Соціально-економічний розвиток Нікопольщини на початку 30-х років ХХ століття
(історико-краєзнавче дослідження)

Протягом останніх десятиліть існування КПРС та СРСР всебічне дослідження соціально-економічного розвитку краю на початку 30-х ХХ ст. років ніколи не було в центрі уваги істориків і краєзнавців Нікопольщини. Це було викликано з одного боку заборонами ідеоло­гічного апарату КПУ-КПРС вивчати тему голодомору 1932-1933 рр., з іншого боку - відсутність можливості вивчити повноцінну джерельну базу, яка була зосереджена в таємних архівах Компартії та КГБ. В місцевій пресі 60-80-их років та офі­ційних виданнях по історії Нікополя - «Никополю -200»¹, «С маркой Южнотрубного»², «Кому покоряется висота»³ та інших, цей період висвітлювався фрагментарно і, в основному, локалі­зувався навколо будівництва і розвитку промислових підприємств міста. При цьому подання матеріалу йшло з позицій стислого курсу історії ВКП(б) як про час розгорнутого соціалістичного будівництва, успішного і переможного, хоча при цьому і були певні труднощі. Прорвати греблю заборонів навколо теми голодоморів в Україні стало можливим тільки після проголошення незалежності України у серпні 1991 р. Автором бу­ла здійснена спроба дослідити цей період історії краю та ок­реслити основні тенденції його розвитку. Вже перші узагаль­нюючі висновки по цьому питанню по матеріалам преси того року дають підставу вважати, що це був один із найбільш важких та трагічних періодів в житті нікопольців, як загалом і в Україні того часу.

Нікопольщина на початку 30-х років ХХ ст. уявляла собою в системі державного ладу УРСР певну адміністративно-територіальну одиницю - Нікополь-Мангановий район. Він складався з м. Нікополя, що отримав цей статус за постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 06 січня 1926 р. та 20 сільських Рад⁴. Загальна кількість мешканців району складала 80 тис. чоловік, з них проживало в місті 37 тис. чоловік⁵.

На території району знаходились поклади мангану, що на той час оцінювались в 400 млн. тон й вважались як за кількістю, так  і якістю руди найбільшими і найбагатшими в Радянському Союзі. Їх видобутком займались 12 шахт, об'єднаних в 3 рудні, на яких працювало кілька тисяч шахтарів. Нікопольський манган використовувався металургійними заводами України, Росії, та певна частина йшла на експорт⁶. В 1931 р. видобуток руди досяг 1 014 тис. т., що склало по УРСР 100% і до 60% в СРСР видобутку металу.  Промисловими підприємствами в м. Нікополі були завод будтранспортних машин ім. Леніна, завод ім. Рикова, 3 цегельні, броварня, швецька фабрика, млини і інші більш дрібні майстерні та артілі. Найбільшим серед них був завод ім. Леніна, на якому з 1931 р. працювало 1 175 чоловік, що виготовляли сільськогосподарську техніку (букери, сіялки, соломорізки), пічне литво, елеватори шнеки, короткі транспортери. Останні види продукції направлялись на великі будівлі першої п’ятирічки - Урал-Кузбас, Магнітобуд, Дніпросталь та інші⁷.

Нікополь-Мангановий район знаходився на двох транспортних магістралях: на залізниці Кривий Ріг-Запоріжжя та річко­вій по Дніпру і мав відповідно залізничну станцію та річну пристань.

На той час Нікопольщина була одним із сільськогосподарських районів України, що налічував 128 000 га оранки. Зусиллями районної партійної організації і радянського активу тут з 1929 р. цілеспрямовано здійснювалась політика колективізації селянських господарств, що мала за мету відповідно до рішень вищого керівництва Компартії політично і економічно підпорядкувати селянство його диктатурі. Так на весну 1931 р. було колективізовано 9 333 бідняцько-середняцьких господарств, або 90,4% від загальної кількості селянських господарств. Одноосіб­ний сектор складав 995 бідняцько-середняцьких господарств і 686 заможних господарств⁸.

Всього в районі налічувалось на той час 124 колгоспи, з яких було: 2 комуни, 112 сільгоспартілей і 10 товариств спільної обробки землі. Важливо відзначити, що в 1931 р. розподіл наслідків господарювання і врожаю здійснювався не по їдцям, а за кількістю та якістю праці, що вимагало значного напруження сил колгоспників⁹.

В 1931 році, завдяки особливостям свого економіко-географічного розташування Нікопольщина стала об’єктом планування і будівництва нових промислових потужностей та розвитку соці­альної інфраструктури.

На підставі висновків спеціальної комісії, що працювала на території України в пошуках кращого місця під будівництво найпотужнішого в світі металургійного комбінату повного циклу з трубопрокатним виробництвом ВPHГ CРСР 11 вересня 1931 р. прийняла рішення про його будівництво в Нікополі. Загальна вартість новобудови, що включала до свого складу  мартени, блюмінг, домни, коксохімзавод, аглофабрику, прокатні і вальцювальні цехи досягала 300 млн. крб. Комбінат повинен був давати щорічно 1 млн. тон металу та 410 тис. тонн крицевих труб, що перевищувало обсяг виробництва Урал-Кузбасу. Його розташування планувалось між залізницею та селами Сулицьке і Лапинка від залізничної станції до роз’їзду Сірко. Першу продукцію Південнотрубний завод повинен був дати вже 1 серпня 1933 р.¹⁰

Одночасно в Нікополі працювала спеціальна комісія об’єднання «Союзтранстехпром» по вибору майданчика під новий машинобудівельний завод. Його розташування було визнане за доцільне по правій стороні вул. К. Лібкнехта поруч з залізницею. Потужності нового заводу, що повинен був виробляти транспортні засоби важкого та легкого типу, чавуна, сталеве литво загальною вартістю на 65 млн. крб. щорічно, повинно було перевищити продукцію існуючого заводу ім. Леніна на 800%¹¹.

