Про глиняний горщик і не тільки…

Впродовж, принаймні, останнього століття асортимент, форми, декор, призначення глиняного посуду змінювалися, зникали-з’являлися, але й до сьогодні виготовляється й використовується найархаїчніший і найуніверсальніший його вид - горщик.

Тож спробую узагальнити та проаналізувати розрізнені відомості щодо українського глиняного горщика, намагаючись розкрити секрет його довгожительства (йому принаймні 300-400 років!!!).

Це один із найдавніших і найчисленніших різновидів глиняного посуду, що став навіть символічним уособленням гончарства. Ймовірно тому, загальновідоме слово широкого вжитку «горщики» («горшки») використовувалося як узагальнююча назва глиняного посуду загалом.

Процес виготовлення посуду називали «робити горшки», «займатися горшками», «ліпити горшки». «Горшечниками», «горшешниками», «горшколєпами» називали майстрів, які виготовляють гончарні вироби». Та й терміни «гончар», «горн» мають спільне походження зі словом «горщик». «Горщечним», «горшечним», «горшковим» «горном» називали піч для випалювання посуду, кахель, цегли з круглою за формою посудною камерою.

На означення гончарного виробництва одного майстра, як правило того, хто мав окрему майстерню (ХVІІІ-ХІХ ст.), побутувала назва «горшечний завод». Основний інструмент, яким послуговувалися гончарі під час виготовлення глиняного посуду називали «горшечним», «горщечним», «горшковим ножиком». «Горшкодраями», «горшкодротарями» називали мандрівних майстрів, які ремонтували (стягували дротом) переважно розбитий чи надтріснутий глиняний посуд, чи обплітали новий.

«Горшковозами» називали крамарів, які займалися скуповуванням гончарних виробів і їх розпродажем. «Горщята» - загальна назва «укладного» посуду. А ще «горщятою» може бути макітра, менша 0,25 відра. «По горшки! По горшки!», «Горшки! Горшки!» - переїжджаючи через село, кричали гончарі-горшковози, закликаючи покупців. Слово «горщик» зустрічається і серед українських прізвищ та назв місцевостей. Зокрема в Україні є село Горщик (Коростенський район, Житомирщина) й природне підвищення «горшкова гора» поблизу села Шилівка (Зіньківський район, Полтавщина)...

Слово «горщик» у даному контексті використовую в його вузькому значенні. Як от: «горщик» - різновеликий посуд з опуклим тулубом, широким отвором (дещо меншим за опук) і невисокими вінцями (переважно вертикальними прямими, рідше - відігнутими назовні), вухом або без нього, основною функцією якого було бути посудиною для приготування страв у печі. Горщиками в господарстві послуговувалися також для зберігання продуктів і рідин, готових страв і напоїв, подачі їх до столу, нагрівання води, кип’ятіння-зоління білизни, купання дітей, відправлення природних потреб, виконання лікувальних дій, а також в обрядово-ритуальній практиці.

Форма стереотипного українського глиняного горщика подібна до використовуваної в сусідніх центрально- та східноєвропейських народів. Ймовірно, що саме горщикоподібна посудина була першою посудиною, виготовленою людиною для приготування їжі на вогні. Цим і зумовлено його конфігурацію, пристосовану, а з часом удосконалену, для найбільш раціонального використання нагрівальної енергії вогню. Вона майже завжди по певній кривій розширена догори, вузька в нижній частині посудини, тому зручна для підставляння рогача.

Для виймання з печі горщиків існував цілий набір рогачів (кожному горщикові відповідав «свій» рогач). Впродовж часу, форма українських горщиків змінювалася, еволюціонуючи разом з гончарною технологією, пристосовуючись до теплотехнічних споруд, в яких готувалися страви.

Про те, що горщики були ширшими й вужчими, вищими й нижчими, робить акцент народна термінологія. Приміром «пукатий горщик» - горщик з випуклими боками, горщик-плоскун - нижчий, ніж, приміром, горщик-стовбун.

Згідно даних науковців, регіональні відмінності формотворення сформувалися з другої половини ХVI століття до середини ХХ століття. Але на жаль, досі це питання спеціально не вивчалося. Зокрема, найбільш поширеними приміром на Гуцульщині, були бочковидні горщики, які мали однаковий розмір денця і отвору, в середній частині кулясту форму, одне чи два вуха. Горщики такої форми були характерні для всіх східних слов’ян. Різновидом горщика був і глиняний чавунець (вузьке денце і короткі товсті вінця), в якому готували здебільшого каші. Зазвичай вони були циліндроподібної форми або наближалися до форми зрізаного конуса, висота їх значно варіювалось. Але як говорилося в народі: «Горщик тим пригодніший, що у ньому цілий день страва гаряча. Борщ у горшку стоїть до вечора, а в чавунці портиться».

