Спогади Василя Володимировича Шатунова про Б.М. Мозолевського

- Василь Володимирович, розкажіть, будь ласка, з чого розпочався ваш шлях до археології та як ви прийшли в цю професію?

- Археологом я мріяв стати ще з 7-го класу. Археологія для мене це – романтика, таємниця історії. Як кажуть: «Археологія – таємнича мати історії». Оскільки я тоді жив на Колимі в невеликому селищі, серед сопок, то ніякої мови про археологію бути не могло. Коли в 1969 році я переїхав у Нікополь – на батьківщину моєї матері, то тут вже як раз потрапив у «струю». У 1971 році Борис Мозолевський проводив розкопки кургану Товста Могила, неподалік від міста Орджонікідзе. Мені теж хотілося потрапити на ці розкопки, але раптом я почав сумніватися, чи приймуть мене туди, через мій юний вік. Але прийняти участь у справжніх дослідженнях мені дуже хотілося, тому я написав листа до Інституту Археології Академії Наук України. У цьому листі я відзначив, що хочу поступити на навчання, але, як виявилось, Інститут Археології був не навчальним закладом, а науковою установою. Лист з отриманою відповіддю та рекомендаціями по літературі, яка буде мені цікавою та корисною, досі зберігається у мене. В листі також була пропозиція прийняти участь у розкопках кургану Товста Могила, неподалік від Нікополя, але я так і не наважився. Моя перша зустріч з Борисом Миколайовичем Мозолевським могла відбутися ще в 1971 році. Але не судилося, тому вона сталася тільки через вісім років.

- Ви пам’ятаєте цю зустріч, як вона відбулася, за яких обставин?

- В той час директором Нікопольського краєзнавчого музею був Петро Касянович Ганжа, а я тільки влаштувався на роботу в цей заклад на посаду технічного працівника. Це було в грудні 1978 року. Я пропрацював на цій посаді три дні, після чого директор перевів мене доглядачем з випробувальним терміном. Так я і прижився в музеї.

Перший раз до нашого музею Мозолевський приїздив у 1975 році, коли він досліджував курган Драна Кохта (Жовтокам’янська Товста Могила). Тоді від музею поїхала одна з наших співробітниць – Світлана Олексіївна П`ятигорець (Мищенко). Потім Борис Миколайович декілька років не працював. У 1979 році він вирішив дослідити залишки насипу кургану Чортомлик, розкопки якого відбулись у 1862-1863 роках під керівництвом російського археолога Івана Єгоровича Забєліна. Створювалася потужна експедиція і по старій пам’яті Борис Миколайович заїхав знову до нашого музею, з проханням до директора надати на допомогу в розкопках своїх співробітників. У той час музей був зачинений для відвідувачів через аварійний стан будівлі (в старій частині міста) і не працював у повному обсязі. Петро Касянович дав згоду направити на розкопки мене, тому що я дуже цікавився археологією. Ганжа представив мене Борису Миколайовичу як майбутнього археолога. Мозолевський був взагалі жартівливою людиною, погоджуючись зі мною попрацювати, сказав: - «Подивимося на що ти здатний». До цієї експедиції записали також Мирослава Жуковського, Наталлю Жарінову та Тетяну Капатуру (Булдименко). Ось так я познайомився з Борисом Миколайовичем, але ще задовго до того я читав літературу, журнали, газети про Мозолевського та був захоплений їм. Він був для мене людиною-легендою, я його поважав і обожнював. У журналі «Україна» за вересень 1971 року була надрукована велика стаття про розкопки Товстої Могили з фотографіями знахідок, у тому числі й фотографії Пекторалі. На превеликий жаль, журнал цей через багато років я загубив.

- Якими якостями володів Борис Миколайович? Які якості цінував він у людях?