Також того року "Укрконсервтрест"  прийняв рішення про будівництво в Нікополі  на базі млина Шopa та броварні Штекеля консервної фабрики загальним обсягом 50 млн. штук консерво-банок¹².

Велике завдання було поставлено перед транспортниками Нікополя. На 24-ій  дільниці лінії Катериненської  залізниці,  де знаходились  станції Нікополь, Марганець, Чортомлик вони по­винні  були провести капітальний ремонт залізниці і  побудувати до жовтня 1932 р., нову лінію,  по якій повинні  пройти електровози¹³.

На базі  пристані Нікополь  повинні  були провести будівниц­тво перевального пункту,  механізацію порта,  розширити його виробничу площу для обробки до 1 млн. тонн вантажів.

Сільськогосподарський розвиток планувалось здійснювати шляхом поглиблення його спеціалізації. Відповідно до постано­ви Уряду УРСР від 30 квітня 1931 р. протягом двох років рай­он повинні поділити на підрайони:

• перший - приміська смуга, куди входили 12 сільрад і Ніко­польська міськрада - це головним чином скотарсько-молочний і виробництво спеціальних інтенсивних, садовоягодних, виноградних, городніх, технічних культур;
• другий, де буде з основному розвиватись виробництво зернових культур¹⁴.

Відповідно, корінні зміни повинні були зазнати  Нікополь і прилеглі до нього села Лапинка, Сулицьке, Новопавлівка, Довгалівка. На їх основі та реконструкції, знесення старого житла, повинно бути збудовано місто Новий Нікополь, який пови­нен в 1933 р. мати 50 тисяч чоловік, а через 15 років населення повинно складати 200 тис. чоловік. В ньому будуть збудовані адмінмістечко, багатоповерхові житлові будинки, спортмістечко, єдиний центральний парк культури в 300 га понад Дніпром, ВТУЗ, школи, новий крайовий музей, планетарій, великий театр, кіно, дитячі ясла, лікарні на 1 700 ліжок, хлібокомбінат, новий вокзал¹⁵.

В липні 1931 р. Нікополь відвідав Голова ВУЦВК г. Петровський Г.І., який побував на підприємствах, колгоспах району, виступив перед мешканцями міста, де висвітлив перспективи розвитку країни і завдання, які стоять перед нікопольчанами¹⁶.

Манганова промисловість в районі розвивалась з великим напруженням і нестабільно. В 1931 р. колективи Нікопольських шахт виконали план півріччя, але в подальшому темпи видобутку зменшились, що вже поставило під загрозу виконання не тільки річного плану, визначеного в 1 200 000 тонн, але й плану 1932 p. - 2 600 000 тонн сирої руди, і план 1933 р. в 4 500 000 тонн¹⁷.

В 1932 р., функціонувало тільки 12 шахт замість запланованих 20. Умови праці відзначались примітивними формами видобутку, низькою продуктивністю праці, недостатньою кількістю робочої сили через велику плинність кадрів, відсутню належного технічного керівництва. Нікопольські манганові шахти по способам видобутку руди були найвідсталішими у всій гірничо-збагачувальний промисловості Союзу¹⁸.

На початку 1933 р., ситуація не покращала. Відсутність детально розробленого перспективного плану розвитку та засвоєння багатющих запасів нікопольських покладів стримувало розвиток, не вирішувались проблеми механізації, яка охоплювала тільки на 13% технологічний процес виробництва.

В 1932 р. були закладені нові 6 шахт і вирішено розвивати розробку Олександрівської дільниці. Розвиток ударництва, коли окремі робітники та бригади виконували понад 120-150% плану не могли вирішити кризи. В той же час подавалась на перше місце ініціатива Романця Г. запровадити з  Ізотовим  М. змагання при посередництві «Правди». На зльоті ударників представник тресту "Руда" пообіцяв забезпечити кожну шахту інженером, для чого з Кривбасу буде переведено 19 інженерів, скорочено апарати управління, подбають про механізацію, допоможуть навчанню передовому досвіду роботи і закінчать будівництво житла для робітників мангану¹⁹.

В кінці листопада 1933 р. напередодні об’єднаного пленуму РПК, РВК і політвідділів МТС керівництво рудень констатувало, що перелому у видобутку добитися не вдалося. Замість 5 260 тонн мангану по плану щодня, всі 15 шахт дають тільки 3 800-4 000 тонн руди²⁰.

Робота комісії ВРНГ СРСР по пошуку місця для будівництва Південно-трубного заводу викликала великий інтерес місцевого керівництва. Завдяки придатним природним і економічним умовам, позиції члена ВГНГ академіка Вінтера, наполегливості керівництва РПК в жовтні 1931 р. почались підготовчі роботи і розгортання бу­дівництва Південно-трубного заводу: прокладання залізничної колії на майданчик № 1, будівництво бараків для будівельників. Вже в січні 1932 р. на Нікопольбуді працювало 4 000 чоловік. Стримуючим фактором була відсутність проекту Ленгіпромезу, внаслідок цього була погана організація праці. Лише в березні 1932 р. сесія технічної ради Гіпромезу затвердила ескізний проект Трубного заводу в Нікополі потужністю в 410 тис. тонн труб, на якому повинні були працювати 13 500 робітників. Перші цеха - цех малих агрегатів - повинен був вступити до дії 1 серпня 1933 р.²¹

Постановою Ради Праці і Оборони СРСР від 09.06.1932 р. Нікопольбуд був оголошений надударною будівлею і взятий під особливий контроль Наркомважпрому²².

На той час хід будівництва визначався незадовільним, загрозу викликала відсутність потрібної робочої сили. За рознарядкою Наркомат праці СРСP для вербування робітників призначили кілька районів ЦЧО. Але із тих районах працювало багато вербувальників з інших будов CPСP. Тому потрібної кількості людей не набиралось, а багато приїжджих на Нікопольбуд втікали внаслідок поганих умов житла і матеріального забезпечення. Намагання керівництва «Нікопольбуду» до Уряду дати дозвіл вербувати робітників в південних районах Воронежчини та України позитивної відповіді не отримало²³.

Важка ситуація, що склалася на Нікопольбуді, змусила управу вдатися до організації відкритого листа 8 000-го колективу в Наркомат важкої промисловості СРСР, газету «Правда» про те, що, не зважаючи на кілька місячників і суботників, штурмів будівництва, необхідно зміцнити транспортну базу будівництва і забезпечити його робочою силою. В кінці вересня місцеві органи проводили кілька місячників і мобілізацію профспілкових організацій, щоб щодня працювало не менше 250-300 чоловік. І все рівно замість 8 000 чоловік по плану фактично працювало 4 І70 чоловік. За 9 місяців 1932 р. план будівництва був виконаний в цілому тільки на 49,9%, а за 10 місяців роботу на Нікопольбуді кинуло 7 000 чоловік²⁴.

Незадовільна організація праці, що відзначалась через відсутність креслень, призводила до великих недоліків в обслуговуванні колективу будівельників. Великі черги в їдальнях, погана якість їжі, невлаштованість побуту поєднувалась із злочинними діями по обкраданню робітництва. Щодня виявляли десятки, сотні незаконно отриманих забірних книжок, перевитрати хліба.

В травні 1933 р. ударники Нікопольбуду звернулись з відкритим листом до проектантів Лєнгіпромезу, де вказували про те, що постановою РНК СРСР Нікопольбуд оголошено ударною будовою 1933 p., в 1 кварталі 1934 p. завод повинен дати труби, наполягали на негайну видачу креслень, через відсутність яких неможлива планова робота. Через місяць креслення вже були. Але експертиза, а потім технічний суд виявив їх неякісну підготовку. Це підірвало виконання плану 1 півріччя 1933 p., яке досягло лише 26%²⁵.

Протягом двох років дiяльнicть «Нiкoпoльбyдy» в основному була спрямована на підготовчі роботи: споруджена залізниця в 15 км, побудовані 2 робочих виселка на кілька тисяч робітників, головна електростанція, водосмокова станція, лісозавод, школа ФЗУ, хлібозавод, заводуправа, велось будівництво ЦМА та металоконструкцій. Але жоден з 18 об'єктів не був збудований, хоча 7 000-колектив мав 2 000 ударників, їх робота не могла навіть зм’якшити провал плану будівництва і низьку якість роботи²⁶.

Нікополь-Мангановий РПК, яким керував Помикалов Г.М. та Нікопольський райвиконком на чолі з Куцеволом І.С. завершили в 1931 році колективізацію селянських господарств, настійно домагався отримати повний контроль над колгоспами і радгоспами через керівників сільрад і радгоспно-колгоспні парткоми і осередки для виконання головного завдання компартії – забезпечити поставки хліба державі. Колективізація була завершена з великими втратами для селянства, так як було розкуркулено близько 5 000 чоловік, з яких загинуло 2 500 чоловік²⁷.
 
Вже тоді хлібозаготівлі зустрічали прихований опір колгос­пів, які на 1 серпня заготовили хліба лише 11,8%, а одноосібники виконали план тільки на 2,4% річного плану, що РПК ква­ліфікував як саботаж і опортуністичні прояви. Застосовуючи примус РПК-РВК і його уповноважені домоглися на 15 вересня 1931 р. виконання річного плану на 66,3% і тільки одна сіль­рада з 20-ти виконала план. Проти тих, хто виступав проти ве­ликих планів хлібозаготівлі проводились репресивні дії. Так, звинувачене в правоопортуністичних діях керівництво Олексіївської сільради було притягнуто до відповідальності. Це да­вало негативні наслідки в проведенні чергових сільськогосподарських робот і план зябу 864 901 га на 1 вересня був вико­наний тільки на 5,5%²⁸.

РПК-РВК почав застосовувати тактику вилучення хліба че­рез роботу буксирних бригад. Так, Дмитрівська сільрада ство­рила таку бригаду в складі 48 чоловік при 40 підводах і направила їх в Новоіванівську і Борисівську сільради, де вони так вичищали селянські комори, що допомогли, таким чином, виконати план хлібозаготівлі на 105%²⁹.

Жовтнева Валка буксирних бригад привела до виконання річного плану хлібозаготівлі 12-ю сільрадами від 101 до 119% а 9-ю - від 78,4 до 97,5%.  Дії, викликані цими бригадами, ви­кликали відплатні терористичні акти селян, у яких вилучали хліб.

Але все ж до нового року план хлібозаготівлі в 20 000 тонн був виконаний. Проте в січні 1932 р. прийшли вказівки збільшити річний план 1931 р. до 22 100 тонн і здати хліб протягом місяця. Знову, застосовуючи тактику буксирних бригад РПК почали кампанію по збору хлібу³⁰.

15 січня 1932 р. в Нікополь прибув голова ЦКК КП/б/У Затонський  В.П. для ознайомлення з станом  хлібоздачі і відвідав кілька сільрад³¹. Різко посилилась агітація проти тих, хто не бажав здавати хліб по новій розкладці, яких від­значали як опортуністів і саботажників, куркулів. Тих чле­нів компартії, які виступили проти надмірної викачки хліба звинувачували в опортунізмі, виганяли з партії. Це відбулось в с. Шолохово, Покровському, Олексіївці, Лапинці. Найбільш вперто чинили опір одноосібники, які не могли розрахувати на допомогу хлібом з боку держави, яка сама його у них забирала³².

Навесні 1932 р. почалася мобілізація насінневого фонду сівби, але справа рухалась повільно. На початку березня 1932 р. було зібрано тільки 75,8% необхід­ного насінневого фонду³³. При цьому знову йшли партійні ре­пресії проти тих керівників, які намагалися зменшити видачу зерна до нього. Так, наприклад, були виключені з партії ряд керівників Перевізьсько-Хуторської сільради³⁴. Тоді ж почали застосовувати тактику внесення передовиків здачі насіння на "Червону дошку", а відстаючих на "Чорну дошку" з проведенням каральних санкцій проти останніх. Становище ускладнювалось тим, що до Нікополь-Манганового району прикріпили для допомо­ги П’ятихатський на Новопразький райони, куди треба було на­правити частину насінневого фонду.

План на сівбу  був визначений в 28 423 га,  який був част­ково виконаний (від 60% до 100%) сільрадами до кінця квітня³⁶.

Жнива 1932 р. за повідомленням місцевої преси набирають риси напруженої  боротьби. РПК оголошує 23-27 липня днями штурму і боротьби з втратами урожаю, великі масштаби яких на­були внаслідок дезорганізації в роботі,  злочинного ставлення до харчування колгоспників, що, як наслідок, приводило до масових крадіжок. Було широко розгорнута пропаганда проти куркулів та їх агентури і великою підмогою в посиленні репресій став сумнозвісний Указ Президії ВЦВК СРСР від 7 серпня 1932 р. Виїзні  сесії Нікопольського нарсуду відповідно до нього почали здійснювати вироки до тих,  кого притягнули до відповідальності за «розбазарювання хліба»: в с. Шолохово були  засуджені на 8 ро­ків табору  1 чоловік, в с. Борисовці 2 чоловіка, в с. Високому 1 чоловік на 5 років. Привертає увагу той  факт,  що серед за­триманих за крадіжку хліба (3-4 кг) в Покровський та Новомиколаївських сільрадах були тільки жинки³⁷.

2 серпня 1932 р.  було оголошено про попередні  підсумки збиральної кампанії  та план хлібозаготівель,  який складав 35 800 тонн (з них 16 000 тонн пшениці)³⁸. РВК заходився створювати комісії  по сприянню хлібозаготівлі з числа своїх упов­новажених і представників сільських партійних і радянських ор­ганізацій. Але процес хлібозаготівлі  йшов мляво,  незважаючи на грізні накази  і  палкі заклики. На 1 листопада 1932 р.  було виконано по колгоспам план хлібоздачі на 30,7%, а одноосібна хлібоздача досягла тільки 22,4% плану³⁹. І  це в рік,  коли кількість колективізованих селянських господарств досягла 95%,  але хліба залишилось на полі ще на десятки тисяч центнерів, яких не встигли прибрати і хліб гнив.

Нікопольський РПК і РВК знову застосовували репресії. Так, одноосібник  Сокур Д. з с. Олександрівки за те, що він замість 5 ц здав тільки 2  ц, а інше «розбазарив» (роздав родичам, заховав), засудили як злісно­го ворога на 5 років таборів⁴⁰.

В с. Червоногригорівці 1 чоловіка за крадіжку хліба розстріляли, трьох засудили на 10 років, за переховування хліба в с. Олександрівці одного засудили на 8 років, трьох на 6 років⁴¹. Окремі колгоспи за погане виконання хлібоздачі заносили на чорну дошку, як це сталося з артіллю "Шахтар" Катерино-Михайлівської сільської ради. Згідно постанови облвиконкому та Нікополь-Манганового РПК від 05.11.1932 р. його територія повинна була блокуватися, припинявся підвіз краму і продоволь­ства. Тих представників місцевих колгоспів чи сільрадівських осередків, які виступали проти виконання надмірних планів хлібозаготівель, виключали з партії і судили, як, наприклад, це сталося з керівництвом контори «Заготскот». На кінець листо­пада 1932 р., на "чорну дошку" ще потрапили колгоспи «Шлях Леніна», «Червоний партизан», «3-й вирішальний»⁴².

Внаслідок примусових реквізицій хліба в селах Нікопольщини почалось масове недоїдання і голодування їх мешканців. В таємній інформації Дніпропетровського обкома КП/б/У в РНК УРСР від 26 лютого 1933 р. відзначалося, що зростає кількість тяжких хвороб, пов’язаних з голодом, навіть серед дітей виробничо-колгоспного активу⁴³. На початку березня 1933 р. Дніпропетровський облвідділ ДПУ повідомляв голові ДПУ УРСР про розширення розмірів голодування в області, зокрема в Нікопольському районі, де в 9-ти населених пунктах опухло 887 чоловік, голодує 380, померло від голоду 7 чоловік⁴⁴. Спогади очевидців, що пережили голодомор 1932-1933 рр., показують жахливу картину вимирання краю і деякі з них публікуються в додатках. Незважаючи на зростання смертності від голоду, план хлібоздачі від цього виконаним не був.

З великими труднощами збирався насінневий фонд та харчування для колгоспників, які виходили на роботу. Внаслідок виснаження людей посівна затягнулася до кінця травня. Ударникам посівної видавалось по 600 г хліба на день і тільки на початку травня збільшили норму до 800-1 000 г⁴⁵.

Організація посівної супроводжувалася репресіями проти «контрреволюціонерів». Наприклад, в квітні 1933 р. в радгос­пі "Скотар" судили і вигнали з радгоспу 30% його членів⁴⁶.

Незважаючи на досягнення окремих колгоспів (восьми з 55-ти), становище посівної складалось настільки загрозли­вим, що керівництво Нікополь-Манганового РПК і РВК направило в колгоспи с. Борисовки  та с. Дмитровки тракторний парк Нікопольбуду. Сучасник свідчить про перебіг весняних робот з колгоспі Красіна (с. Капулівка): «Колгоспники брели рідесенькими жмуточками до колгоспного двору і вже коли сонце далеко підбива­лось в гору, лише тоді млявими кроками вирушали в поле. Ви­хід на роботу ледве доходив до 30-40% загальної кількості колгоспників. Частина їх ловила рибу до власних потреб та спекуляції. Інші працювали на власних городах, вважаючи його за основне джерело своєї продукції»⁴⁷.

В червні відбувся похід проти «зеленого ворога» - бур’яну, щоб виконати гасло Сталіна перетворити всіх колгоспників на заможних. Обласне керівництво вимагало, щоб незважаючи на дощі, голови сільрад та колгоспів, члени правління, секрета­рі сільосередків, бригадири повинні були особисто вийти в поле на очищення його від бур’янів, а щоб не було бажаючих ухили­тись, провели показовий процес над головою Олексіївської сільської ради Соколовим,  який звинувачувався в бездіяльності та зриві  роботи  і  був виключений  із партії і відданий під суд⁴⁸.

Починався новий етап боротьби за хліб. На жниві витягували ослаблих колгоспників та членів  їх сімей та формували особливі групи по охороні врожаю - 33 від так званих «курку­льських парикмахерів». Кампанія охорони проходила в супроводі судових процесів над колгоспниками, які зривали ще зелені ко­лоски, щоб врятуватись від голодної смерті.

Та ситуація складалась настільки загрозливою, що керівниц­тво оголосило на початку вересня 1933 р. адміністративну  мобілізацію, по якій всі особи чоловічої статі від 18 до 45, а жіночої від 18 до 40 років повинні були вийти на збір врожаю⁴⁹.

Жорстокі заходи і репресії привели до того, що на 14 вересня 1933 року хлібоздача досягла 91%, а на 15 жовтня 1933 року - 99,5%⁵⁰, але битва за врожай ще не закінчилась. Ще залишились не змолоченими хліба більш ніж на 14 700 га, не завершена була натуроплата МТС. Але головне було досягнуто - селянство було приведено до покори голодом і репресіями, поставлено під контроль компартії. До осені 1933 р. кількість колгоспів і радгоспів була скорочена в два рази, а замість 21 сільскорадівської парторганізації було створено 3 політвідділа МТС, 34 виробничих партосередка, 5 партійно-комсомольських осередка, в решті колгоспі був обов'язково парторг. Як правило, парторги були прислані з міста,⁵¹ були службовцями або робітниками активістами. Колгоспи Нікопольщини буди вмонтовані в тоталітарну комуністичну економіку і на довгі десятиліття повинні були під контролем партійних органів здійснювати обов'язкові держпоставки хліба та інших продуктів харчування.

Слід визначити, що в суспільстві, зокрема на Нікопольщині, ідеологічний апарат компартії підтримував настрої класової ненависті, психологію оточеної  фортеці.  Постійно вишукувались вороги народу, опортуністи-куркулі та їх агентура, в цей же період здійснювалась чистка партії.  Показовими в цьому плані  стали процеси над групами робітників і службовців. Так, у вересні 1932 р., було засуджено 10 чоловік з пекарні, які виносили паляниці хліба з роботи, щоб прогодувати сім’ї⁵².

В травні 1933 р. на станції Нікополь судили 23 чоловіки за крадіжки борошна, пшениці, гречки. Суд виявив 25 випадків крадіжок продовольчих товарів, засудив двох чоловік до розстрілу, 5 чоловік до 10 років, одного чоловіка до 6 років, трьох чоловік до 5 років, двох чоловік - до 4 років ув’язнення і інших на менші строки ув’язнення⁵³. Заохочувалися викривальні робсількорівські дописи в місцеві газети, по яким як сигналам проводилось слідство і суд.

Сфера духовного життя,  в якій насаджувався культ Сталіна, знаходилась під пильним наглядом райпарткому. Активно проводилась антирелігійна компанія, що закінчилась закриттям церков і зніманням з них дзвонів. Освіта будувалась виключно на засадах комуністичної ідеології. Тому колективи педтехнікуму, на базі якого в 1932 році  був відкритий Інститут соцвиховання і 21 семірічна школи міста і району знаходились під пильним наглядом ідеологічних працівників, які вишукували серед них соціально-ворожі елементи. Незважаючи на те, що робота Нікопольського відділу народної освіти була визнана кращою в 1931-1932 pp. в Україні, завідуючий був знятий з роботи за «контрреволюційні» виступи учнів 5-ої семилітки. 29 травня 1933 р. група учнів позбивала книжками портрети вождів і порвала їх, а також плакати і гасла Комуністичної партії.

Основна маса робітництва і селянства, жила на зарплату, середній розмір якої складав 150-200 крб. В той же час щороку проводили державні позики в розмірі не менш місячної зарплати. Забезпечення хлібом в місті здійснювалось по картковій системі, але якщо особи, що забезпечувались по першій категорії, отримували хліб більш-менш без перебоїв, то особи, що забезпечувались по другій категорії, не отримували хліба іноді по декілька днів, як це сталося з працівниками краєзнавчого музею. В наслідок цього один музейний фахівець помер з голоду.

Внаслідок поганого харчування, голоду в селах серед на­селення поширювались хвороби, зростала смертність. По непов­ним даним, що отримані в пошуковій роботі Нікопольським това­риством «Меморіал», від голоду загинуло з 1932-1933 рр. в м. Нікополі близько 810 осіб, в селах Нікопольського району - 2 500 чоловік⁵⁴. В порівнянні в іншими районами Дніпропетровсь­кої області смертність від голоду була нижче внаслідок можливості відходу селянства на роботу до манганових шахт і на будів­ництво трубного заводу.

На початку 30-их років ХХ ст. Нікопольщина за директивами вищого керівництва Компартії і союзних органів управління була втягнута в насиль­ницьке руйнування традиційного сільського господарства та бу­дівництво промислових надпотужностей. Колективізація завершилась жахливим голодомором 1932-1933 рр., який позавсяким сумнівом мав політичне значення, як засіб упокорення українського селянства. Планування і початок будівництва кількох промислових вироб­ництв не було виконано у встановлені строки, що показує аван­тюризм тодішнього керівництва компартії і CPСP на чолі з Сталіним. Винними у зриві планів хлібоздачі і промислового будівництва були визнані місцеві керівники, які самі жорсткими методами здійснювали генеральну лінію партії, але, незважаючи на це, були звільнені з своїх посад.

Цей період - 1932-1933 рр. по праву можна вважати переломним в житті Нікопольщини як в соціальному, так і економічному аспектах. Завершення процесу встановлення повної влади Компартії на Нікопольщині, який супроводжувався масовим голо­домором і терором дало можливість розпочати її керівникам новий етап в індустріально-аграрному розвитку края. Ці плани 30-х років на десятиліття визначили перспективи його розвитку.

_____________________
 
¹Меньшиков Г.И., Позняков К.И., Пятигорец А.И. Никополю-200. - Днепропетровск, 1980.
²Шестопалов Г.Г. С маркой Южнотрубного. - Днепропетровск, 1985.
³Акимов А.С., Скрыпник И.Н. Кому покоряется высота. - Днепропетровск, 1987.
⁴Шахтар Мангану. - 1931. - 3 жовт.

  Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій. -  К., 1987.
⁵Дані Нікопольської організації «Меморіал».
⁶Матеріали до звітної доповіді міськради за час 1930-1934 рр. на 1-ому організаційному пленумі Нікопольської міськради. - Дніпропетровськ, 1934. -  С. 9-13.
⁷Акимов А.С., Скрыпник И.Н. Кому покоряется висота. - Днепропетровск, 1987. - С .24.
⁸Шахтар Мангану. - 1931. - 13 бер., 15 квіт.
⁹Там же.
¹⁰Шахтар Мангану. - 1931. - 29 вер.
¹¹Шахтар Мангану. - 1931. - 15 вер.
¹²Шахтар Мангану. - 1931. - 29 вер.
¹³Шахтар Мангану. - 1931. - 10 груд.
¹⁴Шахтар Мангану. - 1931. - 11 вер.
¹⁵Шахтар Мангану. - 1931. - 29 вер.
¹⁶Шахтар Мангану. - 1931. - 31 лип.
¹⁷Шахтар Мангану. - 1931. - 18 вер.
¹⁸Шахтар Мангану. - 1931. - 23 вер.
¹⁹Шахтар Мангану. - 1933. - 29 трав.
²⁰Шахтар Мангану. - 1933. - 25 лист.
²¹Шахтар Мангану. - 1932. - 03 бер.
²²Шахтар Мангану. - 1933. - 23 серп.
²³Шахтар Мангану. - 1933. - 23 серп.
²⁴Шахтар Мангану. - 1933. - 18 вер.
²⁵Шахтар Мангану. - 1933. - 26 черв.
²⁶Шахтар Мангану. - 1933. - 25 лист.
²⁷Дані Нікопольської організації «Меморіал». 1993 р.
²⁸Шахтар Мангану. - 1931. - 04 серп.
²⁹Шахтар Мангану. - 1931. - 15 лист.
³⁰Шахтар Мангану. - 1933. - 03 січ.
³¹Шахтар Мангану. - 1933. - 14 січ.
³²Шахтар Мангану. - 1933. - 22 січ.
³³Шахтар Мангану. - 1933. - 09 бер.
³⁴Шахтар Мангану. - 1933. - 11 бер.
³⁵Шахтар Мангану. - 1933. - 27 бер.
³⁶Шахтар Мангану. - 1933. - 10 квіт.
³⁷Шахтар Мангану. - 1933. - 30 серп.
³⁸Шахтар Мангану. - 1933. - 02 серп.
³⁹Шахтар Мангану. - 1933. - 02 лист.
⁴⁰Шахтар Мангану. - 1933. - 18 лист.
⁴¹Там же.
⁴²Там же.

⁴³Голод 1932-1933 рр. - К., 1990. -  С. 397.

Додаток 1

 

Свідчення

Я, Романенко Лідія Гаврилівна, 1925 р. народження, уродженка міста Донецька. Мешкаю в м. Нікополі по вул. Шевченко 114/51.

 

В присутності заступника директора Нікопольського краєзнавчого музею Жуковського М.П. та завідуючого відділом сучасної історії музею Жевнєрова С.О. та наукового співробітника масового відділу Рябової Н.В., свідчу про події, що відбувалися в м. Нікополі у 1932-1933 рр.

В 1939 р. наша сім’я переїхала з Сталіно (так тоді називався Донецьк) в м. Нікополь. Ми жили по вул. К. Маркса, 117, поруч з міським цвинтарем. Коли почався голод, я бачила сама, як ослаблені люди вмирали на вулицях. Багато вмирало дітей від дизентерії, кровавого поносу, більше хлопців, ніж дівчат.

Померлих від голоду, дуже худих і страшних, возили на підводах ховати на міський цвинтар по 3-4 рази на день. На підводах було по 2, по 3, по 4 трупа і їх скидали без трун в яму.

Ці могили копали за 20-30 метрів від нашого подвір’я, за двома братськими могилами махновців, що загинули під час громадянської війни в м. Нікополі.

Зараз на місці могил махновців - спортмайданчик, а на місці могил, померлих від голоду, стоять п’ятиповерхові будинки - Шевченко, 156, 158, 160 і інші.

Голод наша сім’я пережила дуже важко. Пам’ятаю, щоб вгамувати голод наша мама Мила Михайлівна варила зелені абрикоси з нашого саду, де було багато абрикосів.

В той час батько Гаврило Агапович працював у пекарні і приносив нам шматочки хліба.

Одного разу міліція затримала всю їх бригаду, знайшли в кишенях хліб, заарештували і потім засудили всіх. Батькові присудили три роки примусової праці. Покарання відбував в м. Дніпропетровську на кам’яноломні. Через деякий час, коли мати поїхала його провідати, то їй сказали, що він помер і віддали їй його шапку.

Ми дуже голодували. Родичі не могли нас підтримати. І тоді мама, яка боялася, що ми попухнемо з голоду, відвела мене з сестрою Тамарою в місто і залишила на сходинках Нікопольського міськвиконкому. Нас там підібрали і направили в дитячий розподільник.

Запам’яталося, що коли приводили нас в їдальню, а їжі не було, то ми стукали залізними ложками та мисками, вимагаючи хоч що-небудь їсти.

Нас вивезли в Новомиколаївку на підводах, розташували жити в сараї. Спали всі на соломі. Вранці, коли ми вставали, то залишалися лежати по кілька мертвих дітей. Їх вантажили на підводи та вивозили кудись ховати. Багато дітей вмирало від кровавого поносу. І якщо в когось він починався, ми вже знали, що він помре. Так воно і було.

Мене з однією дівчиною та п’ятьма хлопцями привезли в село Дмитрівку та поселили усю групу у самотньої жінки, що мала корову. По ночах мучив голод і ми таємно залізали в хлів, крали солому і їли її, так як вона була солодка. Вдень ми виходили в поле і ми виливали водою ховрашків з нірок. Піймаємо їх, хлопці обдеруть, закопчуть і тут же з’їмо. Збирали лободу, а потім добавляли висівок, полову і пекли нам коржі. Жінка, у якої ми жили, доїла корову і частину молока використовувала на виготовлення кофе і поїла нас ним. Хлопці стріляли ворон, ми їх їли. Крім того ми знаходили гнізда ластівок, відганяли великих птахів  і забирали яйця, щоб випити, а пташенят відносили до тієї жінки і вона нам смажила. Так ми боролися за своє життя.

В 1934 році господарка написала в Нікополь листа про мене, приїхала мати і забрала мене до себе, а сестра Тамара рік як пропала і ми її більше не бачили.

