Земля. Дорога. Верховина. Небо…

Ще за вікном тріщав сильний мороз, ще вигравали колядою різдвяні дні, а народному майстрові Миколі Шкрібляку не давала спокою гадка про майбутній ювілей Миколайчука. Коли ще те літо, коли ще той червень, а вже, де не ходив і що б не робив, думав про Івана, про його не сповнені сімдесять і шукав - відразу не міг знайти - єдино правильні слова, якими здалося би передати... ні, не велич кіномайстра (про це вже стільки сказано та написано), не його творчі здобутки (бо навіть у не надто обізнаного глядача завжди на слуху фільми за його участі), а одне-єдине - душу. Як сказав хтось нещодавно - душу, вкриту мозолями…

«Якщо відверто, переймався не тим, як вразити глядачів запланованого дійства, а який раз розмірковував над Івановою долею, - зізнавався Микола Миколайович. - Бачите, як воно складається: чоловікові мало би виповнитися сім десятків літ, а ми називаєм його Іваном. Як свого. Рідного. Колись для мене, гуцульського хлопця із загубленого в горах села Яворів на Косівщині, кіно як таке розпочиналося саме з Миколайчука. Хоча, запитай мене тоді, що ж саме магнітом притягувало до його картин, навряд чи зміг би відповісти. Щось невимовне… Але таке сильне і таке справжнє, що, коли дивився «Тіні забутих предків» за його участі, здавалося, ніби по той бік екрану знають про мене та про таких, як я, більше, ніж ми самі про себе. Фільм переглянув не раз і не два, а десятки-десятки-десятки разів…».

Насправді я не впевнена, що всі, хто побував 16 червня на дійстві «Тіні НЕзабутих предків» за знайомою для багатьох чернівчан адресою: вулиця Українська, будинок № 22, з перших хвилин вловили задум автора. Проте, хто наважиться посперечатися зі мною, що повітря того дня не бриніло хвилюванням й годі було знайти серед присутніх когось байдужого та відстороненого. Навіть тремтливі (ніби перед аудиторією - вперше в житті!) голоси ведучих - того самого Миколи Шкрібляка та головної господині свята, людини, котра взяла на себе тягар організації, директора Муніципальної бібліотеки імені Добрянського Лесі Щербанюк - робили свою справу. Та так  проникливо, що одна із запрошених раптом пошепки перепитала іншу: «Хто це виступає в ролі ведучих? Може, артисти драмтеатру?».

Забігаючи наперед, скажу: відомий збирач старожитностей та побратим Миколайчука Іван Снігур, котрий через стан здоров'я не був впевнений, чи зможе прийти на захід, по його завершенні кілька разів повторив: «Я би потім усе життя шкодував, якби таке пропустив». До слова, крім своїх, місцевих, сподівалися й на столичних гостей, але ті на запрошення не відгукнулися…

Чим же так вразили всіх «Тіні НЕзабутих предків»? Найперше змістом. Миколайчука не просто згадували - нам запропонували пройти шляхами його життя. Спочатку була Земля. Та, яка його народила та виколисала. Багата, щедра, з піснями і танцями, з легендами і народними переказами… Тож, перш ніж запросити гостей до ошатної зали колишньої вілли Фішерів, кожного щиро, ненав'язливо, на символах й асоціаціях, що називається, занурили в атмосферу давнини.

Потім була Дорога. Неквапом, тихою вервечкою всі піднімалися сходами наверх, а тим часом академічний камерний хор «Чернівці» обласної філармонії краяв душу піснею «Ой на Івана Купала»…

Дорога привела на Верховину. «На верховині Миколайчука бувало по-всякому - сонячно, лагідно та достатньо, як, скажімо, цієї днини. А траплялося, кружляв непривітний вітер, насувалися хмари, гримів грім - як у житті кожного з нас», - ділився з присутніми сокровенними думками ведучий дійства Микола Шкрібляк. (Та хіба лише ведучий? Ініціатор, організатор, натхненник, ім’я котрого і високий титул заслуженого діяча мистецтв України приховані за скромним «Оргкомітет»).

