Тороп С.О.
Краєзнавець, біолог
м. Нікополь, Україна
Біографія

.

Матеріал надано в авторській редакції

.

Іван Сірко: складові військових успіхів
(присвячується 360-річчю Чортомлицької Січі)

.

Легендарний кошовий отаман

.
Іван Дмитрович Сірко (1605-1680 рр.) - один із самих прославлених та популярних кошових отаманів Запорозької Січі. Важко знайти іншого лідера епохи козацтва, який би користувався в народі такою величезною любов’ю і повагою, назавжди залишившись в його пам’яті у численних думах, піснях і легендах (іноді навіть найфантастичніших і неймовірніших). З 1659 року і до самої смерті запорожці неодноразово обирали його своїм ватажком. За своє довге, повне героїчних і суперечливих подій життя, кошовий отаман взяв участь у десятках морських і сухопутних військових походів, провів понад 50 битв, з яких незмінно виходив переможцем.

Іван Сірко.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

.
При ньому з силою і потужністю Запорозького війська змушені були рахуватися володарі наймогутніших держав XVII ст., а численні претенденти на гетьманську булаву, при першій нагоді, не упускали шансу нейтралізувати народного героя, вбачаючи в ньому небезпечного конкурента.

Іван Сірко ніколи не вважав себе підданим жодного монарха, гетьмана або правителя, завжди і за будь-яких обставин наполегливо і послідовно відстоюючи суверенні права Запорозької Січі.
 

Талановитий козацький полководець вів скромний, і навіть аскетичний спосіб життя. Він був відданий друзям і дуже суворий (навіть жорстокий!) по відношенню до ворогів, практично завжди розправляючись зі всими тими, кого вважав «зрадниками» або «відступниками». Слава легендарного кошового отамана надовго пережила його самого, чого не можна сказати про багатьох попередників і послідовників Івана Дмитровича, чиї імена і діяння з часом стали забуватися.

Без перебільшення можна сказати, що саме Іван Сірко на довгі роки став уособленням волелюбного духу Запорозької Січі і Запорозького козацтва.

Його образ завжди притягав і, напевно, ще довго притягатиме багато істориків і дослідників, письменників і художників, політиків і державних діячів. У XIX ст. могилу кошового отамана відвідували письменники Олексій Стороженко та Олександр Афанасьєв-Чужбинський, історики Аполлінарій Скальковський і Микола Костомаров, а у 1872 році протоієрей Іоанн Карелін особисто склав її опис.

У 1894 році була опублікована наукова робота відомого дослідника історії козацтва Дмитра Яворницького «Иван Дмитриевич - славный кошевой атаман Войска Запорожского Низовых казаков», а видатний художник Ілля Рєпін увічнив легендарного ватажка запорожців на своєму грандіозному полотні «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Дмитро Яворницький в одязі запорозького козака.
Фото: www.korolenko.kharkov.com

.

Ця картина мала неймовірний успіх на усіх художніх виставках як у Російській імперії, так і в країнах Європи. Пізніше її придбав сам государ-імператор Олександр III за 35 000 рублів.

І. Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султану. 1880-1891 рр. Полотно; олія. 100х160 см. 

Буквально усі етапи життя Івана Сірка (від народження і до смерті) оточені неймовірною кількістю народних легенд. Деякі з них настільки переплелися з реальними історичними подіями, що відрізнити правду від вигадки дуже нелегко. Так, згідно з народними повір’ями, легендарний кошовий отаман належав до особливого братерства або ордену воїнів-характерників. 

Стара могила кошового отамана Івана Сірка
у с. Капулівці (Нікопольський район, Дніпропетровська область). 1956 р.
Фото з архіву історика та краєзнавця Леоніда Бурди

.

До наших днів дійшла оповідь про те, що Іван Сірко, одного разу застрелив з пістолета чорта, який пропливав по річці. З цієї причини вона нібито і дістала назву Чортомлик. Насправді, назва річки, на якій стояла Січ, ніякого відношення до чорта не має, та і з’явилася вона ще задовго до Івана Сірка. У перекладі з тюркської мови слово «чортомлик» буквально означає «щуча річка» або «щуча вода». Після смерті кошового отамана ходила чутка, що він «тричі помирав у віці сімидесяти років, а всього йому було 210 років зроду».

