Лиман І.

Церква на Нікопольщині після ліквідації Запорозьких Вольностей

.
Кош продовжував відігравати вирішальну роль у керівництві духовною справою на Запорожжі до останнього моменту існування Запорозьких Вольностей, але з часу «атакування» Січі розпочалась ломка церковного устрою регіону. Розорення Січі в 1775 р. знаменувало собою початок якісно нового етапу в політиці центральної російської влади щодо уніфікації управління регіоном, в тому числі і в духовній сфері.

Першою жертвою стала сама Покровська церква, розорена донськими козаками. В листопаді 1775 р. Володимиру Сокальському було вислано з київської Консисторії наказ, згідно з яким він залишив Січ і був переведений до Батурина, де зайняв посаду настоятеля Миколаївського Крупицького монастиря. На місці Нової Січі з'явилось Покровське, яке отримало назву на честь січової церкви. Втім, відтепер звичай шанувати Покрову в регіоні відійшов у минуле, і відсоток храмів, які називались в ім'я Покрови, вже ніколи не досягав того, що був за часів Нової Січі.

Сам колишній головний храм запорозьких козаків після ліквідації Запорозьких Вольностей втратив більшість своїх парафіян, почав занепадати. Після ліквідації Січі до цієї церкви були направлені нові священики. Оскільки храм втратив щедрих жертводавців в особі запорозьких козаків, 22 липня 1776 р. в своєму «Наставленні» Славянській провінційній канцелярії губернаторський товариш Ларіон Алексєєв, між іншим, писав: «Для придбання тим, які перебувають при тутешній церкві Покрови Пресвятої Богородиці церковнослужителям і школі утримання, яке вони мали від зимівників та млинів, вчинити по розгляду пана воєводи нове, з виключенням того, положення, і здається, корисно було б зробити кухлі для збору церковнослужителям, на школу і шпиталь...».

Через «розход із Покровського людей» священики, які служили при Покровському храмі втрачали прибутки і були змушені просити переводу до інших церков. Посилаючись на Феодосія (Макарієвського), Д.І. Яворницький повідомляв, що в 1780 р. протоієрей Григорій Кремянський, а згодом і священик Петро Терпіло, звернулись до митрополита Євгенія з проханням про переведення їх до провінційного міста Нікополя, оскільки «двом священикам в місті Покровську жити було нічим».

Яворницький стверджував, що в 1783 р. це прохання було задоволене. Втім, джерела свідчать, що переведення, принаймні, Григорія Кремянського відбулось не в тому році, що зазначав Дмитро Іванович. У Нікопольському краєзнавчому музеї зберігається «Розпис єпархії протопопії Славянської губернії Новоросійської повіту Славянського міста Нікополя Покровської церкви...», де серед духовних осіб цієї церкви названі священики: протопоп Григорій Кремянський, Василь Снежевський та Петро Якимов. «Розпис» датований 1782 р.

Під час переведення на нове місце Григорій Кремянський із дозволу Миколи Даниловича Язикова перевіз з собою до Нікополя частину майна січової Покровської церкви. Кількість перевезених речей була настільки значною, що Л. Падалка, який обстежив у XIX ст. ці багатства, мав підстави стверджувати: «Нікополь після атакування Покровської Січі і втечі запорожців за Дунай зробився найважливішим центром козацтва, яке залишилось на місці». Січові скарби, що були привезені до Нікополя, вже неодноразово описувалися в літературі. Крім того, попри всі бурхливі події, які мали місце в історії регіону протягом останніх двох століть, і на сьогодні в Нікополі, в краєзнавчому музеї збереглись старожитності січової Покровської церкви. Втім, речі січового храму після ліквідації Вольностей Війська Запорозького були перевезені не лише до Нікополя. Зокрема, частина майна головного козацького храму опинилась у с. Петрово на р. Інгульці. Серед них фелон малинового оксамиту з вишитими зображеннями апостолів з грецьким написом під кожним; дві кипарисові скриньки, оковані залізом; ікона пресвятої Трійці в золоченій рамці, з написом на звороті: «ця ікона в церкву Січову Отаманом Корсунським Павлом Куделею за гроші покійного Сорокопуда. Року 1765 місяця грудня 15». Згідно з розповіддю старожила Єлевферія Свиностриги священику Менжелею ці речі були привезені до села Петрово воєводою Оболенським, який взяв їх під час розорення Січі. Між іншим, серед награбованого називались і два срібних панікадила, оцінені в 40 000 і 17 000 рублів.

Деяке майно з головного козацького храму, зокрема, предмети церковного одягу, книги і хоругви, було подароване князем Потьомкіним соборній церкві м. Миколаєва.

