Українське козацтво виникло у другій половині XV ст. Перші згадки про нього відомі з кінця XV ст. в дипломатичних листуваннях між Росією, Польщею, Кримом, Туреччиною, Молдовою, Волохіею (1489, 1492, 1494, 1499 pp.). У перший час свого існування, десь до середини XVI ст. козацтво не становило окремої організованої суспільної групи населення. Козаки мусили жити по-військовому, організувавшись у громади, ватаги, завжди були озброєні і для кращої оборони будували в різних місцях укріплення - городки або січі, зроблені з рубаних або січених колод. Ця оборона була направлена проти татар і турок та прикордонних королівських старост і феодалів-магнатів.

Очевидно, в 40-х pp. XVI ст. окремі січі об'єднались в одну - Запорозьку Січ або Кіш. Першими письмовими джерелами про Січ слід вважати записки польського хроніста Мартина Бєльського (1494-1575 рр.) у "Всесвітній хроніці" (Краків, 1551 р.), де він зробив запис про те, що на південь від Хортиці розташований другий острів, "названий Томаківкою, на якому частіше всього живуть низові козаки і який служить їм, по суті, найсильнішою фортецею на Дніпрі".

Замок литовського магната-гетьмана Д.І. Вишневецького, який був на Малій Хортиці (1553-1557 рр.), багато істориків вважають "прототипом Січі", який майже протягом чотирьох років і був центром козацтва, тобто Січі.

З восьми Запорозьких Січей, п'ять були розташовані на Нікопольщині: Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Підпільна (Нова Січ).

 

П'ять з семи Запорозьких Січей знаходились на території сучасної Нікопольщини

 

 

І. Томаківська Січ

Острів Томаківка, урочище Городище, о. Томаківка (або Буцький, Дніпровий, Зміїний) після острова Хортиця другий по величині з 250 дніпровських островів. Тепер це земля Нікопольського району, а ще частина входить до межі м. Марганця.

З півдня і південного заходу до острова підходила річка Річище, зі сходу - річка Ревун, з півночі острів омиває також річка Ревун і річка Бистрик. Тепер з півдня острів огорожено дамбою і насипом та укріплено берег камінням. Частково збереглися річки Річище та Ревун. Колись вся ця поверхня острова була покрита суцільним лісом, який давно вирубано. Томаківська Січ існувала тут з 40-х р. XVI ст. до 1593 року.

Січ являла собою окопаний канавою і валом чотирикутник, завдовжки 200 метрів і заввишки 400 метрів. Південний берег Січі, що йшов до Річища - дуже крутий. Височінь його досягла близько 20 м. На острові були печери.

 

 

Інженер Г. Боплан, який з 1630 р. по 1649 p. був на службі у Польщі, образно писав про о. Томаківку: "З його вишини бачимо всю течію Дніпра від Хортиці до Тавані...". А другий польський шляхтич С. Зборовський розповідав, що на острові зможуть розміститися 20 000 чоловік і багато коней.

Буцько-Томаківська Січ ("буц" - втікач) надавала допомогу селянським повстанням на Україні в кінці XVI ст., у тому числі Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). За переказами, перед нападом татар на Томаківську Січ в 1593 р. козаки зарили свою казну у вигляді одного злитку - золотого коня. Після розорення Томаківської Січі запорожці перенесли Січ в більш безпечне місце на о. Базавлук.

У грудні 1647 р. Богдан Хмельницький, який втік з Бужанської в'язниці, із сином Тимошем прибув на о. Томаківку, де збирав повстанські сили для Визвольної війни українського народу (1648-1654 pp.).

Буцько-Томаківський острів був завжди важливим стратегічним пунктом у запорожців.

 

Минали роки...

У 1928 р. одинадцять бідняцьких родин в с. Городище об'єднались в трудовий колектив, вирішили поселитися на острові та організувати комуну. Було тоді у них дві конячини, два воза, один плуг, п'ять борон і 38 крб. грошей. Їм відвели 570 га землі - 370 з них були дніпровські плавні, 200 - конусної форми бугор. За два роки в колгоспі "Садівник і городник" створили чудові плантації овочевих культур і парникове господарство на 2 000 рам.

Одночасно з розвитком овочівництва на самому бугрі острова розбили фруктовий сад (під час робіт знаходили запорозькі гармати та інші речі). В 1931 р. до колгоспу вступило багато нових сімейств, тому колгоспу прирізали ще 400 га орної землі. З 1934 р. колгосп існує як сільськогосподарська артіль ім. С. Орджонікідзе. На 1 січня 1941 року неділимі фонди колгоспу переважили 1 млн. крб., а на 1 січня 1956 р. - 8 млн. крб.

Сад садили протягом 1928-1932 pp. на площі 130 га., з яких 94 га під плодові дерева, а 36 під вітроломні, садозахисні полоси, шляхи та виробничі допоміжні споруди. Сад розбили на квартали по 5-6 га. На березі Дніпровського Річища збудували насосну станцію, яка подає воду по трубах на висоту 40 м.

Особливість цього саду в тому, що саджанці не обрізали після посадки, тут штучне задернення, безборозний полив по зрошуванню міжрядь, разом з водою вносили добрива.

Серед фундаторів колгоспу і саду слід назвати О. Корочанського, М. Гордієнка, агронома П. Кравченко, О. Коїрського та ін. Цей сад - постійний учасник Всесоюзної і Республіканської ВДНГ. А на міжнародній виставці в Ерфурті в 1968 р. сад одержав 7 золотих і 2 срібних медалі.

Справи колгоспного саду ім. Орджонікідзе привертали увагу діячів культури. Тут побували О. Довженко, О. Гончар, О. Корнійчук, В. Василевська, П. Біба, С. Чорнобривець, В. Корж, І. Пупо, С. Завгородній. Дуже багато теплих рядків присвятив цьому саду О. П. Довженко у 1952 р.: "Стільки краси! І я глибоко щось відчув і зрозумів з далекого минулого за всіма законами впливу на людину її середовища. Ніколи не забуду оцю гору з садом. Ще раз приїду на неї весною, коли цвістиме сад. Скоро, скоро сховається все під воду навіки. Щезне з лиця землі Запорозький Великий Луг...".

А Олесь Гончар на матеріалах історії саду ім. Орджонікідзе написав чудову повість "Микита Братусь". Сад цей другий по величині після Нікітського ботанічного саду.

Ласкаво просимо в сад - пам'ятник козацтву, створений руками і працею трударів Нікопольщини.

 

II. Базавлуцька Січ

В той час, коли основні сили запорозьких козаків штурмували польський урядовий гарнізон у Києві, в 1593 р. на Томаківську Січ напали татарські війська. Після героїчної оборони, переконавшись у неможливості подолати ворога, козаки зуміли вночі вийти на човнах (заховавши золотого коня) з обложених татарами укріплень. Увірвавшись вранці на Томаківську Січ, татари спалили і розорили її.

Після цього козаки перенесли Січ па один з островів у гирлі річки Базавлук.

Село Грушівка (нині - с. Ленінське) було розташоване за 4 км від гирла річки Базавлук (на правому березі Дніпра). Проти Грушівки, на безіменному острові, що був розташований у плавнях за Базавлуком, як вважають деякі вчені, була третя за рахунком Запорозька Січ, так звана Базавлуцька (1594-1630 рр.).

Д. Яворницький писав, що Січ була на острові між лиманами Бейкушем і Журавлівським. З південного боку Січ була захищена Дівочим островом, покритим в ті часи непрохідним лісом. Із східного боку Січ захищалась річкою і високим берегом, так званим Красним Кутом, із півночі лиманом Бейкушем, із заходу високим і пологим кряжем, що йшов повздовж берега. На острові ще на початку XX ст. були сліди якихось ям, канав. Тепер ця місцевість затоплена водами Каховського водосховища. Від колишньої Грушівки залишився невеличкий острівець.

На період існування Базавлуцької Січі припадають найважливіші морські походи козаків проти турків і татар на Чорному і Азовському морях.

Але деякі історики (В. Голубицький та краєзнавці Нікопольщини) вважають, що Базавлуцька Січ існувала недовго, тимчасово. Так, наприклад, В. Голубицький зазначає: "Острів Базавлук... лежить в тому місці, де в Дніпро вливається три його праві притоки - річки Чортомлик, Підпільна і Скарбна." І тому дати існування Базавлуцької Січі відносять з 1594 по 1709 pp.

Посол австрійського імператора Еріх Лясота, який у 1594 р. приїздив на Запорозьку Січ, у своєму "Щоденнику" відзначає: "Дня 9 червня 1594 р. до острова, званого Базавлук біля Чортомлика, або, як вони кажуть - Чортомлицькому Дніприщі..." В той час на ньому був козацький табір... Еріх Лясота наводить документ "Лист війська запорозького до цісарської величності", який закінчується так: "Дано на Базавлуку, на рукаві Дніпра біля Чортомлика, дня 3 липня, року 1594...". Так само і в другому документі "Повноваження запорозьких послів": "Дано на Базавлуку, на Чортомлицькому рукаві Дніпра, дня 3 липня, року 1594". Саме це й змушує думати, що Січ в 1594 р. була на острові Базавлук (біля сучасної Капулівки). Там, де острів омивають річки Чортомлик, Підпільна, Скорбна, Павлюк.

Цей острів біля Капулівського Рогу звали Острів, Базавлук, Чортомлик. Віддаль від Капулівського Рогу до безіменного острова проти с. Грушівки, де була Січ, близько 20 км.

 

По-друге, неможливо було на цьому невеличкому і сирому острові, що знаходиться в оточені лиманів, бакаїв і проток, протягом 44-х років знаходитися Січі (1594-1630 рр.). Ця місцевість мало сприяла економічному розвиткові Січі і здоров'ю козаків.

 

Третє - р. Базавлук в залежності від рівня води часто міняла свій напрямок течії.

 

Четверте - чи можливо на невеличкому острові, на лимані, де не було певного лісу, побудувати 80-200 запорозьких чайок і галер для морських походів на Чорне і Азовське моря?

 

Тому остаточне питання про місце розташування Базавлуцької Січі потребує комплексного вивчення істориків, географів і підводних археологів.

 

III. Стара Чортомлицька Січ

(1594?-1652-1709 рр.)

 

Перша могила кошового отамана Івана Сірка в с. Капулівка. Фото 1953 р.

 

Нікопольщина зберігає пам'ять про славного козацького отамана Івана Сірка.

 

V. Нова Січ

(1734-1775 рр.)

Один з найбільш захоплюючих періодів історії Запорожжя припадає на існування Нової Січі. Цей період знаменується подальшим розвитком виробничих сил - господарством, культурою.

Після зруйнування Чортомлицької Січі у 1709 р. за наказом Петра І запорозькі козаки відступили і заснували Кам'янську Січ (с. Мелове, Бериславський район, Херсонська область), але й звідти були вигнані урядовими військами Петра І (1711 р.) і змушені були відступити у володіння Кримського хана, де з дозволу хана у 1711 р. заснували Олешківську Січ (тепер м. Цюрупінськ), де зазнали всякого утиску з боку Кримського хана. І лише в кінці березня 1734 р. дістали від царського уряду дозвіл на повернення в межі Російської держави. Запорожці збудували Нову Січ на р. Підпільній за 5 км від Старої Чортомлицької Січі. Нова Січ складалася з чотирьох частин: Кіш, передмістя, новосіченський ретраншемент та приміська слобода. Це було багатолюдне місце з укріпленнями, де проживало 27 117 козаків (1773 p.). В середині за валом і ровом навколо майдану була розташована церква Покрови, будинки військової канцелярії, де перебував Кіш - вищий військовий і адміністративний орган управління всієї Січі, де жили старшини, була пушкарня, збройна майстерня, школа, а також 38 куренів - козацькі житла. У передмісті - своєрідному ремісничому і торговому центрі Січі стояли майстерні ремісників, крамниці, шинок, житло ремісників, торговців.

Запорожці разом з російськими військами брали участь у двох війнах проти Туреччини, де відзначилися своєю хоробрістю. Козацтво вважалось на службі у царського уряду і за це одержувало платню грішми (20 000 крб. щорічно), порохом, свинцем, борошном, крупами. Багато російських офіцерів вважало для себе честю хоч би номінально належати до Січового товариства. Це граф Паній, князь Прозоровський, підполковник М. Кутузов.

Запорожжя ділилося тоді на своєрідні округи - на 8 ладанок. У 1765-1775 рр. останнім кошовим отаманом у Новій Січі був Петро Калнишевський.

Період Нової Січі розпочався з одного боку політичним, економічним піднесенням, з другого - обмеженням автономії і занепадом демократичних порядків у Запорозькому низовому війську, класовим розчаруванням. На кінець Нової Січі в її володіннях жило близько 100 000 чол. Великі виступи голоти-сіроми відбувалися у 1749, 1754, 1761, 1768 pоках. Після переможного закінчення російсько-турецької війни (1768-1774 pp.) царський уряд вирішив ліквідувати Нову Січ як вогнище визвольної боротьби на Україні. Переправляючи війська з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під керівництвом О. Пугачова, царський уряд дав наказ генералу Текелію зайняти Січ. 4 червня 1775 р. війська Текелія з усіх боків оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її. А 3 серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорозького козацтва, із знищенням і самої назви запорозьких козаків...

Частина запорозької старшини була звинувачена у зраді, була арештована і відправлена на заслання. Кошового П.І. Калнишевського заслали в Соловецький монастир, писаря Івана Глобу - в Сибір. Зимовники та майно арештованих і засланих старшин, військову скарбницю конфіскували. А частина запорожців переселилась у пониззя Дунаю на землі, підвладні Туреччині, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 рр.).

 

Після ліквідації Нової Січі, як найбільш населений пункт на Півдні країни - став селом Покровським, з 1777 р. - містом. Землі навколо Капулівки, Покровського дісталися від цариці князю Вяземському, а від нього - барону Штігліцу, а від того - перейшли до Романова...

Нащадки запорозьких козаків - покровчани вирізнилися особливим благородством і красою.

У вересні 1843 р. с. Покровське відвідав Т. Шевченко, де зробив малюнок "Покровська січова церква". У червні 1880 р. село відвідали І. Рєпін та його учень В. Сєров, де І. Рєпін намалював картину старої запорозької хати "Українська хата" (Київський художній музей російського мистецтва). Довженко про с. Покровське написав: "Село прекрасне. Одне з найкращих сіл, які я бачив на Вкраїні взагалі...".

 

 

 

Українська хата. І. Рєпін. 188о р. Полотно, олія. 34,3х52,5 см.

Фото: www.gallerix.ru 

 

Є в селі чудовий народний музей, є меморіальні дошки на честь відвідання села Шевченком, Рєпіним, Сєровим, Довженком...

...У свята - Дні Козацької Слави - поклонімося святій нашій землі, згадаємо і вже ніколи не забудемо, чиї ми нащадки, яких славних батьків діти. Щоб то не нас торкалися Шевченкові слова: "Славних прадідів великих правнуки погані..."

 м. Нікополь.

Липень, 1990 р.