Навіть окремі частини тіла козацького ватажка, за народними переказами, мали «чудодійну силу» і приносили вдачу у бою.

Землі історичного Запорожжя у часи Визвольної війни (1648-1654 рр.)

.
Згідно з одними оповіданнями, після смерті легендарного отамана запорожці впродовж п’яти років возили із собою в усіх походах труну з його тілом, за іншими розповідями - сім років праву руку.

Кінний козак з прапором.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

 .

З рукою Івана Сірка пов’язана ще одна легенда, яка, безумовно, з’явилася на початку XIX ст. і має зв’язок з подіями війни 1812 року. Вона розповідає про те, що перед смертю кошовий отаман нібито заповідав запорожцям: «Якщо виникне велика загроза білому цареві, то нехай, хоч би руку мою відкопають і понесуть попереду війська: ворог сам себе порубає». Один з варіантів цієї легенди записав краєзнавець і збирач народного фольклору Яків Новицький (1847-1925 рр.) зі слів 78-річного жителя містечка Нікополь Дмитра Биковського 11 липня 1894 року: «В дванадцятому році хранцуз (француз - С.Т.) завоював Москву. Скільки наше військо не палило з гармат - ніщо не допомагало. Тоді один чорноморець (козак Війська Чорноморського - С.Т.) і говорить: «Стійте, братики! Не буде діла, поки не дістанемо руки Сірка!». Поїхали в Капулівку, відкопали руку і швидше назад. Як тільки руку навколо Москви обнесли, так хранцузьке військо і подалося звідти. Тоді хранцузи так швидко втікали, що навіть чоботи свої позабували».

Втеча французської кавалерії, яка з''їла своїх коней у Росії.
Карикатура початку ХІХ ст.

Ось тільки під час дослідження поховання кошового отамана з’ясувалося, що права рука Івана Сірка (як і ліва) була на місці. Правда, із слідами переломів і ушкоджень, як і усе тіло запорозького полководця. Втім, це і не дивно, якщо врахувати, що усе його життя пройшло у битвах.

Козацька зброя другої половини XVII - початку XVIII ст.:
1 - рушниця турецького зразка (тип «яничарка»);
2 - пістолети російського та турецького зразка з ударно-кремінним замком;
3 - шабля (тип «ординка»); 4 - порохівниця;
5 - переносна гармата з цапфами (тип «фальконет»);
6 - ядро від облогової гармати.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

.

Козацький полководець

.
Але, якщо потойбічні сили, як з'ясувалося, тут не причому, то в чому ж тоді, полягав секрет незмінних військових успіхів Івана Сірка? Його полководницький талант аж ніяк не підлягає сумніву, а більше п’ятдесяти виграних ним битв красномовно говорять самі за себе. Цілий ряд перемог їм було здобуто над військами кримських татар та Османської імперії, які за чисельністю значно перевагали загони запорожців. Відбірні формування «бусурманів» терпіли поразки на суші і на морі.

Козаки під час бою.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

Під проводом Івана Сірка козаки не раз здійснювали успішні походи на ворожі міста-фортеці: Очаків (червень 1670 р., лютий-березень 1675 р.), Іслам-Кермен (червень 1673 р.), Кизил-Кермен (січень 1679 р.) та інші.

Походи запорозьких козаків під керівництвом І.Д. Сірка
на турецькі міста-фортеці на Ніжньому Дніпрі у 70-х роках ХVІІ ст.

 Більше того, Івану Дмитровичу неодноразово доводилося командувати не лише пішими і кінними формуваннями Війська Запорозького, але і справжніми коаліційними з’єднаннями союзних військ. Так, в жовтні 1663 року він з Військом Запорозьким і загоном стрільців Григорія Косагова вчинив похід на Перекоп.

Запорозькі козаки та стрільці біля турецької фортеці.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

А в грудні того ж року (під час нового походу на Перекоп) очолював об’єднаний загін, який складався із запорожців, калмиків і донських козаків. У жовтні 1671 року об’єднаний польсько-запорозький загін на чолі з Іваном Сірко у 15 верстах від містечка Ільїнці провів зустрічний бій з ханським військом, знищивши до 2 000 татар.

Козак-піхотинець зі списом.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

Під час походу на Перекоп, який відбувся у вересні 1675 року Іван Сірко керував діями об’єднаних сил, що складалися з полку запорожців (1 500 чоловік), загонів черкеського князя Каспулата Муцаловича, калмицького мурзи Мазана, донських козаків стольників Івана Леонтьєва та Івана Лукашина. Вже сам той факт, що легендарному кошовому не раз довіряли командування своїми військовими підрозділами союзники, красномовно свідчить про глибоку повагу до нього і широке визнання його полководницького таланту.

Козак-піхотинець з мушкетом.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

Якщо уважно проаналізувати усі письмові джерела, що оповідають про проведених Іваном Сірко битвах, то, на думку автора статті, можна виявити головні причини його військових успіхів. По-перше, козацький полководець, який ще в юні роки потрапив на Січ, а у молодості вже брав участь в десятках походів, був добре знайомий з організацією і тактикою військ своїх основних супротивників (Кримського ханства і Блискучою Порти), їх сильними і слабкими сторонами.

П'ять із семи Запорозьких Січей знаходилися на території
сучасного Нікопольського району (Дніпропетровська область),
а одна з них (Микитинська) - безпосередньо у центральній частині сучасного м. Нікополя

.
Це не раз допомагало йому з успіхом використовувати такі прийоми, як імітація відступу, завдання відволікаючого удару і так далі. Зверніть увагу на наступний уривок з народного переказу: «Бувало, хто б не задумав воювати з ним (Іваном Сірко - С.Т.), а він вже все знає, військо збирає, і списи гострить, і рушниці готує. Не даремно його турки прозвали шайтаном». Звідки козацький полководець міг так оперативно дізнаватися про військові приготування ворога? Чи не в чаклунстві, володіння яким йому завжди приписували (і сьогодні продовжують приписувати!) уся справа? Ні, поза всяким сумнівом, йдеться про добре організовану Іваном Дмитровичем на Запорозькій Січі розвідку і контррозвідку. В якості постачальників необхідної інформації найчастіше, мабуть, використовувалися купці і чумаки, а також заслані під їх виглядом в глибокий тил запорожці.

Кінний козак зі списом.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

Не виключено, що при зборі відомостей розвідувального характеру не раз доводилося прибігати до послуг татар-перебіжчиків (як відомо, на Січ приймали усіх), які тривалий час знаходилися в полоні або козаків, які жили «на турецькій стороні», володіли татарськими або турецькими мовами.

Кінний козак з пістолетом.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

.

Запорожці зазвичай ніколи не виступали в похід і не починали битви, не отримавши необхідної інформації про розташування ворога та чисельність його війська. У розвідку завжди вирушали найбільш досвідчені та сміливі козаки. У степу козаки-розвідники шукали сакми - так вони називали кінські сліди на траві. По них визначали напрямок пересування і розташування табору кримських татар. Якщо знайти слідів не вдавалося, вони потайно, «в траві з травою рівний», наближалися до улусів і добували потрібну інформацію. Якщо перед козаками-розвідниками виникала широка річка, вони швидко виготовляли своєрідні «понтони» з декількох пучків прибережного очерету, щільно зв'язаних між собою. На них переправляли сідла і в'юки, а самі пускалися уплав. У разі виявлення і переслідування ворогом, запорожці пускали своїх коней в швидку річку і, учепившись за їх хвости, вдало переправлялися на протилежний берег. При необхідності вони могли довго знаходитися під водою потайно наближатися до ворога, використовуючи для дихання порожнисті трубочки, виготовлені з того ж прибережного очерету.

Спорядження козаків-розвідників найчастіше складалося з рушниці, шаблі, ножа або кинджала, 2-4 пістолетів, мотузки, порохівниці, сумки для куль і необхідного запасу пороху. Найбільш досвідчені з них володіли вмінням за хвилюванням землі, криками денних і нічних птахів, по пом'ятій траві та зламаним гілкам, слідам від розпалених вогнищ встановлювати численність і місце знаходження турецьких і татарських військ. Свої навички вони передавали молодим козакам, примушуючи їх припасти до землі і прикласти до неї вухо. Після цього між молодим запорожцем і його досвідченішим товаришем відбувалася приблизно така розмова:
- Що чути?
- Чую якийсь шум, схожий на крик птаха.
- Та хіба птах кричить в темну ніч? Він сидить смирно.
- Так що ж це таке?
- А ось що: неподалік зупинився ворожий загін і розклав вогні, а на світло-то птах піднявся і кричить. По великому крику видно, що вогнів, мабуть, багато, а отже, і бусурман багато. Крик доноситься з боку он тієї балки - значить і ворог десь неподалік від неї розташувався...

Облогам розташованих на Нижньому Дніпрі та берегах Чорного моря турецьких фортець нерідко передували рейди висланих в їх околиці козаків-розвідників. Після цього основні сили запорожців, намагаючись застати ворога зненацька, потайно виходили на берег, швидким і сильним натиском брали приморські фортеці та селища. Передові загони козаків-розвідників зазвичай ухилялися від сутичок з супротивником, який перевершував їх по силі. Якщо останньому вдавалося їх виявити, вони, не приймаючи бою, відступали до морського берега, входили в гирло річки, затопляли свої човни, розсипалися по плавнях, ховаючись в їх густій рослинності. Перечекавши небезпеку, збиралися знову. Будучи поміченими у чистому полі татарською кіннотою, вони, щоб збити переслідувачів з пантелику, розсипалися по усьому степу в різні боки, домовляючись зустрітися в обумовленому місці.

Із спійманими козаками-розвідниками турки і татари розправлялися особливо жорстоко. Їх незмінно чекали довгі тортури та тяжка смерть. Полоненим запорожцям збривали вуса і оселедці, виколювали очі, відрізали вуха та ніс. Їх, ще живих, нерідко затягували в терен, прив'язували до нього руки і ноги, і, розіпнувши, залишали на загибель. Втім, із захопленими у полон своїми кривдниками козаки поступали не менш жорстоко. Постарілі козаки-розвідники, як і більшість запорожців, залишали Січ і вирушали в монастирі, де доживали свої роки, а іноді, навіть, і дні.
.
Для оперативного спостереження за силами супротивника, які наближалися до Січі, злагоджено діяла система «фігур» (як правило, штучно споруджених висотних постів), подання сигналів вогнем, димом, звуком або за допомогою передачі естафети, завчасно висланих вперед кінних роз’їздів і так далі. І, нарешті, не варто забувати про те, що середина-кінець XVII ст. ознаменувалися вдосконаленням стрілецької зброї, що, у свою чергу, привело до зміни тактики і бойових побудов військ.

Кінний козак з рушницею.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

В європейських арміях глибинні побудови стали замінюватися витягнутими по фронту, а в цілях зменшення проміжків часу між окремими залпами був застосований лад стрільців, що складався з декількох шеренг.

Так виглядали західноєвропейські мушкетери та стрілець, озброєні фітільними рушницями. Початок ХVII ст.

.

Перша шеренга давала залп, переміщувалася на місце останньою і починала заряджати рушниці. Її замінювала друга шеренга, яка після залпу також відходила назад, поступаючись місцем третій і так далі. Наприклад, в Тридцятирічній війні (1618-1648 рр.) шведські мушкетери короля Густава II Адольфа будувалися в шість шеренг.

Густав ІІ Адольф

.
Запорожці належним чином оцінивши переваги вогнепальної зброї, ввели вдосконалені прийоми її застосування у бою. Зокрема, так звану, «збіглу» або «швидкісну» стрільбу, яка вражала сучасників (як союзників, так і супротивників) і досить добре була описана в історичній і художній літературі.

Російські самопали або ручниці, які використовувалися також у Війську Запорозькому. XVI-XVII ст.

.
Напевно не відомо, чи був саме Іван Дмитрович автором подібних прийомів, але те, що при ньому вони широко використовувалися і не раз приносили вдачу у битвах - факт, що не підлягає сумніву.

Отже, добре знання сильних і слабких сторін супротивника, відмінно організована розвідка і контррозвідка, «швидкісна» стрільба. Усі секрети кошового отамана якнайповніше проявилися на прикладі знаменитого Різдвяного нічного бою 1675 року. Тоді до Чортомлицької Січі не помітно (як здавалося спочатку) за підтримки 40-тисячного кримсько-татарського війська підійшов турецький експедиційний корпус, що складався з 15 000 яничар. Несподівано запорожці відкрили дружну «збіглу» стрільбу по ворогові.

Турецька рушниця з ударно-кремінним замком. XVIІ-XVІII ст.

.
У битві, що зав’язалася, воїнство султана Мухаммеда IV виявилося на голову розгромленим. Турки втратили 13 500 чоловік вбитими! Багато османів козаки захопили в полон, у тому числі 4 аги (офіцера). Цілий ряд обставин вказує на те, що січовики були не лише добре проінформовані про плани і приблизну чисельність військ ворога, але і зробили цілий комплекс контрзаходів, з урахуванням сильних і слабких сторін нападаючих. Без попередньої підготовки, яка включала розподіл обов’язків бійців, місць перезарядки зброї, відкрита козаками «збігла» стрільба (практично впритул!) виявилася б не такою злагодженою та ефективною. На користь думки про завчасну підготовку до нічного штурму свідчить і наступний факт: втрати запорожців виявилися мінімальними: всього 50 чоловік вбитими і до 80 чоловік пораненими.

Яничарський офіцер

.
Про оперативність розвідки кошового отамана свідчить і такий факт. У 1676 р. на Чортомлицьку Січ з Туреччини прибули люди, щоб знайти і викупити з полону знатну особу - Мустафу-агу. Іван Сірко запідозрив їх в нещирості. Незабаром від посланого в Крим розвідника він дізнався, що насправді гості з Османської Порти розшукували ще важливішу персону - Хапіч-пашу. Знаходячись в полоні, він приховував свій статус, щоб за нього не запросили занадто великого викупу. Отримавши необхідну інформацію від розвідника, кошовий отаман погодився обміняти Хапіч-пашу тільки на знатного московського боярина Андрія Ромодановського, за звільнення якого татари хотіли отримати 40 000 єфимок і 60 своїх полонених воїнів. Хочеться також відмітити, що завдяки старанням розвідників Івана Сірка, російський цар і польський король часто отримували з Січі своєчасну інформацію про військові приготування Османської імперії  та Кримського ханства.

Європейський мушкет із колісцевим замком, який також використовувався у Росії та Війську Запорозькому.
Внизу зображено так зване «шведське перо». XVII ст.

.
Будучи переконаним супротивником Османської Порти та Кримського ханства, Іван Сірко не раз критикував українських гетьманів (у тому числі і Богдана Хмельницького) навіть за спроби укладення з ними будь-якого союзу. Головним завданням Запорозької Січі і Війська Запорозького він вважав захист християнських народів від «бусурманів». Багато сучасників, описуючи полководницький талант ватажка запорожців, зображували його ревним захисником християнської віри. У зв'язку з цим будь-які спроби сучасних неоязичників (і навіть сатаністів!) зарахувати Івана Дмитровича до свого пантеону виглядають, щонайменше, безпідставними.

Кінний козак з шаблею.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

.

Захисник християнської Європи

.
В умовах тривалої політичної нерозберихи, яка панувала на обох берегах Дніпра і увійшла до історії під назвою Руїни, кошовий отаман і запорожці стали єдиною реальною військовою силою, здатною надійно захищати південні межі Русі та її християнське населення від набігів агресивних сусідів. Не будучи обтяженим будь-якими політичними міркуваннями, козацький ватажок завжди гордо перегороджував шлях ордам завойовників.

Стрілець. У якості опори для мушкета використовувався бердиш

.
Під час своїх численних походів в «бусурманскі володіння» він незмінно звільняв з полону велику кількість християн-невільників (як православних, так і католиків), причому без жодного викупу. Невідомий автор «Історії русів» відмічав: «Татары крымские и белогородские, сии страшилища и бичь всем народам, были у Серка пужливыми оленями и зайцами. Он проходил наквозь их жилища и укрепления, загонял всех татар в Кефские (Кримські - С.Т.) горы, где и сами ханы их не раз крылись в ущельях и кустарниках горских».