Частина січового майна залишалась і в самому Покровському. Вже згадуваний Л. Падалка побачив там в Покровській церкві кіот, споруджений у 1769 р. отаманом Брюховецького куреня Василем Шилом; невелику ікону Покрови Богоматері, на якій святі були зображені в запорозькому одязі; інші запорозькі ікони; підризники, залізні підсвічники, дерев'яні тарілки тощо.

Отже, після зруйнування Нової Січі колишній головний храм запорозького козацтва втратив провідну роль в духовній справі Півдня України і центр церковного життя переміщується в Нікополь. Зростаюче чисельно поселення потребувало задоволення духовних потреб, тому на Нікопольщині зводились нові храми Божі. Як і всі інші церкви Південної України останньої чверті XVIII - початку XIX ст., вони кілька разів змінювали свої підпорядкування, що було пов'язано із загальною зміною церковної системи регіону. На початку XIX ст. запроваджується інститут благочинних священиків, які мали виконувати адміністративно-судові функції. Відтепер церковна ієрархія виглядала таким чином: парафіяльне духовенство - благочинні - духовні правління - єпархіальне керівництво.

Саме в Нікополі знаходився благочинний священик, якому підпорядковувались священні та церковнослужителі як самого містечка, так і навколишніх населених пунктів. В фондах Нікопольського краєзнавчого музею знаходиться справа, з якої можна отримати відомості про храми Божі, що знаходились станом на 1812 р. у відомстві 2-ї частини благочиння, очолюваної Нікопольським священиком Іоанном Павловським. На аркуші 17 цієї справи міститься

 .

.

«Список обраним Катеринославського повіту в другій частині благочиння до церков старостам і їхнім помічникам на трьохріччя - від 1812-го по 1815-й р.».

.

Маємо всі підстави стверджувати, що перед нами повний список церков, які знаходились під контролем Нікопольського священика. Справа в тому, що незадовго до складання цього документу, а саме 17 квітня 1808 р. імператором Олександром І була затверджена доповідь Синоду «Про збереження і прирощення церковної суми та про переваги церковним старостам», а 11 червня того ж року Синодом підписана «Інструкція церковним старостам». Згідно з ними, по всіх церквах Російської імперії мали бути проведені вибори церковних старост на трьохрічний термін.

Наступні вибори якраз і відбувалися наприкінці 1811 р. - на початку 1812 р. Розпорядженням духовного керівництва всі благочинні були зобов'язані звітувати про наслідок виборів у всіх підконтрольних їм храмах Божих. Відмітимо, що близько половини із згаданого списку споруд розташовувалась на території сучасної Нікопольщини.

На відміну від системи підпорядкування управління церквами, яка зазнала значних змін з часів скасування Нової Січі, ментальність населення Нікопольщини великою мірою зберігала запорозьку спадщину.

Зокрема, продовжували жити козацькі традиції, пов'язані з щедрим жертвуванням на храми Божі. Яскравим прикладом піклування світських осіб про релігійні споруди служить діяльність братів Шиянів, колишніх запорозьких козаків, які були ктиторами Покровської церкви Нікополя. Вони пожертвували на користь храму Божого новий іконостас, жертовник, рукомийник, дзвін. В 1783 р. брати мали намір віддати все своє майно на користь церкви і піти в один із монастирів Славянської єпархії. Втім, через невідомі причини цього вони не зробили і залишились жити в своєму зимівнику. На знак вдячності за служіння Якова та Івана Шиянів храму Божому населення Нікополя вирішило написати і поставити в церкві на іконостасі їхні портрети.

До речі, самі ці портрети були виконані цілком в дусі традицій, що існували за часів Вольностей Війська Запорозького. Брати були зображені у повний зріст, в козацькому одязі, з довгими чубами та вусами. Під зображеннями містилися написи: «Цей портрет знято з ктитора Якова (Івана) Шияна і поставлений тут при тому місці, де труди його всій громаді на іконостасі видні. 1784 року січня 9 дня». Втім, духовне керівництво вже не було таким толерантним до виявів оригінальної козацької ментальності, яким воно було за часів Нової Січі. Місцевий архієрей, який заїхав до Нікополя і побачив у церкві зображення запорожців, звинуватив парафіян в ідолопоклонстві і наказав прибрати портрети з іконостаса.

Як і у попередні часи, козаки заповідали частину свого майна на користь церкви, оплату церковнослужителям. Зберігся датований 10 квітня 1787 р. духовний заповіт Василя Чорного, мешканця Нікополя, в якому, зокрема, було написано: «... а з вищеписаної решти «310» рублів перші використати по долгу християнського закону на поминання померлого тіла і після того три зробити достатні поминання, вести при всьому тому вірну про витрати записку; за поховання соборне сплатити протопопу Кремянському, священику Снежевському по п'ять рублів, диякону, дячкам і паламарю п'ять рублів, за річне сорокоусне правління також сплатити тим священикам з причетниками за прикладом померлого... Якова Бершадського: коней після роздачі трьох штук згаданим племінником, 47 продати з належним господарським піклуванням, так саме як і бджіл власних тридцять пнів продати і після продажу, зібравши скільки буде з коней і бджіл гроші, а також і від вищезгаданої грошової суми, що в залишку залишається, і зібравши разом купити в Нікопольську церкву Євангеліє, або по розгляду священиків і парафіян і на іншу церковну справу все використати...».

Щоправда, всі умови, передбачені в заповіті, дотримані не були, через що племінник Василя Чорного, козак Чорноморського Війська Великого, скаржився Нікопольському начальнику Олексію Дмитровичу Христофорову.

Відмітимо, що в державі, уряд якої прагнув нівелювати особливості регіонів, влада не була зацікавлена у збереженні запорозької спадщини. Це проявилось, зокрема, і в політиці щодо заселення земель колишніх Запорозьких Вольностей старообрядцями. Можновладці чудово знали про неприязне ставлення запорожців до переселення на їхні землі таких осіб. Представники влади пам'ятали, як в останні роки існування Нової Січі козаки чинили опір такому переселенню, і ніякі умовляння (навіть самих шанованих військовим товариством духовних осіб) не могли примусити запорожців змиритись із проживанням по сусідству людей із відмінними релігійними поглядами.

Якщо за часів Вольностей владі доводилось певною мірою рахуватись з думкою козаків, то після 1775 р. представники державної адміністрації могли діяти значно впевненіше. Зокрема, навпроти Нікополя, зовсім недалеко від колишнього серця Запорозьких Вольностей, були поселені вихідці із старообрядницьких поселень Новгородсіверського намісництва. На лівому березі Дніпра, біля села Знаменки, був заснований старообрядницький монастир в ім'я Корсунської ікони Божої Матері. Крім того, переселенцями була заселена старообрядницька слобода Знаменка, яка налічувала до 400 дворів. У ній була освячена церква в ім'я Знамення Пресвятої Богородиці. Старообрядцями була заселена і слобода Дніпровка. Через відсутність там церкви, мешканці були приписані до Знаменської слободи. Треби відправлялись знаменськими священиками. Крім того, що населенню Нікопольщини довелося жити по сусідству із старообрядцями, йому ще було наказано виділити із своїх лісних плавень 120 десятин на користь старообрядницького монастиря.

Ще раніше нікопольським мешканцям прийшлось виконати розпорядження про виділення 1 000 десятин зручної землі у володіння казенних поселень Водяної, Великої і Малої Знаменки. Нікопольська громада подала клопотання про скасування рішення щодо виділення землі для Корсунського монастиря. З огляду на те, що прохачі і без того виконували більше повинностей і сплачували більше, ніж інші мешканці регіону, Катеринославський директор економії став на їхній бік. В цьому випадку нікопольцям вдалося відстояти свої права. Ігумен Корсунського монастиря Іосаф, передбачаючи негативну відповідь на своє клопотання щодо отримання частини нікопольських угідь, був змушений звернутись з проханням до правителя Катеринославського намісництва Хорвата про дозвіл на перенесення монастиря на нове місце, у Таврійську область, в урочище Хролово (Фролово). Прохання було задоволене.

Насамкінець згадаємо, що саме бажання ознайомитись із запорозькою спадщиною, козацькою старовиною, зокрема, речами із січової церкви, притягувало до Нікопольщини істориків, етнографів, живописців, яким ми завдячуємо збереженням багатьох відомостей про історію цієї землі.

Не повторюючи список відомих осіб, які залучились до вивчення церковної старовини Нікопольщини козацьких часів, лише відмітимо той маловідомий факт, що чи не самий знаний за межами регіону нікопольчанин, який в XIX ст. писав про запорозькі церковні старожитності, протоієрей Іоанн Карелін вивчав історію колишньої Нової Січі за особистим проханням відомого дослідника дійсного члена Одеського товариства історії і старожитностей Лялькова.

.

.
Джерело: Нариси з історії Нікопольського району (від найдавніших часів до початку ХХ ст.). - Київ-Нікополь-Запоріжжя : Тандем-У, 2002. - С. 187-195.

.

Переведення в електронний вигляд: Діденко К.В.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про історію Нікопольщини:

• Історія Нікопольщини