По-перше, він був щирою людиною, доброю, відкритою, з почуттям гумору. Романтик з великої літери, він дуже любив читати вірші. Борис Миколайович не любив підлоти та підлих людей, він їх сторонився та завжди намагався ігнорувати. Мозолевський був ніби магнітом для інших людей – до нього всі тягнулися. Після розмов і зустрічей з ним у всіх залишалися тільки добрі згадки. Нещодавно я зустрів людину, яка працювала бульдозеристом в експедиції Мозолевського у 1979 році. Він згадував Бориса Миколайовича тільки добрими та теплими словами. Мозолевський був інтелігентною, освіченою людиною, знав дуже багато віршів різних авторів. Він був душею експедиції, її стрижень. Це особливо стало відчуватися тоді, коли Бориса Миколайовича не стало.

Орджонікідзевська археологічна експедиція на чолі з наступним начальником Поліним Сергієм Васильовичем (з 1994 року), зіткнулася з важкими матеріальними та фінансовим труднощами. Прийшли складні часи розпаду Радянського Союзу, кошти надходили не в повному обсязі, знецінювались гроші. Але річ не тільки в цьому, просто Сергій Васильович – людина, яка повністю віддана своєї роботі, а лірика? Лірика мала другорядне, або третє рядне значення. Тільки робота, робота і ще раз робота та боротьба за фінансування експедиції. Я його дуже розумію.

Коли люди приїздили до Бориса Миколайовича, він завжди зустрічав всіх хлібом-сіллю, з розпростертими обіймами, у прямому та переносному значенні цього слова. Обов’язково накривався стіл за яким йшли розмови. Борис Миколайович демонстрував гостям знахідки, розкладав на столі, розповідав про них. Гостям було дуже цікаво послухати його, а Борис Миколайович охоче відповідав на всі запитання. Всі від’їжджали від нього в доброму настрої. Люди, яким пощастило зустрічатися та розмовляти з Борисом Мозолевським, згадують його й досі добрими словами.

Як я казав раніше, Борис Миколайович був романтиком, дуже любив степ. Він відносно непогано знався на травах або на птахах. Як ніхто іншій, він мальовничо описував степові простори, присвячував їм свої вірші.

У 1983-му році ми знаходились біля села Покровського – приступили до дослідження курганної групи «Кругла Могила». Це був останній рік, коли я працював в експедиції Бориса Миколайовича. Того ж року в мене народилася донька. Борис Миколайович подарував мені перше видання свого неперевершеного «Скіфського степу», підписав книгу з побажанням немовляті та поздоровив із народженням дитини.

У 1981 році в експедиції між Борисом Миколайовичем та Ренатою Роллє (професором Геттигенського університету з Федеративної республіки Німеччини), стався творчий розкол. Після чого співпраця його з німцями, з 1982 року, припинилась. Через цю обставину було створено дві експедиції: однією (Орджонікідзевською), керував Мозолевський, а іншою, тимчасовою (Чортомлицькою) - В’ячеслав Юрієвич Мурзін. У складі останньої працювали Рената Роллє зі своїми співробітниками. Я не зрадив Бориса Миколайовича й працював у нього до кінця.

- Скажіть, а чи була в Бориса Миколайовича якась археологічна мрія?

- Як і кожному археологу, йому обов’язково хотілося ще щось знайти, не менш чудове та легендарне, ніж знаменита Пектораль. Після Товстої Могили, протягом у 1972-1992 років, Борис Миколайович дослідив ще близько 140 курганів. У 1974-1975 роках він дослідив Жовтокам`янську Товсту Могилу (Драну Кохту), яка була до того вщент пограбована. А він так сподівався на нові, неповторні знахідки в ній.

У 1986-1987 році він дослідив Водяну та Бабину Могили на території Апостолівського району, (правобережжя річки Базавлук). Хоча ці кургани були вже пограбовані, але в непограбованих кінських похованнях відкриті світові цікаві знахідки наприклад, срібні фалари з зображенням Геракла.

У 1991-1992 роках Борис Миколайович проводив розкопки останнього у своєму житті кургану під назвою Соболева Могила. У цьому кургані, серед інших поховань скіфського часу, було знайдено поховання заможного жерця-енерея.

