ролі.
Так пошились в дурні вдруге,
Що й казати не з руки:
Січ ламала Катерина,
А курган - Рената Ролле:
Обі - баби, обі - німки, -
Ну ж бо й хлопці-козаки!
І, гадаєте, задарма
Надали тій німці право?
За штани та за сорочку,
Що з Баварії привіз
Помічник її поштивий.
За ганчірку - вічну славу!
Доки ж, хлопці, те гендлярство
Нас водитиме за ніс?
Ну гаразд. Тепер звелось тут
Славне місто робітниче.
Залишилося ж хоч в назві
Те, що тут колись цвіло?
Де там! Місто охрестили
Сто якимсь Орджонікідзе:
Навіть поруч за кар'єром
Однойменне є село.
Я не проти комунізму
І залізного наркома.
Але що ж це, товариство?
Майте ж бога в голові!
Люди ж скажуть: недоріки,
Що, у них не всі там дома?
Чень, один Серго й лишився
На всі вежі низові?
Не Серго один, а клепка
В голові у блюдолиза!
Хай мітла перебудови
Жодну погань не мине!
Хай живуть творці безсмертні
Хліба, марганцю й заліза,
Ще й міста їх - Кіш, Скіфополь,
Чортомлик, Сірко, Скарбне!
а
3. На могилі Івана Сірка
Славетний український полководець і політичний діяч Іван Дмитрович Сірко все життя провів у походах, боронячи рідну землю від турків, татар і ляхів. Він брав участь у 55 битвах і лише одну з них програв... Помер 1680 року і був похований в с. Капулівка поблизу колишньої Чортомлицької Січі, де його 15 разів обирали кошовим отаманом Низового війська Запорозького. Наприкінці 1960-х років виникла загроза зруйнування могили водами Каховського водосховища, і прах Івана Сірка було поспішно і без належного вшанування перезахоронено в курган доби бронзи по дорозі з Капулівки на Нікополь. Під час перезахоронення череп було вилучено з поховання і передано для антропологічного вивчення в майстерню М. М. Герасимова, а на його місце, щоб уникнути непорозумінь з присутнім при цьому місцевим населенням, в домовину крадькома підкладено інший, як подейкують - турецький.
Все спочило. Тільки глину
Риють роторні химери.
І тече через долину
Чортомлик попід кар'єри.
У долині за туманом
Коні хрумають травою.
Як вам спиться, отамане,
Із чужою головою?
Чи своя була погана,
Що позичили в сусіда?
Горе, горе, отамане,
Але правди діти ніде -
В запорозькім вольнім краї
Отака вам нині дяка:
Хто такий Сірко? - питаю.
Як то хто? Сірко - собака.
Отака вам, отамане,
Від гнилих онуків шана.
Щастя ваше, бусурмани,
Що Сірко уже не встане,
Не зведеться з булавою
На коні своїм буланім,
Бо з чужою головою
У чужому спить кургані!
Та не всі ще, слава богу,
Люди совість розгубили.
Не стежину, а дорогу
Протоптали до могили.
Українці, росіяни,
І поляки, і татари -
Всі підходять, отамане,
Бо в боях братами стали.
А найбільше я радію, -
На душі уроче свято, -
Як від загсу у неділю
Під'їжджають молодята.
Покладуть до ніг вам квіти,
Ще й поклоняться серцями.
Отамане, будуть діти, -
Не помремо й ми із вами.
Не даремно кров лилася
І на бій ви йшли невпинно,
Коли з попелу звелася
Мати наша - Україна.
Не даремно на сторожі
Біля правди ми недремно.
Сяй і слався, Запорожжя,
Ти було нам - не даремно!
Рідна мова
(З Расула Гамзатова)
Звідкіль воно таке? Гадать не стану.
Мені наснилась нині смерть моя.
Ополудні в долині Дагестану
З свинцем у грудях мовчки гинув я.
Дзвенить ріка, біжить кудись в тумані.
А я один, як перст, на всі світи
Лежу на рідній на землі коханій,
Щоб вже навік у неї перейти.
Навіщо ж я отак безглуздо гину?
А поруч тільки німота сама -
Ні матері, ні друга, ні дружини,
Та що там їх - і плакальниць нема.
Так я лежав і помирав. І гірко
Було мені. І тут розчув як стій:
Ідуть аварці і ведуть говірку
На рідній, на аварській, на моїй!
Ополудні в долині Дагестану
Я помирав, а тут слова незлі
Про хитрощі якогось там Гасана,
Про витівки якогось там Алі.
І диво дивне: біль зникав безслідно.
Я оживав, і надійшла та мить,
Коли збагнув я: тільки мова рідна
Мені смертельну рану заживить.
Хтось іншу мову прикладе до рани -
Складу хвалу за неї небесам.
Та раптом завтра рідної не стане -
Хай краще я помру сьогодні сам.
«Та мова бідна», - кажуть фарисеї,
Та не зречусь її до скону я.
Хай не луна вона на асамблеях,
Мені вона найвища, бо - моя.
Невже, щоб осягнуть Махмуда, стане
Мій внук по словниках шукать слова!
Невже серед поетів я останній,
Хто на аварській мислить і співа?
Люблю я всю планету многолику,
На ній стежину кожну й деревце.
А над усе - Країну Рад велику,
Я на аварській свідчив їй про це.
Люблю її від Заходу й до Сходу,
За неї йду щодня на звіт, на суд.
Віддам життя за неї де завгодно,
Та в землю хай мене зариють тут.