Послідовна і безкомпромісна боротьба з «невірними», звільнення полонених християн, без жодного сумніву, викликали симпатію і користувалися підтримкою широких народних мас на обох берегах Дніпра. Завдяки ним, легендарний кошовий отаман здобув славу справжнього народного героя-захисника. Сучасники порівнювали його то з билинним богатирем, то з київським князем Святославом, оспівували його сміливість і відвагу, а Військо Запорозьке, як відмічав Самійло Величко, «за батька свого його вважало».

Сучасна могила кошового отамана Івана Сірка
у с. Капулівка (Нікопольський район, Дніпропетровська область). 2012 р.
Фото: А. Рудоманова

Сторожові пости Микитинської Січі. Цифрами на мапі позначені:
1 - місце розташування Коша (цитаделі) Микитинської Січі (1639-1652 рр.) та кургану Висока Могила (h-7 м),
де був головний сторожовий пост;
2 - місце розташування укріплень першої Запорозької Січі на о. Томаківка (сер. XVI ст. - 1593 р.),
де був східний сторожовий пост спостереження козаків Микитинської Січі;
3 - місце розташування великого царського скіфського кургану Чортомлик (h-20 м),
де був північний сторожовий пост спостереження козаків Микитинської Січі;
4 - місце розташування кургану арійської доби Сторожова Могила (h-6 м),
де був західний сторожовий пост спостереження козаків Микитинської Січі.
Місце знаходження пам'ятки національного значення «Могила І.Д. Сірка».

Головний сторожовий пост спостереження козаків Микитинської Січі на кургані Висока Могила

Східний сторожовий пост спостереження козаків Микитинської Січі на о. Томаківка

Північний сторожовий пост спостереження козаків Микитинської Січі на скіфському кургані Чортомлик

Західний сторожовий пост спостереження козаків Микитинської Січі на кургані Сторожова Могила

.

Належним чином заслуги Івана Сірка в протистоянні агресивним намірам «невірних» були оцінені не лише на Русі, але і в багатьох країнах Європи. Слід зазначити, що в другій половині ХVII ст. султанська Туреччина, яка підпорядкувала своєму пануванню Передню Азію, Північну Африку, Єгипет, Південно-Східну Європу, робила відчайдушні спроби затвердитися в ролі гегемона на європейському континенті, представляючи реальну загрозу для християнських країн і християнської цивілізації.

Смерть козака в бою.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

Запорозька Січ, виявившись на передовому рубежі глобального цивілізаційного протиборства, надійно стримувала значні сили османів, а здійснені Іваном Сірко походи на Крим і турецькі міста-фортеці істотно підривали військову потужність Блискучої Порти. Здобуті легендарним козацьким полководцем численні перемоги над «невірними» можна сміливо поставити в один ряд з «великою перемогою» Яна III Собеського - короля Речі Посполитої і видатного воєначальника, який розгромив у 1683 р. турецьку армію, що осаджувала Відень.

А. Гроттгер. Зустріч Яна ІІІ Собеського з імператором Леопольдом після перемоги під Віднем.
1859 р. Полотно; олія. 101х 57 см.

Цікаві факти

• Очевидно Чортомлицька Січ не завжди знаходилася на одному і тому ж місці. Так, в одному з документів 1663 р. розповідається про те, що Січі «у запорожців на полі і фортеці біля неї немає ніякої». На думку Д.І. Яворницького, подібне переміщення могло бути зроблене на певний час у зв’язку із загрозою вторгнення якого-небудь ворога.

Чортомлицька Січ.
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

«А строил этот город Сечу кошевой атаман Лутай с козаками…». 
Малюнок С. Торопа. 2012 р.

• Під час Визвольної війни (1648-1654 рр.) у війську Богдана Хмельницького використовувалися мушкети, пищалі та гаківниці різного калібру. Як свідчать матеріали археологічного дослідження, козаки використовували поширені у той час в Європі мушкети полегшеного зразка з ударно-кремнійовими замками. Хоча останні не вимагали опори на спеціальну підставку (форкету), їх вага все одно залишалася великою (до 7 кг).