В останні роки свого життя Борис Миколайович засів за докторську дисертацію «Етнічна географія Скіфії» – дуже серйозну наукову працю, яка, на превеликий жаль, залишилася недописаною. Мені подарували цю незавершену монографію, в якій Мозолевський висловив своє бачення розселення скіфських племен у Північному Причорномор`ї, розглянув інші дискусійні питання, які тісно пов`язані з темою монографії.

- Багато хто висловлює думку, що Борис Миколайович народився у потрібний час. Кінець 60-х - початок 70-х років ХХ століття прийшовся на будівництво великих меліоративних зрошувальних систем, розширення марганцевих кар’єрів на Нікопольщині. На такі роботи дійсно виділялись дуже великі кошти, а в зоні цих будівництв опинялися сотні курганів. Він потрапив, як то кажуть, «в течію».

- Не тільки він. У ці часи працювало багато експедицій, було чимало талановитих і здібних дослідників. Наприклад, старший науковий співробітник Інституту Археології Академії Наук УРСР - Василь Іванович Бідзіля, який розкопав курган Гайманова Могила на лівому березі Дніпра. При ньому Борис Миколайович працював заступником начальника Північно-Рогачицької археологічної експедиції. Спочатку цю експедицію очолював Олексій Іванович Тереножкін (доктор історичних наук, професор, засновник школи скіфології в Україні), але потім на цю посаду був призначений Василь Іванович Бідзіля. Мозолевський так і залишився заступником начальника експедиції. На розкопках Гайманової Могили (висота насипу близько 8 метрів, а обсяг насипу – 20 тис. м3) вперше відшліфовувалась методика дослідження великих скіфських курганів. Слід зазначити, що в дореволюційний період археологи копали кургани великими траншеями: Іван Єгорович Забелін досліджував кургани крізними траншеями, а Микола Іванович Веселовський – глухими траншеями. Можна сказати, що методика розкопок тоді була недосконалою: поли курганів не розкопувалися, а там могли бути бокові (впускні) поховання. Таким чином Гайманова Могила стала своєрідним дослідницьким полігоном. Працюючи на дослідженні цього кургану Борис Миколайович здобув величезний польовий досвід. На лівому боці Дніпра теж було багато цікавих курганів, як скіфської доби, так і доби енеоліту-бронзи та середньовіччя. Під час розкопок Товстої Могили експедиція Б.М. Мозолевського отримувала фінансову підтримку, як і всі інші новобудовні експедиції. Але саме Б.М. Мозолевському пощастило дослідити цей курган і знайти золоту царську Пектораль. До речі, Товсту Могилу могли дослідити інші археологи, але вони з невідомих причин відмовлялися. Тоді директор Інституту Археології Академії наук УРСР Федір Шевченко запропонував Мозолевському здійснити дослідження цього кургану. На той час він уже був начальником Орджонікідзевської експедиції, але все одно залишався позаштатним співробітником Інституту Археології. Вже після знахідки Пекторалі його зарахували до штату. У цьому була своєрідна відмінність Бориса Миколайовича від інших археологів.

- Як відомо, розкопки, які були біля міста Орджонікідзе називались «рятувальними» - кар’єри наближалися до курганів і було необхідно їх терміново дослідити.

- Як пише Борис Миколайович у своїй книзі «Скіфський степ», усе було саме так. Біля Товстої Могили проходили і колії, і депо, і дороги, своєрідну роль зіграли калюжі та провалля. Була ще одна причина невідкладних розкопок: місту Дніпропетровську, де потужно будувався один із нових житлових районів (Індустріальний) терміново була потрібна земля для озеленення. Виходячи з цього начальник Орджонікідзевського ГЗК - Г.Л. Середа пішов на те, щоб віддати ґрунт із Товстої Могили (об`єм насипу складав приблизно 12 тис. м3) Дніпропетровську, а за це попросив залізничні вагони для перевезення марганцевої руди. На той час вони були «дефіцитом». У результаті кожен отримав «по потребам» і по своєму «задоволенню»: хтось – вагони, хтось – землю, а Борис Миколайович – золоту Пектораль.

- Поговорюють, що Борис Миколайович мав чуття на знаходження розташування схованок у курганах і потрапляв саме на них.

- Він, дійсно, не раз потрапляв на схованки. Після розкопок Гайманової Могили вчені почали більш ретельно перевіряти долівки у скіфських склепах. На практиці це виглядає так: після розчистки поховання та інших необхідних робіт археологи виймають прах небіжчика та поховальний інвентар, а потім починають прощупувати землю, або перелопачувати її. Борис Миколайович, маючи великий досвід, міг передбачити, де розташовані схованки. Але не завжди щастило і йому! У Жовтокам’янці, наприклад, він спочатку написав список речей, які збирався знайти: горит, не схожий на знайдені раніше, нові зображення скіфів на гребні, або пекторалі, тощо. Коли курган Жовта Могила розкопали, з’ясувалося, що він був пограбований. Тут Борис Миколайович не вгадав.

- Скажіть, це правда, що Борис Мозолевський нагороджував титулами учасників розкопок?

- Перший курган, який я дослідив самостійно, був невеликим (висота 30-40 см, діаметром 15 метрів), і відносився до курганної групи «Могила Гурського». Борис Миколайович, вказавши мені на нього, сказав: «Копай, Василю, це скіфський курган!». Можливо він тоді пожартував. Під час розкопок з`ясувалося, що це не скіфський курган, а курган доби бронзи, який містив у собі 34 поховання різних археологічних культур. Для людини, яка вперше проводить розкопки, досліджувати такий складний курган дуже важко. Сталося так, що Борис Миколайович мене наче «підставив» із цим похованням. Після розкопок цього кургану, він нагородив мене титулом «князь Гурський». Мозолевський роздавав титули та прізвиська дослідникам у честь розкопаних ними курганів. Наприклад, Алла Володимирівна Ніколова, яка розкопувала тоді курган Чорна Могила, стала титулованою «графинею Чорною».

- А самого Бориса Миколайовича якось називали, в нього було якесь прозвище?

- В Інституті археології його називали «Буся». Ще пам’ятаю, що працівниця музею Історичних Коштовностей Тетяна (забув її прізвище), коли перший раз приїхала до нас, в експедицію, називала його між нами – БоНиеМ. Чого так? Тому що Борис Николаевич Мозолевский – скорочено БоНиеМ. Це прізвисько співпадало з назвою популярного на той час закордонного ансамблю.

- Він знав, що його так називають? Не ображався?

- Звичайно знав, але думаю що не ображався.

- Як складалися його відносини з начальником Орджонікідзевського ГЗК Григорієм Лукичем Середою? Чи дружніми були між ними стосунки?

- Я особисто не був присутнім при їх розмовах, але з розповідей Бориса Миколайовича можна зробити висновок, що вони товаришували. Григорій Лукич ніколи не відмовляв Мозолевському в його проханнях: і в фінансуванні експедиції, і в створені комфортних умов для працівників експедиції. Середа подарував археологам вагончики та виділив земельну ділянку в зоні відпочинку на Базавлуцьких пагорбах для створення табору. Перед розпадом Радянського Союзу Григорій Лукич планував виділити кошти на розкопки великого кургану Орлова Могила. Вже був складений кошторис на розкопки та на перегін техніки, а це були великі гроші. Але Радянський Союз розпався, виникли проблеми в Орджонікідзевського ГЗК, у результаті чого розкопки прийшлось відкласти на невизначений термін. До речі, Середа крім Мозолевського нікого більше не уявляв на посаді начальника Орджонікідзівської експедиції.

 Табір Бориса Мозолевського на р. Базавлук та створений ним музей кам'яних скульптур під відкритим небом

Фото: квітень 2010 р.

- Чи хотів Борис Миколайович оселитися на Нікопольщині?

- У місті Нікополі - ні, проте він мріяв після виходу на пенсію оселитися на Базавлуку, на пагорбах. Місця там дійсно дуже чудові та мальовничі. Борис Миколайович був хазяйновитою людиною - він посадив на території табору плодові дерева, виноградник, дбайливо доглядав за насадженнями. В його «господарстві» росли горіхи, абрикоси, груші та величезна береза. Нажаль, коли Бориса Миколайовича не стало це місце запустіло.

Коли я потрапив на розкопки в 1998 році, продовжував доглядати за насадженнями: обкопував дерева, поливав, обрізав виноград, пасинкував його, намагався привести все до ладу, поки була вода. Потім труби пообрізали, поливу не стало і все загинуло.

- Як ви гадаєте, чи не хотів Борис Миколайович народитися скіфом?

- Цього не можу сказати, мабуть, хотів. Та він в душі був скіфом. А можливо душа якогось давнього скіфа в нього переселилася.  Як у начальника експедиції по штату, в нього були заступники, і якщо було потрібно розкопувати кургани доби бронзи, він їх туди направляв. А вже скіфські кургани, особливо найбільш високі, завжди розкопував сам. Під його керівництвом мені пощастило самостійно очолювати розкопки невисоких скіфських курганів. Скіфська тематика була його стихією, це простежується навіть у його віршах: «Я Скіфський цар, похований у Геррах, і стугонять століття по мені… ». Як філософ і мрійник він, на мою думку хотів би побувати в скіфському часі. Та і я б не проти заглянути в той час.
 

- Як ставився  Борис Миколайович до різних прикмет та забобонів пов’язаних з розкопками курганів? Чи взагалі існують такі у археологічному світі? Бо наскільки відомо, ходить багато розмов, що розкопавши одну з могил Борис Миколайович сказав: «От я і попався».

- Можливо в нього забобони якісь і були, але я не пам’ятаю щоб він розповідав про це (у всякому випадку в моїй присутності). «От я і попався» - Мозолевський вимовив ці слова на Соболевій Могилі.

Борис Миколайович на той час був вже хворий, а це накладає якийсь відбиток на психічний стан людини. Ти більш гостріше відчуваєш, більш чутливіше все сприймаєш. Можливо хвороба загострила сприйняття того, на що здорова людина не звернула б увагу. Я на його місці може теж почав би в чортів вірувати і в забобони. Жрець-енерей, веретено. Веретено –  взагалі символ всесвіту, трьохмірної світобудови, символ вічності в той же час швидкоплинності людського життя… Крім хвороби на Б.М. Мозолевського важким психологічним тягарем лягло перенесення з кургану 160 сучасних поховань (тут був цвинтар) плюс останків комісара Соболева, похованого у 1920 році. На вершині кургану знаходилось священне місце - Половецьке капище. Перепоховання сучасних мерців дуже важко психологічно сприймати. Ось в таку халепу і попав Борис Миколайович. Все в купу звалилось на нього. Дійсно, можна сказати: «От я і попався». Так, попався з цим курганом Борис Миколайович…, але не в сенсі прокляття жерців або володарів Скіфії.

У 2010 році, в Нікополь кіношники приїжджали на зйомки фільму «Прокляття скіфських царів». У фільмі були задіяні М. Жуковський з Нікопольського музею та Н. Шевченко і С. Скорий з Інституту Археології. Всі їхні розмови у фільмі кружляли навколо так званого «прокляття царів». І від мене кіношники дуже хотіли почути про щось таке - містичне, а я пояснював «прокляття» збігом обставин або ж грубим порушенням техніки безпеки. Тому весь мій виступ не записали, а лише показали у фільмі, як я мовчки розчищаю пензликом ґрунт… - не вписався я в їх формат.

- Як відносився Борис Мозолевський до всіляких жартів та розіграшів і чи вдавалося вам його якось розіграти?

- Я знаю, Борис Миколайович любив складати віршики, епіграмки на інших в риму, як дитина, скажімо так. Наприклад: «Петро Ганжа не їсть з ножа», або «Якщо хтось розкриє хайло, знайте – це мій кум Михайло». Борис Миколайович непогано грав в карти і ми з Жуковським відчули це на своїй шкірі, коли він помстився нам, змусивши грати в карти з ним.

- За що покарав?