Щоб над моїм надгробком за аулом
Згадала сину мати молода
Аварським словом земляка Расула,
Наступника Гамзата із Цада.
а Скарб
На кам'янськім полі,
На древнім горбі
Благав я у долі
Дарунка собі.
Не срібла, не злота
Просив я, о ні,
Просив, щоб достоту
Відкрилось мені, -
Бодай би на чаші
Чи просто на склі:
Чим пращури наші
Жили на землі?
В чім суть їхня гола -
Чи зло, чи добро?
Яви мені, доле,
їх знак, їх тавро!
І мовила доля,
Схиливши чоло:
- Копай серед поля,
Де терня зійшло...
Копав я щоднини,
Щоночі копав,
Аж поки на глину,
Безсилий, не впав.
Упав і побачив
У ямі на дні:
Сльозина гаряча
Тремтить вглибині...
І тихо повідала
Доля моя:
- То світ заповів тобі,
Сину, - не я.
І гірко всміхнулась,
І тихо пішла.
Лише сколихнулась
Досвітня імла.
Розвіявся трунок.
Степ сторожко спить.
Знайшов я дарунок...
А що з ним робить?
а Стелиться під місяцем дорога
Стелиться під місяцем дорога.
Край дороги світяться хрести,
Наче запізніла осторога -
По життю повільніше іти.
Я ішов по ньому, як ішлося.
Що вже нарікати - як ішлось...
Рано золоте моє волосся
Памороззю срібла пойнялось.
Кожному зорить своя Ітака.
Кожному свій колір до лиця.
Злото здавен - воїнська ознака.
Срібло ж - атрибутика жерця.
Та коли ти в світ прийшов не жерти,
Все одно, чи бийся, чи молись,
Все твоє життя - то тільки жертва
Задля тих, що йтимуть тут колись.
Хай пряма їм випаде дорога, -
Манівцем не дійдеш до мети.
А оці хрести - не осторога,
А дороговказ, куди іти.
Ті, що вбили Василика Стуса
Ті, що вбили Василика Стуса,
Десь по Сочах розгладжують вуса
Й чешуть хвойдочкам тонкостанним,
Буцім хрещені Афганістаном.
Ті ж, що їм Василя спровадили,
Ідуть з вишкребками до Лівадії.
А єдина кровинка Стусова
В гегемони податись мусила.
Ви зовете мене єднатися.
З ким? З катами моєї нації?
Боже-боже, які ж ви ниці!
Все сказав я. Ведіть до в'язниці.
Чорнобривці (tagetes) - рід трав родини складноцвітих. Батьківщина - Центральна Америка. В Європу занесені після підкорення Кортесом царства ацтеків. В межах СРСР особливого поширення набули на Україні (сорт - чорнобривці відхилені).
Поки молилися ацтеки,
Зайд пропустивши без борні,
Кортес вправлявся у мистецтві
Облуди, підступу, брехні.
Століття поступу і праці -
До ніг мерзенного раба!
Він спить у царському палаці -
Яка ганьба! Яка ганьба!
Вже небо корчиться від суму:
«Нема вас, людоньки, нема!»
А вождь ацтеків Монтесума
Іще Кортеса обійма.
Ще вірить, що у цьому грищі
Когось помилують кати!..
Цвіли на площі чорнобривці -
Брунатні квіти гіркоти.
Передчуваючи печалі,
Яких не бачила земля,
Цвіли жагуче, мов кричали,
Та бог не чув їх звіддаля...
Загине скоро Монтесума.
Народ уярмлять. От і все.
І тільки інка Іма Сумак
Страждання їхні донесе.
А хто з ацтекської руїни,
Через безодні і світи,
Хто вас заніс на Україну -
Брунатні квіти гіркоти?
Чи то в новітньому столітті
Кимсь напророчене збулось?
Чи вам на цілім білім світі
Миліш країни не знайшлось?
Не відведуть вже небезпеку
Ні бог, ні ті, що на чолі.
І вимираєм, як ацтеки,
На рідній батьківській землі.
Пливе в печаль дорога пізня.
Останні дзвони відгули.
Колись, можливо, тільки пісня
Повість, якими ми були.
а
Степ
Степе широкий наш, батьку наш сивий! -
Скіфи, та половці, та чумаки.
Сіллю сиваською шлях притрусили
Та й опочили в могилах віки.
Де твої межі і де твій початок?
В чім твоя велич і в чім таїна?
Мчить над житами нестримна тачанка -
Наше безсмертя і наша весна.
Степе широкий наш, рідний наш брате,
Трунку, настояний на полині!
Поки ти світиш нам - нас не здолати:
Наше коріння - в твоїй глибині.
а
Правий берег
Де прослалась найглибших кар'єрів мережа,
Від Інгула і Виски до Базавлука,
Полонило мене дніпровське Правобережжя
Та й на лівий берег не відпуска.
А колись же і я лівував тим лівим, -
Як Могила Гайманова чашу нам піднесла!..
Що на лівім боліло - на правім переболіло.
Переплив би туди я, та немає весла.
Став з роками хитрішим я, трохи серце притримую.
В прірву з кручі не кидаюсь, не рубаю з плеча.
Та й на правому березі обійму тебе - лівою,
Бо правиця, як завше, - на руків'ї меча.
а
а
Джерело: Мозолевський Б.М. Дорогою стріли: Поезії. - К. : Рад. письменник, 1991. - С. 159
а
Переведення в електронний вигляд: Волкова К.Ф.
На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про Мозолевського Бориса Миколайовича :