Стрілецька зброя XVII ст.:
1 - турецька рушниця з фітільним замком;
2 - англійський мушкет з фітільним замком;
3 - голандський мушкет з фітільним замком;
4 - французська рушниця з фітільним замком;
5 - західноєвропейський мушкет з фітільним замком;
6 - бандельєр: підсумок для куль (а), фітіль (б), порохівниця (в), натруска (г), жбан для пороху (д).

• На деяких старовинних зображеннях можна розрізнити надітий на ліве плече мушкетера, стрільця або козака шкіряний ремінь - бандельєр. До нього зазвичай прикріплювали 10-12 дерев'яних (іноді обшитих шкірою) посудин із заздалегідь відміряними дозами пороху; фляжку з дрібним, затравочним порохом; виготовлений з рогу, шкіри або дерева підсумок для куль, пижів та інструменту (голки для прочищення отвору приманки, дрантя), порохівницю, згорнутий кільцями гніт. Козаки Війська Запорозького переважно використовували для носіння рушничного спорядження спеціальні сумки або невеликі патронташі, які носили за спиною на вузькому ремінці або тасьмі. Натруску з пороховим м'якушем носили на шиї або прикріплювали до пояса. До нього зазвичай підвішували і порохівницю.

Порохівниці ХVII ст.

• Кулі для рушниць спочатку виготовляли з найрізноманітніших матеріалів - каменів, заліза, сталі, бронзи, міді, олова. Вони мали форму стріл, куль, кубів і ромбів. Врешті-решт зупинилися на круглій кулі, відлитій зі свинцю. Річ у тому, що цей метал легко оброблявся, а завдяки його високій питомій вазі кулі набували хороших балістичних властивостей. Оскільки рушниці XVI-XVII ст. мали різні калібри, проблему виготовлення для них куль у військах вирішували дуже своєрідно. Стрілки відливали їх самі, відповідно до калібрів своїх рушниць. В ті роки нерідко вважалося, що матеріал кулі повинен відповідати наміченій цілі. Наприклад, сталеві і залізні кулі призначалися виключно для стрільби по воїнах, одягнених в обладунки, а для замаху на королів і царствених осіб, траплялося, відливали навіть золоті кулі. На Русі та землях Війська Запорозького під час інтенсивних боїв і облог, коли швидко закінчувалися боєприпаси, мушкети заряджали дробом, цвяхами і шматками заліза. Такі заряди мали великий радіус розльоту і заподіювали, особливо зблизька, страшні рани та каліцтва. Їх використання проти шалених атак польської і татарської кінноти було дуже ефективним. Запорозька піхота, на відміну від озброєної легкою стрілецькою зброєю кінноти, була оснащена потужними, з довгим стволом і великим калібром (18-20 мм), мушкетами. Випущені з них кулі влучали в ціль на відстані 250-300 м.

Козацька піхота.
Барельєф на саркофазі Яна-Казимира. Друга половина ХVII ст. Париж (Франція)

.

Література

1. Военная энциклопедия т-ва Сытина И.Д. - Спб., 1910. - 436 с.
2. Жук А.Б. Стрелковое оружие. Револьверы, пистолеты, винтовки, пистолеты-пулеметы, автоматы. - М. : Воениздат, 1992. - 735 с.
3. История Русов или Малой России. Сочинение Георгія Конискаго, архиепископа белорусскаго. - М., 1846. (Репринтне видання. - К. : Дзвін, 1991) - 356 с.
4. Історія українського козацтва : Нариси : у 2 т. - К. : Києво-Могилянська академія, 2006. - Т. 1. - 800 с.
5. Мицик Ю.А. Отаман Іван Сірко. - Запоріжжя : РА Тандем-У, 2000. - 44 с.
6. Народна пам`ять про козацтво. - Запоріжжя : Інтербук, 1991. - 299 с.
7. От ручницы до мушкета // Техника-молодежи. - 1988. - № 9. - С. 48-49.
8. Потоцький В.П. Хто є хто в українській історії. - Харків : Школа, 2010. - 160 с.
9. Саратов І. Іван Сірко. - Харків : Акта, 1998. - 112 с.
10. Советская военная энциклопедия. Т. 1-8. - М. : Воениздат, 1976-1980.