Почувши таке, хочеш не хочеш, починаєш розмірковувати: навіть Івана Миколайчука, красивого, знаного, багатьма любимого, не вберегла доля від смутку, зневіри та відчаю… Взагалі те, що кіномитця того дня не славили, як у нас завше буває на ювілеях (особливо, коли людини вже нема), не всипали рясними епітетами, а спогад до спогаду повертали в сьогодення - живим і справжнім, додавало імпрезі неабиякої людяності. Приміром, від Мірчі Мінтенка, друга юності Івана, ми дізналися, що, познайомившись зі своєю майбутньою дружиною Марійкою, молодий актор писав їй записки, а Мірча добросовісно виконував роль поштаря. Згодом, за так звану вірну службу щасливі закохані обдарували свого товариша окулярами та томиком творів Євгенії Ярошинської, котрою, виявляється, захоплювався Миколайчук.

А Михайло Покиданець, якому поталанило зніматися у масових сценах фільму «Тіні забутих предків», бачив Івана зажуреного, з покраяним серцем - артист щойно повернувся з похорону батька… Протее, коли ввімкнули кінокамеру, так несамовито виконав весільний танець свого героя, що всі обімліли…

Ще довго ми залишалися на Івановій верховині… Плакали цимбали Івана Кавацюка. Без будь-якої попередньої підготовки, експромтом присутні ділилися враженнями від того, що відбувається. І раптом, заохочені оптимістично налаштованою Оксаною Савчук, мало не всім залом пішли у танець - де й поділася першохвилинна сором'язливість! Можливо, та несподівана ритмічна хора і стала найвищою, найвразливішою миттю свята...

А може, коли Василь Бабух читав власний вірш-одкровення «Опришки духу», згадуючи кожного поіменно - Яремчука, Івасюка, Миколайчука? («Ще в кого є таке сузір'я - Назар, Володя та Іван?»). Чи коли запалали свічки вздовж стежини з білого полотна, що пролягла із зали на відкритий балкон - до Неба, з якого (так хочеться вірити) дивився на нас Іван…

А ще кожному вручили подаруночок: у полотняному мішечку, стягнутому червоною ниткою, - яскраво-зелені гілочки барвінку та веселі білі коники, зліплені із сиру. Символи щедрого літа, коли народився Миколайчук, та газдівської господарки… Як зізналася, виступаючи, Тамара Севернюк, «Не день, а потрясіння! І співи, і танці, й народні костюми… І навіть постоли!». І все це - без сцени та глядача, а єдиним організмом, що має давню назву: салон. Такий собі світський варіант спілкування. До речі, особливо органічно, як на мене, в ролі однієї з господинь салону виглядала дизайнер одягу Світлана Крачило. У спеціально створеному для цього вбранні, у вишуканій манері спілкування особисто я вбачала трішечки старовинний дух.

…Кажуть, у Чернівцях такого ще не було. І у Львові та Франківську - теж. Більше того, подейкують, ніби «Тіні НЕзабутих предків» - чи не єдине дійство, присвячене ювілею Івана Миколайчука, яке вийшло, немов з-під його власних рук. Хтозна… Безперечно інше: ідея відновити у Чернівцях культурний салон об’єднала  сотні (так-так, сотні!) людей. Це - працівники управління культури міської ради, співробітники Муніципальної бібліотеки, а також артисти, літератори, фотомайстри, дизайнери-модельєри і просто багато-багато небайдужих буковинців - усіх не перелічити.

…А коли урочистості завершилися і потроху спала напруга, коли палюче сонце нарешті покотилося на захід, даруючи землі жадану прохолоду, люди вийшли в сад і чомусь не поспішали розходитися. Хтось, зібравшись купками, продовжував говорити про Івана. Хтось смакував завиванцями та узваром - поманою за Івана. Хтось з організаторів раз-по-раз телефонував у службу «Таксі», аби викликати машину для літніх гостей. А на одній із лавиць, задумавшись, скромно відпочивала Надія Бабич - професор, відомий у краї мовознавець і, як сказали мені по секрету, людина строга та безкомпромісна. Набравшись сміливості, я сіла поруч.

- Надіє Денисівно, як Вам нинішній вечір?
- Навіть не знаю… Чомусь весь час хотілося плакати…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове