Бойко А.В.
Історик,
викладач історичного факультету ЗНУ
м. Запоріжжя, Україна
Біографія

.

Чумацький промисел Нікопольського краю

.

Особливе місце серед промислів Нікопольщини наприкінці XVIII - початку XX ст. посідало чумацтво. Зазначимо, що про розвиток чумацтва на Запорожжі XVIII ст. існує багато відомостей. Вони стосуються опису запорозької торгівлі, зокрема, торгівлі сіллю, яка йшла через Запорозьку Січ, Микитин Перевіз і далі через Білозірку, Кримським шляхом до Перекопу. Дослідники вказують на десятки тисяч чумацьких возів, які за сприятливих погодних обставин, особливо зважаючи на спекотне літо, тягнулися південним степом через Микитин. Запорожжя брало безпосередню участь в торгівлі «чумацького типу», а своїми заходами щодо поліпшення шляхів і охорони валок, сприяло розвиткові чумацтва. Стосовно напрямків мандрівок чумацьких валок, вказувалося, що вони йшли не стільки на захід, скільки з півночі на південь, до берегів Чорного моря, де були природні продукти чумацтва - риба та сіль. Водночас на південь йшло збіжжя та різні продукти. І нарешті, завжди наголошувалося, що в чумацьку промисловість було втягнуто багато різних станів - козаків, міщан та посполитих.

В досліджуваний час визначають кілька періодів розвитку чумацтва. Критерієм періодизації виступає, як правило, кількість чумацьких валок, які ходили до чорноморських портів. Виходячи з цього, перший період включає час існування Запорозької Січі. Він характеризується спонтанністю, невизначеністю й змаганням за капітал, адже остання Запорозька Січ отримувала зиск з чисельних перевозів та застав, через які мусили йти чумацькі валки. Другий період охоплює 1775-1789 рр. Це період зростання чумацтва, який стимулювався бурхливим розвитком чорноморської російської торгівлі, будівництвом міст і наявності великої кількості військових, які потребували фуражу та провіанту. Третій період (з початку 90-х р. XVIII ст. до 1815 р.) характеризується занепадом чумацтва у зв'язку із зовнішньополітичними подіями та обмеженням хлібної торгівлі із Францією. Нарешті, четвертий період (з другого десятиліття XIX ст.) відзначається поступовим занепадом чумацтва, внаслідок із появи альтернативних засобів доставки товарів.

Подібний підхід до чумацтва характерний для радянської історіографії, коли чумацтво сприймалося майже виключно як засіб первісного нагромадження капіталу. Ми не заперечуємо існування і важливості фактору нагромадження капіталу через чумацький промисел, але його ні в якому разі не можна абсолютизувати. Крім того, такий підхід деперсоніфікує чумацтво як унікальне явище. Водночас акцент на загальноукраїнському аспекті чумацтва, певною мірою, відриває його від терену Запорозьких Вольностей і його населення. Не заперечуючи загальноукраїнський феномен чумацтва, хочемо наголосити на унікальності його південноукраїнської гілки.

Аналіз представницького кола мемуарної літератури, топографічних та географічних описів південного краю, статистичних відомостей та звітів генерал-губернаторів дає підставу стверджувати, що в досліджуваний період чумацьким промислом на півдні України було охоплено майже 80% дорослого чоловічого населення. Це населення у різний час обов'язково залучалася до чумацького промислу. Тільки за матеріалами топографічного опису 1821 р. у Катеринославському повіті нараховувалося 95 чумацьких валок; у Новомосковському - 136; у Павлоградському - 400; Олександрівському - 1 556. Подібні дані заперечують точку зору, за якою на Катеринославщині чумацтво було слабо розвинуте.

Г. Данилевський, який добре знав побут степового населення південного краю, а в середині XIX ст. був направлений Академією наук для дослідження етнографії південного населення, у 50-х роках писав, що усі господарі вільних слобод «до єдиного чумакували, тобто ходили в Крим по сіль та на Дон за рибою». Він взагалі був схильний пов'язувати добробут населення з чумацтвом. Зокрема, після миколаївської епохи, з її військовими поселеннями та жандармським свавіллям, для мешканців державних слобод Катеринославщини, як зазначав Г. Данилевський, знову настали гарні часи. Це виявилося у тому, що селяни-землероби знову почали активно формувати чумацькі валки. За кілька років наддніпрянські слободи знову засвітилися веселим сяйвом. Вони стали приваблювати зір «клопітливим добродушним домоведенням та притаманним хуторянам задоволенням малим. При погляді на білі хатки, які гніздилися врозсип по пагоркам звивистим, між ярами та буграми вулиць, то здавалося, що ці хатки будували бобри, а ластівки їх обмазували. Хатка на хатці і садок переплітається садком. А внизу ставки, один тече з другого, а в них багато риби. Вербами обсаджені береги. Вулиці в'ються між садками. І все зелень та біленькі хатки, та гладенькі солом'яні дахи». І скрізь де тільки йому не довелося їздити південним краєм, то усюди, по чисельним південним шляхам, зустрічав він чумаків. Ну, а на перевозах та греблях, від чумацьких валок не було проїзду. Де тільки була гребля на придніпровських річечках, там обов'язково зустрінуться чумацькі валки і добре, якщо не зчепляться колесами і зупинять майже на добу увесь рух.

Ну, а Нікопольщина серед цього чумацького руху посідала чи не найважливіше місце. Недаремно інший дослідник півдня - Рябков, спеціально приїздив сюди для того, щоб зібрати матеріал з історії чумацтва. Окремий його зошит, який сьогодні зберігається у Кіровоградському краєзнавчому музеї, так і називається «Поїздка на Запоріжжя - м. Нікополь. 1910 р.».

Він обійшов усі старі козацькі села, записав розповіді старих чумаків, викупив у них давні чумацькі речі. Деякі речі чумаки подарували досліднику задарма. Так, Євтихій Панченко, до якого у Лапинку завітав Рябков, подарував йому дві давніх ліри. Крім того, у нього ж він купив стару чумацьку салотовку, великий коряк, жбан, ложку «з рукою», грабки з цільного дерева та ще декілька речей. У тому ж селі зайшов він і до літніх чумаків Олексія Чопа та Юхима Черненка. Завітавши до Новопавліки, він попрямував старим чумацьким Шпаковим шляхом через Новоіванівку на Чумаки й далі південним степом. Багато чого зібрав Рябков з історії чумацтва на Нікопольщині. Але найцінніше - це, звичайно, записані ним розповіді дідів-чумаків про чумацький побут, вози, шляхи, торгівлю...

Коли ще буде можливість зупинитись та послухати бувальщини - тож завернемо й ми разом з Рябковим до старих чумаків послухати ще їхні розповіді, перекази та коментарі до них дослідника.

В Нікополі, зазначає дослідник, «було досить багато чумаків. Між ними попадалися з 15-20 возами. Один з чумаків розбагатів - це Коваленко, «він тепер міліонер». Ходили по сіль в Крим, по рибу на Дон, а то везли фури в Харків та в інші міста». Один з нікопольських чумаків настільки звикся з цим життям, що чумакував майже до недавнього часу у віці 92 років».

На час подорожі Рябкова, яка розпочалася 3 квітня 1910 р., на Нікопольщині, за його ж нотатками, ще залишалося багато справжніх чумацьких возів. Один з них, майже новий, при ньому був проданий Юхиму Черненко, який жив «на Лапінці за другою церквою». Цей віз був настільки примітний, що уславився по усій окрузі своєю мережкою. Нею були вкриті усі складові частини воза. Звичайно, що нікопольців не сильно дивувало оздоблення возів. Більше дивувало його відсутність. Втім, характерним було розмальовування возів. Та й не тільки возів. Два млина, які тільки-но побудували поблизу Новопавлівки, були зовні і усередині розписані чудовими квітчастими візерунками і оздоблені спеціальною символікою для захисту від злого ока. Вози теж більше розмальовували, ніж покривали мережкою.

Від Новопавлівки Рябков попрямував до Новомиколаївки. Вже п'ятого квітня він був у Новомиколаївці і вів розмову з селянином Микитою Живцем. Із цікавістю слухав подорожній про чумацьку бувальщину, замальовував чумацькі знаряддя. Звернув увагу на цікаве корито для напування волів, а подаровану Микитою Живцем корінну цеберку, якою чумаки доставали воду із колодязів, Рябков відіслав до музею.

Але не тільки чумацькі знаряддя привертали його увагу. Цілий світ історичних портретів, звитяжних історій зберігалися старими чумаками. Зі слів чумака Степана Рябчинського була записана цікава пісня про зруйнування Січі, яка на той час не була відомою, та й зараз не дуже відома сучасним дослідникам, тому наведемо її у переспіві старого чумака:
«Степ широкий, край далекий,
Та й ніде прожити,
Славне військо запорозьке
Хотять погубити.
Задумала Катерина,
А Грицько пораів,
Щоб зігнати запорожців
Та й вниз до Дунаю».

А Ларіон Живиця, старий новомиколаївський чумак, переказав зміст листа кошового отамана Сірка до турецького Султана. Цей переказ був дуже оригінальний, і настільки у ньому переплелися і турецький султан, і татарський хан Мамай, і кошовий Сірко, і звитяга запорожців, які «аж чотири листи написали», а тому страшенно втомилися. І так усю ніч розповідали літні чумаки про дивовижні звитяжні козацькі часи. І здавалося, що й сама історія знаходиться поряд, а її герої присутні у стінах старої хати запорозьких нащадків Панченка та Рябчинського. А коли Рябков придивися до кахлів печі, то виявилося, що це старовинні запорозькі кахлі і він випросив для музею кілька екземплярів кахлів з печі Рябчинського.

Наступним вечором перед дослідником постав дивовижний світ чумацької демонології, який впродовж віків переплітався з побутовим життям і пронизував усі його складові настільки щільно, що іноді навіть було тяжко відрізнити уявлене від реального, фантастичне - від дійсного. Якщо навіть Рябкову, на початку XIX ст. (який був добре обізнаний з степовою культурою, адже й сам був з Єлизаветграду), важко було усвідомити увесь складний і різнобарвний світ чумака Нікопольщини, то можна тільки уявити, наскільки ми, сьогоденні, віддалені від цього уявленого світу. Тільки якусь невеличку дещицю ми намагаємося зрозуміти, й навіть не зрозуміти, а відчути через генетичну пам'ять, через розповіді своїх дідусів та батьків, порівнюючи їхні розповіді з тим, що залишили нам такі дослідники як Рябков, Яворницький, Новицький...

Але повернемося до садиби старого чумака Федора Юрченка, який не приховував таємниць чумацького промислу на Нікопольщині. Звичайно, що свою розповідь він розпочав з головних складових - волів та чумацького воза. У свої 84 роки Федір Юрченко багато пройшов чумацьких шляхів від Криму до Дону, від Полтави до Харкова. А тому ціну доброго воза він знає не за розповідями. Як справжній чумак, він досить ревниво ставився до нововведень. Нововведеннями він вважав й занесене до запорозького краю з інших регіонів. Він вперто наполягав на тому, що чумацький віз має назву «віз» і повинен називатися «возом». Назва «мажа» йому не знайома. А так як він почав чумакувати з 15 років, і батьківськими чотирма возами та чотирма парами волів об'їздив усю Україну, то звинуватити його у необізнаності важко.

За його словами, пара волів тоді, як він почав чумакувати коштувала на Нікопольщині 50-60 крб. асигнаціями, тоді як на початку XX ст. за подібних волів вже платили по 250 крб. Справити віз своєю роботою коштувало 35 крб. Вибір дерева мав вирішальне значення. Для возу були необхідні ясень, берест, липа та сосна.

З ясеню робили полудрабки та щаблі, з бересту - крижівниці та підтоні, з липи - насадки, а із сосни - нижню та бокову дошки. Вісь для воза, а також ободи та спиці для коліс робили виключно з ясеня, але найчастіше готові колеса, разом з лубковим ящиком для солі та іншого вантажу купували на ярмарку у Нікополі. Всі інші частини воза переважно робили чумаки самі, але були й майстри, як, наприклад, Романченко з балки, які виготовляли воза з хазяйського дерева за 4-5 крб. Втім для чумака віз був, як рідне дитя, а тому справою честі вважалося для справжнього чумака зробити свій віз самому. Той же Юрченко зробив чотири вози, і наполягав на тому, що чумак повинен сам робити свого воза, щоб міг володіти долотом, пилкою, сокирою, стругом, свердлом, рубанком, шершебом, підтиском.

Вози бували великі, середні та малі. На Нікопольщині самі великі вози вміщали по 120 пудів (1 920 кг). Самі маленькі - 60 пудів (960 кг). Але, як повідав Юрченко, навіть у найменший віз іноді брали по 120 пудів. «Помажеш вахтера в Перекопі, - зі сміхом згадував Юрченко, - то він й набросить пудів 20-30. При звішуванні тоже давали хабара, а важили хіба десятий віз, а то й зовсім не важили».

Найкращим возом вважався новий, легкий на ходу, з ясеновими осями, добре зробленими та вірно вставленими, на високих колесах з широкими ободами з мережами на ярмах, полудрабках, люшнях.

Робити воза починали обов'язково з молитви. Ніяких інших обрядів не було. Робили його тоді, як був час. За зразок, як правило, брали найкращі вози знайомих чумаків. Кращими на Нікопольщині також вважалися київські вози. Вони були витонченими, гарними на ходу, легкими, але вміщували всього 40-50 пудів поклажі, а тому віддавалася перевага своїм возам, які легко витримували 120 пудів.

Але віз так і залишався мертвим возом без сірих воликів - надії та сподівань кожного чумака. За ними був особливий догляд. Узимку кормили сіном, яке повинно було бути відбірним і тому купувалося у нікопольських поміщиків по 80 руб. за скирту. Крім того, треба було віддавати своїх волів на прокорм брагою до винних заводів поміщицьких маєтків. Сам Юрченко наприкінці кожної зими відводив своїх волів на три тижні у Миронівку до економії поміщика Булацеля. За це він платив по чотири з половиною карбованці за тиждень.

Разом з тим, наголосимо, що матеріальна сторона, при всій її важливості для добробуту чумацької сім'ї, у переважній більшості, була лише фоном і тим необхідним, що забезпечувало існування духовного світу населення південного краю. Маємо усі підстави наголосити, що саме чумацтву належала функція збереження та передачі культурної спадщини Запорожжя.

Вважаємо, що саме передача культурної спадщини - є основною функцією чумацтва. У цьому сенсі уявляється більш ніж вірною точка зору М. Костомарова щодо чумацтва, як перехідного періоду від козакування до землеробства.

Як козак впродовж століть був ідеалом «народного малоросійського характеру», так чумак, після зруйнування Січі, перебрав на себе його риси. Чумак, за думкою М. Костомарова - відбиття згасаючого козацького лицарства. При обгрунтуванні такої тези М. Костомаров наголошував, що Україна не могла відразу перейти від козакування до землеробства. Широкі степи, попередня бурхлива історія не давали для цього можливості. Слід було знайти проміжну ланку, щоб такий перехід відбувся поступово. І така ланка була віднайдена. Нею стало чумацтво. Зокрема, М. Костомаров писав: «Перш, ніж народ залишить свій колишній спосіб життя і засвоїть іншої, він неодмінно повинен перейти середній стан між старим побутом і наступаючим. Від цього, перш, ніж козак звернувся в селянина, він став чумаком і бурлакою. Залишивши «козакувати», малоросіяни прийнялися «чумакувати». Стан чумака - є перехід до стану хлібороба, скотаря, мужика...».

Для нас принциповим уявляється те положення М. Костомарова, за яким наприкінці ХVШ - на початку XIX ст. відбувалася переробка старих козацьких пісень на пісні чумацькі, коли замість «козаченька» почали вживати в піснях «чумаченька». Водночас для народної традиції та сприймання такого «чумаченька» він йшов у степ з валкою не тільки грошей заживати, але й славу здобувати.

Подібний стан ми вважаємо принциповим для розуміння місця чумацтва, як провідника козацької традиції. Для цього скористаємося споминами Василя Рубля (селянина с. Білозірка), який переказав записи свого прадіда (Данила Рубля) стосовно чумакування у 1826 р. Цей переказ вимагає більш ретельного аналізу, а тому зупинимося на ньому докладніше.

Перш за все В. Рубель наголошував на тому, що чумакування було досить небезпечним заняттям через постійні розбої, які ставали традиційними на степових шляхах південного краю. Суттєвою небезпекою залишалися татари, які «страшенно не любили руських за їх господарювання над Кримом. Татари, іще мріючи про свою незалежність, не раз згонили оскому над чумаками, вирізували їх цілі валки». Тим самим, як тільки мова зайшла за чумаків, то доповідач відразу підкреслив небезпечність цього промислу, який вимагав не тільки власної хоробрості, але й мужності та сили.

Звернемо увагу на основні вузлові моменти переказу В. Рубля. Їх можна виділити таким чином:
- хоробрість та мужність чумаків;
- пригоди чумаків при зустрічі із татарами та гайдамаками;
- зупинки на ніч.

Особливо наголошувалося на останньому - ночівля. И це природно. Адже чумацький шлях - це тяжка праця, де часу для міркувань майже не залишалося. А запам'ятовується саме неординарне - зустрічі з небезпекою. Але вони становлять лише епізод у чумацькому житті, який обговорюється на ночівлі. І тому саме ночівля, з куховарством та вечерею, ставала чи не найважливішим моментом у чумацькому мандруванні. Саме ці ночівлі й стають найважливішим елементом у передачі історичної спадщини.

Ось як про це говорив В. Рубель: «Після вечері розляглися в траві і спочили трохи, як гаркнули «веселеньку», узявши найвище; аж трава гнеться і немов виляски понад низом очеретом пішли та десь далеко-далеко затихли. Говорив Данило, що співали усяких веселих, і про дідів, як у поход ходили, а були такі умники як почнуть, як почнуть із прадідів, то всю ніч би прослухав, дивлячись угору на зорі, було і ночі мало, заслухаєшся. Як билися, як сонних рубали та у полон брали, виколюючи їм очі, або як від турчина тікали та в степових травах тижнями жили без хліба. Чого тіко за ніч неперегуторять». Зважаючи на термін чумацької подорожі, а за В. Рублем «було після провід як поїдуть, то аж перед косовицею приїдуть; і йдуть з дому у Крим по сіль, а додому приїдуть із Полтавщини з рибою, або гончаркою», саме під час чумакування відбувалася передача історичної пам'яті.

Чумак, перебравши на себе завзяття козака, а вже наприкінці існування Запорозької Січі козак і чумак дуже часто становили одне ціле, знов таки уособлюючи собою зразок народного характеру. Зважаючи також на масовий характер чумацтва, а ми можемо впевнено наголошувати, що майже 80% дорослого чоловічого населення Південної України обов'язково у своєму житті долучалось до чумакування, можна стверджувати, що саме чумацький промисел на півдні ставав важливим механізмом збереження запорозької спадщини. Втім, занепад чумацтва, який особливо посилився з другої половини XIX ст. не міг не відбитися на змінах у ціннісних орієнтаціях українства.

Таким чином, можна стверджувати, що прибуткова сторона чумацького промислу є однією з головних, але не самим принциповим фактором господарського життя південного краю. Акцент виключно на економічній стороні цього промислу, традиційний для марксистської історіографії, закриває головну роль, яку посідало чумацтво у духовному світі населення Південної України. За влучними зауваженнями І. Рудченка та М. Костомарова, після знищення Запорозьких Вольностей риси козацтва стали переноситися на чумаків. Можна стверджувати, що масове залучення після 1775 р. колишніх запорожців до чумацького промислу, широке представництво у ньому українського населення Нікопольського краю, перетворювало чумацтво на важливий осередок передачі і збереження історичної пам'яті і сприймання чумацтва запорозькою спадщиною.

 .

.
Джерело: Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.). - Київ-Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2002. - С. 208-219.

.

Переведення в електронний вигляд: Діденко К.В.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

• Історія Нікопольщини