Переклад в електронний вигляд: Діденко К.В.

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про Івана Дмитровича Сірка:

На нашому сайті Ви можете дізнатися більше про козацтво:

• Козацтво
• Козацька доба

Козаки-розвідники

Запорожці зазвичай ніколи не виступали в похід і не починали битви, не отримавши необхідної інформації про розташування ворога та чисельність його війська. У розвідку завжди вирушали найбільш досвідчені та сміливі козаки. У степу козаки-розвідники шукали сакми - так вони називали кінські сліди на траві. По них визначали напрямок пересування і розташування табору кримських татар. Якщо знайти слідів не вдавалося, вони потайно, «в траві з травою рівний», наближалися до улусів і добували потрібну інформацію. Якщо перед козаками-розвідниками виникала широка річка, вони швидко виготовляли своєрідні «понтони» з декількох пучків прибережного очерету, щільно зв'язаних між собою. На них переправляли сідла і в'юки, а самі пускалися уплав. У разі виявлення і переслідування ворогом, запорожці пускали своїх коней в швидку річку і, учепившись за їх хвости, вдало переправлялися на протилежний берег. При необхідності вони могли довго знаходитися під водою потайно наближатися до ворога, використовуючи для дихання порожнисті трубочки, виготовлені з того ж прибережного очерету.

Спорядження козаків-розвідників найчастіше складалося з рушниці, шаблі, ножа або кинджала, 2-4 пістолетів, мотузки, порохівниці, сумки для куль і необхідного запасу пороху. Найбільш досвідчені з них володіли вмінням за хвилюванням землі, криками денних і нічних птахів, по пом'ятій траві та зламаним гілкам, слідам від розпалених вогнищ встановлювати численність і місце знаходження турецьких і татарських військ. Свої навички вони передавали молодим козакам, примушуючи їх припасти до землі і прикласти до неї вухо. Після цього між молодим запорожцем і його досвідченішим товаришем відбувалася приблизно така розмова:
- Що чути?
- Чую якийсь шум, схожий на крик птаха.
- Та хіба птах кричить в темну ніч? Він сидить смирно.
- Так що ж це таке?
- А ось що: неподалік зупинився ворожий загін і розклав вогні, а на світло-то птах піднявся і кричить. По великому крику видно, що вогнів, мабуть, багато, а отже, і бусурман багато. Крик доноситься з боку он тієї балки - значить і ворог десь неподалік від неї розташувався...

Облогам розташованих на Нижньому Дніпрі та берегах Чорного моря турецьких фортець нерідко передували рейди висланих в їх околиці козаків-розвідників. Після цього основні сили запорожців, намагаючись застати ворога зненацька, потайно виходили на берег, швидким і сильним натиском брали приморські фортеці та селища. Передові загони козаків-розвідників зазвичай ухилялися від сутичок з супротивником, який перевершував їх по силі. Якщо останньому вдавалося їх виявити, вони, не приймаючи бою, відступали до морського берега, входили в гирло річки, затопляли свої човни, розсипалися по плавнях, ховаючись в їх густій рослинності. Перечекавши небезпеку, збиралися знову. Будучи поміченими у чистому полі татарською кіннотою, вони, щоб збити переслідувачів з пантелику, розсипалися по усьому степу в різні боки, домовляючись зустрітися в обумовленому місці.

Із спійманими козаками-розвідниками турки і татари розправлялися особливо жорстоко. Їх незмінно чекали довгі тортури та тяжка смерть. Полоненим запорожцям збривали вуса і оселедці, виколювали очі, відрізали вуха та ніс. Їх, ще живих, нерідко затягували в терен, прив'язували до нього руки і ноги, і, розіпнувши, залишали на загибель. Втім, із захопленими у полон своїми кривдниками козаки поступали не менш жорстоко. Постарілі козаки-розвідники, як і більшість запорожців, залишали Січ і вирушали в монастирі, де доживали свої роки, а іноді, навіть, і дні.