Бойко А.В.
Історик,
викладач історичного факультету ЗНУ
м. Запоріжжя, Україна
Біографія

.

Рибальство на Нікопольщині

Рибальство було одним із давніх традиційних і улюблених промислів запорозького козацтва. Протягом століть Запоріжжя вбирало народну традицію та виробляло свою, специфічну техніку рибальства. Відомий дослідник та знавець козацьких звичаїв Ф. Щербина, зазначав, що ті форми, які утворилися у засобах та техніці рибальства довго утримувалися на півдні України. Ще й сьогодні на півдні України вживають такі козацькі рибальські вислови як «банити» рибу, черпати шполиком воду, кермувати бабайкою. На півдні України та на Кубані користуються запорозькими «прорізними» сітками, таргами тощо.

Офіційна статистика кінця XVIII - початку XX ст. подає нам відомості про рибальство на Нікопольщині. Згідно звітів катеринославського губернатора у першій половині XIX ст. в Катеринославському повіті по Дніпру нараховувалося 6 рибних заводів. Та й ці заводи вважалися незначними та такими, що не варті уваги.

Трохи по іншому звернули увагу на рибальство укладачі економічних приміток до Генерального розмежування. Останнє розпочалося на Нікопольщині наприкінці XVIII - на початку XIX ст. І це зрозуміло, адже польові записки, на основі яких і складалися примітки, збиралися повітовими межовиками. Представники губернської межової контори у повітах безпосередньо були знайомі з місцевими особливостями, а тому не шкодували часу на більш докладні описи господарства і на той час ще не боялися виходити за межі установленого формуляру переписної анкети. Згідно «приміток» до містечка Нікополя у базавлуцьких плавнях знаходилося більше сорока «малоросійських» хуторів, мешканці яких займалися рибальським промислом.

Відомості про рибальські хутори розширюють наші уявлення про значення рибальства. Однак до нього слід підходити не тільки як до промислу, який для багатьох господарств краю був основою добробуту, а для більшості населення усього півдня у суворі роки лихоліть єдиною надією на виживання. Рибальство, як й інші традиційні промисли запорозького козацтва, уособлювало вільну традицію південного краю, а тому залишалося, впродовж кількох століть носієм волелюбства, звитяжності і запорозьких звичаїв. Такі традиції проявлялися у побутовому житті, ставленні до природи, світоглядних та ціннісних орієнтирах, і перш за все - в техніці та організації рибного промислу.

Збереження традицій запорозької техніки рибальства надає можливість реконструювати способи рибальства та риболовні снасті, які були притаманні рибалкам нікопольського краю впродовж XVIII - початку XX ст. Докладні описи Василя Зуєва, який подорожував у 1780-1781 рр. по колишнім запорозьким Вольностям, зокрема Нікопольщиною, а також нотатки Ф. Вовка про рибальство колишніх задунайських козаків у Добруджі, спомини та розповіді старих рибалок стануть у пригоді для такої реконструкції.

Запорожці та їх нащадки рибалили як з берегу, так і з човнів. Човни були трьох видів: великі, які використовували для складання снасті та витягування сіток і вміщували до 12 чоловік; середні, що вміщували 5-6 чоловік та маленькі човни на одного-двох чоловік. Останні дуже часто були видовбані з одного стовбура дерева. Такі невеличкі човни використовувалися для під'їзду до великих човнів, а також для ловлі риби сандолею. Всі човни, крім маленьких, мали щоглу та чотирикутний парус, але крім цього мали по три-чотири пари весел. Для керування великими та середніми човнами до корми пристосовували кермо - демен. На маленьких човнах демена не було, а управляли човном веслами, або, якщо маленький човен був на двох-трьох чоловік, то кермували спеціальним коротеньким веслом, який називали бабайкою.

Найбільш ефективною снастю були великі сітки, які називали матулами. Фактично, матула - це дуже великий невід, який, за відомостями В. Зуєва, досягав у запорожців понад чотирьохсот метрів, а разом з шнурами, за які його тягли - 800-900 метрів. У звітах губернаторів вказувалося, що великі неводи, якими ловили рибалки на Катеринославщині, були завдовжки понад 1 000 сажнів, а завширшки - 7 сажнів. Матулою ловили у Дніпрі протягом усього року усяку рибу, але тільки у добру погоду. Цей невід складався з двох частин: «матні» та двох крил, до яких прив'язувалися довгі просмолені шнури, які називали кодолами. Матула не мала грузил, а зверху до сітки прив'язувалися невеличкі поплавці, щоб її підтримувати. Відрізняли два види поплавців: калачі та галагани.

Калачі плели з папуру, або куги (рогози) у формі невеличких подушечок. Галагани вирізали з осокора або з коркового дуба у формі кульок чи невеличких циліндрів. Через те, що невід був дуже великим і руками його тягти було важко, рибалки часто користувалися спеціальним дерев'яним барабаном з ручкою, який звався бараном. Величина матули вимагала особливої технології ловлі.

Для ловлі матулою необхідно було мінімум два човни. Відправляючись ловити рибу великим неводом-матулою, рибалки складали її на великий човен, а коли припливали на обране місце ловлі, перекладали одне крило на другий човен, а матню закидали у воду і починали розїжджатися у різні боки щоб зручніше закинути крила сітки. Коли вся сітка вже була скинута у воду, човни починали просуватися уперед і наближатися один до одного. При цьому козаки у човнах тягнули за собою матулу за шнурки-кодоли. Після того як човни сходилися один до одного і підпливали ближче до берегу на мілину, рибалки забивали біля човнів великі шести, для того, щоб човни не розходилися і тоді починали тягти матулю до берега.

Тягнули або руками, або бараном, найчастіше все ж таки бараном, накручуючи шнурки-кодоли на коловорот. Як тільки крила сітки починали наближатися до мілини, їх обов'язково притискали до дна спеціальними шестами-грузилами, щоб риба не мала змоги вискочити. Ці шести мали на кінці спеціальну металеву скобку для захвату сітки. Але це слід було робити дуже обережно, щоб не розірвати сам невід. Після того, як матня невода підтягалася до човнів, рибу, яка там була, вибирали невеличкими підсаками.

Після закінчення ловлі невід розвішували на спеціальні вбиті у землю шести-підтички для того, щоб просушити. Ці підтички обов'язково повинні були розміщуватися біля води, понад берегом, а в окремих випадках навіть на мілководних місцях. Це робилося для того, щоб сітка не пересихала і «не перегоріла» на сонці. Час від часу, для того, щоб невід не псувався, сітку просмолювали - катранили. Для цього її вимочували у коломазі, а потім викручували над ночвами і протягали скрізь дірку у стовпці, який міцно був вбитий у землю.

Водночас з великими неводами-матулями були поширені і невеличкі неводи, довжиною у 100-150 метрів, які використовували для ловлі крупної білої риби: судаків, щук, лящів, коропів. Техніка його використання була подібна до техніки користування великим неводом-матулею.

Крім неводів були поширені прорізні сітки, або як їх ще називали - ави. Завдовжки вони були у 100-150 метрів. Прорізна сітка складалася з одної сітки з великими вічками та іншої - з маленькими. В багатьох випадках ту сітку, яка мала невеличкі вічка в декількох місцях просмикували, як рукава, скрізь сітку з великимим вічками. Саме тому таку сітку і називали прорізною. Зверху прорізна сітка мала поплавці-куги, а знизу чіпляли грузила з олова та заліза, якщо були кошти купити такі грузила, або з обробленого каменю чи випаленої цегли, якщо достатніх коштів не було.

Як правило, сітки ставили на мілководді з невеличкою течією. У дно добре забивали два кийки і до них прив'язували край сітки. Її залишали на деякий час, як правило на добу, а потім під'їжджали човном і виймали рибу, яка заплуталася у сітці. Завдяки тому, що прорізна сітка мала як крупні, так і маленькі вічка, улов був завжди доволі великим.

Схожі на ави були і сітки-косяки. Вони були завдовжки у 80-100 метрів і виготовлялися з тонких конопляних мотузочків. Завширшки вони були у 5-6 метрів, що давало можливість ловити рибу на значній глибині. Косяки мали доволі крупні вічка. На низ сітки прив'язувалося тяжке каміння, а зверху поплавці-куги, які часто являли собою великі оберемки зв'язаного очерету. Це давало можливість утримувати косяк у воді прямою стіною. Косяки, також як і прорізні сітки, залишали у воді на добу. Ними ловили майже виключно крупну красну рибу: білуг, осетрів, пістрюг. Вибираючи з сітки рибу, яка застрявала і заплутувалася у вічках, її глушили спеціально для цього прилаштованими довбнями.

Косяки з невеличкими вічками називалися мережами. Їх, застосовували переважно для ловлі молодих осетрів, білуг, пістрюг та крупних коропів, судаків, веризуба, лящів.

На мілких озерах, плавнях, поміж рибалок-хуторян були поширені і невеличкі неводи - бредені, довжиною у 5-10 метрів, з якими управлялися два-три чоловіки. Вони являли собою сітку, прив'язану двома кінцями до тичини, якими її і тягнули. Зверху такий невід мав поплавці-куги і обов'язково грузила з заліза або обробленого каменю чи обпаленої цегли. Такі неводи не були промисловими, і ними ловили переважно для домашнього вжитку зимівчани та хуторяни по дніпрових плавнях, озерах та невеличких річках.

Вентері були присутні майже у кожному рибальському хуторі і були найпоширенішим засобом рибної ловлі у старих козаків-зимівчан. Вентеря були як з крилами, так і без крил. Вентерь без крил називали вершею. У XVIII-XIX ст. верші плели з лози. Вони являли собою довгі корзини з отвором з одного кінця, який звужувався всередину верші на конус. Вже пізніше, в останні часи існування запорозького війська, з'явилися верші, сплетені з конопляної просмоленої нитки. Вентері з крилами ставили у протоках річок, або у невеличких протоках в очереті. Крила прив'язувалися до отвору верші і розтягувалися у різні боки під кутом у 30о до лінії отвору, тим самим направляючи хід риби до верші. Верші ставили у невеличких річках або просто між очеретом, отвором проти течії.

Особливо популярний спосіб ловлі риби у Дніпровських плавнях була ловля єриками або гардом. Звідси, між іншим, і пішла назва знаменитої запорозької Бугогардівської паланки. Гарди нагадували традиційно поширені на Україні єзи, які встановлювали взимку, перегороджуючи невеличкі річки та протоки вбитими у дно палями.

Єрик являв собою штучно викопану або природно виниклу протоку між невеликими лиманами, болотами, плавнями, річками. Ловля в єриках ґрунтувалася на природних особливостях риби, яка влітку йшла через протоки до плавнів, озер та лиманів з глибокої річної, або морської води для того, щоб тертись, класти ікру та кормитися, а восени повернутися з мілководних озер, плавнів та лиманів на глибоку воду, де взимку було значно тепліше. Гарди і робилися для того, щоб піймати рибу у той час, коли вона направлялася наприкінці літа та восени до великої води.

Ранньою весною рибалки спостерігали, як риба йшла з Дніпра до плавнів, річок, озер і помічали її шлях. Це тривало протягом кількох місяців. Помітивши, що риба вже не йде з глибокої ріки, а це, як правило, відбувалося десь у середині літа, самий досвідчений рибалка, якого називали або гардовим, або кошовим, починав лаштувати гард.

Метрів за 2-3 від того місця, де єрик впадав у річку, його перегороджували міцними палями, які обплітали лозою. Обплітали так, щоб проходила вільно вода і мала риба, губити яку вважалося за великий гріх. Загорожу добре укріпляли. Із зовнішнього боку навіть завалювали добряче камінням, щоб міцно трималася. За цією загорожею ставили ще одну загородку, яка називалася глухою лясою. Вона робилася або з паль, обплетених лозою, або з очерету, який добре перев'язувався мотузками і також добре закріплювався камінням та підпірками. Ця глуха ляса повинна була достатньо високо підніматися над водою, щоб риба не могла її переплигнути. За глухою лясою, на відстані у 1,5-2 метри від неї, ставили ще одну загорожу з паль, обплетених лозою, або з очерету, яка за своєю висотою повинна була знаходитися врівень з водою. Вона, як і попередні, добре закріплялася. Місце від неї до глухої загорожі називалося вискочкою. Вся ця споруда, власне і називалася гардом.

На відстані близько десяти метрів від останньої загорожі, залежно від загальної довжини єрика, під кутом одна до другої ставилися ще дві загорожі таким чином, щоб між ними залишався невеличкий отвір для проходу риби. Водночас перед отвором забивали міцний кийок, щоб він міг витримати як напір води, так і тиск риби. Ця загорожа мала назву ляси з дверима. Через декілька метрів від ляси з дверима ставили ще одну до неї подібну лясу. Тим самим, риба, коли йшла з озер, плавнів та невеличких річок у річище мусила проходити через загорожі «з дверима» і збиратися у єрику перед гардом. Повернути назад до озер вона також вже не могла і з часом накопичувалася.

За всім цим доглядав досвідчений рибалка - гардаджій. Дуже часто на Нікопольщині, за запорозькою традицією, його називали кошовим. Його усі слухалися. Він один командував де, кому і що слід робити. Але і в нього робота була не з легких. Він сам постійно наглядав гард, кожен день мусив по чотири-п'ять разів лізти у воду і наглядати міцність загорож та відсутність вимивання та підкопів. Адже риба, яка збиралася у гарді, постійно шукала виходу і дуже часто розмивала, підкопувала загорожі.

Ночі - це особлива турбота для гардаджія. Вночі крупна риба йшла до глибокої води з озер. Ночі - це перевірка майстерності та досвіду рибалки. Саме тому і серед ночі кошовий мусив пильнувати міцність спорудженого ним гарду. Він серед ночі по кілька разів ліз у воду і в котрий раз перевіряв міцність споруди. Адже прорив глухої ляси та гардової загорожі означав, що всю працю протягом літа та осені буде змарновано, а всі сподівання на великий улов та багату рибу зіпсовано. Саме тому восени гардовий перебирав всю повноту влади над рибалками, які працювали з ним і ніс тягар сумлінь та сподівань щодо улову.

Саме тому всі покірно витримували, коли кошовий гримав на всіх, не допускав навіть підходити до єрика далі першої загорожі, вже не кажучи про те, щоб хтось заліз у воду єрика взяти риби для юшки. Коли гард наповнювався рибою, і вона вистрибувала з води, намагаючись перестрибнути глуху лясу, у кошового наставав особливо відповідальний час. Серйозність часу підкреслював навіть той факт, що відтепер кошовий скрізь ходив з рушницею. Про те, щоб підійти до єрику не могло бути і мови. Сам же кошовий тихо на човні пропливав по навколишнім плавням та озерам для того, щоб визначитися, чи вся риба вже пішла до глибокої води, і якщо ні, то скільки її залишилося ще в озерах.

Нарешті, коли риби в гарді вже набиралося стільки, що вона починала виплигувати у вискочку і в загорожі ставало тісно, і коли кошовий переконувався, що риба з озер вже пішла до лиману, - приймалося рішення про вилов риби. Саме тоді помічники кошового підпливали до вискочки і починали вибирати звідти рибу. Якщо кошовий був досвідченим, і правильно вибрав місце для єрика, і міг все врахувати і все догледіти, його помічники втомлювалися вибирати рибу спеціально заготовленими для цього черпаками-підсаками.

І тут відразу проявлялася перевага такого способу рибної ловлі над всіма іншими. Вибирати рибу з єрику можна дуже повільно, коли в цьому була потреба. Купці ж, які постійно закуповували рибу «до столу», за свіжу платили значно більше, ніж за солону. А в єрику весь улов можна було зберігати дуже довго, практично до морозів, і торгувати свіжою рибою майже до зими, маючи добрий прибуток. Ось чому гарди вже з середини XVIII ст. перетворилися на своєрідні рибні фабрики Запорозьких Вольностей.

Схожий із гардом був засіб лову риби котцями. Котці або кітці також влаштовували на єриках і вони являли собою поставлену півколом глуху лясу. Такі котці ставили на протоках, які виникали в очеретах, звідки восени риба прямувала до лиману або моря.

Поширеним засобом був лов риби самоловами або кармаками. Пізніше, вже з кінця XVIII - початку XIX ст., цю снасть почали називати переметом. Василь Зуєв в загальних рисах описав кармаки. Згідно його розповіді, самоловом називалася довга мотузка, яка прив'язувалася до каміння і опускалася на дно. До неї прив'язували чисельні коротенькі мотузочки з гачками на кінцях. Для того, щоб ці гачки не опускалися на дно, їх підтримували на плаву прив'язаними до великого мотузка поплавками, кутами з очерету або з коров'ячого шлунку.

Такий самолов призначався для ловлі крупної риби: білуги, осетрів та пістрюги. Однак, вже наприкінці XVIII - початку XIX ст. рибалки значно вдосконалили цю снасть. Відтепер самолов-кармак складався з 200-400 переметів.

Сам перемет являв собою добре просмолений шнур, на якому на відстані півметра один від одного прив'язувалося 60 гачків. Тим самим довжина перемету становила 30 метрів. Для установки самолова добре обізнаний рибалка досить довго обирав місце на мілині. Найкращим вважалося місце навпроти гирла невеличких річок. Обравши місце, рибалки вбивали в грунт добрі кілки на відстані трьох метрів один від одного. Кілки міцно вбивали в дно, адже саме вони повинні були витримувати силу пійманої самоловом риби. Тому для його забивання використовували спеціальний пристрій - набійник. Він робився з доброго дерева, довжиною 2-2,5 метри. На кінці набійник мав потовщення, яке оковувалося залізом. Стовщення мало всередині гніздо, в яке вставлявся кілок. Для того, щоб забити кілок, його вставляли в отвір набійника, а потім опускали у воду і починали забивати, вдаряючи по верхній частині набійника. Таким чином забивали цілий ряд кілків.

До кожного кілка одним кінцем прив'язували мотузок, другий кінець якого міцно прикріпляли до просмоленого шнуру - перемету з гачками. Від перемету на поверхню йшов ще один мотузок, який одним кінцем прив'язувався до перемету, а іншим - до поплавка з соснової кори або коров'ячого міхура. Ці поплавки не давали переметові сісти на дно. Водночас вони дозволяли віднайти місце постановки самолова та помітити, коли піймалася риба. Для останнього прислужувалися також куги з болотяної білої трави, які прив'язували до перемету. Коли велика риба, пропливаючи, зачіплювалася за гачок, а потім, заплутавшись і зачепившись за інші гачки, починала битися, то куги, що плавали на поверхні, давали знати рибалкам про спійману рибу. Рибалки, які протягом кількох разів на день пропливали повз самоловів для перевірки, помітивши подібну поведінку куги, підводили рибу разом з переметом на поверхню води і глушили її спеціально для цього зробленою чекушею або як її також називають - саковицею.

Ще одним засобом ловлі риби, який вимагав від рибалки спритності, вірної руки та вірного ока, - була ловля риби сандолею. Сандоля, або ще як її називали - остя, являла собою острогу з трьох або чотирьохзубим наконечником. Били сандолею переважно велику рибу, а тому цей спосіб вимагав певної відваги та майстерністі. Цим особливо відрізнявся той рибалка, який бив сандолею сомів. Найкращим часом для цього вважалася весна, коли соми виходили тертися на прогріту сонцем мілину. Для цього рибалка на невеличкому човникові їздив плавнями вздовж берега понад очеретом і, обравши необхідний момент, повинен був з однієї спроби вбити велику рибину.

Разом з такими традиційними навіть і на сьогодні засобами і знаряддями рибної ловлі, існував ще один засіб, який робив рибалок - нащадків запорозьких козаків, в очах тих, хто заходив вперше на Запорожжя, характерниками та чаклунами, які будь-якого змія або хижака могли відвернути.

Йдеться про ловлю риби за допомогою видри. Свідки розповідають про те, як рибалка йшов на річку за рибою без знарядь, а лише з видрою, яка сиділа в нього або за пазухою, або на плечі. Підійшовши до води, він пускав видру у воду і вже за кілька хвилин та з'являлася на поверхні з рибиною. Вона підпливала до рибалки, «віддавала» рибину і знов пірнала. Коли рибалці під час промислу попадала до рук маленька видра, то їй ніколи не робили зле. Рибалка поступово привчав її до себе, кормив з рук, носив за пазухою. Через деякий час видра настільки прив'язувалася до свого господаря, що немов кіт постійно лащилася біля ніг, навіть спала разом з хазяїном під однією ковдрою. З цього часу рибалка починав її привчати рибалити. Вчити видру ловити рибу не було потреби. Видра від природи ідеальний рибалка. Складним було привчити видру, щоб вона віддавала рибу господарю. Але й це для рибалки не було проблемою, а тому чисельні подорожні розповідали про дивину, яку вони спостерігали в плавнях у дніпровських рибалок.

Загалом засоби, знаряддя та снасті, які використовували запорозькі рибалки стали традиційними для Південної України, Молдавії та Кубані не тільки XVIII та XIX, але й XX ст. Невід, бредень, мережа, ятір, верша, косяки, прорізні сітки - ось той набір знарядь, випробуваний запорожцями і який увійшов у рибальську практику Нікопольщини на довгі роки.

У споминах і розповідях рибалок південного краю кінця XIX - початку XX ст. вбачаємо колишню запорозьку рибальську традицію. Яскраво відтворюють ці традиції розповіді старих рибалок, зокрема, старого рибалки села Покровського В.М. Бойка про організацію рибного промислу. Він дуже докладно розповідає про рибальський кіш - традиційний запорозький рибний завод з халабудами та куренями, обов'язки кошового, рибальські гурти. Порівнюючи ці розповіді з іншими, записаними ще у 20-х роках XX ст. у Бердянську серед нащадків запорозьких рибалок, дивуєшся тотожності розповідей і поширенню запорозької рибальської традиції на півдні України.

Згідно розповіді, записаної від старих «рибаків», коли рибалки йшли на ловлю, перед тим постилися й сповідалися. П'яний не мав права йти на рибну ловлю. Коли рибалка йшов далеко і на довго, то прощався на березі не тільки з сім'єю, але й з близькими сусідами. А якщо у кого був на березі ворог, то він мусив з ним помиритися й попрощатися. Цей ритуал складався з того, що від'їжджаючий кланявся у ноги і промовляв:
- Простіть мені, Семене..., може я Вас у чомусь зобідив.
- Бог простить... Прости й мені, може й я тебе колись образив.

Крім того, була поширена уява, що на рибну ловлю слід їхати тоді, коли у календарі стоїть свято якогось святого, а на «мученика» їхати було не можна.

Коли заставала буря, то не можна було хвилюватися й зчиняти галас та бешкет. Кожен повинен помолитися сам за себе з повним сумлінням, а щоб потім не лякатися, стояти на призначеному йому кошовим місці, виконувати свої обов'язки й «сміливо дивитися смерті в очі», адже слово отамана - то святе.

Як і колись на Запорожжі, рибалки поділялися на неводчиків (вони ж і забродчики), сіточників й крючників. Забродчики жили ватагами у 30-40 осіб по «заводах».

Поняття рибний завод часто зустрічається у офіційних документах XVIII-XIX ст. Опис рибного заводу на Нікопольщині початку XX ст. мало чим відрізняється від них. Під «заводом» розумілася оселя, в якій мешкали забродчики. На заводі повинна бути велика хата. Всякий забродчик - був особою поважною, а через те передня частина заводу оздоблювалася іконами і численними лампадками, наліплювалося багато великих воскових свічок. Щонеділі й по святах курили ладаном, світили лампадки й свічки. Богу молилися всі разом, а по закінченню молитов усе товариство сідало разом на ослони й разом же вставало, а перехрестившись три рази, розходилося по справам.

У заводі курити заборонялося. Тих, хто порушував цю заборону, карали ударами каната.

Снасті рибалок були традиційні - невід, який являв собою сітку, завдовжки разом з канатами до 3-х верств, та волокуша - така ж сітка, довжиною до версти.

Перед початком весняного лову суворо дотримувалися традиційних звичок. Не дай Боже засвистіти або почати розповідь про зайців. Це було дурною прикметою. Перед виїздом на лов всі говіли. Справлявся молебень. У день від'їзду з хати нікому нічого не давали і не позичали. Коли рибалки вже поклали снасті на човни, то кропили свяченою водою як самих рибаків, так і їхні снасті, а також весь завод. Після молебну влаштовували урочистий обід з невеличкою випивкою, а потім сідали на човни і перехрестившись тричі, а також звернувшись до Святого Миколи, щоб той захистив їх від негараздів, вирушали на лов риби.

І дотепер подібні звичаї притаманні південним рибалкам старовинних козацьких слобод Південної України.

 .

.
Джерело: Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.) - Київ-Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2002. - с. 195-208.

.
Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

• Історія Нікопольщини