Додаток 2

 

Свідчення

Я, Радченко Ульяна Олексіївна, 1906 р. народження, уродженка с. Сулицького Нікопольського району, мешкаю в Нікополі по вул. Ломоносова, 29.

 

В присутності заступника директора Нікопольського краєзнавчого музею Жуковського М.П. та завідуючого відділом сучасної історії музею Жевнєрова С.О. свідчу про події в Нікополі, пов’язані з голодомором.

Пережила в своєму житті голод 21-го року, 33-го і 47-го років. В 1921 голод косив людей багато, навіть я свого сусіда померлого ледве відвезла на возику на цвинтар ховати.

В 1925 р. вийшла заміж. Жили ми на березі р. Лапинки. Коли почали будувати водонасосну станцію трубного заводу, нас переселили. Коли почався голод в 1933 р. в сім’ї було троє дітей. Чоловік мій Іван Остапович працював на трубному. Він одержував щодня по 1 200 г хлібу, а ми як утриманці по 400 г хліба на душу. Продавали одежу, їли лободу, інші трави. Людей багато вимирало тоді. Ховали їх в ямах на новому цвинтарі по вул. Войкова. Багато померлих людей ховали біля церкви по вул. Войкова. Коли приходила на базар, що був недалеко від церкви, то бачила, як на бричках привозили трупи людей, що жили у фінських будинках на 3-ій дільниці і скидали їх у великі ями. В основному це були в’язні. Двоє розконвойованих - один був засуджений на 2 роки примусової праці за те, що вкрав мішок картоплі, другий - на 1,5 роки за те, що засік коня - ходили по людям підробляти, нам за їжу носили дрова з плавнів.

Зятя мого Ковальчука Івана розорили тоді податками, з колгоспу ходили до нього додому, вимагали здати коней і щодня обшукували хату. Дочку його цим ходінням так злякали, що вона трусилася при згадці таких «гостей».

 

 

 

 

Додаток 4

 

Свідчення

 

Я, Кирпа Марія Карпівна, 1927 р. народження, уродженка с. Нижній Рогачик, Херсонської області, мешкаю в м. Нікополі по вул. Куксіна, 522.

 

В присутності заступника директора Нікопольського краєзнавчого музею Жуковського М.П. та завідуючого відділом сучасної історії музею Жевнєрова С.О., свідчу про події, що відбувалися в м. Нікополі у 1932-1933 рр.

Наша сім’я приїхала з с. Нижній Рогачик в м. Нікополь у 1930 році. Жили ми в той час на квартирах, поки мої батьки, що працювали на трубному заводі не отримали житло в заводських бараках. Коли був голод, заробляли мало хліба, а нас було 6 дітей, і тому ми ходили по Сулицькому і просили у людей хліба. Взимку 1932-1933 рр. ходили менше, сиділи дома, а почали більше ходити по селу весною 1933 року.

Люди давали нам трохи хліба, тому вижили. З дітьми я гуляла поблизу і на самому цвинтарі по вул. Войкова. Бачили зблизька (5-10 м), як на грабарках везли трупи людей, померлих від голоду. Ці грабарки завертали на цвинтар з вул. Куксіна через провулок, що і зараз зберігся. Їхали по верху цвинтаря. Цю частину цвинтаря пізніше забрали під город. В правому верхньому (від вул. Войкова) куту нового цвинтаря були вириті великі ями, куди візники скидали трупи людей. Багато померлих возили весною, менше літом.

Коли після війни тягнули труби від насосної станції і вирили траншею на старому і новому цвинтарі, то попали на одну із таких великих могил і люди бачили багато кісток і черепів. Потім положили труби і все це зарили в землю. Але горби над деякими такими могилами залишилися, їх і зараз видно.

Додаток 5

АКТ

1. В районі водонасосної станції м. Нікополя між вул. Куксіна, Войкова, Ломоносова, Родіонова є місцевість, розмірами 100х150 м з ознаками цвинтаря (одинокі могили з хрестами, залишки могильних насипів).
2. В північно-східній частині цвинтаря знаходяться концентровано і паралельно насипи в кількості від 2 до 7-8 м шириною до 1,5-2 м. Орієнтиром для їх місця знаходження є могила Кубарєвої Олени Романівни (25.05.1898 - 4.04.1934).
3. Більшість насипів зруйновано траншеєю, слід якої тягнеться в напрямі від водонасосної станції через цвинтар на північний захід. В районі вищезгаданих насипів траншея осіла на глибину до 0,8 м, шириною 2,5-3 м, на довжину до 25-30 м.

Висновки:

1. Конфігурація і характер насипів свідчать про групові поховання.
2. Направити акт огляду вище оглянутої ділянки місцевості по вул. Войкова та свідчення мешканців м. Нікополя у виконком Нікопольської міської Ради народних депутатів на предмет подальшої ідентифікації місця поховання та розгляду питання про встановлення пам’ятного знаку відповідно до Указу Президента України Л. Кравчука від 19 лютого 1993 року «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні».

М.П. Жуковський

                                                                                        Заступник директора

Нікопольського краєзнавчого музею
по науковій роботі

С.О. Жевнєров
Завідуючий відділом
сучасної історії
Нікопольського краєзнавчого музею

М.В. Рибчак

Державний інспектор
по охороні пам’яток
історії і культури м. Нікополя

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове