Абросимова С.
Сурєва Н.
Персоналії в історії Нікопольського краю
(кінець XVIII - початок XIX ст.)
Останнім часом у дослідженнях з регіональної історії все ширше використовуються можливості біографістики та генеалогії. Подібний підхід дозволяє спостерігати за історичними подіями крізь призму життя окремої людини, окремої сім'ї, - і, таким чином, наблизитись до розуміння іншої епохи, відчути її, пережити її разом з героями своїх розвідок. У документальних та наративних джерелах кінця XVIII-ХІХ ст. з історії Нікопольщини значно повніше відбита історія дворянських родин та окремих представників дворянства, ніж інших суспільних груп краю. Це пояснюється кількома чинниками, які впливали на процеси формування та зберігання джерельних комплексів цього періоду: значною роллю дворянства в суспільно-політичному житті краю, поширенням серед дворянства епістолярного та мемуарного жанрів писемного спілкування, традицією дворянства створювати та дбати за збереженням родинних архівів.
У 70-80 роки XVIII ст. розпочався процес широкомасштабних роздач земельних ділянок приватним власникам. Родючі та населені землі Нікопольщини були особливо ласим шматком, за який змагалися, через які потопали у багаторічних поземельних суперечках впливові сановники та генерали, обер-офіцери та місцеві чиновники.
Покровське, Капулівку та понад 45 000 десятин прилеглої землі отримав 1780 р. обер-прокурор Сенату, дійсний таємний радник князь Олександр Олексійович В'яземський (1727-1793 рр.). Князь О.О. В'яземський - відомий державний діяч Катерининського часу. Освіту отримав у сухопутному кадетському корпусі. Брав участь у семирічній війні, потім виконував таємні дипломатичні доручення. В 1764 р. В'яземський був призначений генерал-прокурором Сенату і пробув на цій посаді 29 років, майже до своєї смерті. Так, у 1765 р. завідував межовою експедицією; у 1767 р. йому доручена організація роботи Комісії щодо складання нового Уложенія; у 1768 р. під його контроль передається переказ казенних коштів за кордон; у 1775 р. призначається начальником канцелярії опікунства над іноземними поселенцями; у 1789 р. йому доручили управління експедицією державних прибутків. Весь цей час в якості генерал-прокурора В'яземський був незмінним сенатським доповідачем перед імператрицею і начальником усієї сенатської канцелярії. Після його смерті в 1793 році дружина князя Олена Микитівна В'яземська продала всі катеринославські маєтності барону Штиглицю.
Землю на правому березі р. Солоної в її нижній течії отримав губернський секретар Олексій Федорович Путилін, центром його економії стало с. Олексіївка.
Павловське на лівому березі р. Базавлук дістав капітан Петро Романович Остроухов, син купця і дворянин у першому поколінні.
Широке в межиріччі р. Солоної та її приток - маєток Івана Максимовича Синельникова, правителя Катеринославського намісництва. Олексієвське на правому березі Дніпра - маєток Олексія Максимовича Синельникова. Брати Синельникови походили з небагатого дворянського роду Воронезької губернії. В 1761 р. Іван Синельников поступає на військову службу з рекомендаційним листом до генерал-майора X.Ф. Штоффельна, командуючого кавалерійськими військами Дніпровської лінії. В 1762-1764 рр. - ад'ютант X.Ф. Штоффельна. З 1764 р. служить під керівництвом графа Дебальмена. В 1775-1777 рр. виконував різні доручення азовського губернатора В. Черткова та новоросійського М. Муромцева. Зокрема, восени 1777 р. відкриває провінційну канцелярію в містечку Покровську, згодом займається її переводом до Микитина. В 1779 р. Іван Максимович отримав ранг полковника та прийняв командування Херсонським пікінерським полком. У 1782 р. із заснуванням Херсонської та Славенської провінцій І. Синельников виконує функції воєводи та коменданта обох провінцій. В 1783 р. його було призначено «поручиком і товаришем» при губернаторі Катеринославського намісництва. Загинув І. Синельников у 1788 р. під час військових дій під Очаковом.
Дружиною І.В. Синельникова була Авдотія Василівна Страхова. Від їх шлюбу народилося троє синів - Микола, Василь, Віктор та дочка Олена. Старший син Микола загинув молодим під час військових дій на Кавказі. Катеринославські маєтності Івана Максимовича успадкував Василь Іванович Синельников. Його онук Олексій Миколайович Синельников був одружений із Надією Іванівною Дурново і мав сина Івана - єдиного прямого нащадка Івана Максимовича Синельникова за чоловічою лінією. О.М. Синельников та його син в 1912 р. були внесені до дворянської родовідної книги Катеринославської губернії.
Шараповське на лівому березі р. Базавлук на північ від Павловського було маєтком генерал-майора Петерсона, який в кінці XVIII ст. успадкував колезький реєстратор Іван Іванович Петерсон. Останній у 1810 р. був обраний катеринославським повітовим дворянством засідателем Нижнього земського суду. Приятелював з В.П. Нечаєвим.
Лашкарьовка на березі р. Базавлук - маєток Сергія Лазаревича Лашкарьова (1739-1814 рр.), дійсного статського радника, виходця із старовинного грузинського роду, що переселився в Росію за часів Петра І. С.Л. Лашкарьов зробив блискучу дипломатичну кар'єру. Будучи перекладачем А.М. Обрескова в Константинополі, він, після ув'язнення Обрескова, підтримувати секретне листування з П. Рум'янцевим і О. Орловим. Після війни виконував дипломатичні доручення в Туреччині. Був призначений резидентом при Шагін-Гиреї, працював під керівництвом Г. Потьомкіна до (і для) зречення й від'їзду хана з Криму.
Журавльово на правому березі р. Солоної в нижній її течії - маєток поручика Івана Григоровича Богинського. І.Г. Богинський в 1788 р. був обраний дворянством Катеринославського повіту на посаду засідателя Нижнього земського суду.
Гнатівка розташована на правому березі Дніпра (затоплена водами Каховського водоймища) було маєтком полковника Ігната Івановича Гіжіцького, полкового командира Олександрійського легкокінного полку.
Мар’їнське на правому березі р. Солоної в нижній її течії, на північ від Журавльова - маєток дружини титулярного радника Івана Андрійовича Пугачевського - Марії.
Кудашівка-Князівка (сучасне Криничувате) - маєток дружини колезького радника князя Данила Івановича Кудашева та Катерини Сергіївни.
Червоногригорівка-Чернишовка, Городище - маєтки віце-президента Івана Григоровича Чернишова та його дружини Ганни Олександрівни.
Сулицько-Лиманське, розташоване на правому березі Дніпра (затоплено водами Каховського водоймища) - маєток генерал-майора Івана Миколайовича Нєплюєва. В 1794-1796 рр. - правитель Мінського намісництва, згодом таємний радник.
Іванівка на р. Базавлук - маєток полковника Миколи Єгоровича Герсеванова. Герсеванови перейшли в російське підданство і на російську службу за часів Петра І, близько 1722 р., коли готувався спільний похід російського імператора і грузинського царя Вахтанга IV до Персії. Збереглися дві грамоти Вахтанга IV про підтвердження дворянської гідності Гаврила і Георгія Євсеєвича Герсеванових. За послуги, які були зроблені Гаврилом Герсевановим російському цареві, йому були даровані російське дворянство, герб і значні земельні володіння в Полтавській, Катеринославській і Харківській губерніях.
Гаврила Євсеєвич Герсеванов мав трьох синів: Єгора, Олександра, Івана і доньку Єлизавету. Єгор Павлович Герсеванов зробив вдалу кар'єру цивільного урядовця: з 1787 р. по 1794 р. займав посаду голови Цивільної палати Катеринославського намісництва, в 1784 р. був обраний предводителем дворянства Полтавського повіту. Подав у відставку, маючи чин колезького радника (чин IV рангу за петровською Табелю). Був одружений з донькою князя Мусхелова, поміщика і сусіда батька по Новомосковському повіту, де Герсевановим належали селища Багате і Сокольське.
Син Єгора Гавриловича, Борис Єгорович також обрав штатську кар'єру, обіймав різні посади в канцелярії полтавського губернатора Брусилова, з донькою якого й одружився. Про їх сина Миколу відомо, що він був полковником генерального штабу Російської імперії, у період військової кампанії 1854-1855 рр. виконував обов'язки генерал-квартермістра Кримських військ, за що отримав золоту зброю і чин генерал-майора. Дружина Миколи Герсеванова була з родини Іваненків. Дітей вони не мали, таким чином Микола Борисович був останнім представником цієї гілки Герсеванових, яка продовжується далі лише за жіночою лінією.
Донька Єгора Гавриловича, Христина Єгорівна була одружена із статським радником Михайлом Мартиновим, поміщиком Катеринославської губернії. Їх син Олексій одружився з донькою харківського губернатора Єлизаветою Володимирівною Муратовою. Про їх дітей відомо: Михайло Олексійович Мартинов деякий час займав посаду полтавського губернатора; Ганна Олексіївна Мартинова, після одруження княгиня Багратіон, мешкала у Санкт-Петербурзі.
Єдина донька Гаврила Євсеєвича Герсеванова - Єлизавета Гаврилівна - вийшла заміж за Павла Ігнатовича Ігнатьєва, статського радника, поміщика Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Нажаль, ніяких відомостей про цю родину ми не маємо.
Олександр Гаврилович Герсеванов, на відміну від свого брата Єгора, обрав військову службу, пішов у відставку в ранзі поручика, мешкав у своєму маєтку Єфремівка Волчанського повіту Полтавської губернії. Був одружений з Парасковією Яківною Дорошенко, уродженою княжною Крапоткіною. Від першого чоловіка Парасковії залишився великий маєток Петрівка на р. Торець. Єфремівка і Петрівка залишаються родинною вотчиною Герсеванових до 80-х років XIX ст.
Молодший син Гаврила Євсеєвича - Іван Гаврилович Герсеванов - служив у Чугуївському козачому полку. Під час Семирічної війни деякий час перебував із полком в Берліні, де познайомився й одружився з німкенею фон Лемкен. Мав єдиного сина Олександра. Олександр Іванович почав службу в артилерійському корпусі м. Херсон, рано пішов у відставку, обіймав посаду капітан-справника Ізюмського повіту, мешкав у своєму маєтку Новопавлівка на р. Торець. 12 червня 1810 р. колезький асесор Олександр Іванович Герсеванов був записаний до дворянської книги Слобідсько-Української губернії.
Лукіївка, Борисоглебівка, Громовка, Єрємєвка - маєтки дворянської родини Нечаєвих. Нєчаєви - старожили та великі землевласники Нікопольського краю, знана та шановна серед катеринославського дворянства родина. Цікаво, що в кінці XVIII ст. на території сучасної Нікопольщини існувало два населених пункти під назвою «Нечаєвка», проте їх виникнення прямо не пов'язане з історією родини, про яку йде мова. Одну з Нечаєвок заснував капітан Фома Олексійович Нечай (за документами іноді Нечаєв), який в 1778 р. отримав землі по річці Базавлук. Після 1787 р. він продав Нечаєвку разом з 1 500 десятин землі дружині губернського секретаря Федора Антоньєва Марії Антоньєвій. Нарешті, в 1806 р. Нечаєвку за 1 000 руб. купив Захарій Михайлович Малама, крупний землевласник, представник відомого старшинського роду Катеринославщини.
Щодо іншої Нечаєвки, розташованої біля устя одного з приток річки Солоної, то за документальними свідченнями з 1781 р. до часу смерті в 1818 р. «сельцо» з такою назвою належало корнету Федору Олексійовичу Савицькому. Савицькі, які володіли великими земельними маєтками на території Катеринославського повіту, являють собою катеринославську гілку українського старшинського роду Савицьких, засновниками якої вважається Роман Савицький (помер в 1687 р.) та його онук Лубенський полковий писар Степан Васильович Савицький (1684-1750 рр.), відомий своїм перекладом з польської твору С. Твардовського «Про козацьку войну з поляками, яка велася гетьманом Запорожських військ Зіновієм Богданом Хмельницьким...». Власне, саме завдяки родинним зв'язкам з катеринославськими Савицькими, Нечаєви опиняються на території Нікопольщини. Розглянемо історію родини Савицьких докладніше.
Син згаданого вище С.В. Савицького Олексій Степанович (1721-1787 рр.), канцелярист Генеральної військової канцелярії був одружений із Іриною Степанівною Бутович. Родина Бутовичів діставала від Г. Потьомкіна підряди на постачання провіанту для армії, які давали неабиякий прибуток. Ірина Степанівна отримала у спадок маєток Бутовичевське та 1 200 десятин землі на р. Камишеватій Сурі. Родині Савицьких вдалося значно розширити свої земельні володіння, які широкою смугою простягнулися від верхів'їв р. Солоної на південний схід до нижньої течії р. Томаківки. На 1793 р. в межах Катеринославського повіту Савицьким належало понад 45 000 деятин. Сам Олексій Степанович не перебрався на Катеринославщину і все життя проживав у своєму полтавському маєтку - с. Луговиках Пирятинського повіту. Свої землі в Катеринославському повіті, коли прийшов час «виділяти», він розподілів проміж своїх синів: старший, Олексій Олексійович, став власником маєтків Бутовичевського та Чумаків, Федір Олексійович отримав селище Нечаєвку, Андрій Олексійович - містечко Любікут на р. Томаківці. Молодші сини - Семен, Григорій, Іраклій Олексійовичи - успадкували полтавські володіння батька.
Шлюб Лукії Олексіївни Савицької, доньки Олексія Олексійовича з Василем Петровичем Нечаєвим породнив Савицьких з родиною Нечаєвих, вдало поєднавши латифундії Савицьких зі суспільним статусом та авторитетом Нечаєвих. Батько Василя Петровича, полковник Петро Нечаєв, поміщик Ростовського повіту Катеринославської губернії, в 1778-1781 рр. обіймав посаду предводителя повітового дворянства. Брат В.П. Нечаєва - секунд-майор Борис Петрович Нечаєв у 1783 році був обраний катеринославським повітовим суддею. Інший представник цієї родини - титулярний радник Іван Нечаєв, у 1787 р. був затверджений Скарбником експедиції щодо будівництва губернського міста Катеринослава. Син Лукії Олексіївни та Василя Петровича Гліб Васильович Нечаєв впродовж 1849-1860 рр. обіймав посаду предводителя катеринославського повітового дворянства.
У 1860 р. Г.В. Нечаєв виконував обов'язки губернського предводителя дворянства та входив до складу губернського комітету для підготовки реформи скасування кріпацтва. Г.В. Нечаєв мав чин колезького асесора, був членом-кореспондентом спеціальної комісії конярства.
Епістолярна спадщина дворянської родини Нечаєвих вражає дослідника своєю повнотою, цілісністю та кількісними характеристиками. Листування Нечаєвих - історично сформований цілісний комплекс джерел, об'єднаних єдністю походження і соціального функціонування, який містить 355 листів представників трьох генерацій цього роду. Значним є й хронологічний діапазон комплексу, що охоплює період з 1784 р. до 1856 р. Матеріали листування зберігаються в фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького та Нікопольського краєзнавчого музею.
Листування Нечаєвих висвітлює спосіб життя катеринославського дворянства, передусім повітового дворянства, дворянської садиби першої половини XIX століття. Домінують в епістолярній спадщині Нечаєвих побутові листи, що відзначаються тематичною універсальністю й містять інформацію стосовно усіх сфер соціально-економічного та культурно-громадського життя катеринославського дворянства зазначеного періоду. Проте різноманітність і дрібність тем не виключає існування загальних тематичних спрямувань, «силових ліній», переваг, що об'єднують «блоки» листів. Листи дозволяють найбільш повно простежити життєвий шлях Г.В. Нечаєва від часу його навчання у приватному пансіоні Карла Грена у Катеринославі (з 1812 р.) до початку 1860-х р. У листуванні Г.В. Нечаєва з батьками під час його навчання в пансіоні та університеті головна увага приділялася його успіхам у навчанні, поведінці, стосункам з викладачами, товаришами, поводженню у товаристві, організації дозвілля, побутовим питанням, особливо стану здоров'я, бо це був період «панування» туберкульозу.
У листуванні Василя Петровича Нечаєва з дружиною та братами домінують господарчі проблеми. У «жіночих» листах значна увага надається висвітленню родинних стосунків, різним подіям в сім'ї тощо.
Апогей активності листування між батьком і сином припадає на час навчання Гліба у Харківському університеті (1818-1821 рр.), що вважався «Слобожанськими Афінами». Листи яскраво демонструють університетське життя, стосунки професорів зі студентами, студентський побут. Гліб Нечаєв подає детальну характеристику викладачів (Джунковського, Успенського, Дудровича, Гонорського та ін.). Багато уваги й батьки, й молоді люди приділяли вивченню іноземних мов (французької, німецької), математики, законодавства, навчанню гри на гітарі, фортепіано, малюванню, танцям. Увесь час навчання в університеті Гліб займався з репетитором. Спочатку ним був Розумник Гонорський (1791-1819 рр.) - поет, філолог, журналіст, автор підручника з французької мови. Сам вихованець Харківського університету, Р.Т. Гонорський одночасно викладав у ньому німецьку, словесність, статистику, географію, історію середньовіччя, давав приватні уроки; спільно з Е.М. Філомафітським й Г.Ф. Квіткою-Основ'яненко заснував і редагував перший український журнал «Украинский вестник» (1816 р.), в якому пропагувалися ідеї французьких енциклопедистів. Р. Гонорський вважався одним з найбільш освічених і прогресивних людей Харкова.
З Р. Гонорським Гліб Нечаєв вивчав французьку мову й взагалі розмовляв «о материях, которые заставляют рассуждать». В епістолярній спадщині Нечаєвих збереглося 5 листів Р.Т. Гонорського до Василя Петровича Нечаєва, в яких йдеться про успіхи Гліба у навчанні.
Виїжджаючи назавжди з Харкова до Петербурга, Р.Т. Гонорський рекомендував звернутися для продовження репетиторських занять з Глібом до ад'юнкта Харківського університету Павла Олексійовича Куницького. Проте Гліб продовжив заняття з іншим викладачем - Совіньї. В університеті Гліб заприятелював із сином Успенського, з родичем міністра Д. Трощинського (1749-1829 рр.), з М. Остроградським, з бароном Корфом та ін.
Листи Г.В. Нечаєва до батька відзначаються щирістю, відвертістю, особливою довірливістю, розгорнутою розповіддю про навчання, побут, друзів, викладачів тощо. В листах обох кореспондентів (батька і сина) багато інформації економічного характеру, передусім стосовно торгівлі (ціни, товари), а також з економічного життя дворянської садиби. Василь Петрович Нечаєв був вельми могутній поміщик, мав багато землі, худоби, коней, що було однією з головних «статей» його торговельних операцій. Взагалі, конярство було добре розвинуто у господарстві Нечаєвих. Вони брали призи на змаганнях.
У листах також йдеться про купівлю землі, лісу, кріпаків, постачання рекрутів, дрібну торгівлю (цукор, чай, кофе, тканини, одяг тощо). В листі до сина від 14 березня 1821 р. Василь Петрович повідомляв про досить вдалий продаж землі за 17 360 крб., яку він раніше купив у Папчинського за 8 884 крб. В.П. Нечаєв був постійним учасником ярмарок у Катеринославі, Нікополі, Томаківці, Харкові, Сумах, Ромнах. Він доручав синові деякі економічні та фінансові справи.
У листах знаходимо інформацію про погоду, стан шляхів, зимові тракти, засоби пересування, дворянські збори й бали у Харкові та Катеринославі, релігійні та сімейні свята. Привертає увагу повідомлення про весільний бал у Пилипенків, про повітовий дворянський бал, що тривав 6 днів. При цьому В.П. Нечаєв зазначив, що «не последнее дело учиться и танцовать. Оно в публике очень нужное дело».
Щодо громадського життя, варто відзначити лист В.П. Нечаєва від 24 вересня 1820 року, в якому йдеться про вибори того ж року у Катеринославі судді Чернявського, справника В. Ломаковського, засідателів суду Литвиненка, Панчохіна, В.О. Савицького (брата матері Г.В. Нечаєва), губернського предводителя дворянства Д.Л. Алексєєва, совісного судді барона Франка; губернатором замість І.Х. Калагеоргія був призначений В.Л. Шеміот, а віце-губернатором Суржанович, колишній секретар графа О.Ф. Ланжерона (у 1816-1823 рр. - новоросійського генерал-губернатора).
Гліб був єдиним сином у батьків й тому вони вельми піклувалися про нього, особливо про стан його здоров'я. Постійно передавали йому харчі, одяг, гроші, часто приїздили до нього, особливо батько. Гліб, у свою чергу, сумував за батьками, рідною оселею, чекав канікул, коли він завжди приїздив додому. Гліб з нетерпінням чекав листів від батьків, хвилювався і страждав, скаржився на те, що «не получил столь много мною ожидаемого вашего письма. Не могу понять, за что лишился я последней отрады в разлуке с вами получать письма, а с получением их радоваться вашему здоровью».
У листах до батька Гліб аналізує свій настрій, стосунки з товаришами й викладачами. Перед нами «вимальовується» образ типового студента тих часів.
У листах обговорювалися й міжнародні події - війна з Туреччиною, скасування інквізиції в Іспанії, іспанська конституція, особи Наполеона, французького короля, генерала Болівара та ін.
Одним з об'єктів листування були новини світського життя, повідомлення про дворянські та купецькі родини Катеринославського повіту (Пилипенків, Радченків, Євецьких, Потоцьких, Шашевських, Пчолкова, Чорбу, Бершадського, Маламу, Клейна, Шумакова, Кулешова, Борзенкова, Христофорова та ін.). Листи передають неповторний колорит сімейних стосунків. Родичі Нечаєвих мешкали, окрім Катеринославської, ще у Харківській та Полтавській губерніях. Так, тітка В.П. Нечаєва - Устина Яківна Бугаєвська мешкала поблизу Ахтирки.
Культурне життя також знайшло відображення в листуванні Нечаєвих (йдеться про студентський театр у Харківському університеті; про концерт харківського скрипаля).
Багато інформації щодо суто історії листування, роботи пошти, швидкості відбирання листів тощо. Інтервал відбору листів на лінії Харків - Катеринослав - Лукіївка коливався від 5 до 24 днів. І якщо у Харкові Гліб мав можливість користуватися поштою у спеціальний поштовий день, то його батьки у Лукіївці використовували різні оказії, щоб відправити листа синові. Коли Гліб навчався у Катеринославі, він передавав листи батькам через І.Р. Клешевського «по летучей карте», через К.С. Котова та колезького асесора Л.М. Ілляшевича, що мешкав у Катеринославі «біля будинку губернатора Гладкого під горою». В одному з листів до сина (7 листопада 1818 р.) Василь Петрович відзначив: «Тебе можно писать тогда, когда ты вздумаешь и захочешь, а нам за сто верст от города не всегда есть оказия». Обидві сторони з нетерпінням чекали листів. Затримка листа від сина завжди викликала гнів батька, й він у черговому листі наказував: «Вперед приказываю тебе непременно чрез всякие две недели присылать письма».
Листи Гліба - це своєрідне звітування про його життя в Харкові, про виконання батьківських доручень, відповіді на запитання, а також різні прохання, запитання про родичів. У листах батька - прохання добре вчитися, поради синові як поводитися у товаристві. В.П. Нечаєв застерігав сина після закінчення гімназії (1818 р.): «Прошу тебя не входить и в самые честные их компании. Вы дети, у вас из ничего могут выходить истории, или непристойный разговор про каких-нибудь особ, и они могут то узнать, а мне будет стыдно, ежели ты в том будешь участником» (26 червня 1818 р.). Й в іншому листі: «Прошу тебя сердечно, избегай содружества худых людей, и не спохватишься, как испортишь себя на век».
Багато зусиль (моральних і матеріальних) доклав В.П. Нечаєв до виховання й навчання сина. Після закінчення гімназії у Катеринославі, Гліб вступив до Харківського університету - найвизначнішого наукового й культурного центру Східної України того часу. Батько писав синові: «Хороший студент не только слышен в Харькове, он и в Екатеринославе гремит. Ради этого, как для своей пользы, так и для нашей чести, старайся быть прилежным к наукам и вести себя в благонравии, не теряй времени напрасно, чтоб после не жалеть».
Після передчасної смерті батька у 1821 р. Гліб Васильович Нечаєв почав самостійно керувати справами великого господарства, що надійшло йому у спадок. Він одружився з Анжеліною Григорівною Міллер й мав сина Андрія, який навчався у ліцеї в Одесі, потім у Петербурзі, де познайомився й згодом одружився з княжною Зінаїдою Миколаївною Вяземською. В епістолярній спадщині Нечаєвих зберігся лист Андрія Глібовича Нечаєва до батьків, в якому він прохає благословити цей шлюб. Весілля передбачалося у Брюсселі. Від цього шлюбу народилися діти Георгій (1865 р.) та Борис (1869 р.).
У молодшого Бориса було четверо дітей: три сини (Андрій, Борис, Олег) та дочка Зінаїда. У родовідну книгу дворян Катеринославського повіту було також занесено Андрія Глібовича Нечаєва з дружиною й дітьми та секунд-майора Василя Прокоповича Нечаєва.
Отже, листування Нечаєвих допомагає «реконструювати» генеалогічне древо цього роду на рівні шести генерацій, починаючи від діда Г.В. Нечаєва - Петра Нечаєва й закінчуючи правнуками Гліба Васильовича, що були внесені до родовідної книги дворян Катеринославського повіту у 1912 р. В епістолярній спадщині Нечаєвих містяться також листи від родичів з боку матері Г.В. Нечаєва - Лукії Олексіївни, уродженої Савицької: від Олексія, Григорія, Василя, Іраклія Савицьких, а також від інших родичів, як-от: Івана Равського-Ярового, Софії та Івана Фреїв, Карла Яновського та ін.
З розповідей місцевих старожилів відомо, що нечаєвська економія розміщувалася поблизу кількох штучних та природних ставків в долині одного з приток р. Солоної. Нечаєвим також належали землі на березі Дніпра поблизу сучасної Червоногригорівки. Поміщицький дім у с. Лукіївці був цегельним, двоповерховим, із залізним дахом. Садибу прикрашали фруктові та декоративні дерева, зарості, квітники. За деякими відомостями Нечаєви планували створити поблизу маєтку садово-паркову зону за всіма правилами західноєвропейського мистецтва, для чого виписали з бібліотеки графа Воронцова альбоми паркової архітектури. Частина з цих альбомів сьогодні зберігається в науковій бібліотеці Дніпропетровського історичного музею.
Наприкінці 60-х років XX ст. в с. Новоіванівка мешкала 90-літня куховарка Нечаєвих. Ще молоденьким дівчиськом її послали у Францію щоб опановувати кухарське мистецтво. За її словами, до самої революції вона готувала їжу на кухні Нечаєвих. Самі Нечаєви здебільшого жили у Франції, Італії, у маєток приїжджали у супроводі великої компанії гостей. На ставках влаштовували розваги: каталися на гондолах на зразок венеціанських, давали музичні концерти, феєрверки. Кімнати маєтку були обставлені цінними меблями, килимами, гобеленами, картинами, скульптурами, вазами. Останнім управителем нечаєвської економії був Лев Михайлович Штейн. Під його керівництвом був посаджений великий фруктовий сад, в ставках розводилася риба і навіть спеціальна порода жаб для французької кухні поміщика.
У лютому 1919 р. у Нікополі встановлюється влада більшовиків. Нікопольський виконком взяв на себе ініціативу провести реквізицію майна економії і тим самим захистити його від розграбування. Був створений реквізиційний загін на чолі з секретарем виконкому Сергієм Євдокимовим, який 12 березня виїхав до Лукієвки на кількох возах. Управителю нечаєвської економії Л.М. Штейну була видана розписка з переліком конфіскованого майна. Впродовж трьох днів конфісковане майно було доставлено в Нікополь і здано під охорону. Не беручи до уваги незаконний характер подібної конфіскації, зазначимо, що завдяки рішучим діям Нікопольського виконкому ми сьогодні маємо можливість ознайомитись із матеріалами сімейного архіву Нечаєвих, побачити в експозиції Нікопольського краєзнавчого музею предмети побуту та інтер'єру дворянської родини, чия історія так тісно вплетена в історію Нікопольського краю.
.
.
Джерело: Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.). - Київ-Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2002. - С. 225-240.
.
Переведення в електронний вигляд: Діденко К.В.