- У 1979 році перевернули з Жуковським напівпорожню діжу з водою, а це приблизно 400-450 літрів. Перед цим всі члени експедиції поїхали відпочити в місто Орджонікідзе, а ми ж самі залишились у таборі, як ті аборигени. Наш табір у той час розташовувався в лісосмузі поблизу Чортомлика, де й досі стоїть здоровезна кам`яна стела. На кухоньці, яку побудували діди-шахтарі, ми насмажили на печі величезну пательню картоплі. На дворі було холодно, а в нас тепло… Картопелька!.. Посиділи, випили, робити немає чого, випили ще, потім ще. Чого полізли на діжку? Подивитися з неї на нічне навколишнє середовище. Діжа трохи похилилася та набік завалилась. Що ж робити? Борис Миколайович приїде, ой нам буде тоді! Почали у двох карячитись, піднімати: упирались всіма тілесними точками, але ж встановили таки. Встановити діжу встановили, але ж випиту горілку не повернеш у пусті пляшки. Приїхав Борис Миколайович з водієм – обидва заморені, голодні. Насмажили ще пательню картоплі, сідаємо вечеряти. Тільки вони вперше, а ми вже вдруге. Молоді організми… Борис Миколайович попросив витягнути ящик з горілкою до вечері, глянув - а там вже трьох не вистачає. Ох він тоді і розізлився! Наказав нам сідати: «Зараз будете відпрацьовувати - будете з нами в карти грати». Я взагалі в карти не вмів грати, тільки в «дурачка». Борис Миколайович сказав: «Так, граємо в карти». І ось ми сіли вчотирьох: Борис Миколайович з водієм і я з Жуковським. Наказали нас по повній програмі, як малих хлоп’ят. Ось так для нас ганебно закінчилася вечеря з Борисом Миколайовичем. Він міг би на нас накричати, посваритись, але напівжартома дав оцінку кожному з нас і як кажуть «указав на місце». Я, особисто, запам`ятав цей урок на все життя.

Пам’ятаю ще один із його жартів зразка 1979 року. Після розкопок в вечорі жінка Бориса Миколайовича – Валентина миє ноги в тазику. Ну що, це ж польові умови, без душу. Чоловікам простіше, ніж жінкам. Присів він перед нею та каже, щоб усі чули: «Валечка, та я ж тобі ніженьки буду мити, сонечко моє яснесеньке! А як ніженьки помию, та я ж ту юшечку буду пити!». Ясна річ, що це була гра на публіку й виглядала вона досить кумедно.

А ще була ситуація коли Борис Миколайович, зробив мені, так би мовити, «ведмежу послугу». У 1981 році приїздила до нас Ковальова Ірина Федорівна з Дніпропетровського  Державного Університету (вона очолювала там кафедру археології) з студентами. Приблизно 15 чоловік привезла на польову практику до Бориса Миколайовича. Він зненацька взявся мене знайомити з Ковальовою кажучи: «Це - Василь Шатунов, він хоче бути археологом, і хоче поступити до вашого Університету». Познайомилися, і запам’ятала вона мене дуже добре (це я згодом зрозумів). Наступного року я поступив на істфак ДДУ, де на першому курсі викладалася археологія. Курс лекцій по ній читала Ковальова І.Ф. І от іспит по археології. Я відповів Ірині Федорівні на запитання квитка. Після цього вона попросила назвати відомих дореволюційних і радянських археологів. Я перерахував, завершуючи Тереножкіним… А про Мозолевського мовчу. Не любила і не терпіла вона Бориса Миколайовича і, скоріше всього через те, що він знайшов Пектораль. Йому багато хто заздрив і через це не любили. Для них він був «homo novus» - людина з низів, гидке каченя, а вони там всі білі-пушисті, лощені, хороші. Ось вона і запитує так єхидненько: «А Мозолевський?». Я відповів: «Так, і Борис Миколайович Мозолевський, котрий знайшов Пектораль у Товстій Могилі». Поставила мені четвірку по археології. Наскільки ж вона мене добре запам’ятала, коли нас Борис Миколайович познайомив! Якби не познайомив, все було б добре, а так причепилась до мене. І вимоги до мене на іспиту були значно більші ніж до інших студентів.

- А як ви над ним жартували?

- Я любив копіювати голос Бориса Миколайовича, навіть при ньому, як папуга, частенько це використовував. Різні випадки бували.

- Ви кажете, що копіювали Бориса Миколайовича, а якісь його риси вам передались?

Копіював голос, бувало й рухи, а риси … Риси я його не перейняв, бо кожна людина є своєрідною, неповторною, а от скажімо моє ставлення до Бориса Миколайовича як вихователя, вчителя, майстра до кінця життя залишаться в моїй душі, серці. Ось це саме головне для мене. Мені подобався його ліризм. Що я хотів би? – читати вірші так, як він читав, вміти як він спілкуватись з людьми. Борис Миколайович був психолог, не за освітою, а від природи - настільки тонко він відчував людей. На той час мені було 25 років, а Мозолевському - за сорок. Сам по собі він був і проста людина і, в той же час - не проста. Він мав  філософський склад розуму. Знову ж  - не тільки від освіти, а від життєвого досвіду.

А ось чому я білою заздрістю заздрю, так це його вмінню вести розмову з людьми. Хотілось би не просто базікати скільки завгодно, а вміти поетично все це передати, донести людям. Майстерно володів словом, мав добру пам'ять.

- Як ви гадаєте, випадок «зустрічі з Опією», під час розкопок одного із курганів групи Страшної Могили, описаний Борис Миколайович у «Скіфському степу», дійсно мав місце, чи, можливо він використав його, як своєрідний літературний прийом?

- Борис Миколайович закінчив історико-філософський факультет Київського Державного Університету ім. Т.Г. Шевченка в 1964 році. Він, який нещодавно закінчив Університет, став редактором відділу з історії та археології у видавництві «Наукова думка». В цей час Борис Миколайович поступово занурюється та закохується у сиву давнину, особливо скіфську. Цьому сприяла участь у розкопках Страшної Могили під керівництвом О.І. Тереножкіна. Одним з перших його вражень в експедиції було відчуття причетності до таїни з присмаком романтизму. На одинці зі степом, на кургані, під зорями, він настільки фізично вписався в той далекий час, що зміг відчути й побачити образ Опії. Це бачення скіф’янки вилилось з його серця неповторним віршованим спілкуванням з нею. Борис Миколайович бачив те, що можливо інші не помічали, або не звертали уваги. Він з породи тих людей, які бачать значно більше, далі та глибше. Він вдивлявся в  світ очима археолога-романтика, поета, філософа, мрійника. А світом й Всесвітом для нього був степ, який він любив безтямно.

- Він не називав це своє сприйняття якось? Наприклад третім оком.

- Ні не називав. Все залежить від ступеню сприйняття людиною навколишнього світу. Він скажімо не вписувався в основну масу. Потім вже прийшло нове покоління, а Борис Миколайович був першим котрий все це пропускав через себе, через душу свою і серце. Він першим почав писати вірші на археологічну, скіфську тематику. Наскільки мені відомо до нього віршів такого направлення ніхто не писав. А в нього цілий збірник цих віршів.

- В ваших віршах теж зустрічається той особливий стиль, притаманний тільки Мозолевському, відчувається його вплив.

- Це дійсно так. Хочу сказати про Бориса Миколайовича. У свої 18 років він вже не був такий, як більшість його однолітків. Він тоді вже замислювався над радянською дійсністю. Він пропускав через серце, а потім виливав у віршовані рядки те, про що, скажімо так, замовчували, чи не бачили, а може не хотіли бачити. Ще під час навчання у військових закладах, у 18-20 років відбулось його становлення, як особистості і ставлення до радянської тоталітарної системи. Він дуже гостро та боляче сприймав несправедливість. Таких людей, як Борис Миколайович, що відстоювали свою позицію, була жменя.

- Чи є щось таке, чого наприклад не доробив Мозолевський,  а ви завершили, довели до кінця? Про щось мріяв, а ви цю мрію виконали.

- На превеликий жаль я не завершив, не довів, не виконав. «Винен в цьому час», як писав Мозолевський. Ситуація в державі в любій іпостасі дуже складна зараз. Розжовувати не буду. Важко зараз всім. І археологія нині на межі виживання. За часів Б. Мозолевського новобудівні експедиції добре забезпечувались матеріально та фінансово. Тепер цього немає… Для мене Борис Миколайович був ідеалом науковця-польовика, археолога. І тому, коли я проводив розкопки, то для мене мірилом сумлінності в роботі був Борис Миколайович…

- Як ви гадаєте, це Борис Миколайович вибрав степ, чи степ його?

- Я думаю, що Борис Миколайович степовик у душі, народився в степу, і напевно там взаємна любов була. Скоріш за все… вони один одного обрали.

- А чому так буває, що одна людина може бути гарним вченим, археологом,  роботягою, але не любити степ до нестями як Мозолевський? Як це відбувається, що людина може з одного погляду закохатись в степові простори?

- Це у кожної людини індивідуально. Я сам не знаю, я степ називаю Храмом. Якщо виїжджаю, то повідомляю про те, що поїхав в Степовий Храм. Там все моє і все це я люблю. На словах це неможливо пояснити. Це стан душі. Олександр Салєєв – мій друг, обожнює степ. Він готовий по балках днями пропадати. Це як наркотик, тебе постійно тягне. Борис Миколайович те ж саме мабуть відчував. Коли Олександр читає вірші Мозолевського, говорить: «Це моє і я його добре розумію». Мабуть це від народження, в генах.

Борис Миколайович відірваний від степу, сидячи в Києві дуже страждав. В нього є віршик невеличкий. Ось фрагмент з нього:

«У обов’язків на припоні,
по асфальту тягаю цеп.
На коня б та й в степ.
Де ж ті коні, де та воля,
і де той степ?»

Страждав Борис Миколайович, як тільки завершувався сезон розкопок і приходив час повернення до Києва. Він хотів на Базавлуці жити. Це була хороша мрія. Говорив дружині: «Вірунічко, вийдемо на пенсію, тут осядемо, будемо тут жити». Це він казав тоді в 1982 році, коли табір створювали. Та й пізніше теж казав. Шкода Віру Данилівну, сама залишилася. Не все в неї так добре складається по життю, нема Бориса, вона за ним постійно тужить. Зазвичай такі люди, як Борис Миколайович, для жінки не просто чоловік, це цілий світ. І коли помирає, то уходить не просто людина, з ним уходить цілий всесвіт. Він як раз з тих людей.

- Про що мріяв, яка сама заповітна його мрія?

- Заповітною мрією Бориса Миколайовича були Базавлуцькі пагорби. Борис Миколайович був прекрасною людиною. Царство йому небесне!

Чекай до себе, згодом, батько, нас! –
І наша доля слідом в вічність руше, –  
Живу надією: коли настане час –
Зустрінуться як рідні, наші душі.

- Якісь плани у вас є?

- Великі плани. Об’їхати територію нашого району, знайти нові пам’ятники археології. Робота велика, не всюди на машині можна проїхати, треба їхати на велосипеді. Ще в планах поїхати на Лівобережжя. Важкувато буде, бо туди треба їхати на тиждень, або й більше. Фінанси потрібні, час. Мета – оглянути кургани, які розкопані були до революції. Багато курганів вже забуті. І в якому стані ці кургани зараз? І окрім курганів подивитись на природу, тому що в мене під час розкопок часу було мало, далеко не відірвешся, а зараз в мене є така можливість, оскільки я вже не проводжу розкопки. Наприклад останній раз протягом п’яти днів проїхав більше 300 кілометрів (на звичайному велосипеді, не спортивному). Об’їздив, подивився, сфотографував. Зі мною в парі був нікопольський краєзнавець, член Спілки краєзнавців України Крестьянов Олекса Федорович. Я отримую задоволення від двох речей: можу у вільний час, ні від кого не залежачи, об’їздити  кургани, виявити нові пам’ятки археології і плюс до того насолодитися природою.

У разі використання матеріалів цього сайту активне посилання на сайт обов'язкове