Ірина Агапітова корінна нікопольчанка. Народилася 15 серпня  1949 року. Дитинство проходило на подвір’ях старої частини Нікополя, де дружили вулицями. Від природи лідер, завжди верховодила хлопчиськами. Постійним соратником був Вова Романовський, який зараз живе в Германії і відомий в Європі як успішний бізнесмен. Багато значила сім'я, яка була втіленням інтернаціоналізму – мама мала російсько-українське коріння, Харченко Марія Герасимівна, комсомольський ватажок на заводі ім. Леніна. Тато – єврей, Шварцберг Семен Маркович, який відразу після війни був багато років беззмінним головою міського комітету фізкультури і спорту. До речі, до війни він працював інструктором цього комітету під керівництвом відомого під час ВВВ партизанського командира Хлястікова.

Сім'я не тільки була великою і дружною, але і творчою. Будь-яке свято в сім'ї готувалося за участю дітей. Діти готували концерти. Старша сестра Лариса була конферансьє, Ірина – читала вірші і прозу, а молодший Саша брав участь в акробатичних етюдах і пірамідах. Режисером-постановником була мама, а головним глядачем тато. Авторитет тата високо тримала перед дітьми мама. Це сформувало особистість Ірини Семенівни.

З великою теплотою вона відзначає вплив на формування свого світогляду через вивчення Біблії з дідусем, який був старостою в Спасо-Преображенському соборі. Бабуся ж витягувала старі журнали «Нива» і разом з Ірою розглядала цей дивовижний світ через старовинні гравюри і фотографії. Скільки цікавого дізналася вона завдяки цим посиденькам з бабусею.

Діти післявоєнного часу в Нікополі росли на берегах Дніпра, біля ставків і круч. Всі ігри проходили там. У бабусі, яка жила на Довгальовці, Іра проводила літо. Там говорили на українській мові, а вдома в сім'ї говорили на російській, тому обидві мови були рідними.

З п'яти років Іра стала виходити на сцену. Запам'ятався вірш Лермонтова, в якому вона умисне спотворювала рядок і читала: «Поета правильну кров», замість «праведну кров». Так їй здавалося зрозуміліше для слухачів. На сцені вона читала вірші і грала в драматичному кружку художньої самодіяльності. Грала революційно-героїчні ролі. У 1966 р. закінчила СШ  № 6 (у старій частині міста). Спроба відразу поступити до інституту була невдалою і тому Ірина стала працювати різноробочим Дніпроекскавації, але її досить швидко перевели лаборанткою. Після роботи бігала в будинок культури заводу ім. Леніна. Вела вечори, ранки для дітей, грала в спектаклях, брала участь у концертах, читала вірші. Поезію любила завжди, а писати сама стала в 12 років. Ірині радили поступати до театрального, але батьки категорично були проти, тому в 1968 р. вона поступила до Кіровоградського педінституту на філологічне відділення, але за станом здоров'я після І семестра повернулася у Нікополь. Працювала піонервожатою в «Бабушкиній школі», де директором був Страдомський, який цінував творчих людей в роботі з дітьми. У 1970 р. Ірина поступає в Харківський державний інститут культури на бібліотечний факультет, де два роки вчилася на денному відділенні, а III і IV курс закінчувала заочно, оскільки батькам було важко вчити всіх трьох дітей в інститутах на денному відділенні. Працювала вона в міській бібліотеці завідуючою читальним залом. Всі масові заходи, які проводила центральна міська бібліотека в місті готувалися за участю Ірини і вона завжди була їх ведучою. В ті роки прізвище Шварцбергів було в місті зоряним. Семен Маркович блищав в спортивних заходах, Марат Олександрович в КВН і народному університеті в ДК ЮТЗ і Ірина Семенівна – в бібліотечних заходах міста.

У 1975 р. Ірина вирішила поїхати в Тюмень. Там працювала старшим інженером інформаційного відділу обласного центру науково-технічної інформації. Двічі центр направляв її на курси до Ленінграду. Перебування в цьому місті залишилося в пам’яті, як сама яскрава подія життя. Культурне життя цього міста, його архітектура, музеї занурили її в світ високого мистецтва і літератури. У Тюмені Ірина вийшла заміж і народила сина Сашу і дочку Машу. Коли Іра дізналася про те, що її мама невиліковно хвора, то не коливаючись ухвалила рішення, повернутися додому. Чоловік був проти її рішення - він не міг прижитися в Україні. Після декількох спроб повернути Ірину, до Сибіру повернувся один. А Іра до останньої години життя мами була поряд з нею. У 1988 р. вона працювала у центральній бібліотеці, а потім бібліотекарем в СШ № 6 і 9.

У 1989 р. стала членом клубу «Книголюб», де дуже швидко стала не тільки учасником вечорів, диспутів, вернісажів, але і увійшла до його активу, який визначав репертуарний план клубу. Вона читала вірші (свої і чужі), співала, танцювала, вела програми і без неї вже неможливо було уявити жоден захід літстудії.

У 2000 р. Ірина Семенівна всією сім'єю виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю. Освоїла досконало іврит, багато подорожує, добре знає історію країни, де вона зараз живе. Брала участь в літературному конкурсі і як переможець отримала премію, на яку випустила збірку своїх віршів «Левова часточка».

У 2008 р. вийшла ще одна книга віршів Ірини Агапітової українською мовою «Душа жіноча сяє».

Вона член Союзу українських письменників Ізраїлю. Входить в літературні студії міст Бат Ям і Єрусалиму. Друкується в ізраїльських газетах і журналах на івриті, а так само в російськомовних і українських газетах.

Приїжджаючи в гості в Нікополь, вона на зустрічах з читачами і друзями завжди говорить, що місце, де вона хотіла б жити – це Україна, це рідне місто Нікополь.

У бібліотеках міста з віршами Ірини Агапітової можна познайомитися в альманахах «Творчість» (1994 р.) і «Гелікон» випуск 1 (2000 р.), випуск 2 (2002 р.) і на сайті бібліотечний-інформаційного центру «Слово»  (bizslovo.org).

Підготувала Архипова Л.В.