Для виготовлення горщиків у різних регіонах України використовували «горшечну», тобто придатну для виготовлення саме горщиків гончарну глину (на території Правобережної та Західної України її досить часто називали глеєм). Головною її властивістю мала бути вогнетривкість. Наприклад, в с. Опішному (Полтавщина) «горшковою» (горшечною) глиною називали найвисокоякіснішу, придатну для виготовлення будь-якого посуду й будівельної кераміки.

Її походження ототожнювалося з природою кам’яного вугілля. Гончарі говорили: «Горшкова глина росте, як земляне вугілля». У окремих гончарних осередках до горшечної глини додавали домішки. Зокрема, у с. Бубнівка (Поділля) наприкінці 1920-х рр. для виготовлення горщиків змішували в рівних пропорціях «глину білу з камінчастим глеєм». Гончарі вважали, що «такий горщик варит швидче й швидче кипит, таких найбільше робимо, воно тримає, саме діло, сам камінець тримає і не так швидко поб’ється».

У деяких гончарних осередках Черкащини вогнетривкої глини не було, тож глиняні горщики та інші вироби виготовляли з місцевої, не вогнетривкої глини з додаванням піску. Канівські гончарі у 1930-1960-х рр., зокрема Олекса Слинько, Василь Бадя згадували, що внаслідок цього, їх горщики часто тріскалися під час приготування страв. У одному з гончарних осередків Полтавщини - селі Великі Будища (Диканський район), горщики виготовляли «із рябих (строкатих) глин місцевого родовища. Ці глини містять відчутну домішку заліза, яка дозволяє провести металізацію черепка».

Як і більшість гончарних виробів, горщик формується на гончарному крузі. Вухо (вуха) до нього гончар завжди доліплює вручну. Один кінець вуха горщика найчастіше прикріплювали до вінець, інший - до опука. Для закривання горщиків виготовлялися спеціальні кришечки - покришки, накривки, розміри яких залежали від розміру отвору посудини, яку мали накривати.

Колір випалених горщиків залежить від хімічного складу сировини з якої їх виготовлено та технології їх випалювання. В Лівобережжі України, залежно від кольору черепка, побутували назви «жовті горщики» -  неполив’яні (теракотові), «червоні горщики». На Правобережжі використовували назву «руді горщики». Були ще сірі, сиві, димлені горщики.

Гончарі кожного осередку виготовляли горщики різноманітних розмірів. Там, де гончарство було розвиненим на високому рівні, різновидів цих посудин порівняно з іншими було більше. Оскільки горщик найуніверсальніша посудина за способом його застосування, найбільш розвинена метролого-термінологічна система розрізнення величин глиняного посуду притаманна саме йому.

В народі, зокрема в гончарській термінології, існували принаймні дві системи наймення глиняних горщиків: залежно від розміру і призначення. Згідно першої, горщики від меншого до найбільшого, приміром, в Опішному (Зіньківський район, Полтавщина) називали:

• махітка, горща (місткістю 1 л);
• кашник (3 л); плоскун (10 л); 
• стовбун (15 л); 
• підворотень, підворотник (20 л); 
• золінник, золільник (30 і більше л).

В Хомутці (Миргородський район, Полтавщина):

• кашненя (до 1 л);
• кашник, горня, горща (1-2 л); 
• горщатне, горщатний (3 л); 
• килаш, кілаш, калаш (4,5 л); 
• плоский, плоскій (8-10 л); 
• порожня (до 20 л); 
• сніз (до 30 л).

В Олешні (Ріпкинський район, Чернігівщина):

• питун (менше 1 л);
• молошник (1-1,5 л); 
• подобєднік (2-2,5 л);
• обєднік (3-4 л); 
• стовбун (5-7 л); 
• плоскуша (8-9 л); 
• варейка (10-12 л); 
• ставнік (20 л  і більше).

В Шатрищах (Ямпільського району, Сумщина):

• махотка;
• горщевик; 
• кашник;
• яловець; 
• владовець;
• борщівник.

Згідно другої, горщики називали за їх основним призначенням: борщівник (для борщу), кашник (для каші), молошник (для молочних страв (переважно каш)), золільник (для зоління білизни). В багатьох населених пунктах України найбільші горщики називали золільниками (золінник, золійник, а також сніз, підворотень, оптовик, сотенник, горловик, ставнік і борщівник). До речі, щоб викрутити на гончарному крузі величезного горщика окрім глини з певними якостями, неабияку роль відігравала старанність, непоспішність, фізична витривалість і майстерність гончаря. За відсутності глини з гарними якостями, наприклад, у Каневі, великих горщиків не робили, хоча користувалися їхньою назвою, як умовною одиницею гончарського рахунку. Розміри золільників у різних осередках відрізнялися.

Найбільші мені вдалося бачити в Опішному. Вони могли вмістити до 40 літрів. Ймовірно, подібні розміри мали й найбільші бубнівські «горщики на оказію», про які інформаторка Афоня Герасименко говорила: «… були такі здорові горшки, що чоловік було влізе». А в окремих осередках Слобожанщини золільники мали об’єм близько відра.

 

 

 

 

Щоб купити в господарство новий горщик чи макітру, здається, не потрібно особливих знань. Під час купівлі господиня уважно роздивлялася обрану посудину, щоб не було видно грудочок вапна, тріщин, полива рівномірно покривала всю поверхню. Щоб пересвідчитися, що горщик не драний, гарно випалений, стукали по ньому нігтем чи зігнутим пальцем і прислухалися - якщо горщик озивався глухо, це значило, що наявна тріщина, нехай і невидима. Якщо звук був дзвінкий - це свідчило про якісне випалення посудини. Такий посуд не пропускатиме вологи.

На Миргородщині з цією метою стукали горщиком об горщик. А ще побутувало повір’я, що глухо озивається горщик, а дзвінко – горщиця, в якій всі страви будуть вдаватися смачними. Незважаючи на доступність, порівняну дешевизну глиняного посуду, господині намагалися продовжити термін його використання різними способами. З часом склалася ціла система дій, мета якої - продовження терміну використання посуду, надання йому приємного запаху, покращення смакових якостей їжі, яка буде готуватися в ньому, захист приготованого від «темних сил».

Способів підготовки нового глиняного посуду до варіння в печі існує безліч, але є і загальні правила. Новий посуд, в основному горщики, на Полтавщині та Черкащині «заварювали» рідкою пшеничною кашею, розчином житнього борошна, відваром картоплі, змащували салом, смальцем, олією, кип’ятили в ньому молоко, рідше - воду.

В більшості випадків посуд після такої обробки потрібно було поставити в піч. У бойківських селах, щоб зробити нові горщики міцнішими, їх «загартовували» в печі. Для цього їх зсередини поливали киплячим молоком, і на декілька хвилин ставили в гарячу піч. А ще новий горщик перед використанням обмазували салом зсередини і зовні, і ставили в ще гарячу, після випікання хліба, піч. Це робилося для того, щоб стінки посудини, увібравши жир, не пропускали вологи, а також, щоб не чути було запаху глини. Після цього посудину вимивали і випарювали.

Увібравши жир з молока, горщик не пропускав вологи. Найскладніший спосіб підготовки горщика до використання мною зафіксований в с. Межиріч, що на Черкащині. Спочатку його натирали зовні і зсередини обчищеною цибулиною, попередньо вмочивши її в борошно, потім старим салом (щоб надати посудині приємного запаху), насипали в горщик жменю-дві пшона, чи іншої крупи, лушпиння з картоплі, все це заливали гарячою водою і ставили варитися в піч. Отриманий відвар виливали, вимивали горщик і двічі кип’ятили в ньому воду. Після цих дій в горщику можна було готувати страви.

До речі, способи попередньої обробки посуду перед використанням були досить ефективними. Марія Осавуленко, жителька згаданого села Межиріч досі готує борщ в горщику, яким користувалася ще її мама (посудині вже близько 40 років). Іноді навіть браковані горщики (ті, що пропускають вологу), підготовлені належним чином, могли довго служити. Для цього в посудину наливали відвар з цукрових буряків, зовні натирали вмоченою в борошно цибулиною і ставили в гарячу піч.

Окремі види горщиків не призначалися для готування їжі. Зокрема, в Опішному наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. виготовляли великих розмірів горщики-вулики для бджіл. Здебільшого в Правобережжі України - двійнята (двійнятка, парка, близнята, «дзвінята») два невеликі горщики, з’єднані докупи, з ручкою-кільцем на дотичних вінцях. Їх застосовували для перенесення гарячих страв під час різноманітних польових робіт і сіножатей: в один горщик насипали рідку страву (борщ), в другий - кашу.

На Святвечір малі хрещеники носили в них хрещеним батькам кутю і узвар.  Рідше з цією метою робили трійнята чи навіть «чвірнята». Близнята, трійнята - це два, три горщики, з’єднані разом в одне ціле. Глиняні близнята накривалися дерев’яною накривкою, спільною для двох горщиків.

Наголошу, що страву в горщиках, як правило, до столу не подавали. Хіба що «варену» (цей давній напій українців називали ще варенухою, варьохою).

Іноді невеликі горщики чи їх фрагменти (черепки) використовувалися в якості освітлювальних приладів. Одна з перших згадок про них датується кінцем ХІХ ст.: «Вместо лучины горит у них род ночника, то есть в горшечке или в черепке, который называется каганец. Держа в нем всякое от скота и птиц сало, в кое полагают светильню или свернутую тряпочку, кою и зажигают».

Про такий ліхтар згадано і в одному з творів Миколи Гоголя. Гончарі Бубнівки наприкінці 1920-х рр. також робили горщикоподібні баньки на живіт, що використовувалися в народній медицині.

Для відправлення природних потреб існував специфічний горщик з вушком - нічник (сирун)... Отже, з-поміж інших видів глиняного посуду, саме горщик вирізняється своєю багатофункціональністю.  Цим може похвалитися хіба що не менш поширений вид глиняного посуду - макітра.

Ось такий він, глиняний горщик-довгожитель, і його використовують навіть в сучасному побуті дотепер.

 

 

 

 

 У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове